Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогоднішня літературна сторінка «Кримської світлиці» представляє читачам поетесу Людмилу Калиновську.
Пані Людмила - голова Білопільського літературного об’єднання «ВИР». Член Національної спілки журналістів України. Автор поетичних книг “Одкровення”(2004) і «...В омріяну голубінь» (2011).
Друкувалася у місцевих та обласних газетах, „Літературній Україні”, колективному збірнику „Тороки”, у часописі „Березіль” та тернопільському літературно-мистецькому часописі „СОВА”, в альманасі літераторів Сумщини „Слобожанщина”, альманасі Сумського земляцтва в м. Києві „Земляки” і поетичному збірнику «Ми – Суми»
Має кілька десятків пісень, написаних у співдружності з місцевими композиторами, що не раз займали призові місця на обласних і міжнародних пісенних конкурсах.

В цьому випуску пропонуємо нашим читачам

ЛІРИЧНІ ПОЕЗІЇ ВІД ЛЮДМИЛИ КАЛИНОВСЬКОЇ

Літо минуло… Відцвілися липи...
Липень дощами схлипнув…
Полинув чистим, перелітним, дивним
птахом посеред літа...

Бо наші роки, як осінні квіти…
КвІття їх – розмаїте, –
пережите з усіма століттями
болем, світом і світлом…

Життя перемелене-перемите
мливом гірким, як слива,
хвилинами тихими заповите
невміло, бо зливами…

Бути сонцем над головою в тебе,
чи рясною росою..?
Липень. Літо. І, глибиною в небі,
вінчані ми з тобою…

***
Коли малюєш гілку,
треба чути дихання вітру…
японська мудрість

Дихання вітру малюю фарбами щораз іншими
сьогодні воно синє до чорного ближче
осінь пізня на дереві останнє з себе знімає
вкривати невкриту землю…

Вітер дихає важко злоститься – дроти не зірвати.
Б’є по них, як по струнах – завершити коду,
а вони співають, забуваючи про свій полон,
про те, які вони безсилі безкрилі…

– …коли малюєш гілку, треба чути дихання вітру –
казав вчитель, тихо всміхаючись у вуса,
брав пензля і малював осінь, що гойдає її вітер
на гілках і ні про що не думає…

***
…бо не надихаюсь, не намовчуся
сніги любити і налюбувать…
Боюсь торкнутись, пригубить боюся,
розхлюпать щастя крапельками щасть.

уже весна назустріч поспішає
п’янка, весела, ніжна, голосна!
Що замело снігами – воскресає,
що закувало кригою – скреса.

І хай тримає світ мене в долонях:
його світанки сонячні, ясні…
Нема жалю, що сніг посріблив скроні,
Люблю… Люблю! І радісно мені…

***
..а знаєш..
я не буду тебе умовляти чекати мене…
Живи собі як звик
на свій вік,
де нива до-о-овга …

Сови не сплять вночі.
Вони перегукуються між собою,
Весну нагукуючи на тин…
А ти мовчиш
аби і вони замовкли,
слухаю-
чи
тебе чи небо, чи
усе, що дрібним у титрах
наклацав хтось невідомий…
Бо вколо – нікого, ніяк, безвітря
на тисячу років, на тисячу миль –
ні хвиль, ні живих вітрил –
Штиль…

Потяг зрушить з запізненням без причин
з нового дня.
Причини відсутні,
Їх не є, але поглянь:
Табло кричить,
Бо час не хотів згоріти,
але згорів
і
зачервонілося на екрані
у рядку,
де про нього, про нас, про квитки,
про купейні місця і плацкарту
«Оновлення щоп’ять хвилин,
Чекайте змін…»
а ще… фарту?
День зотліває, горить
і годі його спинить.
Тікає з-під ніг як з-під варти
У ніч, у своє небуття…
Що це?
Натяк такий, щоб
Із варягів та в нове життя..?
Знаття б…
Та чи варто..?

А я вже їду!
Снідаю
калейдоскопом вокзальних драм,
розмов, почуттів та дитячого крику.
Зупинки заглядають у вікна
як першокласник до контурних карт.
Класика? Ні.
Тонкий англійський жарт,
що розлетівся по світу.

Квіти – у вазі, кава у філіжанках, довга ніч…
Напруги нема, осліпло світло,
І, ясна річ,
Будемо знову запалювати свічку
на романтичну вечерю.
Шампанське тепер у фужерах
з присмаком черрі… ківі, цукерки
і блиск ув очах
зазвичай...

Немає нових слів і нових есе –
Є те, що між нас збулося-забулось…
Доведеться згадувати усе
І думати,
що ми з тобою таки
прибульці…

Частуйся.
Тут є ще цукерка зі сливою…
І яблуко є, і спогади в один крок
Як із тих фото, де сонце, гярячий вітер
І медузи,
що ними тепер зацвітає пісок –
давно не було припливу…

А небо нишком збирає зливи,
швидко розтала зима,
аж дивно…
Як тлумачити таке Диво?…

І знову в переспівах перезва…
Тримай себе у руках.
Оно..,
куштуй смаколик – в одному два…
Навіщо слова..?

***
…І урветься терпець. Буде терпко і гірко у роті,
і в останню хвилину тієї, мов дим, гіркоти,
важко зрушить зі станції довгий-предовгий потяг.
Просто так. Без мети.
Листопади завіють під обрій в столицях і селах,
І алеї у парках статечні – для чистописьма
і розвидниться ранок у буднях, таких невеселих,
і насниться у снах,
де ми знову з тобою такі молоді та щасливі,
де безмежно поштивий нам грає старенький скрипаль…
Дивна осінь. Солодка як мед і сливово-щемлива.
Як для спогадів – даль…

ОСІНЬ
Роздарила тепло… Не просила ні в кого нічого,
Залишаючи душу для Бога і – навпіл крило…
і чекала на «потім»: сонце, щастя, дощі, розмови,
із нічого вертаючись знову на те, що було…

Не торкайся, скрипалю, о, вправний скрипалику, вітре!
Я забула про все, що не треба мені пам’ятать…
Найніжніші акорди – кольорово-багряні миті –
грають пісню мою… І усміхнену їй благодать.

Не тримай мої крила на холодних чужих багнетах –
я зцілилася вже від небажаних слів і оков…
…десь у Всесвіті Долі дозріває Нова Планета,
що сповідує Тишу і нашу з тобою Любов…

***
Поховаю думки в зголоднілому місті пліток і сказу,
що відверто глузує, тримаючи камінь в руці,
Що не вірить ні в що і обсмоктує шмаття моє і фрази,
мов хижак, обираючи ціль.

Містечкові бої… Це у ньому єдине цікаве дійство,
щоб до крові, до сліз, до зневіри в самому собі…
Розпинати на хрест – це улюблена шоу вистава міста,
хоч люби його, хоч не люби.

І ховаєш вночі уламки себе – падіння свої і злети
у надії на те, що ти глибоко все поховав…
А, отямившись ранком, нараз розумієш, що ти вже мертвий,
а життя вколо тебе трива…

***
...Там кава вже, певно, готова, зварилася...
І, добре, що є до кого звернутись з проханням...
Будь ласка, налий мені кави... Втомилася...
З подіями дня і насиченим спілкуванням...

А знаєш... це диво: вечір такий погідний...
Ні краплі дощу не впало за день, неймовірно!...
Ця осінь – п’янка, духмяна, така невинна,
Димами прогіркла, зажурена... Боже милий!

А я й не знала: дивись – дерева безлисті...
Гойдають стримані небеса і не плачуть!
Як дивно... Урбаністично-містичне місто
вже спить і не знає, що нам у ньому не лячно...

***
…не спокушай мене теплом –
я знаю як його не звати…
Я вже навчилася не знати
цей біль, де холодно обом…

І не забудеться ніяк –
в прийдешніх днях чи днях минулих –
ми вже давно про все забули,
що так для нас, а що – не так…

Не спокушай мене за край,
де вже не треба пізнавати:
порожня клітка у кімнаті –
це не причина і не рай…

***
…розбуди мені з гілки росу,
щоб заграла у сонячній тиші,
хай роздарює іншим красу,
хай розкрилює інших найвище.

Розтривож мені душу теплом,
щоб у інших вона заспівала…
Може, інші оте, що було
збережуть, не загублять, не згаять..

як не солодко – страшно ступить,
оступитись, летіти в безодню,
і вогонь без жалю запалить
й, спалахнувши, згоріти у ньому…

***
Шмагає гілка боляче, безжально,
її свавілля заважає йти,
а десь далеко знаком запитальним
кордони інші зріють на путі.

Весна покличе за собою, врешті,
…які ж мости спалити до мети?
Їх так багато схожих на комети…
Летіть мені чи болотами йти?

***
…а вбрід ми уже ходили,
убрід, намочивши ноги,
вітрисько як божевільний
зривав і мости й пороги.

Жадоба, людське свавілля,
і заздрощі й замороки –
в бувальці пройшли сміливо,
ховаючи біль нівроку.

***
І ледь помітним порухом брови,
і усмішкою ледь відчутною
я знов до Вас звертаюся на «Ви»,
щоб знову бути Вами чутою…

І кароока в погляді роса,
де грає бісик з бісенятами…
Ген, до землі розсіялась гроза
між матіолами і м’ятами

Лежу в обіймах літньої трави
і усмішкою ледь відчутною,
я знов до Вас звертаюся на «Ви»,
а Ви мене не чуєте й не чуєте…
25.05.2017

***
Світає… Тихо… тільки десь
Печалі прошуміли гаєм…
Сон перейшов, стомився, щез,
прошепотівши: «Я – кохаю…»

І стрепенулася душа,
прокинулась від думки:
чи то насправді хтось втішав,
чи то минувшини відгуки…

***
Між трав у ніч заплуталась роса,
Чекати не схотіла…
Осінній дощ раптово розпочавсь
у літі розімлілім...

Ти слів таких не знаєш… А чи знав?
Чи знав про них раніше,
Як, присягаючись, до щастя звав,
на краще чи на гірше…

У сон, у ніч заплуталась сльоза.
Чого, з якого дива..?
Ти так мені нічого й не сказав,
Коли душа тремтіла…

***
Ми ще не намовчалися… За тим,
що є, коли нема про що казати?
А жити треба якось. Далі йти,
і, не пробачивши, уміти все прощати.

Допоки серце в грудях калата…
Ці сни… Уже не сни і не уява…
Ми ще не намовчалися… А травень
відцвівсь для врожаїв і запитань.

Ми ще не намовчались… Для обох
червневий ранок птахою озветься…
Пройти свій шлях красиво і статечно,
хай допоможе нам любов і Бог…
01.06.2017

***
Якось так ізненацька закінчився день,
і насупились хмари, поглинувши сонце,
і нізвідкись, мерщій, із уривків пісень,
із печалей постукались тихо в віконце…

Соромливо ховались півонії в кущ,
на даху світлотіння гніздилось з дощами,
і піднявся у небо сполоханий хрущ,
і просились думки у чужі інстаграми…

І душа, що молила у неба бодай
трішки сонця, промінчик живої надії,
тихо плакала в ніч – проводжала розмай,
що роками чужі виколисував мрії …
06.06.2017

***
Та що ти знаєш про любов,
яка вона бува болюча!
Колючий дощ з німих дібров
зриває тишу вітром злючим…
І стугонить у небеса
зухвалець розповитий,
до хмар розгублена краса
летить несамовито.

І грім гримить, і спалює світи,
світи, що два з одного.
Ущент розтрощено мости,
вже не дістатися й до Бога.
І не торкнутися руки –
вона така холодна…
Летять списи на вітряки
й вступитися не годні…
07.06.2017

***
Я – жива, не треба хоронити
ні безумств моїх, ані хотінь…
Це ж яка жага нуртує – ЖИТИ!
щоб прощати друзів й ворогів.

Це ж яка можливість – в опівніччя
зорі рахувати! Й знову вдвох,
Здивувати всіх, хто пересічний,
І непересічний, що за крок…

***
Не мовчи до мене – прокричи,
озовися сонячно та зблизька…
Не втрачай мене і не мовчи,
Бо ще слів в запасі ціла низка.

й почуттів, а з ними дещо років,
щоб озвалась в унісон душа…
Є назустріч тільки кілька кроків,
й кілька кроків відступить назад…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 16.06.2017 > Тема "Душі криниця"