Версiя для друку Обговорити в форумi

Переселенці бувають різні. Абсолютна більшість сприймає своє рішення покинути домівку, а часто й дітей чи батьків, як вчинок вимушений, болісний, проте свідомий, якому за умов, що склалися, не можна було зарадити. Це скромні, щирі, глибоко порядні люди, чий патріотизм ніяк не пов’язаний ні з меркантильними, ні з кар’єристськими розрахунками. Вони ніколи не експлуатували цілком зрозумілого співчуття оточуючих до їх гіркої долі, не намагалися отримати дивідендів від симпатій до їх патріотичного пориву, не пробували витиснути з очей сльозу, а з гаманця гривню, не просили про тепле місце чи якісь інші преференції. Микаючись упродовж цих років по чужих кутках, перебиваючись часто випадковою, як правило, низькооплачуваною роботою, вони мовчки несуть свого хреста. А ще - як можуть намагаються наблизити час повернення додому. З перемогою. Це їх зусиллям завдячуємо тому, що наша «неймовірна» влада не злилася в гарячих обіймах з «вільною економічною зоною «Крим». Це вони змусили її запровадити санкції проти окупанта. Це вони робили все, аби вдихнути життя в імпотентного на загал Мінстеця. Це їх громадські правозахисні організації – Крим SOS, Кримська правозахисна група – не дають заснути омбудсмену, Міністерству закордонних справ, щоденно нагадуючи владі про її обов’язок щодо захисту своїх громадян, які опинилися на окупованій території. Це вони, часто ефективніше, ніж ті, до чиїх обов’язків те належить, моніторять морські та авіапорти Криму на предмет порушення санкційного режиму, в той час як влада випускає порушників (див. https://ua.krymr.com/a/news/28653277.html). Це вони вже через рік після анексії запропонували стратегію повернення Криму. Це завдяки їхнім зусиллям держава сподвиглася на освітні програми «Крим-Україна», «Донбас-Україна», які на сьогодні є чи не єдиним елементом реінтеграції.
Але є й інші. Отираючись побіля влади, педалюючи на своїх заслугах – іноді реальних, але дуже часто й позірних, невиправдано завищених у власній уяві, вони, зрештою, були помічені, зайняли свою нішу в сьогоднішньому липкому її хитроплетиві. А що влада наша – і то вже секрет хіба що для зовсім наївних – не виказує великої зацікавленості в швидкому поверненні Криму та Донбасу, лише імітує таке бажання на рівні декларацій, то й наші переселенські функціонери, швидко зорієнтувавшись, вже підтягують за нею її пісню, доводячи, що повернення окупованих територій то справа на довгі десятиліття, що своїми силами нам того нізащо не зробити, що єдине сподівання – то лише добра воля Заходу, його санкції, його дипломатичний тиск. Треба визнати, що в такому владному тренді - то залізобетонна позиція. Справді, що можна зробити, коли в ініційованих самим Президентом Мінських угодах про Крим навіть не згадується, а їх виконання становить цілком реальні загрози для самої української државності? Що можна зробити, коли держава на четвертому році війни ніяк не зважиться визнати сам факт її? Що можна зробити, коли парламент не вважає контрольовану Кремлем частину Луганщини та Донеччини окупованою територією, а так зване Міністерство з окупованих територій іменує те не окупацією, а таким собі «ефективним управлінням»?
За таких обставин краще й справді обмежитись висміюванням малоросійських потуг генералів від курячих стегенець, вшануванням пам’яті жертв таємничих терористів на Донбасі, а щодо Криму – тут доводити, що мосту ніколи не буде, бо він, звісно ж, не може бути побудований ні за яких обставин, та кепкувати над «успіхами» чергового курортного сезону, мовляв, а що – отримали, «вата»!
З цього місця сидіння ті, хто наполягає на тому, що успіх повернення окупованих територій на дев’яносто відсотків залежить від успіхів наших реформ, хто наголошує на необхідності якнайшвидшої зміни нездарної, бездіяльної, ледь не всуціль корумпованої злодійкуватої влади, для якої навіть війна не є приводом для припинення грабунку власного народу, викликають не просто роздратування, а й відповідну реакцію. Аби не розтікатися словом по древу, візьмемо наш власний приклад.
Про забуту в окупації єдину україномовну газету Криму «Кримська світлиця» моя влада згадала лише на початку 2015 року. На той час перед видавцем – державним підприємством «Національне газетно-журнальне видавництво» – очевидно ж постало питання доцільності друку газети, оскільки з припиненням залізничного сполучення (грудень 2014) забезпечення доставки на півострів трьох тисяч віддрукованих примірників газети стало вкрай проблематичним. Відтак, з 6 лютого 2015 року друк газети рішенням ДП НГЖВ було припинено, газету переведено в електроннний формат. І все б нічого, адже з 2002 року існував офіційний сайт «Кримської світлиці», де редакція розміщувала кожне число газети. Але чи то співзасновники – Міністерство культури, Всеукраїнське товариство «Просвіта» та видавець – ДП НГЖВ не надто розуміли, що там з тою «Світлицею» відбувається, а чи й було уже наперед ухвалене рішення, але газету почали «згортати». Так, відповідаючи на запит голови Наукового товариства імені Тараса Шевченка міста Львова пана Р.М. Кушніра (лист від 23 лютого 2015 року №531/9-2/13-15), заступник міністра пан Карандєєв пише, що: «сьогодні газета «Кримська світлиця» не може виконувати свою основну функцію – задоволення інформаційних запитів громадян України, що проживають на території АР Крим та мешканців інших регіонів України, оскільки редакція газети, яка розміщувалася в Сімферополі, припинила свою діяльність», а наприкінці свого листа, повідомляючи, що газету переведено в електронний формат, скаржиться на скорочення державного фінансування, на борги перед друкарнею.
Але ж правда в тому, що весь цей час кримська редакція «Кримської світлиці», попри «авторитетну» думку пана Карандєєва, працювала! Кожної п’ятниці чергове число «КС» незмінно з’являлося на добре відомому читачам «Світличному» сайті - http://svitlytsia.crimea.ua/. Більше того, до кінця 2014 року, доки з Києва надходив віддрукований наклад газети, кримська «світлична» команда, як могла, намагалася доправити його своїм передплатникам. Може, співзасновники та видавець не знали про те? Але ж кожного четверга готові до друку принт-файли газети надходили на їх електронні адреси.
За таких обставин бідкання чинуші щодо скорочення бюджетного фінансування та борги перед друкарнею у стосунку до малобюджетної державницької газети, яка продовжувала діяти на окупованій території, виглядали щонайменш неадекватними на фоні розпатякування уряду про необхідність організації інформаційного спротиву. Це так само, скажімо, якби Міністерство оборони почало бідкатись, що снаряди до гармат аж надто дорогі, натякаючи, що добре було б відмовитися від них. Що то було – розумова відсталість, чи таки щось гірше, судіть самі, бо історія мала своє продовження.
18 березня того ж, 2015 року, генеральний директор НГЖВ пан Ратушний видає наказ про переведення «Кримської світлиці» до Києва. Неможливість фінансувати видання на окупованій території, турбота про безпеку її співробітників – здавалось, які заперечення можуть бути проти таких заходів? Тут тобі й законність, і моральність, і турбота про ближнього. Але один лише аргумент, будучи покладений на протилежну шальку уявних терезів, впевнено переважував всі ті розумні загалом міркування. Тим вагомим аргументом була гідність. Втікати за Перекоп, услід за нездарною владою, яка без спротиву здала півострів агресору, втікати, покидаючи свій дім, свою землю, свій світ, залишати його тим, хто до всього того не має стосунку – чи то було б виявом гідності? Якби так чинили наші пращури, після кожної ворожої навали втікаючи світ за очі, чи збереглася б до сьогодні бодай згадка про Україну?
У випадку з «Кримською світлицею» ще однією вагомою причиною залишитися на півострові була повага до свого читача, почуття відповідальності перед ним. Адже в переважній більшості своїй «світличний» читач залишився в Криму. А це, нагадаю, той самий читач, який не кинув «Кримську світлицю» в її не найкращі часи, коли влада – достоту як оце тепер – перекривала фінансування, викручувала руки, вдавалася до відкритого рейдерства. Тоді перекази від наших читачів – по десять, двадцять, п’ятдесят гривень – не могли, звісно, врятувати газету у фінансовому плані, але були надзвичайно потужним стимулом не схиляти голову. Чи може якась інша газета в Україні похвалитися такою відданістю свого читача? Чи можна було кинути його в його біді, надсилаючи настанови, як йому жити і любити свою землю, з безпечного, затишного Києва? Лише мешкаючи поряд з ним можна розуміти його проблеми, його почуття, його настрої і прагнення. Лише переживаючи разом з ним лихоліття, яке випало на нашу долю, можна зберегти його довіру і повагу. І не лише до газети – до держави. Чи розуміють те наші співзасновники, чи свідомий того наш видавець? Не схоже…
Переведення редакції до Києва в 2015 році не відбулося. На той час підводні течії в самому ДП НГЖВ винесли нагору не зовсім гарні речі, які свідчили, щонайменше, про явну корупцію. В тому часі і світличани з подивом дізналися, що мають, виявляється, поміж себе якогось віртуального фотокореспондента, про якого ніхто не чув, але якому, проте, ДП НГЖВ справно нараховувало зарплату. То був дивовижний час, коли генеральний директор, викравши печатку, переховувася від співробітників видавництва, а Міністерство культури, в чиєму підпорядкуванні знаходиться видавництво, немов і не помічаючи того, гарячково шукало йому надійну заміну, щоразу відхиляючи кандидатури, пропоновані самим колективом. Нарешті, наприкінці року «своя» людина була знайдена. Ним виявився пан Андрій Щекун – один з організаторів кримського Майдану. Здавалося б, «Світличчині» проблеми, нарешті, позаду. В усякому разі, щиро вітаючи новопризначеного, автор цих рядків був упевнений в тому. Бо ж хто, як не кримчанин, міг знати ту непросту ситуацію, в якій опинилася газета після анексії? Хто, як не кримчанин, мав простягнути руку допомоги, тим більше, що про жодні великі витрати мови не було. Єдине, на що сподівалися світличани – то це на регулярне перерахування зарплат співробітників на карткові рахунки в материковій Україні та оплату невеличкої суми за утримання сайту.
На жаль, не так сталося, як гадалося. Вже під час першої зустрічі в офісі ДП НГЖВ 20 листопада 2015 року, попри скасований ще 8 липня заступником генерального директора паном Онопрієнком наказ про переведення «Кримської світлиці» з Криму до Києва, пан Щекун став наполягати на переїзді. Найвагомішими аргументами, які він висував, були неможливість фінансування газети на території Криму (але ж світличани і не вимагали того!) та турбота за безпеку співробітників. Останнє, щоправда, виявилось елементарним небажанням відповідальності. Так, пан Щекун не заперечував проти того, аби світличани продовжували свою діяльність в анексованому Криму, але за умови, коли вони звільняться зі штату і перейдуть на договір цивільно-правового характеру (ЦПХ). Така позиція державного службовця, відверто, вразила. Виходило так, що держава не від того, щоб її громадяни відстоювали її інтереси, але… нізащо не бажала брати за те найменшої відповідальності!
Звідти все й пішло. Вже 14 березня 2016 року новий генеральний директор видав наказ про переведення «Кримської світлиці» з Сімферополя до Києва… з якогось дива поклавши в основу його вже рік як скасований наказ свого попередника. Кримська редакція «КС» відмовилася його виконувати, оскільки, попри окупацію, попри фінансову удавку ДП НГЖВ (на кінець листопада 2015 року чергова заборгованість з зарплати становила дев’ять місяців), газета продовжувала виходити, співробітники належно виконували свою роботу. Як результат, з мотивацією «за прогули» (відсутність на робочому місці в офісі ДП НГЖВ на вул. Васильківській в Києві), наприкінці травня 2016 року було звільнено головного редактора та фотокореспондента, а в грудні з мотивацією «незгода на переїзд до нової місцевості» було звільнено автора цих рядків. Статус редактора відділу пані Тамари Соловей, яка працює в редакції «КС» практично від часу її заснування, і досі є невизначеним, бо ж, попри заяву генерального директора про те, що її, мовляв, було звільнено ще навесні, жодних наказів вона не бачила, як і зарплати, яку востаннє отримала… ще на початку грудня 2015 року.
З усієї редакції «КС» до Києва переїхала лише одна особа. І саме її переїзд пан Щекун представив як переведення редакції. Але ж факти – то вперта річ. А вони свідчать про дещо інше. Тут треба розуміти, що редакція «Кримської світлиці», власне, як і редакція будь-якої газети, то не один лише трудовий колектив – його творча компонента (кореспонденти), команда технічного забезпечення (редактори відділів, коректори і т.п.), але також база даних, в тому числі архів газети, який за теперішніх умов вивезти з Криму не є можливим, та матеріально-технічна база (оргтехніка врятована з захопленого офісу). Все те до цього дня залишається в Криму, а з усього колективу «Кримської світлиці» до Києва переїхала лише одна особа з команди технічного забезпечення, яку було стимульовано підвищенням по службі.
Кажуть, влада псує людей. Замість того, аби знайти спільну мову з творцями «КС», генеральний директор ДП НГЖВ в суто совковому стилі «я начальник – ти дурак» звільняє редакцію діючої газети, витворює натомість київського клона, видаючи його за «Кримську світлицю». Прикметно, що співзасновники, як Міністерство культури, так і ВУТ «Просвіта», на все те – ані пари з вуст. Всі звернення головного редактора «Кримської світлиці» як до міністра Кириленка, так і до міністра Нищука, залишилися без відповіді. І така позиція урядовців чомусь не дивує.
Яких же успіхів досяг клон «КС» за рік свого існування? Друк його розпочався з липня 2016 року, але вже восени газетку на вісім сторінок (справжня «Кримська світлиця» виходила 16-24 сторінках, мала три додатки) почало лихоманити. Випуск її то відновлювався, то припинявся. Автор не відкидає, що в аналоговому, паперовому варіанті її таки друкували. Але кому те цікаво, якщо кримчани (а саме для них, найперше, її й було створено – і то зазначено в Свідоцтві про реєстрацію газети!) не могли бачити її в Мережі тижнями, а то й місяцями? Може то були труднощі перших кроків? Але ж навіть сьогодні «найсвіжішими» матеріалами на сайті клона є його шістнадцяте число за квітень місяць! І це зветься інформаційним спротивом?! Більше схоже на дулю «зрадливим» кримчанам від зацного пана Щекуна.
Насправді, з його 221 передплатником по всій великій Україні, про яких згадано у звіті ДП НГЖВ на початку цього року, та тисячею друкованих примірників, його витвір виглядає жалюгідно. Чи не те ж і з якістю видання, де круті редактори-коректори «під гуркіт мотору» легко пропускають і «горне село», і «бойовий макіяж маскувальний у ній на обличчі», і «камуфляж замість сукні у ній», не кажучи вже про розсипи московізмів та елементарних орфографічних помилок. Але ж який апломб! Яка зарозумілість!
З осені 2016 року, маніпулюючи брендом «Кримської світлиці», пан Щекун вивів свою переселенську команду під стіни Кабміну з вимогою підвищити зарплати. Автор не цікавився, чим та спроба завершилась, але вже на початку цього року пан Щекун вимагав від Міністерства культури на утримання свого клона, якого, нагадаю, видає за «Кримську світлицю», спершу 2 560,9 тисяч гривень, але роздумавшись що то таки занадто, зупинився на 1 700 тисяч гривень. І це в той час, як річний фонд зарплати маленького колективу істинної «Кримської світлиці» не перевищував 220 тисяч гривень. Непогана оптимізація на фоні «економії» бюджетних коштів, чи не так? Боротьба за гідну зарплату своїх співробітників, звісно ж, похвальна річ, але ж тоді й самим забувати про гідність – ну, ніяк не можна. А ще про кримчан, з думкою про яких нібито і створювалась ця газетка.
Як не сумно те визнавати, але після яскравих проявів гідності, продемонстрованих справжньою елітою Краю на Майдані, після її жертовності на кривавих полях війни, поняття гідності, схоже, і сьогодні залишається для різного роду функціонерів чимось надто ефемерним.
Судіть самі. Цієї весни, беручи участь у брифінгу https://www.youtube.com/watch?v=h0RPszRJdBo після нагородження переможців Всеукраїнського літературного конкурсу «Ми - діти твої, Україно!» імені Данила Кононенка, який цьогоріч вже вдруге проводила кримська редакція «Кримської світлиці», голова Національної спілки письменників України пан Сидоржевський, здавалось, цілком усвідомлював, що газета, яка провела той конкурс, продовжує свою діяльність саме в Криму. Тим не менш, звертаючись нещодавно зі сторінок «Літературної України» до Президента, він закликав його «забезпечити достатнє фінансування» зовсім не «Кримської світлиці», але її київської імітації. Наче й не знаючи ніколи про існування в Криму справжньої «Кримської світлиці», він пише про «форпост українського слова і українського духу на півострові», який існував там до окупації», пише, що «в окупованому Криму випуск такої патріотичної української газети став неможливий», тож лише після наказу генерального директора Національного газетно-журнального видавництва в березні 2016 року, в липні вийшло перше число «оновленої» газети. Але ж згаданий брифінг відбувався не в квітні 2016 року, а в квітні 2017, нешановний пане функціонере від літератури! Ви пишете, що то «…єдине видання, на сторінках якого систематично друкуються твори українських письменників Криму». Той, хто сказав вам про те, увів Вас в оману.
Займаючись з липня 2015 року редагуванням літературної сторінки ще живої, попри всі зусилля київських «патріотів», істинної «Кримської світлиці», де публікують свої твори сучасні українські письменники не лише з усієї України, але й з Іспанії, Сполучених Штатів Америки, з Тунісу – з поміж них ті, чиї імена переживуть покоління – вирішив і собі поглянути на ті клонівські публікації. З січня по квітень цього року, тобто, в шістнадцяти числах знайшов добірки аж двох кримчан. Загалом, за чотири місяці опубліковано шість добірок сучасної літератури. Проте не будемо чіплятися до «систематичності» публікацій саме кримських письменників. Адже й «Кримська світлиця» не має жодних зобов’язань публікувати твори самих лише кримських письменників. Тут значно важливіший рівень тих творів, чи не так? А от з рівнем літературних творів у імітації «КС» якраз не надто райдужно. Як на мене, з усіх шести публікацій на увагу заслуговує лише одна добірка справді чудових віршів. Але ж мова тут навіть і не про «якість» красного письменства зі сторінок київського клона «КС», яку пропагує голова письменницької спілки. Мова дещо про інші категорії, які він свідомо чи підсвідомо ігнорує.
Гідність, моральність, порядність… Схоже на те, що не лише у мафії, яку попри всі зусилля нам поки що не вдалося випхати з влади, не лише у дрібних функціонерів, які самовіддано обслуговують її, але й у великого числа тихого народу чесноти ці викаструвані при народженні. Викинуті, мов непотріб, розкладаючись, вони труять своїм нестерпним смородом життя цілих поколінь, які бездумно топчуться по них. Щось не те з нами відбувається, панове товариство. Щось не те… Чи не пора, відправивши на звалище історії наших моральних кастратів, повернути свою призабуту гідність, а з нею силу і впевненість?

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 04.08.2017 > Тема "Резонанс"