Версiя для друку Обговорити в форумi

В сучасних людей мобільне життя: зміна місць проживання – явище звичайне. Переїзди були і в мене, але жили ми тільки в Україні. Крім неї ніде більше не мешкали. Одначе майже все життя я не відчувала, що живу в Україні. Шлях до рідної Вітчизни доводилося торувати скрізь – у власному домі, на роботі, в своєму середовищі.
Пам’ятаю, як мене відвели до першого класу в містечку Гола Пристань, що на Херсонщині. Батьки, звичайно, хотіли віддати до української школи. Вона була єдина і знаходилася далеко, на околиці міста. І ось ми з мамою проходимо пробний маршрут до неї, фіксуючи час – одна година. Стає зрозумілим, що в таку далечінь відправляти дитину не збираються. А поряд, у центрі, дві російськомовні школи, яку я й закінчила. Це сталося в 1968 році. Варто зазначити, що в цю школу приходили діти з україномовних родин, а закінчували російськомовними. Така була політика.
В обласному центрі, зросійщеному Херсоні, знову пошуки України – вступ на факультет української філології. Тоді українську мову в місті можна було почути хіба що на базарі та на нашому факультеті. Щоправда, була ще одна на ціле місто українська школа та газета «Наддніпрянська правда». Тоді ми, запальні та гоноровиті студенти, простуючи містом чи їдучи в міському транспорті, розмовляли підкреслено літературною українською мовою. Ми навіть перечитували обласну газету і рахували, скількома словами користуються журналісти. І сумували з того, що мова газети обмежувалася в основному 400 словами. Зрозуміло, на нас поглядали, як на екзотику.
Це було боляче – мешкаючи на своїй землі, жити в чужомовному оточенні.
Пам’ятаю сильне враження, яке на мене справила передача ще на чорно-білому телеекрані поема Ліни Костенко «Маруся Чурай». Я почала шукати цю книжку. Проте її не виявилося ні в продажу, ні в бібліотеках. І лише через десять років вона у мене з’явилася – дізнавшись про мої пошуки, надіслав О. Микитенко із журналу «Всесвіт».
Потім відкрилися й інші книжки українських авторів. І лише 1991 рік приніс приховану правду: скільки письменників та подій виявились невідомими. Було відчуття: я мала диплом, та не маю освіти. А тому новими знаннями про Україну ми упивалися як спраглі. Була велика потреба ділитися новими знаннями з людьми.
Втім, у Криму таких виявилося замало. І тому на дві пропозиції: працювати в приватній школі власника фірми «Консоль» або в українському класі звичайної школи, я обрала другу.  Тут уже не треба було з ліхтариком тих, хто вирішив навчати дітей українською. Мешканці самі приходили. На той час в Криму почали відкриватися українські класи. Були й ентузіасти. Скажімо, відоме подружжя Алла Петрова і Олександр Польченко, актори та просвітяни, відвідували оселі майбутніх першокласників і пропонували віддавати дітей до українського класу. А їхній досвід поєднання українського класу з театральною студією «Світанок» є унікальним. Туди ж була приєднана і пластова робота. Згодом чимало випускників того класу вступило до Інституту культури в Києві. Це були 90-і роки, початок відродження України.
У 1997 році мені було запропоновано створити українську гімназію в Сімферополі на виконання рішення міської ради депутатів від 4 квітня. Директор школи № 21 Л. Барзут, в якій я працювала вчителем, була депутатом і мала намір очолити гімназію, але пізніше, через рік після виборів міського голови. Моє завдання – створити  школу: набрати учнів, знайти вчителів, обладнати меблями, підготувати приміщення та організувати навчальний процес на один рік. Потім я мала перейти на посаду заступника директора.
Натхнення, з яким я взялася до роботи, було неймовірним. Мені не вистачало робочого тижня. З раннього ранку до темряви, як кажуть, пропадала на роботі. Домінанта цікавої справи навіть сприяла поліпшенню здоров’я. Дуже праглося створити в Сімферополі хоч невелику територію української мови, культури, пісні, освіти. Ми, українці півострова, завжди мріяли про це.
Почалася робота з набору вчителів, підготовки приміщень. Не всі вірили, що ця справа вдало завершиться. Начальник міського управління освіти Л. Шинкарчук говорила: «Вы не наберете сто детей – и мы вас не откроем». Чиновник Петренко з міносвіти АРК сказав: «Детей вы не наберете, учителя к вам не пойдут».
Та ми не опускали рук. Я купила друкарську машинку і кожен вечір друкувала пачки оголошень: «В Сімферополі відкривається українська гімназія. А ранками розклеювала їх, увечері знову сідала за машинку. Часом помічала – мої оголошення  кимось зривалися і дрібнилися на клаптики. Проте містяни приходили. Вже о сьомій ранку біля гімназії було людно.
Нам виділили невеличке старе приміщення колишньої вечірньої школи, ще раніше в ньому розміщалася школа при німецькій кірсі. Зрозуміло, воно не відповідало нормам – класи прохідні, тісні, незручні. Та були й плюси – адже то була наша українська школа!
Здійснюючи набір учнів, я звернулася до Тетяни Красикової, яка очолювала Чорноморську телерадіокампанію. В минулому вчителька, вона поставилась до мого прохання з розумінням. Доручила підготувати відповідне оголошення, яке могло б зацікавити кримчан. Цікавинка полягала в тому, що російськомовні гарні дівчата-ведучі починали транслювати українською: «Увага! В Сімферополі відкривається українська гімназія». І пішов потік заяв від мешканців міста. Оголошення про відкриття української школи звучало й по кримському радіо. Зрозуміло, ці оголошення нам ні з чого було оплачувати. Ми домовилися з радіотелевізійниками – протягом року наша гімназія щомісяця готуватиме передачі українською мовою. Що ми пізніше регулярно й робили. Інформація про гімназію стала популярною  і на сторінках кримських газет. Ось кілька заголовків: «Украинская гимназия в Крыму – миф или реальность», «Мы пришли учиться и расти», «Первая украинская гимназия» («Крымские известия»), «Українській гімназії бути!», «На гору круту, крем’яную», «Є українська гімназія!» («Кримська світлиця»).
Швидко спливало літо 1997 року. А нам ще так багато треба було здійснити. В першу чергу завершити набір учнів такий, щоб не виникло жодної можливості не відкрити школу.
Я звернулась до Національної гвардії та штабу корпусу, мені дозволили виступити перед військовими. Просила їх привести дітей до нашої створюваної школи. Хоч ми мали непристосоване приміщення і неясні перспективи, описувала їм школу-мрію. І офіцери відгукнулися. Багато з них привели своїх дітей. Прикладом став генерал В.Ф. Шевченко, який перевів дочку Юлю до нашої гімназії. Привели дітей також генерали С.В. Конопляник і В.О. Назаренко.
І ми виконали обіцяне. Наближалося перше вересня. Школа набрала 487 дітей. Це 17 класів. А пізніше через сім років в результаті старань громадськості, батьків та педагогів в Сімферополі була побудована школа, що стала гордістю і окрасою міста, екскурсійним об’єктом для вчителів України і зарубіжжя.
Школа відкрилася. Ми, українці, перемогли, пливучи проти течії, об’єднались. До речі, свято 1 вересня проходило на проїжджій частині вулиці. Але яке то було неймовірне свято! І пригадуються слова поета О. Олеся:
«Злетівсь на свято цілий світ.
І слів, здивований, шукає…
І Чорне море свій привіт
Гонцем крилатим посилає».
Школярі зайняли свої класи, а схвильовані батьки – коридори. Начальник міського  управління освіти  Л.О. Шинкарук водила поміж них міністра освіти республіки Ю.В. Подкопаєва і запевняла, що все буде гаразд. Хоч тіснота кидалася в очі на кожному кроці. І пригадалася одна заява від В. Рудика: «Прошу посадить сына на полу, в углу, лишь бы в украинской гимназии». Категоричною була республіканська СЕС, погрожуючи повісити на двері школи амбарний замок. Але завдяки просвітянину П.Р. Власенку такий замок не з’явився.
Отже, гімназія святкувала перемогу. Проте ми розуміли, перед нами два надзавдання: створення максимально привабливої конкурентноспроможної  школи в Криму, освітнього центру з виховання еліти, молодіжного центру для педагогів і домагатися спорудження приміщення для гімназії. Перше завдання почало здійснюватися з приїздом до нас професора П.П. Кононенка, директора Інституту українознавства. Школа стала філією цього учбового закладу. У співпраці з ним ми пропрацювали всі 17 років. Досить потужний заряд майстерності та освітнього рівня отримали від народного вчителя Г.С. Сазоненко та колективу Українського гуманітарного ліцею Київського Національного університету імені Т.Г. Шевченка. Практичну підтримку гімназія одержувала і від фонду «Відроження».
Це були цікаві роки, наповнені дорогоцінними справами. Працюючи разом з цими поважними інституціями, гімназія справді стала брендом номер один в Криму.

(Далі буде).

Наталія Руденко,
колишній директор української школи-гімназії в м. Сімферополі

На фото: 1 вересня 2004 року, свято першого дзвоника у новому приміщенні Української гімназії, з вітальним словом виступає Н. Руденко

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 20.10.2017 > Тема "Душі криниця"