Версiя для друку Обговорити в форумi

На тому тижні Крим офіціозний святкував третю річницю свого воз’єднання з Московією. Святкував напоказ. Було всього: і тріпочучих на весняному вітрі триколорів, і надувних кульок в тих же кольорах, і мобілізованих задля такої нагоди школярів у начеплених на светрики смугастих тільниках (погода була не по-кримськи прохолодною). Головною окрасою святкувань були скромні зелені чоловічки. Зразково ввічливі, хоч вже й не такі загадково-мовчазні, як три роки тому, вони послужливо позували в якості антуражу для нечислених тепер любительок селфі – здебільшого з дамами глибоко пост-бальзаківського віку. Не обійшлося, ясна річ, без ряджених, яскравих, мов бразильські папуги, «казаков» та бадьорих бабусь, фонтануючих згадками про те, як з прапорами та плакатами напереваги відстоювали вони Крим від навали фашисто-бандерівської наволочі. За браком належної уваги до їх колоритних осіб з боку млявих телевізійників, ріки безмежної вдячності хазяїну Кремля за повернення в «рідну гавань» проливалися з глибини їх розверстих душ цього разу перед аматорськими камерами нечислених відеоблогерів. Але якщо лебедіння афектованих волооких матрон сприймалося як невинні піснеспіви випорснулих за недоглядом пацієнток палати №6, то славень ВВП, з побажаннями бачити його довічним самодержцем, проспіваний однією з перших осіб сьогоднішньої адміністрації півострова, вражав у самісіньке серце, перетворював мізки на холодець, змушував, думається, навіть треновані шлунки деяких щирих криморосів проситися на прогулянку стравоходом. І не дивно. Надто мироточивим виглядав оспівуваний образ, надто відверто звучали в тих руладах нотки навіть не васальної, а якоїсь холопської вірнопідданості. То це цього прагнув новоявлений «народ Криму»?
Навряд чи. Може тому, попри всі старання, попри додатковий вихідний день, попри масовку з діток та безвідмовних бюджетників, попри розгорнуті виставки зброї, де підлітки могли усмак полазити по новеньких БТРах, а їх мами – та що там! – навіть п’ятирічні малюки мали нагоду поглянути на цей весняно-сонячний світ через надійні приціли кулеметів та гранатометів, цьогорічний «ювілей» не зібрав навіть торішнього числа шанувальників. Не допомогли ані запрошені лідери донецько-луганських квазі-республік Захарченко та Плотницький, піднесені з якогось дива до рангу українських політиків, ні навіть зваблені заради такої нагоди недешеві депутати з Європи, серед яких сербські однопартійці нашого пана Ляшка Мілован Боїч та Дубравка Боїч, члени президії тої партії Олександр Шешель, сербський письменник і політолог, професор Баня-Лукского університету Срдж Трифкович та член палати депутатів парламенту Чеської Республіки Ярослав Голіков.
Що то – легка втома від пересолодження москвофільством чи… ознаки серйознішого розчарування, поступового протверезіння від ілюзій? Хто зна… Воно, звісно, укрівські диверсанти не дрімають, але щоб їх агенти проникли аж так далеко, як у відомство самого пана Бахарєва! Ні-ні, то вже занадто. Але ж хтось укладав оті явно корупційні угоди із зловорожими підрядниками, що перехамаркали дві найгарніші вулиці Сімферополя! Та хіба ж лише їх? А дороги, де щойновкладений асфальт сходить разом зі снігом? А мільйони, розпилені на ремонтах шкіл? А хижацьке видобування морського піску, внаслідок якого нищать, принаймні, для цього і кількох наступних поколінь, одні з найкращих пляжів Криму? Чи не забагато для пановців-захтеєвців? Вони то вже, напевно, не мають стосунку до завищених комунальних тарифів, до практично заморожених на фоні повзучого росту цін пенсій, до придушення бізнесу, до скорочення робочих місць на недавно ще процвітаючих підприємствах, таких як ДАТ «Чорноморнафтогаз».
Задуматись справді є над чим, особливо ж коли усвідомити, що ні сакралізований Міст, ні траса Таврида проблему аж ніяк не вирішать. Адже проблема, насправді, всередині. Вона в головах тих, хто шукає простого рішення непростих викликів, які ставить перед нами життя, а чи й того гірше – намагається сховатися від них хай і в просмерділому, але такому звичному болоті. Саме це болото фантомних рефлексій за сумнівними принадами зітлілого есересеру засмоктало мій Крим.
Напівсформований в СРСР голем, так звана «радянська людина» - зманкуртизована соціальна істота зі старанно промитими мізками – після падіння есересеру він просто не міг бути не використаним і далі цинічною, бездушною у всі часи компартійною номенклатурою, яка, об’єднавшись з криміналом, почала прибирати до рук створене поколіннями безмовних гвинтиків. Важко уявити хоч би одну європейську країну, де подібний дерибан не отримав би негайну відсіч з боку народу. Та манкурти не є народом, незалежно від того, з генного матеріалу якої нації їх витворено, хоч би яку там філософію не розводили вони самі на своїх вбогих кухнях за чаркою дешевого шмурдяку. Відірваність від родового коріння, яке не здатні замінити жодні «скрєпи», інфантильність, що легко сприймає навіть не патерналізм – диктат влади – цілком впізнаваний образ, чи не так? Саме цей домінуючий у суспільстві бездумний, безвідповідальний голем уможливив путінізацію Московії, прихід до влади двічі несудимого в Україні – власне, криміналізацію влади. Це він, пускаючи слину олігофрена, роками переповідав тут байки кремлівських пропагандистів, був субстратом, готовим за першої ж нагоди прийняти у себе чуму. Ця готовність була такою щирою, що чума навіть не уявляла, щоб щось пішло не так.
Саме тому, коли в 2014 році здорові сили в Україні спробували скинути глибоко вкорінений у владі кримінал, це надзвичайно засмутило хазяїна Кремля, який був стовідсотково впевнений, що рокована грушка ось-ось впаде до його ніг, давши можливість стати родоначальником нової Великої Московії. А що вже буває, коли засмучуються любителі мочити в сортирах, ми тепер знаємо не з чуток.
Відтак, фарисейські посилання на волевиявлення неіснуючого в природі «кримського народу» є нічим іншим, як дірявим фіговим листочком, за яким лише сліпий міг не помітити величезного бажання… ні, не захистити від каннібалів Правого Сектора нещасних «русских граждан Крыма», яких серед двох мільйонів українських громадян півострова було хіба що кількасот, а скориставшись ступором справді нездарної «київської хунти», відкраяти якомога більший шмат ласого територіального пирога, за можливості, отримати його весь. Проект «Новоросія», задіяний негайно вслід за операцією «Кримська весна», стягнуті уздовж всієї лінії кордону, готові до наступу війська – яких ще доказів потрібно, аби усвідомити те?
Що ж до права «кримського народу» на самовизначення, до якого не так давно апелювала в своєму інтерв’ю «РІА Крим» кримська омбудсвумен пані Тетяна Лубіна, то сама постановка подібного питання правником (!) є абсурдною, оскільки в природі просто не існує такого окремого суб’єкта міжнародного права, як «кримський народ». Це те ж саме, якби право на свою незалежність з входженням на другий день до складу Німеччини/Японії взялися обстоювати мешканці Калінінградщини чи острова Сахалін. Стосовно Криму подібна ініціатива мала б певний шанс на успіх лише тоді, коли б референдум був зініційований і проведений корінним кримськотатарським народом. Але у випадку кримськотатарського референдуму кримці навряд чи продали б свою незалежність Московії вже за два дні, як те відбулося в березні 2014 року. Найпевніше, такого не сталося б ніколи. Чи розуміли те в Кремлі? Безсумнівно. Спроби приручити гордий народ (а вони розпочалися задовго до подій сумнозвісної «кримської весни») показали повну безперспективність подібних планів. Доказом тому є те, що навіть сьогодні, під парасолькою Кремля, на четвертому вже році окупації, промосковські Къырым та Къырым Бирлиги об’єднують лише мізерну частину кримських татар. І то не випадково. Пояснення того, як в історичній пам’яті (непросто, справді, забути знищення держави, дві депортації, остання з яких переорала долі ще нині живих), так і в згадках про неймовірну затятість, з якою радянська влада, правонаступницею якої зве себе сьогоднішня Московія, десятиліттями не пускала на батьківщину реабілітований, відновлений у правах народ, до останнього вишукуючи найменший привід для відмови. Продовженням тої давньої політики Московії є і нинішнє «небайдуже» ставлення до кримців з боку Кремля і місцевих його сатрапів. Адже й сьогодні за надуманими звинуваченнями більше двох десятків їх знаходяться за гратами, над кимось роками ведеться судилище, когось вбито, хтось зник безвісти. Власне, за гратами не лише кримці. Сєнцов, Кольченко, Чирній, Балух, Панов, Захтей, на цьому тижні розпочато судилище над журналістом Миколою Семеною (перенесено на 3 квітня).
Власне, нічого нового у такій політиці Кремля немає. Загарбання чужих територій, переслідування дисидентів і брехня, брехня, брехня… З тою брехнею не до порівняння навіть визнані фахівці Третього рейху. У всякому разі, Адольф Гітлер не робив вигляд, що Австрію заполонили марсіяни. Намагання при такій брудній грі довести світу правомірність своїх дій є жалюгідними і здатні переконати хіба що розумово відсталих бідолах, продажних політиків чи собі подібну цинічну потолоч.
Задумаймось, про яку правомірність приєднання Криму може йти мова, коли віроломно порушені міжнародні та міждержавні угоди, зокрема, Будапештський меморандум, яким Московія, в числі інших ядерних держав, гарантувала Україні непорушність її кордонів, відмову від будь-якого силового тиску на неї. Те ж саме з двосторонніми угодами, якими двічі – в часі правління президента Бориса Єльцина і пролонгацією його вже за нинішнього президента – Московія підтверджувала легітимність існуючих між Україною і нею кордонів, запевняла в своїй повазі до їх непорушності. Зокрема, на сайті президента Московії і сьогодні можемо бачити міждержавну угоду про спільний кордон між Московією і Україною від 28 січня 2003 року http://kremlin.ru/supplement/1653 Ось про що мовить його перша стаття:
«У цьому Договорі під терміном «російсько-український державний кордон», далі - «державний кордон» або «межа», мається на увазі лінія і вертикальна поверхня, що проходить по ній, які розділяють державні території (сушу, води, надра і повітряний простір) Договірних Сторін від точки стику державних кордонів Російської Федерації, України і Республіки Білорусь до точки, розташованої на березі Таганрозької затоки».
Хіба ж не підпис президента Володимира Путіна стоїть під ним і досі? Тож про заклики до якого сепаратизму йдеться у звинуваченні, висунутому колезі Миколі Семені, коли Крим за діючим нині законом РФ про державний кордон є територією України?
А проте ж, за фактом, Московія не лише анексувала Крим, але й настирно намагається переконати світ у тому, що він – чи то за правом історичної справедливості, чи то через те, що вона дуже турбується про «русскоязычных» його громадян, має належати їй. Але ж горе, коли тою логікою стануть послуговуватись інші держави! За такою ж «істеричною справедливістю» сама Московія може втратити не лише ту ж таки калінінградщину, а й такою кров’ю завойовані Татарстан, Кавказ – та мало ще що. А там, дивись, піднявшись на силі, і поляки потягнуться до Смоленська.
Я вже не згадую про «язычных», аби не розбудити якусь жалісливу душу в парламенті Великої Британії, Іспанії, чи Франції. Те, що може статися, коли зелені чоловічки з туманного Альбіону кинуться рятувати нещасних англомовних Сполучених Штатів від засилля недорікуватих латинос, важко навіть уявити!
Кажуть, не буди лихо, доки тихо. Але ж будять! На тому тижні в кримських мідіа тільки й мови було, що про розуміння і підтримку Криму та Московії з боку британських парламентарів. Парламентар, щоправда, виявився лише один, та й той просторікував з першопрестольної. А все ж – справжній британець, щирий англо-сакс! Щоправда, при ближчому знайомстві, депутат Європарламенту від Великої Британії пан Найджел Зюсман виявився, як і підказувало його родове ім’я, євреєм, але то таке… Цікавішою є політична сила, членом якої він є. Це Партія Незалежності Об’єднаного Королівства Великої Британії і Північної Ірландії. Гарно звучить, чи не так? І певно ж, потужна сила, раз так впевнено заявляє про свої сподівання щодо скасування накладених на Крим та Московію санкцій? Насправді, це досить маргінальна партійка, яка в Палаті Громад (650 членів) має лише одного, а в Палаті Лордів (840 перів) аж трьох представників. Її електоральна база – то здебільшого немолоді білі британці, представники робітничого класу. Найприкметніше, що й ця партійка, як і Партія Свободи Австрії (див. «КС» № 12 за минулий рік: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=16829), як і абсолютна більшість партії старої Європи, що солідаризуються з путінським режимом, є праворадикальним популістичним угрупуванням, яке в самій Великій Британії стикається з серйозною критикою з боку основних політичних партій, мідіа, а особливо антифашистів. Її погляди на емігрантів та культурну ідентичність викликають звинувачення в расизмі та ксенофобії.Є над чим задуматись, чи не так?
Чи ж випадково, що із сьогоднішньою Московією, яка іменує українців фашисто-бандерівцями, солідаризуються майже виключно праворадикальні партії, серед яких трапляються і відверто неонацистські, чи такі, які свого часу прихистили колишніх есесівських бонз? Як пояснити цей неймовірний феномен?
– Певно ж, одного поля ягода, – сказала б моя безхитрісна бабуся…
Ні на святкуванні кримського референдуму 16 березня 2014 року, про який з таким пафосом, з таким замилуванням згадували наші підтоптані волоокі активістки, ні на святкуванні «присоединения», на відміну від минулих років, не було помічено ні головного героя «кримської весни», ні пана прем’єра. Саме святкування в білокам’яній промайнуло якось сіренько і непримітно. Можливо, тому, що було перенесено ледь не під стіни головного вишу країни (проти чого, до слова, протестувала група студентів).
Що ж трапилось? Чому помітно збавили оберти головні державні пропагандисти?
Автор, звісно, може помилятися, але схоже, що шапка великого гравця світової політики, яку так активно приміряв на себе останніми роками Кремль, виявилась не лише не по сеньці, а й зовсім… не сенькиною. Втручання у свята-святих будь-якої суверенної держави – у виборчу кампанію було дуже поганою ідеєю. Можна лише здогадуватись, що розрахунок гравця полягав у тому, що обрана з його допомогою ключова особа не лише не буде карати за таке зухвальство, а навпаки, буде вдячна за поцінну підтримку. Ключова особа, на яку робили ставку, справді виграла вибори і стала на чолі держави. Здавалося, можна б і святкувати. Власне, щось подібне й відбувалось – досить згадати з яким тріумфом сприйняли обрання на президента пана Трампа депутати Державної Думи. Та, видно, самовпевненість десь підвела зубрів кремлівської політики. Не врахували нікчемної дрібниці, а саме того, що в країнах реальної демократії влада не вважає за можливе не дослухатись до думки народу. Жіночий Марш, що відбувся вже наступного дня по іногурації нового президента, багатосоттисячні мітинги в найбільших містах як самих Сполучених Штатів, так і світу, де різко засуджували недемократичність проголошеного курсу пана Трампа – все те не могло не вплинути на політичний істеблишмент країни. Дуже поганою новиною для Кремля було розпочате спецслужбами та Конгресом широкомасштабне розслідування причетності команди пана Трампа до контактів з представниками спецслужб та уряду Московії у ході президентських виборів. На думку американської письменниці Джоанни Дженнас Кендрік, яку вона висловила ще на початку цього розслідування, «у разі, якщо виявиться, що пан Трамп давав доручення панові Флинну зв’язатися з паном Путіним, йому кінець».
Якщо щось подібне дійсно відбувалося, пан Трамп, безсумнівно, буде змушений піти. Та найнеприємнішим для Московії є різкий перехід від райдужних сподівань на панування у розділеному на трьох світі (куди ж без Китаю!) до ясно вираженої вже навіть сьогодні конфронтації, якої не було від часів Холодної війни. Різка зміна риторики пана Трампа, його наміри значно збільшити витрати на військо, модернізувати та збільшити його, не обіцяють Москві нічого доброго. Схоже, що гра в безстрашного ковбоя з розбиванням мисників скінчилася. Інституційна держава, де президент не бог і навіть не цар, дає ясно зрозуміти, що запальний понад усяку міру герой зайшов надто далеко. Пора б спинитися і платити за розбите, як гадаєте?

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 24.03.2017 > Тема "Резонанс"