Версiя для друку Обговорити в форумi

Матеріал В. Качули "Четверта куля" ("КС" від 20 лютого 2004 року) недаремно не втратив своєї актуальності за 15 років... Ритм нашого життя, обставини, система цінностей за цей час суттєво змінилися. А менталітет - ні. Принаймні, основні його вади. І справа не в тому, що афганська війна ще довго буде відлунювати на нашій землі. "Афганська" тема - це лише лакмусовий папірець, коріння ж проблеми значно глибше!
Пригадую назви статей, прочитаних останнім часом: "Лесю Гонгадзе виживають зі Львова", "Блиск медалей та побутові злидні Ірини Меркушиної", "Вигнання найкращого стало формулою нації...". Статті нібито про різне: про політику, спорт, мистецтво. Разом з тим, вони про дивну національну особливість українців: ми "топимо" саме найкращих і цим нищимо в зародку всі позитивні тенденції в суспільстві.

ПОНЕВІРЯННЯ ГЕРОЇВ НАЦІЇ

Леся Гонгадзе виростила і подарувала Україні чудового сина, а тепер, щоб не померти з голоду, вимушена судитися зі своїми краянами. Точніше, зі Львівобленерго.
І ось чому. Поки вона оббивала пороги київських інстанцій, злодії у неї вкрали електролічильник. І хоча перебування пані Лесі у Львові було лише епізодичним, їй постійно надходили чималенькі рахунки за енергію, яку вона фактично не споживала. Заплатила б, звичайно, але де взяти гроші? Так П'ємонт і собі долучився до цькування матері героя...

А де зараз майор СБУ Мельниченко?

Політолог Володимир Вітковський з сумом пише про це у "Львівській газеті": "Жодна політична сила не підтримує з паном Мельниченком регулярних стосунків. Жодна партія так і не внесла його ім'я до своїх виборчих списків. Натомість навіть опозиційні аналітики сушать голови над питанням: чиє замовлення виконував колишній майор президентської охорони? Що ж, звукозаписи могли з'явитися і завдяки чиємусь замовленню. Однак, у цивілізованому світі діє принцип презумпції порядності. Майор Мельниченко просто попереджував співвітчизників про небезпеку! Що співвітчизники не гідні такого чину й воліють толерувати президента-пахана, то вже їхня ганьба, але в нормальній державі майор став би національним героєм і повернувся б додому з тріумфом, який і не снився братам Кличкам...".

ВІД БУНКЕРІВ УПА...

Певен, що, прочитавши матеріал "Четверта куля", не один з нас зауважить: "Навіщо нам, українцям, так перейматися "афганською" проблемою? Наші хлопці були окупантами на чужій землі, і ворог мав моральне право захищатися..."
Так, але ж йдеться про наших громадян і про їхні теперішні проблеми! А ще про пам'ять... Зрештою, навіть якщо взяти "чисто український" і "героїчний" відтинок нашої історії, невже там все було по-іншому?
Дозвольте не погодитись. Ось як герой свого часу Марічка Савчин описує свою першу зустріч із закордонним проводом ОУН: "Як пустельник води, я була спрагла рідної людини, перед якою могла б розкрити душу, поділитись пережитим, вилити болі серця свої і всіх нас, останніх борців, надіючись знайти щире розуміння.
Даремні були мої сподівання. Вислухавши мене, еміграційні політики поставилися з підозрою до вістей, які я принесла. Тривалий час вони до мене не навідувалися і не цікавилися моєю долею. Тим часом у мене відновився туберкульоз, на який я захворіла в бункері, і я самотня пролежала вісім місяців в санаторії. А мої земляки поскупились навіть на кілька слів різдвяного чи великоднього привіту...
Порізнені між собою і розчаровані, вони вже не цікавилися долями останніх повстанців, спійманих ворогом, або тих, що догоряли по бункерах..."

...ДО УНСОвських МІТИНГІВ

Минають літа, а менталітет не змінюється. Це стосується як націоналістів, так і їхніх ідейних послідовників. На щастя, українська земля продовжує народжувати героїв. Але й досі не існує системи підтримки "кращих"...
Красномовним підтвердженням цього є спогади колишнього УНСОвця, в'язня білоруської в'язниці, Андрія Шептицького (його було засуджено в Мінську у вересні 1996 року в числі сімох українських громадян, які брали участь у мітингу білоруської опозиції "Чорнобильський шлях"): "Вітович, Шкіль, Корчинський, Лупиніс повелися, як на мене, непорядно. Не треба було роздавати обіцянки, що допомагатимуть нам - політв'язням і нашим батькам. За весь час мого ув'язнення мені прийшло лише три передачі. Вітович, який пізніше зустрів мене в Києві, видав, що не знає, хто я такий. Я дійшов висновку, що мені треба було сидіти. Чим довше я сидів би, тим вищий рейтинг мала б УНА-УНСО...
Звичайно, я усвідомлював, на що йду. І зараз чесно можу дивитися у вічі будь-кому: члену УНСО, кожному українцю чи білорусу. Я втратив здоров'я, у 30 років став напівінвалідом, але сумління моє чисте, а це для мене - найголовніше".

ПОЯСНЕННЯ ЮРІЯ ІЛЛЄНКА: ВИННІ... ЧОРНОЗЕМИ

Заслуговує на увагу думка відомого українського кінорежисера Юрія Іллєнка: "Авжеж, це історично сформована риса українського характеру... Колись у розквіт, у справжній розквіт культури Київської Русі увірвався потужний прес монгольського ярма - страшного, невідворотного... У результаті залишилися тут лише ті, хто не зміг зрушити з місця, для кого земля була важливішою, ніж свобода.
Еліта ж пішла звідси: військові, аристократія, вчені, книжники, помалу й церковники. Елітну частину суспільства витіснили на північ, у майбутні Польщу, Московію, у болота, недоступні для коней Тохтамиша... А тут, де тепер живемо ми, витіснення кращого стало формулою нації..."
Звичайно, на українській території кожен окупаційний режим вимушений був підтримувати, навіть плекати якусь інтелігенцію. І, звичайно ж, провладну. Часом навіть якісну. Щоправда, ця якість стосувалася лише певних функцій. Що ж до основної функції інтелігенції - піклування про високий моральний дух нації, її життєстійкість, то жоден окупаційний режим не був зацікавлений у існуванні по-державницьки мислячої еліти.
А самим нам, напевно, вже просто бракувало сил... Навіть у найсприятливіші періоди історії, коли з'являлася надія на повне визволення, над усіма тяжіла звичка, ні, - вже традиція недумання про кращих. Вона не шокує лише тих, хто все життя прожив в українському середовищі. Звикли.

ДЕРЖАВНИЦЬКА АУРА ЕСТОНСЬКИХ БОЛІТ

Якщо вірити Юрію Іллєнку, то виходить, що українські чорноземи просто "розмагнічують" національний організм. Немає потреби мудро організовувати суспільство заради його ефективного функціонування. Навіщо, коли й так всі виживають?
Інша справа - жити серед кавказьких скель чи серед естонських лісів та боліт. Це ми тепер заздримо естонцям, але вони не лише проголошували незалежність, вони завжди готові були проливати за неї кров.
У нас проти полчищ Муравйова виступили лише триста студентів. Естонці ж у 1919 році змогли виступити єдиним фронтом. І це при тому, що їм довелося воювати не лише проти червоноармійців, але й проти німецьких військ. "Воювати до останнього хлопчика вище коліна!" - закликав земляків лідер есерів Ганс Круус. За свободу Естонії воював і поручик Рейнгольд Заболотний - нащадок тих українських козаків, що були розбиті Петром І під Полтавою і покинули рідну землю разом із військом шведів.
Він був умілим і відважним начальником артилерії на одному з бронепоїздів. Початок бойових дій застав його в Тарту, де він ще лікувався після поранення. Нащадок войовничих запорожців втік з госпіталю і через кілька днів, стоячи на даху бронепоїзда, керував артилерійським вогнем. Естонці тоді перемогли, німці відступили... На жаль, осколок ворожого снаряда обірвав молоде життя Рейнгольда Заболотного. Тіло мужнього воїна за особистим розпорядженням головнокомандуючого Й. Лайдонера перевезли на його батьківщину, поховали з почестями. Естонці до цих пір доглядають його могилу в містечку Ісаку Вирумааського повіту.

У НИХ ЧЕТВЕРТА КУЛЯ ЗАЗВИЧАЙ ЛЕТИТЬ У ВОРОГА...

Просто прикро, що українці так героїчно воюють за чужу, а не за свою свободу! Напевно, всі знають про безстрашного вояка Канадського Легіону, майстра рукопашного бою Пилипа Коновала. Він був одним з 10 тисяч (!) канадських українців, які добровільно зголосилися до Канадського експедиційного війська під час Першої світової війни. Вже 25 жовтня 1917 року він приймав найвищу нагороду Британської імперії - Хрест Вікторії з рук самого короля Англії Джорджа V. Це сталося в Букінгемському палаці. Король сказав тоді: "Ваш подвиг - один з найвідважніших у історії моєї армії! Прийміть за це мою подяку..."
Зауважте - ніякого расизму, ніякої національної пихи по відношенню до слов'янина. Воював за імперію, значить - свій! Чи не тому у англійців немає проблем, подібних до наших, описаних у "Четвертій кулі"? У них, мудрих і розважливих господарів свого дому, четверта куля завжди летить у ворога, а не у свого національного героя.
А у нас як? Юрко Коцюбинський стріляв з гармати не по німцях, а по будинку Грушевського... Махно воював не проти Леніна, а проти Петлюри... Найгірше те, що рани часів громадянської війни не загоїлися й досі. Далеко нам до іспанців, які давно вже помирилися після громадянської війни 1937 року.
До речі, в Іспанії тоді також воювали українці. Зокрема на стороні франкістів були колишній білий капітан Михайло Кривошея, генерал (і емігрантський письменник) Микола Шинкаренко. Всі вони після перемоги Франко у 1939 році були відзначені чинами, званнями, високими урядовими нагородами.
І безбідно доживали решту свого життя. Їхні брати не крали, сестри не "гуляли", матері не пиячили... (це я згадав про родичів афганця Сергія із "Четвертої кулі". Може, й вони б не втратили людської подоби, якби держава наша як слід піклувалася б про них... Ну хоча б як про родичів героя?).
А ще мені дивно, що українці не поспішають "приватизувати" відомого героя Другої світової війни легендарного льотчика Амет-Хана Султана. Звісно, він - кримський татарин, але ж Крим - це українська земля! Отже, він "наш", і його пам'ять треба шанувати не менш, ніж пам'ять Сагайдачного. А якщо ми все ще не можемо вийти за рамки родової свідомості, значить ми - не державники. До речі, герой є кримським татарином лише наполовину. Його батько родом з лакскього аулу Цовкра, що в Дагестані. На цій підставі дагестанці вважають повітряного аса своїм: його іменем назвали один з гірських піків Дагестану. Здавалося б, де та Франція? Але ветерани полку "Нормандія - Неман" якось домоглися, щоб уряд цієї держави назвав Амет-Хана Султана льотчиком їхньої країни. Напевно, вбачають в цьому якийсь сенс, хоч Амет-Хан і не француз...

ТРЕБА ВЧИТИСЯ. ПОКИ НЕ ПЕРЕВЕЛИСЯ У НАС ГЕРОЇ...

Не знаю, чи то дійсно нам так стали на заваді чорноземи? Принаймні тепер, при нашій тотальній бідності, на них вже можна й не кивати... Треба формувати державницький менталітет і вчитися у тих же естонців, іспанців, кримських татар, дагестанців...
Я вже не кажу про великі нації. Хто може пояснити, чому під час Другої світової війни американці назвали один зі своїх військових кораблів іменем українського священика Агапія Гончаренка?
Отець Агапій народився в Києві і був українським, а не англосаксонським патріотом. Щоправда, потім переселився до Америки і став відомим борцем за людські права. Захищав російськомовне населення Аляски, а разом з тим друкував у Лондоні свої статті про знущання царського уряду над українцями. Тобто: мав свою позицію, був демократом. Таких людей Америка підтримувала у різний спосіб, в тому числі й присвоювала їх імена військовим кораблям.
В Єрусалимі є гора Герцля (основоположника сіонізму). А у нас є гора Стуса? Може, в Карпатах є пік Василя Мартинова? Це поет "чисто" російського походження, який все життя працює на українську культуру. Ні, такого
піку у нас немає... Та й взагалі, не часто його кличуть до президій, навіть у патріотичному Львові. А як же ми ще збираємось підтримувати позитивні тенденції в суспільстві? Так, як "підтримали" Лесю Гонгадзе?
Ми соромилися назвати іменем полеглого афганця вулицю у його селищі на тій підставі, що брат у нього "сидів"? Але ж не брат віддав своє життя за ідею, хай навіть і хибну!
Забудемо про "афганців", то хто буде воювати за Тузлу? Адже будь-який юнак, навіть без життєвого досвіду, інтуїтивно відчує, який клімат панує у державі... і його не дуже "розворушили" патріотичними віршами: "Треба твердо наперед ступати, не лякатись, що впав перший ряд..."
Слава Богу, українська земля продовжує народжувати патріотів. Біда в тому, що вони традиційно продовжують існувати поодинці.. В кращому випадку, є невеличкі патріотичні середовища, де однодумця підтримають, не дають йому пропасти. Такі середовища могли б стати полігоном для "шліфування" державницького менталітету. Не всі ж українці "тягнуть ковдру" на себе...
Наприклад, волинянин Сергій Дружинович продав навіть зароблену власними руками машину, аби мати кошти на ремонт залу, де молоді його краяни вивчають прадавнє українське мистецтво бойового гопака. Чому він так вчинив? Напевно тому, що в гопаківському середовищі такі речі вітаються. Там панує своєрідний самурайський дух. Тільки вже український. А це говорить про те, що і ми вміємо, якщо захочемо. Потрібна лише Система.
м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 19.03.2004 > Тема "Ми єсть народ?"