Версiя для друку Обговорити в форумi

Буває так, що в запалі дискусії, а чи в виступаючи перед аудиторією, оратор, відчуваючи, що саме вона хоче почути, потрафляючи її мінливим настроям, мимоволі каже якусь дурню, про яку потім жалкує. Саме цим два роки тому автор намагався пояснити собі неймовірну заяву модного письменника Василя Шкляра, зроблену ним в Луцькому ляльковому театрі дванадцятого березня 2015 року:
«Я не є великим прихильником України від Сяну до Дону», - сказав тоді пан Шкляр. «Вважаю, що Україні потрібна та територія, де є український дух. У XXI столітті територію країни не варто вимірювати квадратними кілометрами. Навіщо мені російськомовний, до кісток просякнутий, кацапський Крим, де я завше відчував себе, як на чужині? Навіщо мені Донбас, який підтримує Путіна? Мені кажуть, що там теж є кращі люди. Але ж кращі є й в Америці, і в Фінляндії. Я не хочу жити з такими людьми, які підтримують Путіна. Кращі українці проливають там кров. Але та земля не варта їхнього життя. Треба відвойовувати ту територію, де є справді Україна, а вже потім збудувати нормальну державу».
Проте, як виявилось, заява ця не була простою обмовкою. Минуло два роки, і от знову на минулому тижні, в тому ж Луцьку, в інтерв’ю «Волинським Новинам» Василь Шкляр на питання корреспондента, чи варто вживати термін «тимчасово окупований» щодо Криму, а чи називати речі своїми іменами, «письменник, інтелектуал, політичний діяч, … патріот-націоналіст», як його представляє видання, не роздумуючи, кидає:
«Не варто. Багато наших політиків із телячим ентузіазмом на кожному кроці викрикують, що Крим наш, що ми його повернемо. Та він ніколи нашим не був і не буде. У 1954 році Хрущов його віддав. Тоді він хотів подарувати литовцям Калінінградську область. Така маленька Литва, а таку величезну область не захотіла. Вони кістьми лягли, щоб не взяти ту землю, яка стала б фактором русифікації, фактором чужого впливу. Вони залишилися на маленькій території, але самі там господарювали. А нам, українцям, треба все: від Сяну до Дону і до Північного полюса. Єдині, хто має моральне право сказати, що не віддасть жодного клаптика української землі, – то це наші вояки. Бо вони готові за це віддати життя. Не годиться сидіти на дивані й вигукувати: «Ми заберемо Кубань і Воронезьку область». Візьміть тоді всю Росію і приєднайте до України. Вона готова до приєднання. Навіть столицю перенесуть з Москви у Київ. Тільки нас тоді не буде. Політики взагалі не мають права дискутувати на тему територіальної цілісності. Для них ця тема табу, а я можу говорити, що схочу, бо в мене посада вища, ніж у президента».
Читаючи подібні сентенції, переживаєш дивні відчуття. Найперше, – розчарування. Адже читач «Чорного Ворона», певною мірою ідентифікуючи героїчного протагоніста з автором, підсвідомо приписує останньому його найкращі риси. Аж тут раптом брудні таргани в голові «письменника-інтелектуала» так легко й невимушено підпрягаються до злагодженого хору дугіно-затулінців з їх арією про «дарування» хохлам Криму від щедрот п’яного Хрущова!
Не менше дивує категоричне заперечення членом політради «Укропу» Шклярем права політиків навіть дискутувати на тему територіальної цілісності, в той самий час, як за собою непогрішимим він це право, як не дивно, зберігає. Така безапеляційність прикро вражає. Здавалося, кому ж, як не політикам-державцям, і опікуватись щонайскорішим відновленням територіальної цілісності держави! Але ж – ні! Наш «патріот-націоналіст» воліє за краще віддати ворогові окуповані ним землі, аніж дозволити вести такі аморальні дискусії. А це вже викликає не лише розчарування, але й презирство, огиду. А ще - надсилу стримуваний гнів. Саме гнів, бо ж кляті таргани так загидили високоінтелектуальні мізки, що наш «патріот-націоналіст», схоже, навіть не розуміє, що українські вояки на сході кладуть свої життя зовсім не за квадратні кілометри скацапленої Донеччини та Луганщини (де ж були ті інтелектуали, коли треба було змусити владу виправити ту хибу?), а за свої сім’ї, за свій світ, який підгрібає під себе невситимий, безжальний «русский мир». Не кожен з них може висловити те, але ж ця війна і справді йде не за території, а за цінності вільного світу, які споконвіку відстоювали наші пращури, за принципи, від яких не можна відступити, не втративши в собі людини. А серед тих цінностей, з-поміж іншого, і повага себе, до свого Краю, в його міжнародно визнаних кордонах.
Містечковість шклярівського мислення вражає. За такою, з дозволу сказати, логікою можна сміло залишати «русскому миру» і скацаплену Одещину-Миколаївщину і московомовні Запоріжжя та Січеславщину. А чого ж – адже українським духом, про який розводиться пан Шкляр, там теж не дуже пахне і української мови днем з вогнем пошукати, як, власне, й на його рідній Черкащині. Добре, хоч скацапленому Києву він ще залишає певні шанси, бо з подібними посилами недовго звести Україну до меж Львова чи Любартового замку…
Сумно те все, бо ж в той час, коли одні, ризикуючи щохвилини опинитися за гратами, продовжують відстоювати свій Крим навіть в окупації, а дехто продовжує боротьбу навіть з-за грат, коли притомні українські політики, зокрема, лідери Меджлісу кримськотатарського народу, докладають неймовірних зусиль, аби повернути Крим під український суверенітет, коли найвпливовіші міжнародні організації, зокрема ООН, визнають незаконність відторгнення півострова, заклики українських «інтелектуалів» відхреститися від своїх земель (а тут окрім гіперактивного пана Шкляра вже відзначились і Юрій Андрухович, і Михайло Слабошпицький, і навіть Іван Малкович) є дуже небезпечною зброєю – таким собі зазубреним ножем в спину всіх тих, хто знемагає в нерівній боротьбі з навалою новочесної орди. Чи уявляють собі ці добродії, розпускаючи язика на публіці, скільки мужності треба, аби позиціонувати себе в сьогоднішньому Криму українським громадянином, не боятися при тому висловлювати свої думки, наполягати на своїх правах, скажімо, на праві своїх діток навчатися українською, кримськотатарською мовами, створюватити якісь, хай і прості події – підтримувати своїх репресованих земляків, видавати книжки про українських патріотів, презентувати їх? Чи спадає їм на думку, як нищівно діє їх кримампутаційне філософствування в унісон з потужною великодержавною пропагандою Кремля, підтинаючи дух тих, кого ми намагаємось підбадьорити? Чи здогадуються, що своїми бездумними заявами перетворюють українську націю в очах кримських татар на паталогічних зрадників, адже, не маючи свого війська, своїх органів влади, кримськотатарський народ, без вагань позиціонуючи себе в часі агресії як частина українського народу, цілковито залежав від української влади, тож здавши спершу без жодного опору одвічному ворогові кримців їх батьківщину – півострів, на якому сформувалась, розвинулась, створила свою державу кримськотатарська нація, відхрещуватись потім від свого обов’язку визволити, звільнити їх, є зрадою, якій немає вибачень.
Читаючи випади проти так званої московської «вати» – простолюду, який кремлівська пропаганда обробляла роками в режимі двадцять чотири години на день, сім днів на тиждень, розумієш, як важко було не піддатися тому тиску, коли навіть високочолі українські інтелектуали, ледь зачепивши того варива краєм вуха, безумовно увірували в його посили. «Крим… полинув у обійми Росії, вважаючи себе ідентичністю російською», - впевнено просторікує пан Слабошпицький. «Крим… ніколи нашим не був і не буде», - вторить йому пан Шкляр. «Україна ніколи не поверне кордони 2014 року. Ті люди щасливі, що живуть у Росії. Не треба забирати в людей щастя».
Повне нерозуміння і корихвейська безапеляційність – ось мій діагноз. Базуючись на сфальшованій інформації не можна спродукувати висновки якоїсь іншої якості. Зате, линучи з вуст тих, хто в уявленні широкої публіки є стовпами сучасної української літератури, моральними авторитетами нації, патріотами апріорі, кремлівська фальшивка вже сприймається істиною в останній інстанції. Ілюзорний «кримський народ» набуває обрисів, а проведений під чоботом окупанта, нечинний з правової точки зору «референдум» набирає такої бажаної ваги в боротьбі Володимира Володимировича за міжнародне визнання Криму в його московській гавані.
Як бачимо, пропаганда Кремля діє. А отже, вистилається підгрунтя для подальшої експансії. І найвідворотніше, найогидніше у всьому тому те, що наші інтелектуали, говорячи в іншому правильні речі, тут, на жаль, бездумно підігрують їй, втягуючи в її липкі тенета армії своїх довірливих пошановувачів. Та хіба ж лише вони… Сама наша влада багато в чому підігрує Кремлю. Підігрує, гендлюючи з ворогом у часі війни. Підігрує, намагаючись закріпити особливий статус мови окупанта в освіті, в самій Конституції України. Підігрує, незаконно обмежуючи права українських пенсіонерів з окупованих територій на отримання їх власних пенсійних заощаджень. Підігрує недолугою економічною, фінансовою, провальною інформаційною, антикорупційною політикою, недостатньо активною дипломатичною роботою. Підігрує злочинним гальмуванням вкрай необхідних реформ у фінансовій, податковій, митній системі. Підігрує неприйняттям виборчого законодавства, яке унеможливить подальше перебування мафії при владі. Підігрує замовчуванням того очевидного факту, що реінтеграція окупованих на сьогодні територій стане можливою лише в оновлену – сильну, самодостатню, успішну Україну.
Повертаючись насамкінець до того, з чого почали, хотілось би зазначити, що ми можемо не бути прихильниками великої України – від Сяну до Дону, але отримавши Край в його кордонах від покоління батьків, маємо обов’язок передати його своїм дітям, щонайменше, в тих самих кордонах. А ще – зміцнити його, зробити зручнішим, вигіднішим, приємнішим для життя. То, може, замість провокативних закликів відмовитися від свого на користь захланного сусіди, взятися б до діла?

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 05.05.2017 > Тема "Резонанс"