Версiя для друку Обговорити в форумi

Ернест Хемінгуей колись писав: «В житті кожної людини звучать дзвони долі, але не всі чують цей дзвін».
А я ж собі думаю, що, можливо, просто далеко не до кожного з нас у буття приходять Люди, здатні розбудити срібло дзвонів долі. І вже й зовсім мало серед них мольфарів, здатних залишити по собі хоча би риску нетривкої інверсії на видноколах нашої реальності.
Але, на щастя, все-таки існують особистості, навіть короткочасне і, ба, навіть «заочне» знайомство з якими залишає на серці такий Срібний Карб, що потому усеньке життя ти й сам вже уперто й упевнено вважаєш ту зустріч справді доленосною, а того «нежданого прихожанина», дійсно, Другом і Братом, без якого і сонце вранці світлом не сяйне.
Бо душа у Друга була такою… здатною віддзеркалити, стократно примноживши все світле і ясне, що потрапляло в її обсяг. А все темне і сумне, навпаки, вона наче всотувала, рятуючи ближнього і дальнього свого.
Мабуть, тому такі Люди рано згорають.
Втім, кажуть, до таких людей важко потрапити в обойму «своїх».
Не знаю – не відчув того щодо себе…
Але відтепер добре знаю, бо й добре відчув уже, що, на жаль, як показує життя, сонце за нашої і без нашої явності все одно будить світ для нових сподівань та звершень, хоча в списку тих сподівань таки випадає багацько чого хорошого, важливого, потрібного.
І нові друзі, і нові часи, і нові турботи нічим, ніяк не можуть замінити, заступити тих ліричних відступів та моментів істини, які були у дні вчорашньому – віщому, начальному і основному. І все лише тому, що немає у вашому теперішньому бутті головного визначальника і основного чинника див та можливостей – Друга, Якого Ви Втратили.
От саме таким був і Данило Андрійович Кононенко – Поет, Українець, Літературний Духівник Кримської Світлиці (тут звертаю увагу шановних читачів – саме Кримської Світлиці, а не тільки газети «Кримська світлиця»).
Свого часу Григорій Рудницький, кримський краєзнавець, з яким ми зазнайомилися на теренах спільної зацікавленості історією заселення Таврії, прислав мені разом з якимись архівними матеріалами «на погляд» і кілька чисел цієї газети.
Прочитав я той набуток, як то мовиться, «на одному духу» – до останнього рядочка, до останньої літерки. І, чесно скажу, стало мені тоді і до болю заздрісно, і якось невимовно легше та певніше. З одного боку я, мелітополець, мешканець міста, яке здавен називають «воротами до Криму», натомлений і розчарований отим «повзучим зросійщенням», отим диктатом «руського міра», яке чекало мене вже навіть за крок від власного «Я», яке гнобило вже тоді скрізь – у побуті, на роботі, в державних та навчальних закладах, у погвалтованій місцевій пресі, раптом відчув ще 500 кілометрів України за душею, за отими ницими «воротами». Те, звичайно, неабияк здивувало, бо мав у Криму повно-повнісінько родичів - аж до хрещеної матері та рідної сестри з племінниками, і гадав, що добре знаю настрої, які панують там… З іншого боку вже тоді відчуття самотності «на нашій не своїй землі» переслідувало мене постійно, ниючи десь «під ложечкою», гиденько так, але настирно – на рівні звіриної «чуйки» (як потім виявилося, і недаремно), терзаючи денно і нощно. Мені тоді здавалося (як потім виявилося, слава Богу, і даремно), що всіх своїх друзів у місті знаю поіменно і «всі явки давно провалено». Отож, порівняння моєї тодішньої дійсності з кольоровим виднокраєм «Кримської Світлиці» явно було не на користь Мелітополя.
Втім, ніякі «сентименти» все-таки не подвигли мене того дня на основне – на дію, на спробу налагодження зв’язку та співпраці.
І лише за півроку, побувавши в Мелітопольському міському краєзнавчому музеї на виставці робіт славної кримської вишивальниці Віри Роїк, мабуть, якимсь чарівним вітром до нас занесеної, та відгукнувшись на ювілей майстрині сердечною статтею, я згадав-таки про існування цієї мудрої газети і відправив матеріал на адресу редакції.
Цього разу, знову доленосно випадково, число з видрукуваною статтею мені привіз із Сімферополя голова спілки краєзнавців Мелітопольщини Різник Володимир Іванович. Просто був там на профільній нараді, як головний лікар Мелітопольської міської Санепідемстанції. Просто «на ловця і звір побіг»…
Захотілося якось подякувати, і я написав листа (цитую його, віднайдений в Інтернеті, дослівно):

«Дорогі друзі! Доброго дня вам і світлого неба!
Оце врешті-решт, через треті руки, таки дійшов до мене ще квітневий номер вашої газети з моїм нарисом про В. С. Роїк.
А газета ж - як… лялечка! От уже, дійсно, з Парижа «Наше слово» надсилають навіщось регулярно, а те, що робиться поряд, і не відаєш. 
З Нового року постараюся це поправити.
Передивився побігом свої книжки і відібрав кілька віршів, близьких до вашої тематики. Спонтанно і сформувався такий собі «Кримський блок». Надіюся, що придасться до друку.
Хотілося би іще сказати, що, на мій погляд, «географію» тематики вашої газети, а отже і «географію» її розповсюдження вам треба було би значно розширити, не замикаючись на своєму квітучому півострові. Зрештою кримська державність колись простиралася іще й на нинішні Миколаївську, Херсонську, Одеську області, на частину сучасного Запорожжя, на Кубань… Тобто є й історична виправданість такого поступу. Не кажу вже про елементарну потрібність: сьогодні, скажімо, Мелітопольщина («ворота в Крим») практично і фактично заблокована «п’ятою колоною» щодо культурології, національної історії, етнографії тощо. З близько десятка газет, котрі видаються тут, – жодної української!
Думаю, в такому разі, значно додалося б сил та можливостей і у вас, і у нас…
У будь-якому разі, принаймні мені б дуже хотілося, щоб «Кримська світлиця» стала справжньо моєю газетою.
Щастя вам, наснаги і натхнення!
З повагою –
Олег ГОНЧАРЕНКО
м. Мелітополь»

Один з відібраних мною тоді віршів називався «Відверто про наболіле». Саме він і дав назву добірці моїх поезій, надрукованих у «Кримській світлиці» 09.01.2009 року. На цю добірку чекала в майбутньому дивна і славна історія, тож ми іще повернемося до неї…
Але головним набутком тієї Події стало моє знайомство з літературним редактором «Кримської світлиці» Данилом Кононенком. Гадаю, саме з його легкої руки та благословення і сталася публікація. І саме він потому прислав мені кілька примірників газети, долучивши короткого, але ємного листа:

«Дорогий друже Олеже!
Чудова у тебе поезія. Із задоволенням подали ми ці вірші. Уже й резонанс на них хороший – дзвонять люди, дякують, дивуються*. Дивовижно совісний народ Українці: читаю ось твій лист та поезії і бачу, що болить тобі й суто своє, й кримськотатарське. Що ж, слава Богу, що ми отакі – не загребущі на чуже і щедрі серцем. Не губися відтепер. Справді, треба співпрацювати і дружити. Надіюся, що так воно надалі і буде.
З повагою.
Данило Кононенко»

Тут, мабуть, варто пояснити оте «дивуються» в листі Данила. Річ у тім, що я, як і багацько інших південних українців, тим більше, будучи з роду задунайських козаків-поверненців та ще й до того маючи половинку матусиної молдавської крові, такий собі хлопець степової масті – і чорнявий, і смаглявий. Отже, на кримського татарина вельми схожий. А оскільки ж і добірка віршів у газеті, і мій лист до редакції, який був там же надрукований, і фото, мабуть, ще більше вводили читачів у оману, то більшість з тих, хто дзвонив, дивувалися саме тому, що кримець так природно і первинно володіє українським Словом.
Також у листі було подано й номер мобільного телефону Данила.
Звичайно ж, за якийсь час я подзвонив. Ми довго розмовляли – знайшли багатьох спільних знайомих, виявили безліч однаково улюблених поетів, майже у всьому наше бачення дійсності і світогляд збігалися. Була, звичайно, вікова різниця, але її ми зневажили з перших же слів, так до кінця потому і залишаючись на позиції січового панібратства – на «ти» і «без по батькові».
З Данилом дивовижно легко було спілкуватися: він був справді своїм – таким своїм, якими бувають хіба що близнюки. Я гадав, що то – лише моє відчуття. Проте, спілкуючись з нашими спільними друзями – скажімо, львів’янкою Любою Проць чи покійною полтавчанкою Людою Овдієнко, переконався, що таким він запам’ятався всім, хто його знав. Мав, отже, Кононенко рідкісну харизму справжньо чесних і справжньо добрих людей – не фальшивість.
Не скажу, що потім передзвонювалися ми надто часто: з одного боку спрацьовувала обопільна порядність і небажання відволікати товариша від нагальних та потрібних справ, з іншого боку заважав почасти стан здоров’я і його, і мій. Він же, цей стан здоров’я, став також і головною причиною того, що нам так і не вдалося зустрітися особисто: мене постійно зупиняв страх, опинившись у далечі, раптом розхворітися. Це й тим більше, що тамтешні родичі явно моєї українськості не поділяли… Забігаючи наперед, можу сказати, що інсульт все-таки потому добряче ще дався мені взнаки, а що ж до Данила, то тут він врешті закінчився повною мірою трагічності – передчасною смертю. Інша справа – що насправді стало головною причиною самої хвороби…
Втім, ми ще встигли зробити головне – наслати одне одному книг, і власних, і щойно прочитаних, і тих, якими взагалі вважали за потрібне поділитися. Так, наприклад, у мене, крім книг Кононенка та інших кримчан, з’явилися дорогоцінні, вважаю, видання – дві антології української поезії про Крим, виданих з різницею у часі приблизно два десятиліття. Гадаю, нам ще знадобляться такі книги для перевидання після деокупації…
«Кримська світлиця» також ще встигла дати статтю про вашого покірного слугу та двійко рецензій на мої книги Сергія Лащенка, але віршів я так більше якось і не зібрався послати. Та й для самої газети невдовзі настали скрутні часи, завдяки ющенківським чинодралам, яких плавно змінили ще клятіші чинодрали Януковича…
Власне, саме «державницька» діяльність останніх і призвела врешті до Майдану, до Революції Гідності і до всіх інших, на жаль, невеселих подій в Україні та в Криму.
Пам’ятаю, тоді 2014 року, ошелешений тим, що відбувалося, я вже вирішив наплювати навіть на здоров’я і таки їхати до Сімферополя – робити хоч щось, намагаючись змінити ситуацію, бо на фото в «соцмережах» Інтернету бачив уже й рідних племінників, закутаних у чужинські триколори з посмішками аж на кутні. Проте саме Данило зупинив тоді мене.
– Тримай свій фронт удома, в Мелітополі, – сказав. – Скоро ця наволоч юрмами рине і до вас. Ти не уявляєш, скільки їх у Крим набилося! Їм уже не вистачає місця! І у нас щодня зникають люди, особливо приїжджі…
Потім було все те, що було потім і що згадувати навіть не хочеться.
Я ще зміг додзвонитися до нього після того ганебного «референдуму».
– Це страшно, брате, – згаслим голосом сказав Данило і зітхнув: – Учора ще бачив за вікном Україну, а сьогодні – кат його мамі і що…
Хочу сказати, що саме тоді, в останньому числі газети, яке вийшло на вже окупованій території Криму, 28 березня 2014 року «Кримська світлиця» повністю повторила видрук моєї добірки віршів. І для всього світу знову прозвучало: «Ви собі, як хочете, можете бути чи не бути, а ми тут були, є і будемо!»
То почесно. Тим горджуся. В те, що сказав, вірую.
Але…
За кілька день зник і мобільний зв'язок.
Далі неначе стіна межи нашими світами постала.
Часто думав я про нього. Часто згадував. Чекав якоїсь вістки.
І вістка долинула, але… вельми невесела…
Не стало Поета. Пішов у засвіти Поет, у Вічність безмежну.
Кажуть, останніми його словами були слова: «Бідна моя Україна!»
Кажуть…
Того дня я написав вірш-епітафію, присвячену йому. Нехай прозвучить вона нині для вас ще раз.

Данилові Кононенку
ЕПІТАФІЯ

Землі безрідної, прогірклої води
епосі натщесерце додалося…
А ти куди, Поете мій? Зажди!
Було і так півкроку до біди,
і так чорніли траурно сади,
тепер же ще тужливіше, ніж досі.
Небесних Сотень стомлені ключі
летять-летять над пустами-полями…
Чому ж мовчиш, мій друже? Не мовчи!
Лишайся! Будь, у Слові живучи!
Вже, стоячи на Хортиці-Січі,
й так лише луни чуємо здаля ми
вчорашніх мрій, пісень і молитов.
Далося втрат стократно проти ночі.
А ти… і ти ховаєш в Ірій очі…
А я… в те йняти віри не готов…
В душі – погарище: нічого, віри крім.
Душі моїй де любо і де мило
сьогодні, коли біль з нас точить сили?!
І все-таки сахнуся од могили.
Ось Україна схлипнула: «Да-а-ни-и-ло-о…»
Й здригнувся краяний, «окремий», кревний Крим!
Над Степом знову міняться заграви, –
пора вертати нам своє по праву.
Прощай. Лети! Ячи з висот! Прости…
Ще, поки ми при силі, треба йти –
до діла знову братися і мсти,
а ще в майбуть наводити мости –
веселі, справжні, вічні Переправи.

Ні! Зовсім не бідна вона, наша Україна, Даниле Андрійовичу. І не буде бідною, поки є у неї справжні Сини, готові накласти за неї головою. Такі Сини, як ти.
Царства Небесного тобі, друже. Вічная тобі пам'ять і вічний спокій.
Герої не вмирають!
Ми тут були, є і будемо: це тепер – наш Срібний Карб.

Олег ГОНЧАРЕНКО
м. Мелітополь
На фото: О. Гончаренко (ліворуч) і Д. Кононенко

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 07.07.2017 > Тема "Душі криниця"