Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
╢ВРОПА МА╢ БУТИ ЩИТОМ ДЛЯ УКРА╥НИ
Президентка ╢вропейсько╖ ком╕с╕╖ Роберта Мецола - за п╕дсумками зустр╕ч╕ у Брюссел╕…


НАШ╤Й ╢ВРОП╤ ПОТР╤БНА РЕАЛЬНА ОБОРОННА САМОДОСТАТН╤СТЬ
Виступ Президента Укра╖ни на зас╕данн╕ ╢вропейсько╖ ради.


У ДЕНЬ УКРА╥НСЬКОГО ДОБРОВОЛЬЦЯ МИ ДЯКУ╢МО КОЖНОМУ Й КОЖН╤Й, ХТО СТАВ НА ЗАХИСТ УКРА╥НСЬКО╥ ДЕРЖАВИ ТА СУСП╤ЛЬСТВА
Президент вручив нагороди во╖нам…


ЗЕЛЕНСЬКИЙ ПОГОДИВ КАНДИДАТУРУ ЗАЛУЖНОГО НА ПОСАДУ ПОСЛА У БРИТАН╤╥
Про це йдеться у пов╕домленн╕ М╕н╕стерства закордонних справ Укра╖ни…


БУДЕ ДЕНЬ, КОЛИ ╤ ШВЕЦ╤Я ЗМОЖЕ ПРИВ╤ТАТИ УКРА╥НУ З╤ ВСТУПОМ В АЛЬЯНС
Звернення Президента Укра╖ни.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 04.08.2017 > Тема "З перших уст"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#31 за 04.08.2017
Т╤ЛЬКИ КОЛИ НАМ, УКРА╥НЦЯМ, ЩОСЬ ЗАБОРОНЯЮТЬ, МИ ВПИРА╢МОСЯ ╤ ПОЧИНА╢МО ЩОСЬ РОБИТИ
Фед╕р СТРИГУН

Фед╕р СТРИГУН, актор ╕ головний режисер Драматичного театру ╕мен╕ М. Заньковецько╖
Т╤ЛЬКИ КОЛИ НАМ, УКРА╥НЦЯМ, ЩОСЬ ЗАБОРОНЯЮТЬ, МИ ВПИРА╢МОСЯ ╤ ПОЧИНА╢МО ЩОСЬ РОБИТИ

Народний артист Укра╖ни, актор ╕ головний режисер Нац╕онального академ╕чного укра╖нського драматичного театру ╕мен╕ Мар╕╖ Заньковецько╖ Фед╕р Стригун - один ╕з найб╕льш в╕домих ╕ найб╕льш вп╕знаваних актор╕в в Укра╖н╕. За понад ш╕стдесят рок╕в творчо╖ д╕яльност╕ ним з╕грано б╕льш як сотню ролей у театр╕. Ф╕льми з його участю: «Пропала грамота», «╤ в звуках пам'ять в╕дгукнеться...», «Запорожець за Дуна╓м», «Дударики», «Кам╕нна душа» та ╕нш╕ - принесли славу к╕ноактора. Лауреат Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕м. Т. Г. Шевченка, прем╕╖ ╕м. ╤. Котляревського та прем╕╖ ╕м. М. Садовського.
78-р╕чний актор б╕льшу частину свого життя в╕ддав заньк╕вчанськ╕й сцен╕. Не зраджував н╕ ╖й, н╕ соб╕. У найважч╕ хвилини не ховався за сво╖ заслуги, завжди казав те, що дума╓, ╕ не гнув спину перед найвищими чинами. В юв╕лейний р╕к театру, якому у жовтн╕ виповниться 100 рок╕в, Фед╕р Миколайович не ма╓ н╕ вих╕дних, н╕ свят. Готу╓ нову постановку про патронесу театру - Мар╕ю Заньковецьку. В один ╕з таких «вих╕дних» корифей заньк╕вчансько╖ сцени под╕лився сво╖ми думками ╕з кореспондентом «Укр╕нформу».

ЧОБОТИ САКСАГАНСЬКОГО ТА ШАРОВАРИ САДОВСЬКОГО
- Федоре Миколайовичу, ╓ такий феномен - заньк╕вчанський театр. На нього йдуть, яка б не була п'╓са: чи сильна, чи слабка, - у р╕зних м╕стах. Йдуть просто на заньк╕вчан. Як ви вважа╓те, в чому поляга╓ цей феномен?
- Десь у 1967 роц╕ я готувався з╕грати Степана у «Невольнику». А Василь Серг╕йович Яременко - народний артист СРСР, фундатор театру - грав коваля Василя. Якось сидимо в гримерн╕й ╕ одяга╓мось. Вже одяглись, загримувались, ╕ раптом Василь Серг╕йович подивися на мене ╕ каже: «Ти зна╓ш, що то за чоботи ти взува╓ш?» Я кажу, та н╕чого, гарн╕ так╕, хоч ╕ шк╕ра не дуже. "То чоботи в тебе Миколи Садовського. По його крою робилися, ╕ це з його гардеробу". А у мене, каже, чоботи Панаса Саксаганського.
Я питаю, як же вони дожили? Отак, каже, хоч возили кругом. Ще з Ки╓ва. ╤ як╕ вистави, яку класику не ставили - якщо ╕сторична п'╓са, то ц╕ чоботи були.
╤ я до них з таким п╕╓тетом ставився. А пот╕м ╖х забрали до музею.
Так само «гуляли» з вистави до вистави шаровари Садовського. Теж шит╕ по його крою.
Я до чого це все розказую - щоб зрозум╕ти, що ж це за феномен заньк╕вчан. Я довго розбирався в цьому. Я багато чув про заньк╕вчан. Щоправда, коли в 1957 роц╕ вони були на гастролях в Ки╓в╕, я лише поступав у театральний ╕нститут ╕ ще не м╕г ╖х бачити. А по зак╕нченню навчання мене запрошували сюди працювати. Тод╕ не м╕г при╖хати, бо потягнуло мене дуже у Запор╕жжя. По-перше, запросила Тася Йосип╕вна Литвиненко (дружина Федора Миколайовича - ред.), а я в не╖ закоханий був ще з╕ шк╕льно╖ парти. А кр╕м того, там Хортиця, там Дн╕про. ╤ я там пропрацював п'ять сезон╕в. Але там працювали ╕ чимало заньк╕вчан: до в╕йни запор╕зька сцена була базовою для них.
╤ коли нас запросили до Львова з подач╕ Дом╕ана ╤вановича Козачк╕вського, народного артиста, який тут працював, ми отримали таку записку в╕д директора: «Тасю, я вас давно люблю, при╖зд╕ть. Вашого чолов╕ка не бачив, але чув, що в╕н хороший актор. Все домовлено, при╖зд╕ть до нас, заньк╕вчан».
╤ ми при╖хали. Театри вс╕ дуже под╕бн╕. Але я в╕дразу, при╖хавши сюди, збагнув, яка велика р╕зниця м╕ж такими театрами, як запор╕зький, ки╖вський ╤вана Франка, полтавський, в╕нницький... Тут ╓ св╕й устав, св╕й код, сво╓ поняття, що таке колектив, що таке трудова с╕м'я, як треба любити ╕ поважати один одного. Тут ╓ один секрет: кор╕нь в нас глибоко нац╕ональний, ╕ ми, заньк╕вчани, цього кореня н╕коли не зраджували.
Тут були актори, як╕ приростали до заньк╕вчан ╕ ставали заньк╕вчанами, а багато хто йшов - не тому, що ╖х зв╕льняли, а тому, що не приймали цього способу життя. Тут була особлива атмосфера. Це щось таке було близьке ╕ р╕дне... Це в╕дчувалось у розмовах з акторами, такими, як Дом╕ан ╤ванович Козачк╕вський, Володимир Андр╕йович Данченко, Леся Серг╕╖вна Кривицька, Над╕я Петр╕вна Даценко. ╤ з молодшим складом.
Я дуже шкодую, що не застав Авд╕╓нка, в╕н вже п╕шов в ╕нш╕ св╕ти. Фа╓нка не застав. Але з розпов╕дей дуже багато зрозум╕в. Почув про перш╕ роки театру, про те, як в╕н заснувався у 1917 роц╕, як у 1922-му одержував визнання, коли вони по╖хали з Ки╓ва у Полтаву, пот╕м у Черн╕г╕в, як вони стали мандр╕вним театром. Ну, тод╕ театри взагал╕ не сид╕ли на одному м╕сц╕, була м╕грац╕я . Р╕дко який театр тримався свого берега. Це було ще з традиц╕й корифе╖в. Тому що театр був тод╕ театром, коли був на колесах.

УКРА╥НСЬК╤ КОРИФЕ╥ НЕ СПОКУШАЛИСЯ НА ЦАРСЬК╤ "ЗОЛОТ╤ КОРОМИСЛА"
Зараз до юв╕лею я ставлю виставу про нашу патронесу, ╕ думаю, що на сцен╕ буде в╕з. Адже гастролери добиралися здеб╕льшого возами або р╕чковим транспортом. А чита╓ш ╕стор╕ю: вони ╕ в Баку були, ╕ в Тифл╕с╕, ╕ по Волз╕, ╕ в маленьких м╕стах. ╤ Ростов, ╕ Таганрог, ╕ Бердянськ, ╕ С╕мферополь, ╕ Одеса ╕ Херсон, ╕ Микола╖в, ╕ ╢катеринодар, ╕ Черкаси, ╕ Полтава, ╕ Черн╕г╕в, ╕ Ки╖в, ╕ Житомир, ╕ В╕нниця... Диву да╓шся, яке це було подвижницьке життя.
А ще перейняв театр Заньковецько╖ не т╕льки прим╕щення Тро╖цького дому в Ки╓в╕, а й кращ╕ традиц╕╖ - через Бориса Романицького ╕ Олександра Корольчука. А вони були велик╕ друз╕ ╕з Саксаганським, з поетом Вороним.
╤ вже починав розум╕ти, що н╕яко╖ р╕зниц╕ м╕ж корифейським театром ╕ театром Заньковецько╖ не було. ╢дине, що вони дуже рвалися, як зараз молодь рветься, до нов╕тнього, сучасного театру.
- Не було ╕нтриг, як це водиться у творчих колективах?
- Були всяк╕ реч╕, але все-таки трималися купи. ╤ тод╕ були непереможн╕. У них був такий ансамбль, як би вам сказати, - кращого не було. Хоч були антрепренери, я можу називати ╖х десятки. Трупи почали орган╕зовуватись як гриби п╕сля дощу, ╕ нав╕ть були скарги рос╕йських актор╕в, що п╕сля малорос╕в, як вони говорили, нема що робити ╖м. Коли "малороси", трупа якась укра╖нська, за╖жджали в якесь м╕сто, весь глядач був ╖хн╕й. Якщо вони при╖хали до Петербурга, то там ╕тал╕йська опера чи Манергеймський театр «гор╕ли», а в укра╖нц╕в на м╕сяць були квитки продан╕. Абсолютно не можна було добратися до них. ╤ цей феномен теж ус╕ розбирають ╕ не можуть роз╕брати, в чому в╕н.
А феномен поляга╓ н╕би в дуже простих, але й у дуже складних речах: в той час, п╕сля вбивства Александра ╤╤, з'явилися укази, як╕ заборонили багатьох рос╕йських драматург╕в. Островський був заборонений, не вс╕ п'╓си грали, Гоголь був заборонений, Сухово-Кобил╕на не можна було грати, ╕ репертуар в рос╕йському театр╕ був страшно поганий. В Александр╕нц╕ був такий поганий репертуар, що якби я вам прочитав зараз назви, ви б сказали: я таких драматург╕в ╕ таких п'╓с не знаю. Я коли прочитав, то сам здивувався.
╤ раптом при╖жджають укра╖нц╕. Оц╕ хохли, хохли ╕ хохлушки. А в них виявилася одна дуже проста р╕ч. Кропивницький, мабуть, був дуже мудрий чолов╕к ╕ стратег, коли в╕н сказав, що так, ми не здиву╓мо костюмами чи декорац╕ями, але нехай в Петербурз╕ подивляться ╕ взнають, що ╓ такий народ, що ╓ так╕ людськ╕ страждання, що ╓ так╕ талановит╕ люди.
Довелося заплатити одн╕й ╕з актрис Мар╕╖нського театру, яка була знайома з генерал-губернатором Петербурга, щоб в╕н дозволив малорос╕йськ╕й труп╕ при╖хати до Петербурга. А коли вони при╖хали, усп╕х був наст╕льки великий! Ус╕ побачили високий художн╕й р╕вень, акторський... Сам цар подивився дв╕ вистави. Б╕льше того, запросив актор╕в до себе в ложу ╕ з ними розмовляв. В╕н був здивований, що Заньковецька розмовляла ╕з ним французькою мовою. Не чекав, що актори знають латину, французьку...
- Звичайно, "як╕сь хохли"...
- ╤ йому це не дуже й сподобалось. Директор департаменту театр╕в отримав величезний «втик». Довелося ╖м визнати, що театр ╖хн╕й на нижчому р╕вн╕. ╤ вони поставили за мету купити наших. ╤ давали колосальн╕ грош╕ Заньковецьк╕й, Кропивницькому, Садовському, Саксаганському, щоб перейшли на рос╕йську сцену ╕ грали рос╕йською мовою. ╤ от подвиг цих наших корифе╖в в тому, що вони не п╕шли на це, хоч знали, що це пропозиц╕я не директора департаменту театр╕в, а царська. Б╕льше того, цар сказав: «Дайте ╖м Мар╕╖нку, ╕мператорський театр». Я вже не кажу про цю легенду «Золот╕ в╕дра, золоте коромисло»...
- Розкаж╕ть ╖╖.
- Цар пооб╕цяв Мар╕╖ Костянтин╕вн╕: якщо вона прийде на рос╕йську сцену, то в╕н подару╓ ╖й золот╕ в╕дра й золоте коромисло, з якими вона буде Наталку-Полтавку грати. Кр╕м того, ╖й запропонували 24 тисяч╕ золотом ╕ таку ж пенс╕ю на майбутн╓. А вона в╕дмовились ╕ по╖хала з театром у мандри. По╖хали на Укра╖ну, бо не уявляли себе без Укра╖ни.

КОЛИ УКРА╥НЦЯМ ЩОСЬ ЗАБОРОНИТИ, ВОНИ ВПИРАЮТЬСЯ - ╤ РОБЛЯТЬ
- Федоре Миколайовичу, чим ви зараз п╕дживлю╓те заньковецький дух? Сучасна драматург╕я, наск╕льки я знаю, дуже слабка.
- Дуже слабка. Кропивницький писав за тиждень п'╓су, а на другий тиждень вони вже грали... У Карпенка-Карого були складн╕ш╕ п'╓си, над деякими ╕з них в╕н працював роками, над деякими - м╕сяцями. Деяк╕ вдавалися швидко. Але ╕снувала цензура, заборони. ╤ я завжди говорю: нам, укра╖нцям, треба обов'язково щось забороняти. ╤ коли нам забороняють, тод╕ ми впира╓мося ╕ почина╓мо щось дуже вперто робити. А взагал╕ я сприймаю як запов╕т слова Василя Серг╕йовича Яременка: «Федю, запам'ятай на все життя: сучасн╕ п'╓си ставте, ставте, що хочете, бо так треба. Але як т╕льки буде дуже тяжко, не забувайте про укра╖нську класику. Вас «Наталка Полтавка» завжди виручить. Оце Наталочка-виручалочка, оце така п'╓са, яко╖ нема╓ в св╕т╕».
╤ ви зна╓те, коли я нещодавно заявив, що буду ставити «Наталку Полтавку», вс╕ були дуже здивован╕. А я кажу: пом╕нявся час, пом╕нялися акторський р╕вень профес╕йний, методолог╕я, естетика. А от давайте ми, сучасники, так закохано з╕гра╓мо «Наталку Полтавку», як ╖╖ грали корифе╖.
Ви зна╓те, вона до цього часу у нас на сцен╕. ╤ оця в╕рн╕сть нац╕ональн╕й тем╕ нас врятувала. Ск╕льки з нами не боролися вже за радянських час╕в! Ск╕льки нам не забороняли вистав, як нам не кромсали «Сестер Р╕чинських»! Як нам не кромсали ту ж «Мар╕ю Заньковецьку», що я п╕сля художньо╖ ради сид╕в у тому кутку в коридор╕ ╕ плакав!.. А наш ветеран Олекса Миколайович Р╕пко ╕ каже: «Не б╕йтеся. Хай ноги в╕друбають, хай руки в╕друбають, щоб т╕льки голови не зачепило. А голови не зачепили - буде все нормально».
Пам'ятаю, як по указц╕ ЦК списували «Гайдамак╕в», «Доки сонце з╕йде», «Гр╕х ╕ покаяння». Тод╕ наш колишн╕й директор Борис Романицький теж вт╕шав: «Фед╕чка, 300 рок╕в душили ╕ не задушили. ╤ тепер не задушать». Оце було. Мабуть, оце ╕ живить. ╤ коли, наприклад, присилали якихось режисер╕в, як╕ б навели порядок в театр╕ Заньковецько╖ ╕ збили його з шляху «нац╕онал╕ст╕ческого», то ми одразу грали або «П╕д золотим орлом» , або «Чого в╕н хита╓ться?» Галана. ╤ вже нав╕ть заньк╕вчани полюбили цю виставу, бо добре грали ╖╖ Богдан Ступка ╕, п╕зн╕ше, Богдан Козак.

«УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ» ФРАНКА НЕ ПОСТУПА╢ТЬСЯ ╢ВРОПЕЙСЬК╤Й ДРАМАТУРГ╤╥ Н╤ НА ЙОТУ
 - Як заньк╕вчанам вда╓ться грати так правдиво?
 - Ви не перша мене про це пита╓те. Якось про це зав╕в мову один ╕з пров╕дних актор╕в-франк╕вц╕в. Каже, дивився я ваш╕ «Гайдамаки», «Невольника», «Сестри Р╕чинськ╕», «Доки сонце з╕йде». Поясни мен╕ одну р╕ч: чого ви виходите на сцену ╕ мене н╕чого не драту╓? Ви так╕ правдив╕ вс╕ з╕ сцени, у вас же ж правда з╕ сцени йде у будь-як╕й вистав╕, нав╕ть у романтичн╕й.
Ну що тут скажеш? Бо правдивий був Саксаганський, ╕ Садовський, ╕ Кропивницький, бо дуже правдива була Заньковецька. ╤ ╖╖ шанували за те, що тако╖ правди буття ╕ способу ╕снування на сцен╕, як у Мар╕╖ Костянтин╕вни, не знала жодна актриса. Н╕ ╢рмолова, н╕ Ком╕саржевська, н╕ нав╕ть Елеонора Дузе та Сара Бернар. Це не я кажу, а Чехов. ╤ це в╕н сказав на Заньковецьку: страшна сила. В╕н, коли з Криму ╖хав через Харк╕в, вийшов там на вокзал╕ попити чаю. ╤ дивиться - аф╕ша «Циганка Аза», театр укра╖нський гра╓. В╕н повернувся у вагон, забрав сво╖ реч╕ ╕ п╕шов на виставу. ╤ каже: «Я такий був щасливий, що я побачив Заньковецьку в ц╕й рол╕, ╕ цю пр╕рву в ╖╖ очах, цю трагед╕ю. Я н╕чого под╕бного в сво╓му житт╕ не бачив».
- За час довго╖ дороги не розгубили цих традиц╕й?
- Не розгубили. Чомусь вс╕ вважають, що неодм╕нно потр╕бно прагнути стати ╓вропейським театром. Це як? Обов`язково грати Теннес╕, Шоу, ╤бсена, Шексп╕ра... Вибачте мен╕, «Украдене щастя» Франка не поступа╓ться ╓вропейськ╕й драматург╕╖ н╕ на йоту. Та дай Боже, щоб така п'╓са була в ╓вропейському репертуар╕. Чи така п'╓са, як «Наталка Полтавка». Я, наприклад, нав╕ть в╕дпов╕дника не можу назвати, наст╕льки глибоко нац╕ональна р╕ч, такий ген укра╖нський у н╕й закопаний.
Заньк╕вчани були завжди цьому в╕рн╕, хоч кер╕вники заявляли, що ми - театр сучасност╕. ╤ це правда. Вс╕х сучасних драматург╕в ставили. Н╕коли театр Заньковецько╖ не в╕дмовлявся в╕д сучасно╖ драматург╕╖. Бо драматург╕я не може рости поза театром. Вона удосконалю╓ться, коли ╕з нею працюють. Це, як виявилося, найтяжчий жанр в л╕тератур╕.
- Якою була ваша головна запов╕дь на сцен╕?
- Як казав Стан╕славський, «священнодействуй или убирайся вон». Так от заньк╕вчани священод╕яли. ╤ ми мали брати з кого приклад. З таких ген╕альних актор╕в, як Яременко, Романицький, Любарт, Га╓нко, Кушн╕ренко, Овд╕╓нко, Артеменко, Аркушенко, Данченко, Максименко, Гай, Доценко, Пол╕нська, Кривицька...
- Якою була ваша перша заньк╕вчанська роль?
- Коли я прийшов сюди, вводився «В╕й, в╕терець». Це було у 1965-му, ╕ вводив мене Володимир Андр╕йович Данченко. В╕н одразу дав мен╕ роль. ╤ вже через 3-4 м╕сяц╕ я був ╕з нею на сцен╕. А вони до того з╕грали ╖╖ 500 раз╕в. ╤ я ще 75 з╕грав. До 1970-го вистава була на сцен╕. А постановка була 50-го року. Так що можете соб╕ уявити!
- Фед╕р Миколайович, свого часу вам була пропозиц╕я, в╕д яко╖ ви не могли в╕дмовитись - але в╕дмовились...
- Це ви про пропозиц╕ю М╕нкульту ╕ ЦК у 1978 роц╕, що с╕м актор╕в-заньк╕вчан мають разом ╕з режисером перейти до столичного театру ╕мен╕ Франка? А що було б тод╕ ╕з нашим театром, якби з нього п╕шов режисер Серг╕й Данченко, п╕шли Фед╕р Стригун, Богдан Козак, Володя Глухий, Та╖с╕я Литвиненко, Лариса Кадирова? Тод╕ по╖хали т╕льки тро╓: Данченко, Ступка та Розстальний.

У ЗАНЬК╤ВЧАН СВОЯ ПСИХОЛОГ╤Я ╤ СВОЯ "ГРУПА КРОВ╤"
- Кого ви вважа╓те сво╖м сцен╕чним учителем?
- Володимира Олександровича Нелл╕. Це професор, народний артист ╕ головний режисер ки╖вського театру ╕мен╕ Лес╕ Укра╖нки. Я пот╕м його запитав, чому в╕н узяв мене, а в╕н сказав, що побачив у мен╕ таку глину, до яко╖ ще н╕хто не торкався. Ось ╕ став «л╕пити» ╕з не╖ актора. А тут, у театр╕, великий вплив мав режисер Олекса Р╕пко, я у нього був асистентом.
- А у вас учн╕ ╓?
- А чого, дума╓те, я взяв до себе на курс двох таких режисер╕в як Орест Огородник ╕ Богдан Ревкевич? Це мо╖ учн╕, ╕ я спок╕йний, бо не залишаю за собою «випалене поле». Вони хорош╕, розумн╕ хлопц╕ ╕ будуть добрими режисерами, а що найважлив╕ше - в╕рн╕ театру Заньковецько╖, його традиц╕ям.
- А актори?
- ╤ актори. ╥х ц╕ла поросль. Одн╕ працюють, ╕нш╕ ще вчаться. Але я в них бачу заньк╕вчан. В них психолог╕я така, в них група кров╕ така, розум╕╓те? ╤ тому я спок╕йний за долю нашого театру, якщо т╕льки не напаскудять от╕ закони, як╕ видумують про культуру.
- Що ви ма╓те на уваз╕?
- Цей останн╕й закон про культуру, про театр - таке паскудство (очевидно, йдеться про Закон Укра╖ни в╕д 28 с╕чня 2016 року № 955-V╤╤╤ «Про внесення зм╕н до деяких законодавчих акт╕в Укра╖ни щодо запровадження контрактно╖ форми роботи у сфер╕ культури та конкурсно╖ процедури призначення кер╕вник╕в державних та комунальних заклад╕в культури» - ред.). Вони руйнують творчу основу, хочуть перевести театр на б╕знесов╕ поняття, зробити ╕з театру п╕дпри╓мство, перевести у розряд репертуарного, як бродвейський. Ну що Бродвей? Вони укладають контракт. Грають виставу, а пот╕м розпускають, набирають трупу на нову виставу... Н╕, театр повинен рости, виховувати сво╖ кадри, м╕няти покол╕ння природним чином. Так як це було.
Коли Заньковецька сказала: «Д╕тки мо╖, я вже йду», - заньк╕вчани зобов'язалися сплачувати ╖й зарплату. Вона жила в Ки╓в╕, а вони ╖здили по Укра╖н╕, заробляли грош╕ ╕ сплачували ╖й, бо на пенс╕ю вона б не вижила. В мене ╓ лист, де вона пише: «Д╕тки мо╖, я вам дуже вдячна, але не оббирайте себе. Я вже сво╓ зробила, тепер вам треба працювати, треба жити». Оце так╕ люди були. Для нас вони свят╕. ╤ якщо наше вже четверте покол╕ння буде таким же, а ми цього дуже хочемо, то слава Богу. З таким мисленням про наш театр не будуть казати, що в╕н шароварний. Бо м╕зки в шаровари не вбереш. А т╕, хто зараз кида╓ться на модерн, андеграунд та ╕нше, як т╕льки забудуть св╕й грунт - втратять ╕ театр.
- А що ще стосу╓ться головних засад театру?
- Виховати свого глядача. Того глядача, якого застали у Львов╕ заньк╕вчани, вже нема╓. Зараз п╕шов уже нами вихований глядач. Але зараз в╕н дуже зб╕дн╕в ╕нтелектуально. Ми це в╕дчува╓мо по реакц╕╖ на репл╕ки, по загальн╕й атмосфер╕ у зал╕. Колись, коли я грав у «Невольнику», ж╕нки не випускали ╕з рук хустинок, бо ридали. А коли сп╕вав думу, а Каганова виходила ╕ казала: «Степане, Степане», - люди св╕дом╕сть втрачали. А тепер ╖м якось наплювати. Втратили в╕дчуття б╕ди чи в╕дчуття один одного...
- Без кого ╕з партнер╕в ви не змогли б себе реал╕зувати?
- ╥х насправд╕ не так багато. Звичайно, без режисер╕в таких, як Володимир Олександрович Нелл╕, без Олекси Миколайовича Р╕пка, Василя Серг╕йовича Яременка, Володимира Андр╕йовича Данченка, який пов╕рив у мене, коли я при╖хав до Львова, без Володимира Герасимовича Магара у Запор╕жж╕. Але все ж таки мене найб╕льше тримали старш╕ актори - Дом╕ан ╤ванович Козачк╕вський та Володимир Прокопович Аркушенко.
- А що стало в╕дправною точкою в режисур╕?
- Ситуац╕я в театр╕. Я, по сут╕, п╕дставив голову. Театр сходив на н╕ц. ╤ мен╕ потр╕бно було або м╕няти м╕сто, або запрягатись ╕ тягнути. А так як я дуже люблю ╕ Льв╕в, ╕ театр, то вибрав останн╓.
- Яку першу п'╓су поставили?
- «Безталанну». Усп╕х був шалений. Чесно кажучи, я сам такого не оч╕кував. Довший час мен╕ було дуже важко керувати вчорашн╕ми партнерами. Але в мене така звичка: я н╕кому н╕чого не забороняю, н╕ким не командую. Бо знаю закон театру: н╕кому н╕чого не доведеш. Треба йти методом проб та помилок. ╤нод╕ мен╕ кажуть: чому ви не стукнули кулаком ╕ не примусили. Та тому, що т╕льки коли вдаришся, то подума╓ш ╕ б╕льше не п╕деш. Як мене колись вчили - не важливо, яку роль ти гра╓ш: головну чи в масовц╕. Головне, щоб ти кожного вечора був на сцен╕. Ти н╕коли не станеш актором, якщо будеш шукати ╕нтерес поза театром. У мене нема╓ хоб╕ - мо╓ хоб╕ театр.

МИКОЛАЙЧУКА ЗВАЛИ "К╤НОЛАЙЧУКОМ" - К╤НО ЛАЯВ
- Через вашу долю пройшло багато яскравих особистостей, таких як ╤ван Миколайчук, директор к╕ностуд╕╖ ╕мен╕ Довженка й чолов╕к Л╕ни Костенко Василь Цв╕ркунов, ген╕альний режисер ╕ актор Леон╕д Биков. Який сл╕д залишили вони у душ╕ ╕ творчост╕?
- Напевно, найб╕льш глибокий сл╕д зробив Миколайчук, хоч я мав щастя сп╕лкуватися ╕ працювати з багатьма неординарними людьми, такими, як Кость Степанков, Борис ╤вченко - син режисера В╕ктора ╤вченка, в якого я зн╕мався у трьох чи чотирьох картинах, режисер Борис Савченко, Юр╕й ╤лл╓нко, Серг╕й Параджанов, Стас Клименко, Олександр Муратов...
А з Миколайчуком ми зустр╕лися в «Анничц╕». ╤ в╕н мене вразив тим, що страшно гордився, що в╕н ╕з села, ╕з Буковини. Що в╕н укра╖нець. ╤ я в╕дчув, що ми н╕би з одного села, хоч я ╕з Черкащини, а в╕н - з Черн╕вецько╖ област╕. Ми п╕сн╕ сп╕вали т╕ ж сам╕, коли я починаю - в╕н п╕дтягу╓, ╕ навпаки. Ми за вс╕ роки жодного разу не посварилися, хоч його називали К╕нолайчук, бо лаяв к╕но. Колись в╕н мене запитав: чого я не можу з тобою посваритися? Кажу, бо це все одно, що лаятися ╕з самим собою. Я його наст╕льки розум╕в, а в╕н - мене, що коли йому було погано, я при╖жджав до нього в Ки╖в ╕ гр╕шив - не заходив до родич╕в, а йшов одразу до нього, ╕ ми сид╕ли ц╕лими ночами ╕ мали про що говорити.
Найб╕льша трагед╕я Миколайчука була у тому, що в╕н увесь час був «ваг╕тний» задумами, а вт╕лювати ╖х йому не давали. Я б не витримав такого тиску. Коли в╕н зн╕мався у к╕нопробах, фотопробах, його вже затверджували на роль, а пот╕м викликали режисер╕в ╕ казали: якщо будете зн╕мати Миколайчука, ми картину прикри╓мо.
Виявля╓ться, талановитим людям дуже важко в цьому житт╕, таким, як Заньковецька, Миколайчук, бо до них ╕ вимоги велик╕, ╕ заздр╕сть, ╕ увага, ╕ намагання перетягнути на св╕й б╕к...

РЕЖИСЕРОВ╤ ПОТР╤БН╤ ВОЛЯЧЕ ЗДОРОВ'Я ╤ М╤ЦН╤ НЕРВИ
- Федоре Миколайовичу, що ви найб╕льше ц╕ну╓те в акторах ╕ в людях?
- Найб╕льше? «Над вимислом сльозами об╕ллюсь».
- Це в актор╕в?
- Загалом, сп╕вчутлив╕сть ╕ небайдуж╕сть до чужо╖ дол╕. Актор ╕накшим бути не може. Актор повинен наст╕льки близько приймати до серця людськ╕ бол╕, ситуац╕ю пол╕тичну, с╕мейну... Бо якщо тво╓ серце ╕ почуття не в╕дгукуються на чуже горе, ти будеш читати текст, будеш щось говорити, але толку з цього н╕коли не буде. Я питав свого педагога, чому так. А в╕н в╕дпов╕дав: думайте, Федоре Миколайовичу. - Хто ж буде бачити з╕ сцени, про що я думаю? - "А ви все одно думайте".
Розум╕╓те, коли вас хвилю╓ ситуац╕я, ви можете розвести ╖╖ сво╓ю фантаз╕╓ю, сво╖ми переживаннями, сво╖м ставленням. Сво╖м голосом. Тому збудлив╕сть людська, небайдуж╕сть - оце найголовн╕ше для актора.
- Чим ви керу╓тесь, коли признача╓те на роль актора?
- Тут багато чинник╕в. Бува╓, я помиляюся, на останн╕й репетиц╕╖ взагал╕ подивлюся ╕ думаю: «Боже, який я дурний, чому я призначив так, а не ╕накше?» Але в театр╕ це природно. Насамперед, йду в╕д актора, та ╓ й власне бачення. Виставу, яку зараз ставлю, я з╕грав уже ст╕льки раз╕в, що вона вже у мене в очах: св╕тло, репл╕ки, музика. ╤ я п╕дганяю актора п╕д сво╓ внутр╕шн╓ бачення. Але одн╕ важко йдуть до цього, ╕нш╕ - легко, трет╕ взагал╕ мене ведуть за собою. Бува╓ й таке... Бувають актори, як╕ скажуть одну-дв╕ репл╕ки - ╕ перед тобою в╕дкрива╓ться ц╕ла п`╓са. ╤ ти вже зна╓ш, як ╖╖ ставити. А загалом, щоб бути режисером, треби мати воляче здоров'я.
- ╤ м╕цн╕ нерви.
- Так, ╕ м╕цн╕ нерви. Адже ти ма╓ш переконати людей, увесь колектив, щоб робили те, що тв╕й мозок витворить. А вс╕ ж ╕ндив╕дуальност╕, ╕ кожен ма╓ власну думку. А тоб╕ потр╕бно цю думку ╕ його уяву використати у сво╖й вистав╕. Так що потр╕бно розум╕ти людей. Я дуже люблю актор╕в, хоч хтось сказав, що актори - це д╕ти, але суч╕ д╕ти. Воно так, я згоден, але для мене св╕т д╕литься на актор╕в ╕ вс╕х ╕нших.
- А як ви справля╓тесь ╕з власним настро╓м?
- ╢ двер╕. Заходиш через них в театр - залишай все на вулиц╕. Театр вимага╓ в╕ри ╕ святого в╕дчуття. ╤ мен╕ зда╓ться, що такий театр буде живий ╕ буде жити в╕чно.
-Театр - це ел╕тне мистецтво чи народне?
- Мистецтво належить шляхетним. Про це вс╕ кажуть. ╤ так воно ╓. Але ╓ р╕зн╕ театри: народний, ярмарковий, ляльковий, вертеп, ╓ ф╕лософський, ╓ ╕нтелектуальний.
- Заньк╕вчанський до яких в╕дносите?
- Я б в╕дн╕с до народних. Ми ставили ╕ Шексп╕ра, але я б не хот╕в вириватися надто високо, щоб пот╕м був пустий глядацький зал. ╤ на догоду глядачам не хочу ставити. Але дуже хочу схвилювати глядача.
Театр повинен або будити, або заспокоювати, або дражнити на епатаж╕. Конфл╕кт завжди повинен бути, тод╕ ╓ д╕йство.
А, щоправда, був ще радянський театр, де все «одобрямс». Але нав╕ть Корн╕йчук казав колись у нас на репетиц╕ях: «Я пишу п`╓си не про те, як люди живуть, мен╕ це не потр╕бно. Я пишу про те, як вони повинн╕ жити. Хай хоч трошки дотягнуться до кращого життя». Ось вам ╕ соцреал╕зм. 
- Вас недавно обрали академ╕ком Академ╕╖ мистецтв Укра╖ни...
- Мене з дитинства не хвилювали н╕ чини, н╕ нагороди, н╕коли за ними не б╕гав.
- Зате вони за вами «б╕гали».
- Я б не сказав, що дуже й б╕гали. Тому й схвилювався, коли зробили академ╕ком. Думаю, чи не «последний парад наступает»...
- Фед╕р Миколайович, з чим ви йдете до 100-р╕ччя театру сво╓╖ улюблено╖ патронеси?
- Я н╕коли не думав, що доживу до ц╕╓╖ дати. ╤ тому буду щасливий.
- Ск╕льки ╕з цих ста рок╕в ви з театром?
- П'ятдесят три. А всього на сцен╕ - 60. ╤ все - як одна мить.
До юв╕лею ставлю п'╓су про Заньковецьку. ╤ зараз мен╕ так важко! П'╓са якась недолуга. Ран╕ш ми з нею якось проскочили, ╕ грали ╖╖ багато раз╕в, ╕ начебто гарно нас приймали. А все ж не те! Хочу показати ж╕нку, про яку Муравйов, який розбив студент╕в п╕д Крутами, сказав: «Треба було свого часу пов╕сити Заньковецьку, Садовського, Кропивницького ╕ Старицького, ╕ зараз ми не мали б н╕яко╖ мови про нац╕онал╕зм ╕ сепаратизм».

Н╕нель Кис╕левська

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #31 за 04.08.2017 > Тема "З перших уст"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18872

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков