Версiя для друку Обговорити в форумi

Якщо попрохати пересічного освіченого українця назвати видатних поетів світу, навряд чи прозвучить багато іспанських імен, а імен іспаномовних поетів Латинської Америки і поготів. Між тим іспаномовна поезія — одна з найстаріших у Європі (її перший значний твір, «Спів про мого Сіда», написаний не пізніше 1200 року) і найбагатших на імена світового значення. Лише серед лавреатів Нобелевської премії з літератури — п’ятеро іспаномовних поетів, троє з них — латиноамериканці. Тим більше шкода, що в нашій країні ця прекрасна, надзвичайно різноманітна і багата традиціями поезія, яка охоплює два континенти, так мало знана.
Мало ж знана вона тому, що видавалося надто мало її перекладів. А подібні пробіли у перекладі світового літературного надбання завдають величезної шкоди нашій культурі, — адже, як казав знаний український перекладач Євген Попович: «...переклад завжди виконував функцію охоронця мови, в його обов’язки входило будувати і розвивати мову... він знайомив із культурою світу, без знання якої народ ніколи не ріс би духовно».
Сьогодні я хочу познайомити вас, друзі, з однією з найвидатніших літературних постатей Латинської Америки — нікарагуанцем Рубеном Даріо (1867–1916). Поет, журналіст і дипломат, він настільки шанований у себе на батьківщині та в усьому світі, що місто, де він народився, назване його іменем. Творчість Даріо знаменувала собою початок епохи модернізму в іспаномовній поезії і стала визначальною віхою її історії: «Про будь-який поетичний твір іспанською мовою можна з упевненістю сказати, написано його до чи після Рубена Даріо», — стверджував домініканський письменник і літературознавець Педро Енрікес Уренья.
Наведу слова, якими описав поезію Рубена Даріо іспанський поет Хуан Рамон Хіменес. З них ви зрозумієте, чому саме Даріо я обрала для представлення читачам «Кримської світлиці»:
«Море переповнює Рубена Даріо, язичницьке море. Не метафізичне або психологічне, але море первинне, море вічних історичних горизонтів, море славетних островів. Сама техніка його поезії морська. У його віршування — пластика хвилі».

Кауполікан

Є дещо неймовірне, що бачив люд прадавній:
кремезний стовбур дерева муж на плече узяв,
таким могли б Геракл, а чи Самсон преславні
вимахувати в битві. І грізно він постав:

йому за шолом коси і мускули за панцир,
цей воїн з Арауко, цей Німрод полювань
бика би міг здолати в змаганні рукопашнім
чи кинутись на лева голіруч без вагань.

Він рушив. Споглядали ходу цю грандіозну
і денне сяйво, й захід, і тихе небо зоряне —
зі стовбуром на рам’ї, він йшов, немов титан.

І, вражені, скричали: «Він — токі! Він — токі!» —
його одноплемінники. Та не спинялись кроки.
Зоря сказала: «Досить!»
І гордо звів чоло Кауполікан.

Мушля

Велику злотаву мушлю я на пляжі натрапив —
була важка і оздоблена візерунком з виборних перлів;
Європа торкалась її перстами божественними,
на спині бика небесного хвилі перетинаючи.

Підніс до вуст, й несподівано голосно пролунали
горна морського звуки, потужні і древні,
і таємницю коштовну повідали мірним шепотом,
коли до вуха приклав, її темно-сині надра.

І я відчув на губах гіркий присмак вітрів солоних —
тих, що під зорями, які мрії Ясона викохували,
напинали вітрила корабля аргонавтів,

і вітер незнаний приніс гуркіт хвиль, незнайому мову
і відчуття, що здіймається палуба, а потім з-під ніг уходить...
(А мушля, схожа на серце, тремтіла в руках).

Там, в далині

Віл, якого я бачив одного дня у дитинстві,
що парував посеред родючого поля,
сповненого гармонії тропіків, під сонцем кармінним
і золотим нікарагуанським, — і горличка
з лісу, повного звуками вітру, сокир, пташиного співу
та ревіння диких биків, — я вітаю вас, моя жизне!

Воле важкий і повільний, пригадую, бачучи тебе,
ранок солодкий, що кликав доїти корову,
коли моє існування було іще біло-рожевим;
а ти, горянко ласкава, моя повірнице-горличка, —
для моєї весни проминулої ти тепер уособлення
того, що було у ній від Весни божественної.

Алилуя!

Рози рожеві та білі, віти зелені,
свіжі суцвіття та пагони —
Радість!

Гнізда у теплих кронах,
яєчка у теплих гніздах,
теплота і солодкість —
Радість!

Груди цієї дівчини
білявої, і цієї смаглої,
й ось тієї чорнявої —
Радість!

І живіт оцієї геть юної,
п’ятнадцятирічної
та її гармонійні руки —
Радість!

І дихання дівичої сельви,
і дихання непорочних дівчат,
і рими солодкі Світання —
Радість! Радість! Радість!

Люблю, любиш

Любити, любити, любити, любити завжди й усе суще,
любити разом із небом, любити разом із землею,
і тоді, як ясніє на сонці, і коли темне від бруду:
любити усім розумінням та пристрастю усією.

І коли гірська стежка життя видається задовгою,
і важка вона, і крута, і проходить над урвищами —
кохатись у неосяжності любові живо-червоної
і палати у горні плавильному власних грудей!

Монтевідео

Монтевідео, срібна чара кована,
в якій краси виборної — по вінця.
Під небом чарівним земля обіцяна,
квітина між містами, сад казковий.

Прославлені в віках твої герої.
Ла-Плата досі добре пам’ятає
славетні чини, й лілії вінчають
і пастухів твоїх, й кентаврів-воїв.

Та скарб твій справжній, музика і грація,
утілені у плоть, аристократія
божественна краси, правдиві ружі

твого народу — то твоє жіноцтво,
Монтевідео. Це й твоя корона,
й поезія, що живить твою душу!

Осінні вірші

Коли до тебе звертаються думки мої — ллються пахощі
і так дивовижно поглиблюється твій погляд, сповнений ніжності.
Босоніж, легка і замріяна, по крайці морській виступаєш,
по білі пінній, й уста твої усю радість світу утілюють.

Кохання минуще — так мало живе його очарування,
й його насолода і біль його однаково нетривалі.
Година лише минула, як писав на снігу ім’я твоє,
щойно лиш над пісками злунали слова кохання.

Аж ось уже закружляло листя в гаю тополиному,
де блукають самотні й такі закохані пари.
І в чару осені, повну її вина летаргійного,
твої ружі, о весно, уже облітати мають.

Vesper

Безгучність, спокій... Золотаве місто
в містерію вечірню упливає.
Собор — мов величезна рака. Хвилі
затоки переплетені вигадливо,
мов в’язь великих літер в архаїчних
священних книгах та антифонаріях.
Окреслені трикутниками білими
суден рибальських схематичні зариси;
з солоним пахом прибережних квітів
ледь чутний гук — «Уліссе!» — долинає.

Печально, дуже печально

Якось глядів я печально, дуже печально,
як зносилась і спадала вода у фонтані.

Ніч була ніжна і срібна. Сльози роняла.
Плакала ніч. Ридала. Скрушно зітхала.
І фіолетовий смерк аметистом мінився
змішуючись зі сльозами митця таємничого.

Я був тим митцем, тим таємничим плакальником,
що розчинився душею у струмі фонтану.

Мажорна симфонія в сірих тонах

Мов в склі величезнім, срібленім зі споду,
відсвічує в морі карбований цинк
небес — і пташів’я розкраює полиск
глибин блідо-сірих відбитком своїм.

А сонце, мов куля скляна непрозора,
течеться, що хворе, насилу в зеніт;
у затінку вітер морський спочиває,
і чорна сурма його поруч лежить.

Під пристанню хвиль животи олив’яні
гойдаються — і ніби стогін стоїть.
Вмостившись на койлі і люльку діставши,
моряк сивочолий спогадує пляжі
далеких повитих туманом країв.

Цей вовк вже старий. Колись світле обличчя
бразильського сонця вогонь опалив,
шалені тайфуни китайського моря
дивились, як джин свій із фляшки він пив.

І піні солоній, просоченій йодом,
знайомі давно ці линви тугих жил,
ці м’язи атлета, цей вид червінковий,
кучері й картуз з полотна для вітрил.

Із диму, що пихкає й кублиться з люльки,
встає, мов з туманної далечини,
той край, до якого його бригантина,
вітрила розправивши, вийшла колись...

Тропічна сієста. Старий в півдрімоті.
Все в сірих тонах. І у цій сірині
здається, неначе обвід горизонту
хтось дуже великий розтер, розтінив.

Тропічна сієста. Лиш древня цикада
все пробує голос гітари хрипкий
і свірка прелюдію гра однобірно
на скрипки своєї єдиній струні.

Вечір тропіків

Тут вечір — печально-сірий.
Море стає оксамитовим,
і небо, сумом повите,
глибшає.

Здіймається стогоном гіркість
безодні раптово розчахненої.
І, чуючи співи вітру,
хвиля плаче.

Хиткі скрипалі туману
прощають мируще світило.
А з пінної білі злинає:
«Помилуй!»

У небесах розливається
нез’ясненна гармонія,
і вітер відносить печальну
пісню моря.

Із горизонту, мов з горну,
лунає дивна симфонія —
ніби голос гори

вібруючий і глибокий.
Ніби звучить Невидиме...
Ніби зринає у вітер
дикого лева жахливе
ревіння.

Примітки
«іспаномовна поезія... мало ж знана вона тому, що видавалося надто мало її перекладів» — твори Рубена Даріо (за винятком кількох окремих поезій, що входили до складу інших видань) видавалися в Україні лише раз, 1968 року малесенькою збірочкою у перекладі Михайла Литвинця.
Кауполікан — реальна історична постать, воєнний вождь народу індіанців-мапуче, що очолював їхню армію під час першого повстання мапуче проти іспанських конкістадорів у 1553–1558 роках. Арауко — регіон на території сучасної Чилі, де мешкав цей народ. За легендою, під час виборів воєнного вождя, мовою індіанців — «токі», Кауполікан переміг своїх суперників, продемонструвавши свою міць та волю тим, що підняв з землі величезний стовбур дерева і два чи три дні ішов, тримаючи його на плечі.
Геракл — персонаж грецької міфології, герой, напівбог, відомий своїми дванадцятьма подвигами. Зокрема він убив величезного немейського лева, оглушивши його палицею, а потім голіруч задушивши, а також приборкав лютого Критського бика, схопивши його за роги та притиснувши до землі.
Самсон — біблійний персонаж, останній із суддів давнього Ізраїлю, відомий своєю величезною силою. Зокрема у Біблії є такий епізод: «...І коли підходили до виноградників фимнафських, ось, молодий лев, рикаючи, йде назустріч йому. І зійшов на нього Дух Господній, і він розірвав лева, як розривають козеня, а в руці у нього нічого не було».
Німрод — біблійний персонаж, перший після Усесвітнього потопу хамітський цар, праонук Ноя. У книзі Буття згадуються його сила та вправність у полюванні.
Титани — божества, попередники олімпійських богів у давньогрецькій міфології. Один з титанів, Атлант, брав участь у боротьбі титанів проти Зевса, за що був покараний тим, що мусив вічно підтримувати небосхил.
Vesper — вечір, вечірня зірка (лат.).
Антифонарій — книга з поспів’ями й текстами для літургійних служб у католицькому богослужінні.
Улісс — римське ім’я героя давньогрецького епосу Одіссея.
«Помилуй!» — «Miserere mei, Deus», біблійний псалом 50, покладений на музику італійським композитором Ґреґоріо Аллеґрі у 17 столітті.
Монтевідео — столиця Уругваю, розташована на північному березі Ріо-де-ла-Плата, рукава Атлантичного океану.

Вступний текст, переклади і примітки Ольги ЗДІР

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 18.08.2017 > Тема "Душі криниця"