Версiя для друку Обговорити в форумi

3 травня у Києві поховали легендарного українського поета Бориса Олійника. Про це повідомила прес-служба Міністерства культури України. Зазначається, що панахида за померлим відбулася у Свято-Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Після цього церемонія прощання продовжилася в клубі Кабінету Міністрів. «Це дуже показово, що вшанувати пам'ять видатного українського поета Бориса Олійника прийшло так багато людей. Сьогодні ми віддаємо шану особистості, яка уособлює в собі цілу епоху. Попри складні суспільно-політичні умови, які супроводжували його впродовж усього життя, він все ж таки зміг зберегти себе як великого поета, як особистість, що відстоювала свої власні переконання», - сказав під час церемонії прощання міністр культури Євген Нищук. «Борис Олійник пішов від нас, проте його вірші невмирущі. Вічна йому пам'ять», - додав міністр. Відомого поета поховали на Байковому кладовищі.
***
Президент України Петро Порошенко висловив співчуття рідним, близьким та колегам Бориса Олійника у зв’язку з його смертю. «Українська культура понесла непоправну втрату – пішов у вічність видатний поет та громадський діяч, Герой України, голова Українського фонду культури Борис Ілліч Олійник», - йдеться у співчутті президента. Глава держави зазначив, що Україна втратила митця, творчість якого наповнювала гордістю за рідну землю та її народ. «Він багато зробив, щоб нація утвердила свою мову і культуру», - підкреслив президент. «Схиляю голову в глибокій скорботі і висловлюю сердечні співчуття рідним і близьким Бориса Ілліча Олійника. Світла пам’ять про прекрасну людну та великого патріота України назавжди залишиться у наших серцях», - зазначається у співчутті.
Як повідомляв УНІАН, Борис Олійник помер 30 квітня на 82-му році життя після важкої тривалої хвороби. Олійник був академіком НАН України, головою Українського фонду культури, народним депутатом Верховної Ради з 1992 по 2006 роки; головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005-2015), колишнім головою парламентської делегації Верховної Ради України в Парламентській асамблеї Ради Європи. Герой України (2005).
www.unian.ua
***
Втрата відчувається особливо болісно, коли йде з життя людина, з якою близько зводила доля. «Кримська світлиця» мала честь бути особисто знайомою з Борисом Олійником. І знайомство це – не лише у численних публікаціях творів поета на наших сторінках. Борис Ілліч переймався нашою кримською українською газетною долею і, де міг, підтримував «Світлицю» авторитетним своїм словом. Тож не випадково, напевне, саме це фото Бориса Олійника – з «Кримською світлицею» в руках – з'явилося у блозі Влади Литовченко поруч з її співчуттям.
«Дорогі побратими! Хай у Вашій Світлиці ніколи не заходить Сонце! Од серця – Борис Олійник» - таке побажання-автограф залишив нам Борис Ілліч на спомин багато років тому. А ще на спадок усім нам – непроминущі його поезії. Давайте згадаємо їх з минулих наших публікацій і пом'янемо Поета і Громадянина – Бориса Ілліча Олійника. Світла і вічна пам'ять…

Борис ОЛІЙНИК

КОЛИ ПОВЕРНУСЯ...
Коли повернуся до вас,
вже одягнутий в камінь, - 
Я камінь зніму із душі
 і квадратних рамен, 
І стану легкий,
мов хмарина в дорозі на Канів, 
І ввіллється в душу, як в чашу,
козацький ромен.
І стануть нікчемними
виляски «слава-неслава», 
Порожній двобій язиків
 ні про що і про все, - 
Коли я побачу,
 як сонце голубить отави, 
І мудрий мурах
обережно личинку несе.
Пощо тоді, хлопці,
каррарський заманливий мармур, 
І золото Креза,
і вкупі з хвалою - хула, - 
Я все віддаю за одне,
недоспіване: «мамо», 
за те, що долоню мою
освятила бджола.
Пощо тоді слів перелітних
лукава пороша, 
Холодні обійми
майстрів залаштункових справ, - 
Я все віддаю
 за хустину у синій горошок 
З далекої пісні про ту,
що любив, та не взяв.
Я все вам прощу,
побратими і недруги вчені, - 
Хай доля врожайного
 вам надарує дощу! 
Але не прощу і пилинки
на образ Шевченка, 
І зламану гілку калини
повік не прощу!
Тоді я прийду на відплату,
одягнутий в камінь,
І рухом гранітним 
змету крамарів і сутяг, 
І хай мене судить
 по правді і совісті Канів -
Єдино Верховний мій
і повноважний Суддя!

ОСВІДЧЕННЯ
Я тут родився восени: 
Морозом бралася стерня, - 
І падолист у теплі сни 
Мене вгорнув, немов зерня.
А навесні пішов у ріст, 
Прийнявши мамину купіль, 
І перший крок у дивен світ 
На полі отчому ступив.
І з того дня вже сто земель
Переходив, переверстав, 
Та щовесни, як журавель, 
У рідні креси повертав.
І, надивившись різних див, - 
Клянуся на мечі пера, - 
Дивнішого не сподобив 
Від України і Дніпра.
Тут мій поріг. І перший гріх. 
І всеочищення вогонь. 
Тут стиглу зірку, як горіх, 
Вона взяла з моїх долонь.
Джерела тут мої святі. 
І навіть ворон, що оглух 
На ветхім дідовім хресті, 
Мене віта, як добрий дух.
Тут кожна віть мені жива. 
Тут всі - свої. І всі - мої. 
І мати квіти полива... 
Хоч вже давно нема її.
Тут долю кожного війна 
Переорала до глибин. 
І кожна зірка жерстяна 
Мені сіяє, мов рубін.
...Я тут родивсь. І просто жив. 
І горе знав. І щастя пив.
І в сизу паморозь ожин
За перший полудень ступив.
І так же просто, слід у слід, 
За предком звіривши ходу, 
Як мій безсмертний, чесний рід, -
Свої натруджені складу.
Скажу лиш: де б ти не ходив, 
Та - хай засвідчує перо! -
Що не знайти дивніше з див, 
Як Україна і Дніпро...

* * *
Не погасне висока потуга Дніпра, 
Не змаліє в отецьких криницях вода, 
Доки є на землі хоч краплина добра 
І Марія Ісуса з небес вигляда.
Сатана, перекинувшись у крамаря, 
Наші душі не зманить на діло криве, 
Доки є на землі хоч зернина добра 
І надія на Друге Пришестя живе.
Перебудеться горе і туга-жура, 
І на камені зійде трава молода, 
Доки є на землі хоч росина добра 
І вмива Україну йорданська вода.
Приторкніться до струн золотих, кобзарі. 
Ви повідайте предків святий заповіт: 
Родять щедро пісні тільки в зладі-добрі, 
На добрі, як на вірі, тримається світ.

ПОКЛИК
Диптих
І
А двадцять перший вік при револьвері 
Таку вчинив несвітню круговерть, 
Коли уперше від часів Гомера 
Судилося знімати репортеру 
Своєю камерою власну... смерть.
Коли вже речників за слово правди, 
За непокору владі булави 
Рокують на усікнення глави 
В мовчанні просвіщенної громади.
II
По небу йдуть сивіші гніву хмари. 
Земля двигтить, чорніша від золи. 
Вставай, народе! Доки ще з кошари 
Нас на перекуп скопом не здали.
На глум держави чужаки по вірі
Менжують нашим духом і добром, 
І квіт дівочий продають в повії, 
І сонми капищ плодять над Дніпром.
З космічних звитків зодіаки грізно 
Вістують знаки гиблої біди. 
Вставай, народе!
Заки ще не пізно -
Козацький стан могутньо підведи!
Вставай, вставай
 у повен зріст потуги 
На гордий поклик степових предтеч! 
І відпусти на бранне поле плуга, 
Коли з неробства заіржавів меч!

* * *
Доки ж нам отсі терпіти муки: 
Клан - над кланом.
Злодій - на коні!? - 
Бідкаються землячки мені.
- То візьміть хоча б мітлу у руки... -
- Ич, який!
Ми не такі дурні.
...Пригадалось мовлене єхидно 
(Хоч бери - на себе перемнож):
- А чого дурні? Тому, що бідні.
- А чого ж ми бідні?
...Та отож.

ПОХВАЛА НЕПІДКУПНІЙ
Коли здалось, що все пішло за доляр — 
Земля і честь, могили й вівтарі,
Коли вже навіть провіщати долю
Взялись не звіздарі, а крамарі;
Коли здається, що саме повітря
Настояне на лжі, немов одвар,
Коли поет, як сутенер — повію,
Кладе під владу Аполлонів дар;
Коли вам чорне видає за біле,
Не кліпнувши, зело писучий син,
І під стильовку стрижені дебіли
Полюють на людей, мов на тварин;
Коли, здалося, світ дійшов до скону
І все людське убито до осердь, —
За невблаганним всеблагим законом
Приходить смерть.
Коса її надземної ограни,
З металу, непідвладного іржі,
Вона не загляда у табель рангів
На суднім рубежі.
Для неї всі однакової міти — 
Король чи старець, щедрий чи скупий, —
Вона — остання справедливість світу,
Яку нікому в світі не купить:
Ні фарисею, що служив мамоні
І Україну гнув на свій копил.
Ні злодію державному в законі,
Що навіть Зевса з челяддю купив.
І відступає туга з-перед серця,
І щастя молить: «Зупинися, мить!».
І варто жить, і прагнути безсмертя,
Коли є смерть, яку не підкупить.

У ДЗЕРКАЛІ СЛОВА
В залізний вік, пристріляний до пня,
Коли частіше від святого «мати»
Гриміло над колискою: «війна», —
Судилося нам безмір пізнавати.
Були нам недосяжні букварі,
Як довоєнні видива казкові,
Тому ми звикли вірити на слово
Учителям воєнної пори.
Писав директор лівою. Перо
Злітало тяжко, як підбита птиця.
Ми ще не знали, що його правиця
Спочила між полеглих за Дніпро.
Снарядний ящик правив замість парт.
Рівнявсь папір у вартості кресалу.
Тому ми все у пам’ять записали,
Тривкішу від сучасних перфокарт.
Схиляю перед вами прапори,
До ваших милиць припадаю низько,
Учителі воєнної пори, 
В шинелях геніальні Сухомлинські!
Що за високим покликом душі
Учили зерня віднайти в полові
І до останку на своєму слові
Стояти, як солдат на рубежі.
Ми ще у ті осиротілі дні
Закарбували правило залізне:
З усіх — два слова: «Мати» і «Вітчизна» —
Існують звіку тільки в однині.

НЕ КОПАЙТЕ ЯМУ...
Не копайте яму
Навіть сводні ницій,
А копаймо з нами
У степу криницю,
Щоб така утішна
Грала в ній водиця,
Аби й сам Всевишній
Забажав умиться.
Щоби не минали
Її звіку люди,
Щоб із душ змивала
Фарисейські блудні.
Бо вже так обклали
Одні одних брудом,
Що питання встало:
Чи ми й справді... люди?
Брату брат, їй-право,
Накопали стільки -
Ледь не півдержави
В ямі по маківки.
Та вже так старались
Глибше копонути,
Що врагам зосталось
Тільки загорнути.
Тож копаймо з нами
Чимскоріш криницю,
Аби й тим, у ямі,
Принести водиці,
Щоб полуда спала
І таки прозріли:
Не братам копали,
А собі - могили.
То вилазьте з ями,
Заки день в зіницях,
Та копаймо з нами
У степу криницю.
І покажем світу
Збратані судьбою,
Що ми ж таки діти
Матері одної!

ЗАХИСТИ, ВСЕВИШНІЙ!
Грюкнуло у двері:
- Атворяй! -
Ізпросоння голова сільради
Сірники ніяк ніде не знайде:
- Зара, зараз...
Жінко, уставай! -
Ще з порога,
розчахнувши двері,
Матом охрестили всі кути:
- Адевайсь! Да паскарей,
бандера...
- Та ви що?! Я ж комуніст, 
 брати!
- Ты хотя б не лгал
«на ридной мове».
Знаєм, где в лесу
твои братове.
Жінка заячала, мов зигзиця,
Над дитям
в мальованій колисці.
Через ніч ввірвався голос 
 кумів:
- Відчиняй скоріше двері, 
 курво!
Тут цікавляться
з лісів повстанці,
Як ти нажилась
при комуняці?
- Та його ж взяли
енкаведисти...
- Вже й брехать навчилась
в комуніста!
Зашморг приладнали на осиці.
...Плаче сиротина у колисці.
О Всевишній - 
Отче наш єдиний!
Молимо усі і поодинці:
Захисти від нас
Ти Україну
І самих від себе... українців!
Та зніми з очей у них полуду,
Може, таки втямлять
крізь вітійства,
Що вже сто віків
на братовбивство
Їх штовха, регочучи,
Іуда.

ДО ВСЕВИШНЬОГО
 Простіть великодушно,
 Всевишній,
 але чи Вам не набридло,
 коли якесь бидло,
 нагрішивши на три скирти,
 грюкає, коли заманеться,
 в небо,
 вимагаючи йому простити:
 бо, мовляв, «так було треба»,
 аби знову грішити
 і знову просити?
 А не послали б Ви оте все,
 що прикидається
 праведнолюбом,
 туди, де Макар телят пасе,
 щоб не поганило землю
 блудом?
 Може б, хоч за цих недородів,
 нарешті, вродило Народом?
 Ну, та Вам видніше,
 Всевишній -
 ще раз простіть мою
 душу грішну...
 
ЕГЕЙ,
ПРОКИДАЙМОСЬ!..
 Коли засинають
 держави, вожді і народи,
 Коли навіть ворони стихнуть,
 глухої пори
 У зміну нічну виповзають
 на темну роботу
 Кроти і тхори.
 Вони підривають під корінь
 священні огради,
 І риють, і риють, і риють,
 і риють углиб,
 А вдень засідають у кріслах
 Верховної Влади,
 Правують в судах,
 розпинаючись ревно за правду,
 І вчать нас, як тяжко в поту
 здобувається хліб.
 На позір здається,
 що край твій у розквіті й мирі:
 Решпект Академій...
 Шевченко... Гетьмановий чин...
 Тимчасом у схронах
 все риють, і риють, і риють
 Під корені Роду,
 під мур православних святинь.
 Отямся, народе!
 Прислухайсь до шкряботу знизу:
 Там риють, і риють,
 і риють уперто щомить
 Кроти і тхори,
 підгризаючи корінь Отчизни,
 І віру, і славу,
 заки українство спить.
 Егей, прокидаймось, братове,
 допоки не пізно!
 Пропалим закуття -
 усі, як один. До нори!
 І хай їх виносять на світло
 вода і залізо.
 Коли ми не встигнем
 здолать цю породу зловісну,
 То нас прикопають
 кроти і тхори.

ПРОСТИ...
Роси на лугах
висохли -
Не діждалися косаря...
Ти вже так тепер високо,
Як за сьомим небом
зоря.
Хоч на мить верни
з відстаней
На степи і води земні.
Перейди із повними відрами
Три шляхи
на вдачу мені.
Але тиші круг
не зрушено,
Ніби світ навіки завмер...
Тиха ти моя,
русая,
Як же я без тебе тепер?
Де ж нас розвело
гірко так -
Аж заплакали журавлі,
Що злетіла ти
зіркою,
Я ж зоставсь один
на землі.
Я вже докликавсь
янголів,
Перейшовши межі земні:
Чи була ти справді явлена,
Чи наснилась тільки мені.
Що ж тепер серця
краяти,
Як розведено
всі мости.
Я ішов тобі не каятись, 
А прийшов сказати:
- Прости.

ІЛЮЗІЯ
Щось глухо тривожило вечір.
Несло з нізвідкуди недобрим.
Я глянув - мороз поміж плечі:
Ішли отари овечі
Від обрію і по обрій,
З - позаходу і до сходу,
Із півдня по хмуру північ.
Ні з сього, ні з того півень
Ударив крильми,
як свекруха,
Що б’є себе люто в поли,
Коли догризає невістку,
що вскочила прямо зі школи
у заміж.
Отари, як вісті,
Спливали за видноколи.
Проз мене пройшов величний
Пастух височенного зросту.
(Не встиг його вбачить
в обличчя).
Спиравсь він
на дивний костур,
З якого... росло дві гілки.
У їхньому листі помалу
Дві пташки гніздо звивали.
Тоді лиш отямивсь, коли він
З отарами зник поза вигін.
І раптом, мов з-за огорожі,
Із гиком навально повз мене
Отари людей несвітенні
Котили за тим перехожим.
Якийсь чоловік дознеможно
Упав мені ледь не під ноги
І очі свої божевільні
Встромив у моє перенісся,
Ревнувши:
- Куди він подівся?!
- Це хто? -
я здригнувсь мимовільно.
- О люди! Прости йому,
небо:
Та тільки ж но,
тільки ж повз тебе
Пройшов... Бог!!!
І я заридав із розпуки,
Що вкотре не вбачив Месії.
Возніс у безвиході руки, -
І пальцями вдаривсь об мури
Приватизованого «Арсеналу».
...Двоє, потираючи лоба,
сміялись:
- Диви, ще один дурень
Повірив,
що за ілюзію платять налом.

АБИ Ж НАМ НЕ ЗАВАЖАЛИ...
Та жилось би в Україні
Затишно, як в неньки,
Аби ж нам не заважали
Кляті воріженьки.
Всім би малось в Україні
Ліпше, аніж в тещі,
Коли б нам не заважали
Ті ж таки і... дещо.
Не було б улітку спеки,
Гіршої од кари,
Коб лукаві московити
Не покрали хмари.
І роси було б удосталь
На посіви й трави,
Так сябри із Бєларусі
Всі дощі покрали.
І вовік у нас вагони б
Не з’їжджали з рейок,
Коб не ставили підніжки
Колесам євреї.
І ніколи б у сусіда
Хата не палала,
Аби ж фіни сірники, пак,
Нам не підкидали.
І вовіки б не писали
Ми доносів зайве,
Аби нам не дарували
Самописки зайди.
І хотіли ж тихо-мирно
Наші славні хлопці,
Аби згасли воріженьки,
Як роса на сонці.
Та й лягли собі сумирно
На осонні спати. 
Прокидаємось узавтра,
А вони... вже в хаті.
Та ніколи б не проспали
Ми цю вражу зграю,
Коби нас не обпоїли
Маком з Уругваю.
...Ми ж такі святі та божі!
Чисті ми чистіших!
Ледь не всіх зі свого раю
Витурили грішних.
Вже зібравсь, було, й Іуда
Вішаться із встиду,
Так вірьовку із-під носа
Свиснули сусіди.
І відтак живе у нас він
Сито і заможно.
- Мабуть, - каже, - в Україні
Без іуд не можна.

ПЕРЕМОВИ З ПРЕДТЕЧАМИ
На Чумацькім Шляху,
де вже душі складають
свій іспит, -
Так їм стужиться часом
на поклик козацьких левад,
Що, діставши люльки,
враз ударять
в кресала - аж іскри
Долітають до нас -
ми ж і досі гадаєм:
мовляв, зорепад.
Так їх манить вернутись
в завічно полишені креси!
На Вкраїну поглянуть
крізь далеч немислимих днів
Та пройтися степами,
де жайвір снує в піднебессі,
Та заглянуть до хати:
а хто ж порядкує у ній?
Гей, зарано, предтечі,
вертатись до рідного поля.
Ми ще тільки дотямили, 
 врешті,
на власнім горбі,
Чом це нами у січах
із кровію вирвану волю
Перекупники з тилу
за безцінь скупили собі.
В нашій хаті на покуті
спритні захожі возсіли,
Де зазвичай сидів споконвіку
слов’янський дідух.
Тож заждіте, предтечі,
заки зберемося на силі
Та відчинимо двері -
чужинський провітрити дух.

ТІЛЬКИ ПИЛ...
Вкраїно,
гарна із лиця і стану!
Тобі ж Господь
не поскупивсь щедрот.
Чи й справді ти
не тим таки
дісталась,
Що досі йшли
та серед шляху й стали?
Чи хтось нам справді
підмінив народ?
Так гейби ж ми
козацького заводу:
Шапки - під небо.
Справні кунтуші.
А от гукніть-но братію до 
 згоди -
У змиг розбіглися -
ані душі.
Чи смерть у нас і справді на пропаще
Селекцію веде уздовж віків,
Коли за волю гинули
найкращі,
Лишаючи на розплід сіряків?
Е ні, не всі таки достойні 
 згибли!
Але сьогодні, щоб не стать
 за честь,
Вони вже так загралися
у бидло,
Що їх з огидою
обходить навіть смерть.
...Ідуть, немов живі,
Меткі та терті.
Шапки, пошиті
на козацький, бач, копил.
І не здогадуються,
що давно вже мертві
для України.
Що по власній смерті
Вони не матимуть
навіть могил.
...По них і їхніх джипах -
тільки пил.

СПИНИСЬ!
На цвинтарі понищеного лісу
Надгробками чорніють
пні сирі.
...Лишивши за собою пустирі,
Ти - випадковий на землі 
 гульвіса -
Ще й пнешся до природи
у царі!
Прибравши самозванно
сан людини,
Ти пишеш з прописних
своє ім’я.
Та схаменися: гіршої скотини
Від тебе - од зачаття і понині -
Ще не носила зболена земля!
Ти вивернув, як смерч,
калину в лузі,
Споганив ріки, умертвив сади.
І, розстрілявши всі закони 
 глузду,
Пиляєш гілку,
на якій сидиш.
Спинись хоч на краю
свого загину
Та з чотирьох зведися ж
 до Людини!
Ніколи гріх спокутувать
не пізно.
Тебе ж Господь по образу 
свому Творив,
а ти скотився нижче низу.
Спинися ж!
Насади нового лісу,
Який за тебе,
всупереч всьому,
Молитву к Богу вознесе німу.

МАМА
- Тихше, діти. 
Дітки, тихше, - 
Просить-шепче 
мама-миша, - 
Зверху ходить кицька боса. 
В неї діток - повен квіт. 
Хто із нірки виткне носа - 
Враз опиниться, проноза, 
Кошенятам на обід. 
...Вранці встали мишенята - 
І завмерли, як один: 
У куточку плаче мати, 
Не ховаючи сльозин. 
Обступили її діти: 
- Що ж там трапилося, ма? 
- Опівночі кицьку... вбито. 
Киці, діти, вже нема. 
- Так вона ж нам 
ворог наче. 
Ти ж, немов по рідній, 
плачеш! - 
Окропила їх сльозами 
І промовила в тужбі: 
- Так вона ж котяткам мама. 
От і думайте собі: 
Як їм, сиротам манюсім, 
Жить тепера... 
без матусі?

ГРЯДЕ ПОЧАТОК...
Важко йшли ланцюгом
під гарчання хорта,
Як в облаві колись -
окупанти.
Їхні чоботи п’яні 
вбивали жита -
Сходи падали, ніби солдати.
Насміявшись над схиленим 
рабськи селом,
Мисливці достріляли патрони
І пішли крізь посіви
учвал напролом.
І - плювали вони на закони.
Він хотів їх спинити:
 - Ви ж топчете хліб! -
Обернулись:
- А це що за трясця?!
Ану марш мені, бидло,
скоріше у хлів!
Чи не бачиш:
ідуть нові власті?!
І ударив навідліг: 
Ну йди, пожалійсь...
Розпустились -
нема на вас впину!
Це тобі
не совіцько-московське колись.
Це тобі суверенна Вкраїна!
...Ледь добрів до села
крізь свинцевий туман.
Ще постукати сили
настачив у хату, 
де доживав
із легенд партизан.
- То заходь, - обізвавсь. -
Бачив... бачив.
Скільки їх?
Треба ж так: в іменному
також саме стільки!
Щастить же нам, брате!
Ти - в лікарню.
А я перейму цих... вельмож.
Та не плач:
я ж у ліжку вмирати не гож.
...Врешті, треба ж комусь починати.

НЕ ДЛЯ ДІТЕЙ
- Краще померти стоячи,
Ніж на колінах жити! -
Сказав учитель історії
Дітям.
Слухайте, діти, вчителя,
Слухайте маму й тата,
І дай вам Бог тільки з читанок
Про це читати.
Так... «Краще померти стоячи...»
Сказано мужньо і строго.
...А в них були перебиті
Ноги.
Вони піднялись на колінах -
І впало вороння крепом.
...Ой зросла у полі
червона калина,
А над нею - синє небо...
Це я не вам, діти.
Я просто думаю, діти,
Що можна і на колінах
Померти краще,
ніж стоячи
жити.
...Діти,
Читайте історію.

ПІСНЯ ПРО МАТІР
Посіяла людям
літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -
і стала замисленим полем,
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 05.05.2017 > Тема "Українці мої..."