"Кримська Свiтлиця" > #12 за 24.03.2017 > Тема "Душі криниця"
#12 за 24.03.2017
ДАЛЕКЕ ╤ БЛИЗЬКЕ
В останньому березневому числ╕ «Кримська св╕тлиця» пропону╓ сво╖м читачам доб╕рку прекрасних, образних, романтичних, сповнених почутт╕в ╕ чут╓вост╕ в╕рш╕в чудово╖ поетеси Олени К╕с. Ось що вона пише про себе: «Кор╕нна льв╕в’янка, тут кор╕ння мо╖х предк╕в ╕ зв╕дси витоки мого духу ╕ натхнення. Навчалася в НАОМА, у столиц╕, ╕ зв╕дт╕ля моя любов до Укра╖ни, велико╖ ╕ непод╕льно╖. Мистецтво ╕ поез╕я крокують у мо╓му житт╕ поруч, вони як два шкельця в окулярах, коли так хочеться поглянути на св╕т закоханими очима. Отак живу ╕ пишу, як те життя п╕дказу╓. Друкувалася у багатьох поетичних зб╕рниках, л╕тературн╕й пер╕одиц╕, учасниця мистецьких фестивал╕в та поетичних зустр╕чей». Дуже коротко ╕ скромно. Але хай та скромн╕сть не вводить в оману. ╤стинна велич поета не в тому, що в╕н каже про себе, ╕ нав╕ть не в тому, що пишуть про нього критики, а в любов╕ до його слова читача – у ваш╕й любов╕, товариство. Як на мене, не полюбити в╕рш╕ сьогодн╕шньо╖ господин╕ поетично╖ стор╕нки «КС» просто неможливо. Насолоджуймось!
Олена К╤С
ДАЛЕКЕ ╤ БЛИЗЬКЕ Десь у слоб╕дц╕ п╕д Савур-горою Н╕м╕ла казка в╕д н╕чних др╕мот, Нечутною, неквапною ходою Вкрадався ранок зливою турбот.
Молився терен б╕лим хмаровинням, Тужав╕в дуб з п╕тьми ╕ зойкав крук, Вмивалась хата золотом пром╕ння, Торкалось сонце до чола ╕ губ.
Ще не було печал╕, ан╕ втоми, Червневий в╕тер бавився теплом, Прудке д╕вча невиспане з учора ╤з в╕драми майнуло за село.
Там козаки стояли у байраку, У ватр╕ вогник тихо догорав, Серденько калатало в ритм╕ кроку, Того не зна╓ той, хто не кохав.
А терен той, трояндовий душею, Вливався в засв╕т млостю аромат, А соловейко сл╕дом за зорею Альтовим соло забрин╕в у лад.
Чекав ╖╖, тож обнялися рвучко – Котились в╕дра травами в рос╕… Як солов’╖ сп╕вали палко, гучно, Як пахло з╕лля в спутан╕й кос╕…
Минувся р╕к ╕ щедра добра ос╕нь Пишалася плодами нив, сад╕в, Дитя до серця пригортала млосно, Брин╕в тужливо колисковий сп╕в.
А в╕н десь там, за в╕йнами з ордою, Забув той день ╕ вже ╖╖ забув, Бо горбик ╕з землицею святою Периною укрив. Козак пов╕к заснув.
ЗА ФОЛЬКЛОРНИМИ МОТИВАМИ ╤ (на мелод╕ю романсу) Сонячн╕ крапельки – Очка блискуч╕╖, Д╕вчино, серденько, Дай мен╕ рученьку. П╕д╕йми личенько Б╕ле, вродливе╓, Глянь же ласкаво, Ти ж моя милая. Погляд тв╕й н╕жний - Свята принада, Бр╕воньки-ласт╕вки, Як я ╖м радий. Усм╕х чар╕вний, Солодк╕ губоньки, Д╕вчино, любая, Ти ж моя згубонька.
╤╤ Сидить Мар╕чка, Як красна ч╕чка Над пот╕чком. Впл╕та╓ руту В чорняву косу ╤з барв╕нком. Де ти, ╤ванку, Любку-обранку, Чому не йдеш? Забув Мар╕чку ╤ темн╕ н╕чки, Старост не шлеш. Пасу я в╕вц╕, Жену в кошари – Про тебе думаю. Складаю ватру, Беру тремб╕ту – Баную я. Як прийде ос╕нь - Ляжуть покоси, З╕йду з верх╕в. Вже на вес╕лля, Мо╓ ти з╕лля, Приймеш сват╕в. ╤дуть музики – Дзвенять цимбали, А бас гуде, Голос тремб╕ти Розносить в╕тер ╥де княгиня ╤з сво╖м князем – Вес╕лля ╓.
╤╤╤ Прича╖вся за скалами Довбуш, Такий молодий, як сонце, В╕н скарбу стороже гожого, В╕н д╕лить його укотре. За прал╕сом м╕сяць сходить, За прал╕сом горе хова╓ться, За хатою зрадник ходить, В хатиночц╕ серце кра╓ться. Не було любити любку, Не було ганьбити мужа, Вже дзвони голосять лунко, Вже Дзв╕нка праща╓ душу. Вже гори зчорн╕ли горем, Вже плаче нар╤д ╕ маржина Отамане, батьку гордий, Нещасна сьогодн╕ днина. О, як то тужили тремб╕ти, О, як то лилися вина, За скелями скарб розбитий, За скелями трем полонини. Ватаги п╕шли л╕сами ╤ н╕кому б╕льше п╕мститись.
НАД МОРЕМ В╕трило син╓ мл╕╓ ув╕ мл╕, Др╕ма╓ золотом мр╕йливо м╕сяць, Тихенько хлипа╓ блакиттю хвиля, Чаклу╓ веч╕р морем у мен╕.
Гукають чайки зойком над бездонням, Мережить стежка, по як╕й пройти Змалечку хочу, байдуже плинним дням, Чи у безсмертя заведе, чи в н╕куди.
Сплива╓ в╕тром В╕з кр╕зь мокр╕ коси. Чуваю часу велич мовчки.
ЛИПНЕВИМ МЕДОМ Липневим медом в╕й в╕трилом вливався день рахманний клином у мегапрост╕р хмар ╕ хвиль кораблику а ск╕льки миль ти плив до берега святого до неприкаяного мого де б╕лий вибол╕ло б╕ль
в солодких сут╕нках прощання ти був мен╕ як з╕рка рання а я стелила прост╕р з╕р вчувалось в╕дчайдушне в╕р в очах палючого бездоння чи знали ми що ця ╕рон╕я рефреном висп╕ваних мр╕й
тужливо ворожила муку лягала тиша стиглим звуком у царств╕ вибляклих над╕й закарбувався образ тв╕й розлогим берегом прозорим де море й небо неозор╕ перебродили кров на хм╕ль
хто знав що в п╕днебесних зливах бринять ще сльози лейтмотивом сл╕д╕в двох т╕л в глевк╕м п╕ску всотали риб крихку луску упали ╕не╓м мовчання бо л╕то те було останн╓ бо л╕то те було причалом пора дощ╕в прийшла одча╓м прийшла пора для нас в╕дчалюй… в╕дчалюй в дощ в╕трильнику
ЯК ТО БУВА╢ Як то бува╓ як ос╕нь розводить руками край обр╕ю як╕р тв╕й п╕днятий ╕ наго сплива╓ дощами як╕р вкор╕нений там десь п╕д ребрами остругом брате, настала пора маякнути на ╕нш╕ причали
як то бува╓ як сльози штормлять п╕д пов╕ками гейзером яблука сп╕л╕ г╕рчать полинами ╕ градами та й ту роздво╓ну парт╕ю виграти можуть лиш справжн╕ гросмайстери н╕жн╕сть не втопиш вином, а пристрасть завжди вимага╓ заплати
б╕ль наш н╕мий у зен╕т╕ за межами простору хвиля зализу╓ с╕ллю затовчен╕ рани хто ж то зостанеться на б╕л╕м безлюдн╕м ц╕м остров╕ що п╕сля нас там кр╕м вереску чайок зостанеться…
впився остр╕г як фрегат на в╕дплив╕ до берега к╕сткою в горл╕ що не ковтнеш ╕ не виплюнеш парт╕я патова парт╕я з╕грана але не виграна шахи не карти ╕ королеви н╕коли не краплен╕
СВ╤ТЛИН ВОСКРЕСЛА ПАМ’ЯТЬ Вдивляюся в обличчя задавнених св╕тлин – В ╖х оч╕, руки, стро╖ – що це? Часоплин життя, Тривал╕сть мит╕, тл╕н ╕ забуття… А може пам’ять в╕чна тих терпких хвилин? А може то лиш я, тод╕шня ╕ дов╕чна… А може то одв╕чний м╕й народ? А може то предв╕чн╕ Ми …
КАРПАТСЬКЕ ХИМЕРНЕ Чи п╕зн╓ л╕то зн╕ме цю напругу гарячим полуденним зойком, чи з╕ св╕тлини хвацький бойко по-змовницьки моргне мен╕ з-за пругу,
розв╕╓ ялинову сиву тугу, в╕дк╕ль готичн╕ манять веж╕, де на витоптинах ведмежих зустр╕ну долю - файну волоцюгу.
Колись таки воно бува╓ варто, - п╕демо нищечком у пар╕ гаряч╕, молод╕, зухвал╕ станцю╓м танго п╕д заграву ватри
╕ вереснево теплим зорепадом, як ковдрою, укри╓м плеч╕, н╕хто не спинить нашу втечу, допоки ранок не озвучить радо
тишу в рапсод╕╖ карпатських г╕р:
╕ скажеш ти мен╕ пов╕р, ╕ я скажу тоб╕ пов╕р, - колись зустр╕немось ще знову ╕ знов продовжимо розмову в св╕тах, що ваблять позачассям, бо зустр╕ч ця була дочасна, бо зустр╕ч наша не у час╕, а в гомон╕ г╕нких л╕с╕в, у водоспадах ╕ потоках, притишених травою кроках ╕ зморщечках нових м╕ж бр╕в.
Чи рання ос╕нь визр╕╓ в мовчанн╕, чи пустить нас Чумацьким шляхом, ╕ дим в╕д ватри стане дахом над цим задавненим прощанням…
ЧОМУ Чому серце таке гаряче (Як боляче носити у грудях розпечену п╕дкову) чому не рубцюються рани а все кровоточать, кровоточать … ячать… стигматами кричать у морок ноч╕… (вибухають маки у скронях розливаються степом мороком б'ють литаври водоспадом Ненаситця залпи мушкет╕в артилер╕й мерехтять в очах стр╕ли меч╕в артер╕й натягнута тятива обрива╓ться раптом тем╕нь прозр╕ння) чому кожна нереал╕зована можлив╕сть не переста╓ щем╕ти ритм╕чним стогоном одиноко╖ горлиц╕… (вил╕куюся бромом вина забуду хто я або вип'ю цикуту г╕рку солодку полуду отрути до дна до дна до дна) чому воно таке пост╕йно переповнене ц╕лим св╕том: ╕ всепоглинаючою материнською любов'ю ╕ беззахисною дов╕рлив╕стю дитини ╕ в╕тц╕вським всерозум╕нням-всепрощенням ╕ в╕чноюною нерозсудлив╕стю ... (╓вшан-земля полинова сп╕нена заволочена к╕нськими гривами заржав╕л╕ дерева ╕ржавого сонця спека-потопом апокал╕псису примари минулого незд╕йсненого прийдешнього пастка втеча куди?) кипучий згусток болю б'╓ться пульсу╓ в жилах окропом ╕ не да╓ застигнути ан╕ покаятися чому цин╕чний розум не здатен взяти його у крижан╕ окови - була б щасливою.!?
СФЕРА ЛЮБОВ╤ (Сфера не ма╓ н╕ початку н╕ к╕нця, по сут╕ це ╓ вт╕лена безконечн╕сть) Спливають дн╕, минають ери Час невблаганний до життя, Лише любов╕ дивн╕ сфери Долають пр╕рву небуття. Тому усе, що ╓ живого, Шука╓ захисту тих сфер. ╢ сенс один – одв╕чне Слово Одна Любов дола╓ смерть.
М╤Й ДАЛЕКИЙ НЕВИДИМИЙ ОСТРОВЕ (ус╕м героям Укра╖ни) М╕й далекий невидимий острове, Моя самосте гостро ос╕ння, Я для тебе билинку у Господа Пророщу, ту, що ра╓м вис╕ю╓, Ту, що цв╕том чоло тво╓ зросить, Ту, що вродить рясними ранетами, Виростатимуть крила, мов сосни, Прибуватиме сила м╕ж скелями. М╕й далекий, м╕й зболений хлопчику П╕д Бут╕вкою, П╕сками, Мар╕ком, Я вслухаюсь у прост╕р до подиху – Небо пада╓, небо пада╓… Ти на чатах, я поклик тв╕й всотую, Я руками затримаю небо ╤ стоятиму кар╕атидою, ╤ молитимусь гордо за тебе. Проростатимуть маки до обр╕ю На затоптаних ордами жнивах – Батальйони небесними сотнями… Ми разом, до останньо╖ битви!
ЗАБ╤ЛЬМИЛО СЛ╤ЗЬМИ Заб╕льмило сл╕зьми Око Праведне зарясн╕ли дощ╕ повн╕ ладану потомилися дн╕ – ждуть очищення як сп╕ткнувшись впаду – стану вище я догоряють слова як л╕хтарики що зл╕тали ╕з рук наче хмароньки п╕днялись до небес ╕ мандрують там св╕т у Тоб╕ увесь – в╕дбуду╓ Храм
Листочки на спалах край неба
принишкли обличчям униз
кр╕зь просинь у п╕жмурках Феби
п╕всерпик п╕в дол╕ притис
пригвинтив м╕й сум в╕н до тебе
щ╕линку лишив для над╕й
притихла н╕чого не треба
лиш спогад у сл╕д верем╕й
ЕЛЕГ╤Я «а сонця св╕ч╕ дихають у н╕ч - черниця кине для початку слово - а я в розмову» Тетяна М╕л╓вська
╤ зоряно ╕ тихо ╕ догорають св╕ч╕ ноч╕ та не лихо – луна╓ см╕х дитини у садочку раптово в тиш╕ так ╓дино… роздмухав ранок пахощ╕ калини щасливий погляд в небо – радо сонце в душу зазирнуло водоспадом мр╕╖ у в╕концях прозерки над╕╖ розгор╕лись млостю н╕жно спалахнули в╕╖ ╕ так пов╕льно медово-плинно ласка╓ оч╕ л╕то день блука╓ небом зело кв╕ти – п╕дсоння Укра╖ни мо╓╖ у пром╕нн╕ в╕ри почуття Родини у любов╕ звучать п╕сн╕ не всу╓ – веч╕р син╕й блаватно шле прив╕ти тихо урочисто солов'╖на черниця-н╕ч зронила Слово росою тихою водою сплива╓ р╕дний В╕з Чумацьким шляхом знову гойда╓ мову...
десь там св╕ти св╕танок там ╕ днесь ╕ под╕лам а нам – до Бога.
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 24.03.2017 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18311
|