Версiя для друку Обговорити в форумi

ВТРАТИ
Не стало Костянтина Михайловича Петренка – найстаршого, певне, нашого «світличанського» читача й автора (1919 року народження), котрий був з «Кримською світлицею» від самих її початків, підтримував, популяризував, ділився на її сторінках наболілим. Людина непростої долі, свідок численних випробувань, що постали на нашому українському шляху за останнє століття – він ніс у собі пам'ять про пережите, вчив і застерігав нас від повторення всіх тих лих. Тож давайте пом'янемо Костянтина Михайловича, переглянувши його зболені, щирі, закличні публікації у «Кримській світлиці», у якій він назавжди залишив свій світлий слід.
Висловлюємо щирі співчуття родині… Вічна пам'ять і Царство Небесне ще одній кримській українській душі…
Кримські світличани

КРАПЛЯ РУЙНУЄ КАМІНЬ, А ПРАВДА – СТЕРЕОТИПИ

В той час, як вдень з вогнем неможливо знайти у нас в Криму в продажу українську книжку чи часопис, російськомовні ЗМІ не перестають трубити про засилля української мови, про двомовність, про зневажання, пригноблення росіян та інші нісенітниці. Я людина, яка пройшла весь шлях більшовицької імперії, прожила в її тюремному казематі, відчувши на власному тілі, на власному досвіді привабливість досягнень недосяжного. Я не за уроками, лекціями з марксизму-ленінізму, не за історією короткого курсу КПРС знаю всі етапи панування тоталітарного більшовизму від громадянської війни до безславного банкрутства імперії зла і насилля, бо я майже її ровесник, 1919 року народження.
Я добре пам'ятаю роки поневірянь і бідність нашої сім'ї, сім'ї пролетарів, заради яких, як казали більшовики, відбулася Жовтнева революція. Я пам'ятаю наслідки громадянської війни, колективізацію, рік 1933-й - Голодомор, рік 1935-й, коли "чорний ворон" навік поглинув нашого батька, коли від горя померла наша годувальниця - бабуся, а мати збожеволіла, коли ми, шестеро малят, пішли у світ, як ті Шевченкові малі... Хто це робив з нами, з нашою сім'єю, з мільйонами подібних? Скажіть руськоязичні патріоти не України, скажіть без викрутасів і без фальші - хто? Моє життя - це відображення, копія мільйонів таких, як я, за часів тоталітарного насилля комуністично-більшовицько-кадебешної влади. 
І коли я виношу його на суд читача, то в ньому жодного слова вигадки, неправди, тільки ПРАВДА одна, багатостраждальна ПРАВДА! 
Жили ми в містечку залізничників за 20 км на південь від Донецька. Як в нашому містечку, так і в ближніх хуторах, селах в основному проживали вихідці з Полтавщини і з центру України. Коли батько в 1927 році стулив малесеньку саманну хатинку, нас часто провідували якісь родичі, земляки-полтавці, ночували з возами на нашому подвір'ї. І часто до півночі вели бесіди про життя-буття в ті часи, про комуністичні побори, про колективізацію. Запам'яталась мені одна розповідь селянина, який казав, що після розкуркулення і висилки хазяйновитих селян довго не могли обрати голову колгоспу, не було з кого. Якийсь уповноважений від влади порекомендував обрати найбіднішого, мотивуючи тим, що наша країна - країна бідняків. Отака філософія для голодранців, від голодранців.
У 1927 році я пішов вчитися в єдину, на той час, Іловайську українську середню школу № 35, директором якої був педагог від Бога, вельмишанований не тільки вчителями і учнями нашої школи, а й всіма мешканцями містечка, Іван Герасимович Дегтяренко. Завдяки йому я закінчив вісім класів і за його рекомендацією був зарахований до Ворошиловградського художньо-педагогічного училища. Не зважаючи на мій статус "син ворога народу", він виділив для мене флігель при домі вчителів, забезпечив одягом, взуттям, усім необхідним для навчання у восьмому класі. Він був справжнім патріотом України. Як любив і поважав він нашу мову свідчить приклад з нашої зустрічі після закінчення мною першого курсу училища. Я звернувся до нього російською мовою, а він аж підскочив від несподіванки та й каже: "Ой, Петренко, що ж вони зробили з тобою?" І, мабуть, сам злякався своїх слів, бо похапцем закрив рукою рота. Отакі були часи в країні "где так вольно дышит человек". Івана Герасимовича не стало в 1937 році. Де він подівся, ніхто не знав, нічого не чув. Сьогодні добре відомо, що то був за рік - 1937-й, і куди могла зникнути така інтелігентна, високоавтори-тетна і всіма шанована людина з нашого робітничого містечка залізничників, як Іван Герасимович Дегтяренко. Його в школі величали Татом, до нього зверталось багато людей з різноманітними питаннями, як нині до адвоката, а він був тільки Вчитель. Ось би з кого брати приклад людинолюбства, патріотизму і великої працелюбності, приклад самопожертви в ім'я любові до України, до її знаних і незнаних людей, до таких знедолених, горем затурканих дітей, серед яких був і я у ті далекі трагічні часи.
До 30-х років містечко наше було суцільно україномовне. Російська мова нам була майже незнайома, бо скрізь - на вулиці, базарі, в крамницях, в різних владних установах, на підприємствах спілкувалися лише своєю українською мовою. Пам'ятаю, коли, десь в 1930 чи 1931 році, наша вчителька Марія Василівна Панасенко на першому уроці російської мови заговорила нею, то в класі піднявся такий регіт, як на якомусь комедійному спектаклі. Така вона була для нас незвична і чужорідна. 
У ці ж роки почалася реконструкція і розширення нашого залізничного вузла. Будівельної техніки на той час було обмаль, замість неї були лопата, одноколісна тачка, носилки і грабарка з однокінною бричкою, на якій працювали грабарі. Оті грабарі приїжджали з Росії. Про них можна розповідати окремо. Вони були першими практичними колонізаторами нашого краю, першими його русифікаторами. Жили вони в бараках на зразок в'язничних камер - довгих, приземкуватих сірих будівлях, на півметра і більше врослих у землю, з нарами в два поверхи, в яких тулилися одинокі та сімейні і навіть жінки та діти. У дні зарплат там було таке збіговисько п'яниць, такі дебош, шабаш та матюкання, що поблизу пройти було неможливо. До навали грабарів ми ніколи ніде не чули, не бачили чогось подібного в нашому містечку, подібні лайки були просто не притаманні українцям. Десь років через три - чотири значно побільшало оцих грабарів, і для них почали будувати окремі одноповерхові будиночки, потім школу, дитячі садочки. І так їм до вподоби став наш Донецький край, що ми й незчулися, як стали меншиною на своїй і вже мовби не своїй землі. Зразу після війни нашу рідну українську школу роблять російською, навіть перенумеровують із № 35 на № 13, в чортову дюжину, асимілюється наша прадавня українська ментальність, зникає широковживана наша рідна українська мова, замінюючись на "советский общепонятный язык"... 
Сьогодні нащадки "грабарів" претендують на статус корінного населення Донецького краю. І, по-кушнарьовськи, замахуються на відокремлення від України, на створення "Южнодонецької республіки", а то і "малоросійської губернії" в складі Російської Федерації. І всього-то, з часу появи перших грабарів, минуло трохи більше 70 років, і маємо, як казав один відомий політик-яничар, те, що маємо... Ставлю багато крапок і далеко не риторичні питання: чи будемо продовжувати асимілюватись між грабарями та їхніми матюками, чи відродимо свій патріотизм до України, до її споконвічних традицій волелюбства, працьовитості й дружби?!
Наближається моє 88-річчя. Дуже бажаю побачити Україну УКРАЇНОЮ, відчути своїх українців - УКРАЇНЦЯМИ без всякої каламуті та "грабарів".

Костянтин ПЕТРЕНКО,
ветеран праці, інвалід І групи великого побоїща комунізму з фашизмом 1941 - 1945 р., народжений в м. Іловайськ Донецької області 15 квітня 1919 р.
"Кримська свiтлиця" №10 за 10.03.2007

ПОВЕРТАЙМОСЯ ДО ПАТРІОТИЗМУ!

 Патріотизм - на задвірках сьогодення, а він повинен бути стрижнем відродження, стимулом до пізнавання дійсної, неспотвореної історії України. Відкинувши чуже антинаціональне, заідеологізоване виховання в радянській школі, треба віддати їй належне в умінні виховувати так званий радянський патріотизм.
 Більшовики, захопивши владу, швидко зрозуміли, як треба плодити своїх прибічників, якими методами. А методи їхні в усі роки владарювання були одні - спотворення істини, фальсифікація, перекручення історичної дійсності. (У сучасних комуністів ці методи діють і сьогодні). Патріотизм до Радянського Союзу почали виховувати з школи, до цього додали лікнепи, хати-читальні, клуби, Будинки культури, пізніше обов’язкова політінформація, політзаняття, всілякі парткабінети, партшколи, партуніверситети і ще різні гуртки, спілки, об’єднання з вивчення марксизму-ленінізму і т. п.
 Звичайно ж, сьогоднішні методи виховання патріотизму до України мають бути діаметрально протилежні більшовицьким. Всупереч їм у нас повинна бути одна спрямовуюча доктрина - ПРАВДА, якою б вона не була - рівненькою-гладенькою чи колючою. Коли більшовизм пропагував безтурботне світле майбуття, відсторонення в усіх сферах життя від індивідуалізму, він цим самим провокував паразитичний спосіб життя, породивши поголовну корупцію, безчестя і масову крадіжку всього, так званого колективного надбання, особливо таємне збагачення партноменклатури. Апофеозом комуністичного грабування у вищих ешелонах влади стало привласнення трудових заощаджень всього населення Радянського Союзу. А почалося оте безкарне грабування з перших днів приходу більшовиків до влади закликом - грабуй награбоване. Потім, як гірська лавина, це гасло ширилось, множилось і призвело до ліквідації соборів і церков, інтелігенції, непманів, потім куркулів, колгоспів, мільйонів українців під час голодоморів, мільйонів репресованих, висланих, переміщених, котрі рабами працювали безкоштовно на так званому будівництві комунізму.
 Ота вседозволеність, звичка привласнювати чуже, як виразка на тілі сьогоднішньої хворої України. Комуністичні чиновники при розвалі Радянського Союзу прихватизували гігантські підприємства, заводи і фабрики, колгоспи і радгоспи... От у що перетворилось гасло - грабуй награбоване. Тож наш український патріотизм повинен ПРАВДОЮ розвінчувати всіма можливими способами, в усіх ЗМІ інсинуації, брехню минулого часу і сьогодення. Треба зрозуміти, що ми - господарі своєї держави УКРАЇНИ, що у нас своя ПРАВДА, своя воля і доля, які нам вибороли кров’ю і смертями, багаторічними стражданнями за сотні літ патріоти УКРАЇНИ. Не гріх відновити, збудувати в кращих варіантах нашої національної культури культурні заклади, палаци, театри, бібліотеки. Потрібно прийняття нових законів, які б забороняли всіляку діяльність, пропаганду і агітацію проти українського відродження, проти України. В Україні партії повинні бути патріотичні, і це не зашкодить розвитку нашої демократії і становленню України як європейської держави, її авторитету в усьому світі.

 Костянтин ПЕТРЕНКО,
 інвалід війни, 1919 р. н.
 м. Сімферополь
"Кримська свiтлиця" №52 за 28.12.2007

"ЗАВЖДИ МИНУЛЕ ВСЕ ЗІ МНОЮ"
Комуністи, соціалісти, прогресивісти та подібні до них проголошують свої брехливі гасла, ностальгуючи за так званим розвиненим соціалізмом, комунізмом минулого тоталітарного режиму зла і ненависті, режиму суцільного терору, голодоморів і війн...
Я народження 1919 року. Нас, які доживають дев’ятий десяток років на цій неласкавій до нас землі, вже обмаль, та в кого зберігся ще здоровий глузд і розум, той не байдужий до майбуття своєї Батьківщини України. До сліз проймає мене біль за Україну, за вільну, незалежну і соборну. Не спромоглися ми до цього часу Україну зробити Україною і не спроможемося, доки до влади будемо обирати манкуртів, яничарів і людей не своєї держави. 
Я був знедолений, пограбований і викинутий в нікуди колишньою комуністичною системою. В 1935 році, нічною порою "чорний ворон" забрав нашого батька і він назавжди зник в Магадані, де, як стало мені відомо лише в 1990 році, "помер від переохолодження". Сім’я з восьми душ розпалась. Бабуся невдовзі з горя померла, мати збожеволіла, двоє братів-немовлят невідомо де й коли зникли, дві сестри згодом потрапили до дитячих притулків, а мене, шістнадцятирічного на той час, пригріла, приютила школа. Середній брат Микола все життя був шахтарем і довгі роки проживав з невиліковно божевільною матір’ю.
Отаке було наше "щасливе дитинство", яке нам творили кремлівські більшовицькі вожді, яким до цього часу моляться і поклоняються симоненки, грачі, морози, вітренки і їхня комуно-більшовицька трухлява гвардія.
Моя зболіла душа не може змиритися з минулим, не може забути чи вибачити всіх поневірянь, багатолітнього горя від отої комуністичної камарильї ХХ століття, яка закріпачувала Україну, зневажала і руйнувала її.
Час від часу я звертаюсь до віршів, бо саме віршами, мені здається, найкраще можу виразити себе, свою душу, свої переживання. Тож пропоную читачам один з них...
* * *
Завжди минуле все зі мною
болить у серці і душі,
воно, як рана на долоні,
у повсякденному житті.
О вік страхіть диявовлади,
від Рождества ХХ вік
- у гній людей перетворили
І катували свій своїх
у катакомбах і болотах,
на Колимі і в Соловках,
Свинцеві кулі здоганяли
нас на розверзнених шляхах.
Дороги ті, як павутини,
країну спутали усю,
на них в’язничні ждали днини
І часто 9 грам свинцю.
Десь за Сибіром, в Магадані
пройшов дорогу ВеЧеКа,
через криваві їх тумани
мій батько - Господа слуга.
І він, як Карбишев в полоні,
був заморожений у лід,
пізнавши всі жахи неволі,
Десь там згубився його слід.
А ми, малеча, його діти,
як кошенята розбрелись,
в диявольському тому світі
не знамо як, куди й колись.
Пішли з спустошеної хати
собі притулочку шукать,
щоб крихту хліба хоча б мати
та чимось тіло прикривать...
Не дай нам, Боже,
повернутись
до тих розстріляних доріг
І знову волі нам позбутись,
щоб Кремль червоний переміг.
Дай, Боже, розум для єднання
Вкраїні нашій на віки,
Дай всім здоров’я, процвітання,
на рідній прадідській землі.
Щоб Колими, тайги не знали,
щоб ми не гаслами жили,
дороги мирними щоб стали,
щоб незалежність зберегли.
Моє минуле все зі мною,
болить у серці і душі,
воно, як рана на долоні,
у повсякденному житті.

Костянтин ПЕТРЕНКО,
інвалід війни 
м. Сімферополь
"Кримська свiтлиця" №42 за 19.10.2007

З ХВОРОЇ ГОЛОВИ - НА ЗДОРОВУ

Лист-відповідь виборця, 88-річного українця, на виступ керівника фракції соціалістів у Верховній Раді України 24 лютого 2007 р. Івана Бокия.
Нешановний Іване Бокий, я з тих виборців, яких ваш пан товариш головний пастух соціалістів Мороз О. О. назвав баранами, тож, пробачте, буду не надто поетично-дипломатичним в своєму листі.
Розбиратися чи аналізувати зміст вашого виступу - це як копатися в сміттєзвалищі. Що не речення, що не слово - то бруд, плітки, лайка, приниження знаних, авторитетних політиків. І особисто Президента. Себе, свою партію ви також прихорошуєте, прилизуєте і возвеличуєте, ну точно, як "ум, честь і совість нашої епохи".
Вам давно кортить встановити свою тоталітарну владу соціалістів, та на заваді цьому нова Україна з новим президентом, якого обрав не ваш парламент, а народ. Ось чому ви ратуєте за зміни в Конституції для себе і під себе.
Нижче своєї гідності вважаю полемізувати з вами, бо, як і комуністи, ви ніколи не сприймали полеміку на рівних, а тим більше критику чи зауваження опонентів. Мені соромно і боляче, що у Верховній Раді України засідають і правлять не українці, що такі, як ви і подібні до вас, слугуєте гальмом становлення і розвитку України. Як ви цинічно, люмпенізовано і принизливо звинувачуєте в своїх гріхах наших кращих політиків і просто інтелектуалів, всебічно ерудованих людей, далеко не вашого рівня. Це ж треба мати такий політичний дальтонізм, щоб біле іменувати чорним і навпаки, щоб принижувати знаних високошанованих людей до рівня ваших "пришелепуватих хвесьок", щоб по-вуличному, по-зеківськи іменувати - "всілякі Юлі, Юри, Тарасики, Віті". І це з високої владної трибуни на всю Україну!!! За паплюження честі, гідності Президента і його оточення вас потрібно притягти до судової відповідальності! Я пам'ятаю, як в 30-ті роки нас, школярів, виводили на вулиці, на майдан і наказували кричати, горланити: "Смерть ворогам народу!" А ми ж нічогісінько не знали, що то за вороги і в чому їхня вина, що їм ми бажаємо смерті. Чи не того ж бажають сьогоднішні послідовники сталінсько-більшовицького режиму - соціалісти?
Новий політбюрист-соціаліст Іван Бокий заявляє з високої владної трибуни, що він ніколи не брехав і слідом проголошує: "В Україні задуманий і починає здійснюватися антиконституційний, антидержавний заколот". Як це співзвучно з тим злодієм, що біжить і кричить: "Ловіть злодія!" Пане товаришу Бокий, подивіться уважно в дзеркало, чи не побачите в ньому отого самого лови-злодія. Не личить політику високого рангу, а саме такою я вважаю посаду народного депутата Верховної Ради України, вдаватись до інсинуацій, брехні і просто до пліток. Де, коли, яким указом чи публічним реченням "президент посилає до вас своїх козачків Луценка і Стецьківа, здатних патякати і базікати". А як же назвати ваші патякання? Вони не базікання? Воно кухонно-брехливе словоплюйство! Вони образливі не тільки для Президента і політиків високого рангу, а й для кожного українця, кожного громадянина України.
Кажуть - горбатого могила випрямить. А хто чи що випрямить вашу совість, честь, доброту і людяність? Ці прості і зрозумілі цінності людинолюбства, поваги до своїх співвітчизників, мабуть, вам і не снилися.

Костянтин ПЕТРЕНКО,
ветеран праці, інвалід 1-ї групи великої битви комунізму з фашизмом, народжений 1919 року
м. Сімферополь
"Кримська свiтлиця" №14 за 06.04.2007

ПРОФЕСІЯ ВЧИТЕЛЯ ПОВИННА СТАТИ НАЙПРЕСТИЖНІШОЮ
Я був і зостаюсь переконаним в тому, що розпрощатися з минулою тоталітарною системою СРСР потрібно рішучими, кардинальними засобами, щоб люди відчули незворотність нашого шляху до самостійності, до незалежності України. Ліквідація символів, пам'ятників і пам'яток комунізму, де б вони не були і чим би не позначались, - це те найперше, що потрібно було зробити ще на початку здобуття незалежності. Зараз тим більше це на часі.
Друге - обов'язково потрібно організувати показовий суд над КПРС за зразком Нюрнберзького процесу над німецькими фашистами.
Третє - подальше зволікання із забороною всіх антиукраїнських партій, союзів, об'єднань і боротьбою з шовінізмом, русифікацією подібне смерті самостійності, незалежності України.
Четверте - освіта. Керівництво нею віддано прибічникам О. Мороза, які постійно наголошують на необхідності законодавчо закріпити другою державною мовою російську. В цьому питанні демократичні, патріотичні сили України висловились однозначно - в Україні державна мова повинна бути українська. Дискусію з цієї проблеми треба закінчити раз і назавжди. Молодь, наш народ мають право на якісну освіту. Професія вчителя повинна стати в нашій державі найпрестижнішою і найбільше оплачуваною на рівні високих зарплат високопосадовців у владних структурах. Розвинені країни світу мають дуже престижні заклади навчання від початкової школи до ВНЗ, тож нам сам Бог велів першочергово розвивати освіту. Освіту найвищого рівня, яка тільки може бути при всебічному залученні історичних здобутків минулого, для розвитку і збагачення майбутнього. Весь розвиток держави, інтелект нації у великій мірі залежить від освіти і освіченості її громадян - це аксіома.

Костянтин ПЕТРЕНКО,
інвалід війни 
м. Сімферополь
"Кримська свiтлиця" №6 за 09.02.2007

КОМУНІСТИЧНИЙ «ПОЛУРАСПАД»
МОЯ ВІДПОВІДЬ НА ПЕРЕДОВИЦЮ "ПОЛУРАСПАД" В ГАЗЕТІ "КОММУНИСТ" №3 ВІД 11.01 2006 р.

Вся ця передовиця, як і вся газета - це антиукраїнський хробак, що в'їдається, гризе, обпльовує державу, паразитуючи на її тілі, користуючись її демократією, яка не може, не вміє чи не хоче себе захищати. Новорічне президентське звернення до народів України автор іменує вертепом, спектаклем і кожне слово Президента поливає брудом та лайкою, помиями зі свого багаторічного арсеналу комуністичної пропаганди.
Надягши овечу шкуру на своє вовче обличчя, вони не згадують свої "досягнення комунізму", вони не згадують, кого підтримували під час всіх виборів влади і президента, відхрещуються від варварських злочинів своїх попередників і натхненників, від голодоморів, гулагів, соловків, сандармохів, магаданів, чукоток, від тайги і заслань українців-хазяїв, розкуркулення їх, від закріпачення селян в колгоспи, від своїх п'ятирічок, що робили робітників безправними гвинтиками, від країни насильства і зла, якою був Радянський Союз, керований їхньою КПРС.
Що не слово в цьому "полураспаде", як в усіх інших матеріалах газети, - то  брехлива лайка, зневаження Президента і всіх патріотів України, і брехня на брехні, ненависть до України, і запопадливий уклін Московській імперії. Невже наші закони і Конституція дозволяють, дають право вихлюпувати стільки нечистот на нашу Державу, на Україну, яка їх годує і в якій вони формально значаться громадянами?! До якого часу будемо терпіти антиукраїнські видання на кшталт "Коммуниста", "Крымской правды" та їм подібних? Я переконаний, що немає жодної газети в Україні з накладом 2 млн. 266 тис. 827 примірників, як у "Коммуниста" і, мабуть, ніхто безкоштовно не розповсюджує стільки своїх газет. Скільки треба мати коштів і звідкіля їх брати, щоб видавати таким тиражем брехливі сторінки "Коммуниста"? За членські внески чи за спонсорські, меценатські кошти такої кількості газет не надрукуєш. Підозрюю, що це можуть бути кошти наших заощаджень, які вони злодійськи привласнили під час розпаду своєї комуністичної імперії.
Хто дав їм право без моєї згоди робити для мене передплату свого "Коммуниста"? Влазити в мою голову і душу своїми брудними інсинуаціями і брехливими статейками? "Печать - оружие пролетариата" - оцей ленінський заповіт вони використовують бездоганно. До кого можуть дійти слова істини, правди від нашої "Кримської світлиці" місячним накладом трохи більшим за 16 тис. примірників? Чи не менш патріотичної і справедливої всеукраїнської газети "Україна молода" тиражем 167 тис. 344 примірників? Чи "Українського слова" - 31 460 примірників? Це незрівнянно з мільйонними тиражами "Коммуниста". Патріоти від влади, чим ви можете донести свою правду, свої програми до виборця? "Біг-мордами" чи листівками? Не забувайте про стереотипи радянського зомбування. Не забувайте, що більшість людей не вміють, не можуть друковане слово сприймати аналітично, чим і користуються сьогоднішні комуністи в своїх пропагандистських діях. Чим більше виллють помиїв, тим більше зазомбують собі прихильників. 
А як чесним людям, патріотам України донести свою відданість Україні, якими шляхами, через які ЗМІ, якщо ми своїх ЗМІ маємо менше, ніж колонізатори і їхня п'ята колона в нашій і мовби й не нашій батьківщині. Доки недруги України будуть мати переваги в зомбуванні, в маніпуляціях свідомістю людей, доки брехня комуністів буде литися брудом вседозволеності? Недооцінка впливу ЗМІ, літератури, культури в становленні державності, незалежності і самостійності України може непоправно зашкодити їй як сьогодні, так і в майбутньому. 
Я вимагаю від комуністичної партії відшкодування моїх моральних і матеріальних збитків за втручання в моє приватне життя без мого дозволу і бажання. А ще "захисникам бідних і знедолених" треба відшкодувати залишкам батьківської сім'ї (четверо з дев'яти), батька якої їхні попередники бездоказово зробили ворогом народу і закатували, як фашисти генерала Карбишева, про що сповістили в реабілітаційній довідці, одержаній мною в 1990 році з Управління КДБ по Магаданській області РФ. Отака правда будівників "світлого майбутнього". Про неї ви ніде і ніколи нічого не пишете, а все ще спекулюєте хлібом по 20 копійок і 50-копієчною ліверкою для голодних вашого розвиненого соціалізму. Допоки?
Чи не настав давно вже час заборони цієї антинародної партії, яка по-злодійськи паплюжить нашу владу, отруює нас брехнею, знущається з наших керманичів-патріотів України?

Костянтин ПЕТРЕНКО, 
1919 року народження, ветеран праці, інвалід війни І групи
м. Сімферополь
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=3568

Костянтин ПЕТРЕНКО
* * *
Щоб нас Росія шанувала,
Себе навчімось шанувать.
Щоб знов вона не панувала -
Не треба з нею загравать.
Самим нам долю будувати
На самостійній вже землі,
Щоб майбуття щасливе мати
Для української сім'ї.
Не вмерла - мати наша рідна - 
У двоголового орла.
І час настав її підняти, 
Щоб з нами разом ожила, 
Щоб нас соборність всіх здружила, 
Щоб в дружбі щастя ми знайшли,
Щоб ворогів та дружба змила,
Мов сніг, що тане навесні. 
О, вікопомна Україно, 
Встаєш ти з попелу утрат. 
Тебе ми славимо віднині 
Від Харківщини до Карпат!

ВИБРАТЬ ГІДНИХ
Я все минуле й свою долю
згубив в зросійщеній землі,
Із більшовицькою юрбою
розтринькав там свої роки.
Жив в Україні, полоненій
брехнею стопудових слів,
давно запроданій і древній, 
у наймах хитрих москалів.
Не мав уяви про свободу,
моливсь генсекам, як царям, 
за зло, що діяли зі мною, 
я їх хвалив і прославляв.
Вони ж в палацах партобкомів
брехню словес плели для нас,
щоб ми чекали з териконів
від побрехеньок світлий час.
І ми їм вірили, як діти, 
чекали кращого життя,
хоча й гулагами вже биті,
та нас здолала їх брехня.
Брехня, обман всіх симоненків,
що дожили до наших днів,
обман морозів і вітренків,
обман московських паханів.
Вони нам знову міражі
із телеящика сують,
на наші вуха і мізки
локшину тухлу подають.
Знов повернути нас бажають
у царство їх насильства, зла,
в який-то раз нам підкидають
ідеї молота й серпа.
Чи не пора промити очі,
брехню їх правдою здолать,
позбутись темної вже ночі,
Свою Державу будувать.
Пора у владу вибрать гідних,
хто Україну полюбля –
своїх братів з козацтва рідних,
Свого коріння і гілля.
Пора настала нам обрати
Вкраїнця — Гетьмана собі,
хто про Вітчизну буде дбати,
а не про владу й гаманці.
Хто дійсно любить Батьківщину,
як власний дім, свою сім’ю.
Хто не жалкує за Вкраїну 
покласти й голову свою.

ПОРА КОМУНІЮ СУДИТИ
Вже вільна наша Україна
від чорторийного багна, 
та розпорошена руїна
після імперського Кремля.
І люди в ній, як та отара
без пастуха-поводиря, 
не люба власна їм кошара – 
не бачать в неї майбуття.
Коротка пам’ять – призабули
терор червоного Кремля, 
як кріпаками в ньому були – 
раби генсеків і царя.
Як грабував він Україну, 
як кров і сльози наші пив, 
як прозивав хохлами, бидлом, 
гарматне м’ясо з нас ліпив.
Як убивав, гноїв віками
і геноцидом, і війною, 
і Магаданом, Соловками, 
і кадебешною тюрмою.
Щоб не були ми самостійні – 
рабами вічно щоб були, 
щоби кайдани поржавілі
тягали вічно на собі…
І мову нашу засудили, 
щоб забували у тайзі, 
щоб всі, як вождь їх, гаварілі
на «всепонятном язиці».
Чи не пора за це судити
катів, яких ще світ не знав?
Минулим досить уже жити – 
розплати час уже настав.
Пора кайдани поржавілі
нам на мечі перевести,
щоб самостійність України
нащадкам нашим зберегти.

ТА РОЗІГНІМО Ж, БРАТТЯ, СПИНУ!
Вожді у нас були "розумні",
За "ізмами" веліли жить,
Та у голодній тій комуні
Навчали палко їх любить.
Нові з'явились "патріоти",
Що обіцяють рай з нужди.
Патріотизм їх буде доти,
Поки не оберуть в вожді.
Зомбують нас, мов недолугих,
Чужинській служачи "братві".
Вкраїну-неньку знову в слуги
Готові запродать Москві.
Чи ж не пора нам схаменутись,
І, засукавши рукава,
Секретарів усіх позбутись,
Як будяків тих - у жнива?
Пора настала обирати
Своє, не дідькове життя.
Вас кличу я голосувати
За України майбуття!
Та розігнімо ж, браття, спину!
У нелегкий оцей момент
Врятує нашу Батьківщину
Лише народний Президент!

ПОРА ВЖЕ УКРАЇНУ МАТИ!
 Страшне минуле не забудьте -
 совковий статус ще живе, 
 дивіться добре і пильнуйте, 
 до влади злодій ще повзе.
 Хай в вашій пам’яті ще буде
 совковий статус, як ганьба, 
 коли Москва в своїй облуді
 нас мала тільки за раба.
 Коли казала - вона мати, 
 секретарі - її батьки, 
 оті зажерливі, пихаті, 
 і генеральні, і прості.
 Була як мачуха та мати, 
 що багатіла лиш сама, 
 зуміла все добро прибрати
 і сплюндрувати нам життя.
 Її батьки були розумні, 
 за "ізмами" учили жить, 
 та у голодній їх комуні
 веліли палко їх любить.
 Батьків отих було без міри
 у всі совєтськії роки, 
 знущались з нас, як хижі звірі, 
 три шкури драли залюбки.
 Чи не пора нам схаменутись
 і, засукавши рукава, 
 отих батьків усіх позбутись, 
 як будяків отих в жнива.
 Вони вже нині - "патріоти"
 були ще вчора - пахани,
 їх обирати будем доти, 
 Допоки будуть ще совки.
 Чи не пора нам зрозуміти
 і дать оцінку - хто є хто, 
 чиї насправді є ми діти
 і обираємо кого?
 Пора і час уже зібрати
 свою державу в дім один, 
 пора вже Україну мати
 під власним дахом віковим!
 Без чужорідної орави
 на всіх дніпровських берегах, 
 як європейську вже державу, 
 здолавши муки у віках.

На фото: Костянтин Михайлович Петренко в редакції «Кримської світлиці» з компартійною газетою, на чию передовицю полемічно відгукнувся у 2006 році; з онукою Наталею, 2012 рік

Цього вірша Наталя присвятила дідусеві на його 90-річчя:

Квітневий день цвіте, буяє, 
Весна-красна милує очі, 
Теплом серця всі зігріває, 
Устами вітру нам шепоче, —
Що день сьогодні — ювілейний!
Для всіх — святковий, незабутній, 
Чудовий, сонячний, лілейний — 
Бо дев’яносто — вік могутній!
Це шлях тернистий, крем’янистий,
Це — досвід, зрілість і наснага.
Щоб жити світло, променисто —
Потрібні віра і відвага.
Нехай вогонь в душі палає, 
Не стомлюється серце битись!
А ми всі знаєм, всі ми знаєм:
Життям Ви можете гордитись!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 18.08.2017 > Тема "Українці мої..."