Версiя для друку Обговорити в форумi

- так називається повість-есе Марії Зобенко про життєвий і творчий шлях відомої української поетеси Наталки Нікуліної (ж. "Березіль", № 7 - 8, 2002 р.).
Цього літа - 7 липня - мало би виповнитися 55 літ високоталановитій поетесі Наталці Нікуліній. Вона трагічно загинула п'ять років тому, не доживши два тижні до свого 50-річного ювілею. Біль втрати живе в серцях всіх, хто її знав, шанував за яскраве слово, принципову вдачу.
Наталка Нікуліна - автор п'яти поетичних книг: "Вишневий спалах", "Прозріння", "Червоний кетяг", "Житом перейти", "Тиха бесіда". Посмертно вона удостоєна літературної премії імені Павла Тичини, а за радіоцикл "На полі слова" (про письменників Січеславщини) - премії імені Дмитра Яворницького. В доробку письменниці також і літературно-критичні статті, переклади, наукові праці. Свого часу Наталя Петрівна Нікуліна захистила кандидатську дисертацію з історії мови лоцманів.
Марія Зобенко близько знала поетесу, досліджувала її творчість. Нова повість-есе - це найбільш повне осягнення образу Наталки Нікуліної, правдива розповідь про її життєвий і творчий шлях. Критик відносить її до передових поетів нашого часу, бо в душі Наталки Нікуліної, як сучасниця сама написала у вірші-одкровенні, "горить Вкраїною запалена калина". Багато поезій незабутньої авторки присвячено роздумам про тернистий шлях України, нашій ментальності, ставленню до рідної мови. По-шевченківськи саркастично поетеса затаврувала яничарство та інші людські пороки. Наталка Нікуліна своєю глибокою і по-українськи палкою спадщиною зробила вагомий внесок у рідну літературу.
Повість-есе Марії Зобенко має читацький резонанс, ось як пише в листі до письменниці відомий прозаїк, лауреат Шевченківської премії Олександр Сизоненко: "Дорога Маріє Олександрівно! Ваше есе "Запах жовтих гвоздик" схвилювало мене до глибини душі - ось вже другий день читаю й перечитую цю трагічну розповідь не лише про долю Людини, яку я майже не знав: сиділи на якомусь з'їзді чи пленумі СПУ поряд до перерви, перемовилися про поезію, бо я тоді саме прочитав її добірку, здається, у "Вітчизні". І вона сама, і її поезія війнули на мене такою витонченістю, інтелігентністю і шляхетністю, а тепер зустрів у Вашому есе саме таку, як уявляв собі і додумував, виходячи не так  з тієї єдиної небагатослівної зустрічі, як з її дивної, задумливої й сумовитої, мудрої поезії, у якій бринів мені якийсь трагічний підтекст.
Ваше есе, Маріє Олександрівно, прикрасило рідкісно вдалий
7 - 8-й "Березіль". Але й усю нашу не дуже рясну та врожайну есеїстику. Тим відрадніше читати таке потрясаюче заглиблення в долю, в характер Людини надзвичайно тонкої душевної грації, а також - у її поезію. Все у Вас зіткано з великої любові і шани, і хочеться разом з Вами плакати за цією світлою, мудрою, талановитою і нещасною Жінкою й Поетесою, усвідомлюючи, кого тільки ми втратили!? Ми і наша нещасна література... Спасибі Вам за ваше проникливе й талановите "Слово на спомин про Наталку Нікуліну". З глибокою шаною: Олександр Сизоненко".
Радимо шанувальникам літератури познайомитися з цією повістю, з віршами Наталки Нікуліної, а також принагідно нагадуємо передплатний індекс провідного письменницького часопису "Березіль" (виходить у Харкові) - 74396.
ВІДДІЛ ЛІТЕРАТУРИ "КС".

Наталка Нікуліна
"В КАЛИНОВІМ ГРОНІ ПРОЧИТУЮ ДОЛЮ..."
КОЗАЦЬКА СЛАВА
Лицарство спить
 під хвилями Дніпра
та по степах, розораних несито.
Лицарство спить.
 Його не воскресити,
і тільки пам'ять на бандуру гра.

І тільки пам'ять пучки обпіка
пружною непокірною струною.
І встане слава. Оживе луною.
І продзвенить мов тятива лунка.

Вона прорветься
 крізь розор і тлін,
аби довіку серце пам'ятало,
хто перед лихом не згинав колін,
з чиїх шабель
 нам доля виростала
і що то значить пам'ять поколінь.

Затліє мак в степу, немов жупан,
укриє кармазином сиве поле.
О, говори з віків,
 козацька воле, -
нехай сльоза утішиться скупа.

Не все, не все
 підвладне забуттю.
Сльозу на вітрі витре Україна,
і пробринить
 немов струна, раїна
козацький гімн
 всесильному життю.

МОВІ
Принижувана, цькована і гнана,
ти з вуст вишневих
 отрясала страх,
і вся була немов відкрита рана,
і вся - неначе прапор на вітрах.

Вже сказано давно:
 вишнева і Дніпрова,
але благоговійно повторю:
о так, вишнева і дніпрова мова,
яка тримає над чолом зорю.

І в тих, які відкинулись від тебе,
поласилися
 на престижний шмат,
над головою - стеля, а не небо,
хоча вони своїх не бачать втрат.

А ти... ти боса по стерні ходила,
ти крізь криваву
 й темну ніч брела
і неповторну пісню спородила,
в степах козацьку думу сповила.

О, вишептати,
 видихнути з болем
твоє ім'я. Що ти жива, жива!
І над безмежним
 українським полем
твої пророчі сіються слова.

І правда встане.
 Встане і повстане,
і віковії пута розітне.
І над безмежжям
 тихим і світанним
ще зійде сонце мови осяйне.

ФАРБОВАНІ ЛИСИ
Це не нове, і місяць лисий
з презирством дивиться з гори:
перефарбовуються лиси
в левині й орлі кольори.
Та п'ястуками б'ють у груди
фарбовані, вже не руді:
"Ми страстотерпці, вітре, люди,
о, як страждали ми т о д і!"
Насправді ж чоботи лизали
та ще клялися, що не бре?..
І так ту правду зализали,
що й дідько сам не розбере.
              
* * *
Так ось, історіє, які твої стежки,
який твій вітер,
 лютий та неситий.
Землею й кров'ю
 злиплись сторінки,
і їх не завжди можна розліпити,
щоб прочитати книгу твою книг...
Іржаві плями... І сльоза не змиє.
Куди повзуть вогнеголові змії?
Куди нас хилить вагота вериг?
Хаос чуттів, могили сподівань.
Куди указує залізна длань?
Куди в офіру
 нас ведуть "пророки"?
Чи є ще твердь,
 де без кривавих шат
стоїть незламно праведна душа,
провидячи над всі
 страшні уроки?

* * *
Згадав чи яничар, чи "землячок"
своє коріння?
 Люде, стережіться
спогадувань тих чулих яничара...
Бо яничари звикли бачить світ
як частку власності
 свого владаря.
І тим сильніш ненавидять вони
те, що своїм вважають,
 тим чужіші
землі отецькій, що вони свої.
В руках ворожих "свій" -
 то люта зброя...

МИТЕЦЬ
О, як раділи: грішний він,
як засудили: грішний він,
і калатали лунко в дзвін,
що грішний він, що грішний він.
Так, він, великий і живий,
був грішний, та не так, як ви,
не тим лякливим, "як в людей",
грішком мерзенним на щодень,
під покривом благих ідей.
І весь огром своїх провин
спокутував  так тяжко він,
і в гордих муках так метавсь,
коли нестримно виростав
до неба посланих прозрінь,
що вам й не снилося, і тінь
і світло власної душі
він озирав з таких вершин,
що вам й подумати про них -
вже страшно.
Знав він лютий сміх,
терпку знав радість,
 сумнів злий,
але і свято знав, коли
дитя його болінь і мрій,
немов з високої зорі,
з його душі ішло в цей світ,
вже непідвладне плину літ.
Він був Митець. А ви, дрібні,
за одкровення осяйні
його без жалю розп'яли
і павутинням обплели
липкої темної хули.
Його судили ви, та він,
і грішний, а не піде в тлін,
бо душі зводив він з колін
і житиме в них вільний він.
А ваша чорна чорнота
й підніжжя не сягне хреста,
біля якого вироста
лілея Слави...

НА МОГИЛІ
МАКСИМІЛІАНА
ВОЛОШИНА
Колиска моря далека -
аж страшно глянути вниз.
Сухе суцвіття кермека
вітер мені приніс.
Під галькою з моря - могила.
Бринить незрима струна.
По ковилових схилах
повів хвилю погнав.
З небесного синього глека
так ллється сонце - хоч млій.
І профіль на скелі, далекий,
того, хто у цій землі.
Довкола - його Кіммерія -
пагорбів вохра й свинець.
Обрій сріблястий мріє,
мов чарівний вінець.
Камінчик з морським
 портретом
я принесла сюди.
Ось вона, зустріч з поетом -
в серці незримі сліди.
І цей подарунок вітру -
гілочка цвіту суха -
наче її для привіту
чиясь простягла рука.
Все і просте і значуще,
сповнене таїни.
Хлібе душі насущний,
вкотре! - не обмини.

РОМАНС
В калиновім гроні
 прочитую долю,
гордливу, вродливу й сумну:
вітрів невблаганну
 жорстоку сваволю,
морозів жорстку сивину.
Вечірнього сонця
 зажуру червону
й довічну захланність
 людську,
яка обламала калинові грона,
красу обірвала палку.
А все-таки,
 горда дівчино-калино,
ти знала і гарні часи:
на вітах - віночками
 цвіт білопінний,
у листі - пташок голоси.
А надто - ота соловейкова
 пісня,
що серце вразила твоє,
ще й нині,
 осіння калинонько пізня,
той спомин заснуть не дає.
І радощі знано, і випито болю,
отак і життя промина.
Ой, доле жіноча -
 калинова доля,
де спомином вічним - весна...

УРОКИ "КОБЗАРЯ"
Не долею зрівнятись, ні,
з ним, хто піднісся над добою.
Лиш на життєвій бистрині
завжди лишатися собою.
Неложним серцем проректи
лиш те, що в нього
 Бог вкладає, -
все перед ликом висоти,
що нею віщий дух владає.
І йти крізь час,
 безжально плинний,
навстріч зорі, що там світа,
тернистим шляхом України
з її іменням на вустах.

Поетичну добірку
Наталки Нікуліної
за її книгою вибраних поезій "Знамення калини"
("Січ", 2000) підготувала Марія Зобенко.
м. Дніпропетровськ.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 08.11.2002 > Тема "Душі криниця"