Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2577)
З потоку життя (5659)
Душі криниця (3186)
Українці мої... (1409)
Резонанс (1414)
Урок української (981)
"Білі плями" історії (1611)
Крим - наш дім (528)
"Будьмо!" (258)
Ми єсть народ? (235)
Бути чи не бути? (69)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (125)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (829)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
КРАЙ, ТАЛАНТАМИ БАГАТИЙ
Вперше за роки незалежност╕ в житт╕ Новомикола╖вського краю, що на Запор╕жж╕, в╕дбулася под╕я,...


«ВИ ДУМА╢ТЕ, ЩО МЕН╤ НЕ СТРАШНО...»
Св╕й творчий веч╕р-бенеф╕с, який в╕дбувся у Червоноградськ╕й м╕ськ╕й б╕бл╕отец╕ для д╕тей,...


АНДР╤╥ВСЬКА Н╤Ч
Андр╕й Первозванний, якого вшанову╓мо 13 грудня, був першим з апостол╕в, хто п╕шов сл╕дом за...


ОС╤НН╢ Л╤РИЧНЕ НАДБАННЯ ГАЛИНИ ЛИТОВЧЕНКО
Мокро ╕ сиро. Туманно. Такий листопад. Вбралися б╕сером висохл╕ зонтики кропу.


ЖИТТ╢ДАЙНЕ ДЖЕРЕЛО У СПАДОК
Виступи перед школярами – то завжди питання з багатьма нев╕домими. Як сприйматиме юнь тв╕й...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 17.11.2017 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#46 за 17.11.2017
СТЕПОВ╤ ОБРИСИ ПОЕТА

Не буде переб╕льшенням, якщо сказати, що Василь Латанський, якому 18 листопада виповню╓ться 79 рок╕в, усе сво╓ св╕доме життя мешка╓ у св╕т╕ поез╕╖. Як почав писати в╕рш╕ у шостому клас╕ та друкувати ╖х у тод╕шн╕х популярних виданнях «З╕рка», «Барв╕нок», «П╕онер╕я», «Малятко», так ╕ дос╕ не переста╓ дивувати читач╕в сво╖ми поез╕ями, публ╕цистичними творами та критичними статтями у найр╕зноман╕тн╕ших пер╕одичних виданнях Криму та Укра╖ни. Н╕що цьому не завадило, зокрема, ╕ в╕ддален╕сть в╕д багатолюдних м╕ст. Як в╕домо, в╕н живе у сел╕ Пруди Сов╓тського району п╕вострова. Потрапив туди за направленням п╕сля зак╕нчення ф╕лолог╕чного факультету Льв╕вського державного ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка. У с╕льськ╕й школ╕ й почав свою педагог╕чну д╕яльн╕сть. Та так ╕ прир╕с до того краю, глибоко пустив кор╕ння. Крим став для нього другою батьк╕вщиною п╕сля р╕дно╖ Черкащини.
Робота з д╕тьми захопила Василя Григоровича. Викладаючи укра╖нську мову та л╕тературу, в╕н прищеплював любов до р╕дного краю та людей. Б╕льше того, на заняттях шк╕льного л╕тературного гуртка навчав школяр╕в писати в╕рш╕, опов╕дання, нариси. Бо ж розум╕в, що так╕ навички знадобляться будь-кому у дорослому житт╕. Йому довелося працювати на р╕зних посадах – бути вчителем, директором школи, зав╕дувачем районного в╕дд╕лу осв╕ти. Зрозум╕ло, його старання г╕дно визнан╕ – в╕н В╕дм╕нник осв╕ти Укра╖ни, ветеран педагог╕чно╖ прац╕.
Не полишав ╕ л╕тературну творч╕сть. Перу Василя Латанського належать поетичн╕ зб╕рки «Ужинок» (1997), «Як╕ оч╕, такий св╕т» (1998), «Де взялась Ведм╕дь-гора» (2003). А ск╕льки його поез╕й було надруковано у всеукра╖нських л╕тературних журналах та газетах – важко й перерахувати. За ц╕ роки в╕н став членом нац╕ональних сп╕лок письменник╕в та журнал╕ст╕в, у 2004 роц╕ за активну громадську д╕яльн╕сть йому присуджена прем╕я ╕мен╕ Олекси Г╕рника.
Варто зазначити, що педагог╕чна д╕яльн╕сть, як╕й в╕н присвячував кожний св╕й день, в╕дбилася й у його в╕ршах. Хоча б тому, що б╕льш╕сть його твор╕в написан╕ про д╕тей ╕ для д╕тей. До того ж мовою, яка зрозум╕ла ╕ прийнятна для д╕твори р╕зного в╕ку. А це, сл╕д сказати, досить коп╕тка робота. Чимало письменник╕в, як╕, так би мовити, спец╕ал╕зуються на «дорослих» темах, не завжди можуть знайти дох╕длив╕ слова, як╕ б заполонили дитячу душу. А Василю Григоровичу це легко вда╓ться. Тож ╕ виховний ефект його твори мають сол╕дний. Як зауважив кандидат ф╕лолог╕чних наук письменник Михайло Вишняк, дитяч╕ в╕рш╕ поета «збагачують житт╓вим досв╕дом, вчать ╖х км╕тливост╕ та спостережливост╕, поваз╕ до батьк╕в ╕ дорослих, дружб╕ ╕ товариству, формують естетичн╕ смаки, а ще прищеплюють почуття краси ╕ мелод╕йност╕ р╕дно╖ мови, врешт╕ любов до земл╕ ╕ в ц╕лому – кра╖ни». Така оц╕нка стосу╓ться б╕льшост╕ дитячих твор╕в автора, зокрема, й таких як «Стежка», «Сад зацв╕в», «Ласт╕вки», «Хто як ходить», «Застудився ╖жачок», «Як╕ оч╕ - такий св╕т», «Яблунька» та ╕нших.
Не менш вагом╕ ╕ л╕ричн╕ твори Василя Латанського. До цих п╕р актуальн╕ його в╕рш╕ «Отут м╕й д╕м», «Моя пров╕нц╕я», «Вклонися п╕сн╕, любий Криме», «Шевченко», «Мене колихала колиска ╕з трав», «До земл╕, де моря сизий клек╕т», «Поез╕я – то поклик серця», «Колоски», «Голод» тощо. Чимало його твор╕в друкувалися ╕ в кримських пер╕одичних виданнях – «Кримська св╕тлиця», «Л╕тературний Крим», журнал╕ «Крим».
Тобто, Василь Григорович ус╕м сво╖м життям та д╕яльн╕стю дов╕в, що кожна людина, де б вона не мешкала та чим би не займалася, здатна реал╕зувати сво╖ зд╕бност╕ та вм╕ння. Як мовиться, було б бажання. Це для молод╕ приклад, г╕дний насл╕дування. Тож побажа╓мо ╕мениннику нових творчих усп╕х╕в та м╕цного здоров’я. З роси та води, Василю Григоровичу!
В╕ктор Стус,
письменник, журнал╕ст
***
«Кримська св╕тлиця», з якою Василь Григорович давно ╕ пл╕дно сп╕впрацю╓ ╕ за збереження яко╖ в Криму в╕н не раз виступав публ╕чно (див. - http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=15172), щиро здоровить ╕менинника з╕ святом ╕ пропону╓ уваз╕ читач╕в доб╕рку твор╕в вчителя й поета – Василя Латанського.

ДЗВ╤НКИ КР╤ЗЬ СЕРЦЕ

* * *
Як хочете, а я вам не пов╕рю, 
Що з его╖ста може бути вчитель.
Не т╕льки – путн╕й,
вчитель взагал╕...
Х╕ба такий дитину зрозум╕╓?
Х╕ба пом╕тить трепетне кип╕ння
В очах дитячих вчитель-его╖ст?
А чи навчить любити Укра╖ну, 
Якщо в самого лиш любов до себе?
Як хочете, а я вам не пов╕рю...
1998 р.
* * *
Ви сльози зблизька бачили хоч раз?
В дитяч╕ оч╕ – чу╓те? – вдив╕ться:
В них — ╕ печаль, ╕ бол╕ без прикрас, 
Й, бува╓, рад╕сть ся╓ – 
промениться.
А см╕х дитини слухали, скаж╕ть?
Дзв╕нкий ╕ чистий,
 як вода з криниц╕.
Нехай той см╕х ╕ лл╓ться,
 ╕ дзвенить, 
Ну, а сльоза лиш з радощ╕в
 ╕скриться!
1998 р.
* * *
Нехай н╕хто не заздрить наш╕й дол╕:
Важкий то хл╕б, зароблений у школ╕,
В ╖╖ вогн╕ я сам себе спалив, 
Як в╕л у пол╕ серед р╕дних нив.
Усе сп╕знав, ╕ щедрий дар любов╕
В серцях д╕тей, у ╖х нехитр╕м слов╕.
Коли п╕дуть чутки помежи люди,
Що вже мене нема
 й н╕коли вже не буде, 
Не в╕р, не в╕р, я буду, поки св╕т, 
Допоки по стежин╕ од вор╕т
Сп╕шитиме дитя
 до вчителя з любов╕
Сказать «спасиб╕» у нехитр╕м слов╕!
1999 р.
* * *
Мен╕ так гарно, любо в клас╕...
Хоча й чуж╕, та все ж мо╖
Маринки, Тан╕, Тол╕ й Вас╕ –
Ц╕ невгамовн╕ солов’╖!
Не заздрять тут ╕ не лукавлять, 
Як м╕ж дорослими бува.
А роз╕б’ють печал╕ кам╕нь,
Що часом серце розрива!
Тут тиша-тишенька тремтлива, 
Св╕т чар╕вно╖ доброти...
Тут Укра╖ни зр╕╓ нива, 
Яку плекати мусиш ти!
2000 р.
ПРОВИНА
Я сьогодн╕ образив дитину – 
Слово зле спересердя жбурнув, 
Н╕би в душу кам╕нчиком кинув, 
Н╕би воду линув крижану.
Посмутн╕ли ясн╕ оченята, 
Сл╕з росинками вмить зайнялись...
Ну, кому про б╕ду розказати, 
Де под╕тись тих сл╕з боячись?
День – не день...
 Ятрить серце провина...
Нащо ско╖в, явив ту б╕ду?...
Я сьогодн╕ образив дитину.
Я до не╖ з повинною йду!
2000 р.
ПРИТЧА ПРО СМ╤Х
Його вигнали з класу
Ще тод╕, як б╕ля школи
Клени розгубили черв╕нц╕.
Д╕ти принесли ╖х на урок, 
╤ так звабно см╕ялись, 
Що й вчительц╕ захот╕лось.
Аж рипнули двер╕ – директор:
— См╕╓тесь?!
╤ см╕ху не стало.
╤ побр╕в в╕н туди, 
Де його виглядали.
А сюди вже н╕коли 
Й не потикався.
2002 р.
* * *
Цю д╕вчину я вчу з п’ятого.
Зараз вона в дев’ятому.
Вчора так глянула
На однокласника, 
Аж розцв╕ло на уроц╕, 
Хоча за в╕кном
Мороз-морозище.
Стала д╕вчиною...
* * *
Кажуть мен╕ сус╕ди, 
Просить дружина:
— Ну коли вже покинеш
Ту школу?
╢ пенс╕я. ╢ хл╕б ╕ до хл╕ба.
Читай непрочитане, 
Бався з онуками, 
В╕ршуй на здоров’я!
Ну коли вже?!
А я кожного разу:
— Ось довчу такий-то клас
До останнього дзв╕ночка,
╤ крапка – бувай, школо!
Не йме в╕ри дружина,
Бо зна╓ т╕льки вона:
Шк╕льн╕ дзв╕нки
Пройшли кр╕зь мо╓ серце
╤ брин╕тимуть доти, 
Поки не покличе
Прощальний дзв╕нок.
Туди, де не с╕ють, не жнуть...
2012 р.
ОБ╤ЦЯНКИ
Ск╕льки топчу ряст,
Мен╕ щось об╕цяють.
Пам’ятаю, 
Тато об╕цяв велосипед, 
Та не купив:
Не вистачило карбованця.
╤ я катався на соняшнику.
╤ зараз мен╕ об╕цяють:
Президент — п╕двищити зарплату,
Вчен╕ – «побороти» жука-колорада, 
Видавц╕ – пустити у св╕т книжку,
Якщо... поможуть меценати.
Скуштувавши г╕ркого досв╕ду, 
Я сам н╕чого не об╕цяю:
Н╕ президенту,
Н╕ видавцям, н╕ вченим, — 
Боюсь брехуном стати.
Коли мен╕ щось об╕цяють, 
Я згадую слова матер╕:
— Синку, не грайся
В об╕цянки-цяцянки!
Вчися нелегко╖ науки:
Говорити правду!
СЛОВО
Так довго не писалося мен╕!
Слова не йшли,
 хтозна куди т╕кали – 
Чи то за море, чи за перевали, 
А чи зникали десь удалин╕.
«Не муч себе дарма вже
 ст╕льки д╕б! – 
Казав соб╕. – Не пишеться –
 й не треба!
Невже в наш час, дивак,
 така потреба
Писати в╕рш╕? Йди вирощуй хл╕б!»
╤ я п╕шов орати перел╕г, 
Зерном доб╕рним ниву зас╕вати.
Й воно – з╕йшло!
 Жадане, н╕би свято!
Явилось ждане з╕ св╕т╕в-дор╕г.
╤ засв╕тилось р╕дне, зацв╕ло – 
Словечко, слово – ну х╕ба не чудо?
Оте, що в п╕сн╕ мамин╕й почуте, 
Оте, в якому татове тепло.

ЧОМУ БУРХЛИВЕ ЧОРНЕ МОРЕ?
Легенди нашого краю

А скажи, ти бачив море,
Чорне море неозоре?
Бачив невгамовн╕ хвил╕,
Норовист╕, легкокрил╕,
Що вирують ╕ клекочуть,
Н╕би вистрибнути хочуть?
А з якого ж воно дива
Неспок╕йне ╕ бурхливе?
Нагостри, м╕й друже, вуха,
╤ про це легенду слухай.
I
Колись в Криму
казковий велет жив.
З двома синами жив ╕ не тужив.
Був сильний ╕ см╕ливий.
 Без хвальби
В╕н м╕г з кор╕нням виривать дуби.
Не славивсь силою. Була
У вернидуба чар╕вна стр╕ла.
З чист╕с╕нького золота вона,
Вся в д╕амантах, справд╕ —
 чар╕вна!
Лиш велет знав
одну ╕з та╓мниць:
Стр╕ла та╖ла чудод╕йну м╕ць.
Як випускалась з лука, оп╕сля
Кип╕ли води, плавилась земля.
Де прол╕тала, там одразу всл╕д
Живе все гинуло,
не залишивши й сл╕д.
Страшна то була зброя,
 чи не так?
Хвалити Бога, велет — не хижак,
Стр╕лу вогненну р╕дко в руки брав,
Бо зичив людям (╕ соб╕!) добра.
Не воював за меж╕ в╕н н╕ з ким,
Але й бер╕г в╕д ворог╕в св╕й Крим.
А вор╕женькам снилася стр╕ла,
Вс╕ земл╕ щоб загарбать
 помогла.
Наш велетень, премудра
 голова,
╥╖ у п╕дземелл╕ заховав.
II
Проживши на ц╕м св╕т╕ сотню л╕т,
Почав збиратись велет
 на той св╕т.
╤ дн╕, ╕ ноч╕ думалось йому:
Страшенну зброю
 передать кому?
Синам — не можна:
 надто запальн╕,
Не втримаються —
 отже, буть в╕йн╕.
Кому ж ╕ще? Нема таких, нема...
Зажерливих не одиниц╕ — тьма!
Злоб╕ людськ╕й нема╓ дна ╕ меж.
Ну що з╕ злих, ненаситних
 в╕зьмеш?
Дорвуться до стр╕ли
 та знищать св╕т,
╤ зникне геть ╕ цв╕т, ╕ з нього пл╕д.
╤ тут сплива на думку р╕шенець:
Сховать у мор╕ — ╕ б╕д╕ к╕нець!
Син╕в покликав, наказав умить:
— Негайно п╕дземелля
в╕д╕мкн╕ть!
В╕зьм╕ть стр╕лу оту, що золота,
╤ киньте в море — хай вже не л╕та!
Нехай лежить в глибинах
 до тих п╕р,
Як навчимося ц╕нувати мир.
Тод╕ стр╕лу нащадки в╕днайдуть,
Служитиме не злу ╖╖ могуть.
III
╤дуть брати через степи.
Кругом — сади, де не ступи.
Поля видн╕ються здаля...
Прегарна тут була земля!
Аж ось ╕ моря синьота,
До нього стежка поверта.
Куди не глянь, пов╕рте,
Хоча ╕ був легенький штиль,
Стор╕нки хвиль, стор╕нки хвиль
Перегорта╓ в╕тер!
А син╕ гори небеса
Вершинами торкають.
Така краса, така краса —
Якого ╖м ще раю?!!
Земля своя тут, не чужа,
Ов╕яна красою...
╤ розлучатись стало жаль
З стр╕лою чар╕вною.
Каже менший: — Чу╓ш, брате,
А нав╕що викидати
Нам у воду оцю зброю?
Спадко╓мц╕ ж ми з тобою!
Я стр╕лою без мороки
П╕дкорив би Крим вп╕вока!
Старший брата взяв на кпини:
— Що там Крим! Ус╕ кра╖ни!
Мали б золота багато.
Н╕, не будем викидати!
╤ брати стр╕лу сховали,
Там, де в горах перевали.
Але батько взнав про змову
╤ в те м╕сце послав знову:
«У щонайб╕льшу глибину
Жбурн╕ть ╖╖, бо проклену!».
Украй засмучен╕ брати, —
Як не верти, як не крути, —
Поплентались до моря враз,
Щоб виконать отой наказ.
Нарешт╕ чар╕вна стр╕ла
У глибоч╕нь морську лягла.
Що зчинилось! Хвил╕ б╕л╕
Потемн╕ли, закип╕ли.
Море гн╕валось на подив:
«Хто посм╕в у мо╖ води
Кинуть щось на дно глибоке,
Замахнувся на м╕й спок╕й?».
Ось з якого, друже, дива
Чорне робиться бурхливим.
То виру╓, то клекоче:
Кинуть, бач, на берег хоче
Смертоносну гр╕зну зброю,
Що та╖ться п╕д водою.
Дуже хоче, та не може:
Видно, воля на те Божа...

ВЕСЕЛ╤ В╤РШ╤
НЕВТЯМКИ
Де берези ╕ дуби
Й сосни заблукали,
Ната з мамою гриби
Весело шукали.
— Ти м╕сця знаходь, як я, —
Вчить матуся Нату,
Щоб гриб╕в була с╕м’я,
На «д╕тей» багата.
Отод╕ не впорожн╕ 
Вернемось до хати...
— Мамо, невтямки мен╕:
А гриби-холостяки
Треба теж збирати?!
ПЕРЕСТАРАВСЯ
Як н╕коли, в ранн╕й час
(Треба ж «засв╕титись»!)
Влад примчався в р╕дний клас,
Але клас... закритий!
Як у вус╕ — тишина.
Сторож кр╕зь др╕моту:
— Чи ти, голубе, не знав:
Вих╕дний, субота?..
ХТО Ж ПЕРШИЙ?
Лесик, братик м╕й, д╕став
Ляпаса в╕д тата:
За об╕дом ловив ╜ав
Ще й почав фурчати.
Не заплакав наш малий,
А спитав гарненько:
— Чи вас бив д╕дусь, коли
Ви були маленьким?
Усм╕хнувся тато в вус:
— Бив. Не дуже, з серця.
— Ну, а д╕да — прад╕дусь?
— Зв╕сно. Так ведеться.
Не вгавало дитинча:
— А чи можна взнати,
Хто ж то перший
 розпочав
Ляпанц╕ давати?
ХИТР╤ ГЕНИ
Гриць за вухом, знай шкребе,
Мимрить Гриць спроквола:
— Чу╓ш, д╕ду, вже й тебе
Виклика╓ школа!
М╕й татусь, а тв╕й синок, —
Що то гени значать! — 
Робить море помилок
У мо╖х задачах!
Тож учитель, далеб╕, 
Хоче показати
Ц╕ «прокольчики» й тоб╕ —
Присоромиш тата!
ПОРОЗУМ╤ЛИСЬ!
Влад скривився,
 ледь не плаче:
Об╕рвав Юрко рукав...
— Ну, а здач╕, сину, здач╕
Ти йому х╕ба не дав?
— В мене повний тут
 порядок!
Так, як вчила, мамо, ти, —
Усм╕хнувсь на те╓ Владик,
— Здач╕ дав я перед тим!
ГОВОРИ ПО-ЛЮДСЬКИ!
Перестав Лесь м’яч ганяти.
Пилом весь покритий,
Заб╕га╓ Лесь у хату,
Щоб перекусити.
— Ой, бабулю, хочу хамать!
╥дло де, хл╕буха?
Зранку в рот╕, бл╕н,
 н╕ грама!
Ти ж бо супер-кухар!
╤ сказала бабця Люда:
— Не псуй мову! Досить!
╥сти дам,
 коли по-людськи,
Так, як сл╕д, попросиш!
НЕ ДОЛИЛИ...
З магазину наш Денис
Посп╕шав щосили.
— Ось сметану я прин╕с...
Т╕льки... не долили...
— Як же взнав ти,
 м╕й см╕шко? —
Банку взяла мати.
— Дуже просто: язиком
Я не зм╕г д╕стати.
«МАМОНТ»
Юрко приплентався з╕ школи.
В синцях увесь. Книжки в руц╕.
Бабуся вдарила об поли:
— А ранець де? «Чи╖» синц╕?
— На мамонта
 ми полювали.
Ти лиш картину уяви:
Я — мамонт.
 ╤ за мною гнались.
Догнали...
 Ось я ледь живий.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
с. Пруди в Криму

На фото: Василь Григорович Латанський з учнями

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 17.11.2017 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=19282

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков