Версiя для друку Обговорити в форумi

Літературна сторінка передостаннього в цьому році числа «КС» об'єднала в собі різножанрові поезії як вже добре знайомих «світличному» читачеві сучасних українських авторів, так і тих, хто завітав до нашої Світлиці вперше. Надані з їх ласкавої згоди поезії є зрізом самого життя, де невеселі роздуми про сьогодення Краю сусідять філософським медитаціям про сутність буття, а болісні ремінісценції триклятої війни, впевнено переможені вірою в завтрашній світлий день, так природно переплавляються в жар всеперемагаючого кохання. А ще читач знайде тут екзотичні акварелі далеких світів і свіже, морозне, очищуюче від усякої нечисті дихання Різдва, що вже майже на порозі. Призволяйтесь!

Іван НИЗОВИЙ

Мине Різдво. Порине в будень
Христорожденна вікова
Праукраїна – з житом буде
Священні схрещувать слова
Для короваю всеєднання...

Від Сяну синього й по Дін
Не поглинеться калатанням
Всеукраїнський віче-дзвін
І не розколеться ніколи
На скалки сліз! Вовік віків
Квітчатимуть і гори й доли
Веселки райдужних вінків;
І від Луганська і до Львова
В озорих зоряних полях
Не вкриє куряви полова
Озимий наш Чумацький Шлях!

Патара БАЧІЯ, м. Теребовля, Україна

БОЮСЯ ЩО... ЗАВЖДИ НАМ БУДЕ МАЛО
"А що мені дала та Україна?.."
Слова ці чую і мені болить,
Бо хтось на чужині в цю саму мить
За неї молить Бога на колінах.
Йому вона також "не додала"
І гне він спину на чужого пана,
Та Україна — рідна і жадана,
Без неї він, як птаха без крила.
Хіба у тому є її вина,
Що досі шанувати не навчились,
Що як каліки звикли ми до милиць
І з нашої вини стражда вона.
Що нам усім вона заборгувала?
Все, що у неї є, те віддала,
Для нас цей дар — дещиця лиш мала,
Боюся, що... завжди нам буде мало.

Боісіда БЕРЕЗЮК, м. Київ, Україна

Підкиньте серденько моє у провалля криниці,
Де дно бачить небо і дивиться в вічність,
Клубочиться вирваний в полудень ревінь,
І кліпає відблиском стесаний ремінь…
Сховайте коралі мої у пустельну оазу,
Верблюди десь там пережовують казку...
Під сонцем ріняк, мов засушений сонях.
Життя між пісків зародилося всоте.
Залиште волосся у вранішніх росах,
Де ходять щодня в постолах листоноші.
Де оси збираються з бджолами в вулик.
Там є перехід з давніх ер у минуле.
Закиньте вінець у безмежжя край моря.
Де скелі сплелись в корінцях мандрагори.
Де дивляться вирви вулканам у сопла...
Світила стікають, плавкі, наче соти.
Розвійте бровиці між синіх лагун,
Де простір шукає упертий лангуст,
Де води забули, що твердь наша — куля…
Де в небі кружляють безмовні акули.
Закиньте опинку у шхуну між фьордів
Між схилів, вітрил і голодних койотів.
Там водами стане найзвучніший голос.
І напрям зросте, мов в грозу гладіолус.
Розкрайте єство в понад тисячу клаптів,
Немов механізм надстарих циферблатів…
І виростуть з снігу на полюсі пальми.
Підсніжники зринуть завбільшки з тюльпани.
І вийдуть моря смарагдово-фіалкові.
Народяться люди богами, а риби — русалками.
А риби… русалками…

Валентин БУТ, Крим, Україна

КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ: НОВІ ЧАСИ
Що за часи, панове, де мораль?
Здрібнів народ, змінявши честь на гречку.
Мовчать покірно, наче ті овечки,
Хоч шкуру з них деруть. Не жаль! Не жаль!
Бо з їх покірності й зросла оця біда,
Бо їх байдужість придушила гідність –
“Забрали Крим?  Яка в нім необхідність?
Он, під Одесою така сама вода.
А заберуть Одесу, то й нехай –
Там пам’ятник тій шльондрі Катерині.
Ми й на Канарах славно відпочинем,
Тож ти Світлицею отут нам не махай.
Незрозуміло ж, як ви там жили,
Чого вас ФСБ не пов’язало.
Наш Крим у Києві. А вас там прив’язали
Кацапські пенсії, що вищі ніж в хохлів”.
Не встигло ФСБ незворотке
Підтяти нас, бо випередив Київ.
Наспіли патріотки, ще й помиїв
Цебро на голови нам вилили гидке.
Воно, звичайно, дурнів вистачає
Будь-де, та дурнями керують
Оті, що на їх дурості жирують.
Про що тут мовлю, друже, примічаєш?

Леся ГЕНИК, Івано-Франківськ, Україна

КОЛИ НЕ ЖДЕШ…
Коли не ждеш нічого й ні від кого,
а просто йдеш у сіру далечінь,
тримаючи за руку міцно Бога
і янгола на схудлому плечі,
Коли не маєш вижухлих ілюзій,
ні сподівань, ані пустих надій,
Бо добре знаєш — зраджують і друзі,
і йти відтак приходиться одній.
Такій безсилій, начебто, і голій
у цій усюдисущій марноті.
Усе, що є — це відчай сили волі
на схиленому вихором хресті.
Тому й немає зайвини в хотіннях,
ні білих веж, ні зболених темниць.
Лиш ця хода, лиш це руки тремтіння...
І осінь у полоні гострих шпиць.

Наталя ДАНИЛЮК, Івано-Франківщина, Україна

ГРУДНЕВІ АКВАРЕЛІ
Мінімалізм. Грудневі акварелі
Такі скупі на глянець і тепло.
Гудуть вітри, приблудні менестрелі,
Аж тріскає небесне синє скло…
І сиплеться уламками додолу
На люстри свіжих вуличних калюж.
Годинник звично цокає по колу,
А ми за часом носимось чимдуж –
Захекавшись, не знаючи спочинку,
Натягуючи нерви, як дроти!
Людино, зупинися на хвилинку,
Вкради себе в цієї суєти!..
Із тишею залишся наодинці,
Перекричи мовчанням світ увесь!
Життя нечасто щедре на гостинці,
Проте, у світі вдосталь є чудес.
Навіть просте очікування снігу,
Котрий от-от посиплеться згори
І подарує призабуту втіху
З далекої щасливої пори…
Чи новорічні вогники святкові,
Що світлофорять за вітринним склом,
Чи погляди зустрічні, випадкові,
Які з тобою діляться теплом!
І хай від цього блага не прибуде,
Й буденних не поменшає турбот,
Та щось легке і світле сповнить груди –
Вартніше від усіх земних щедрот.

Ганна ВЕРЕС-ДЕМИДЕНКО, Полтавщина, Україна

Україна – матінка моя,
Де білопінно розквітають вишні
І пшениці хвилюються в полях,
Ту землю дарував мені Всевишній!

То – Україна – матінка моя,
Де ліс піднявся у небесну просинь,
І вітром зацілована земля,
Де верби у воді купають коси,

То – Україна – матінка моя.
Карпати де сміються водограєм,
Й Дніпрова повновода течія,
Милішого немає в світі краю.

То Україна – матінка моя.

Михайло ЖАЙВОРОН, Житомир, Україна

Ти поставила крапку в суєтності днів
І втекла від зими на далекі Гаваї,
Що на мапі, мов крапка маленька над «і» ,
Знаком оклику в душу мені заглядає.

У тропічних широтах тобі не пече,
Як за тисячі верст визріває хуртеча,
І пасати пасуть твоє голе плече,
Шаленіють чимдуж із нехитрої втечі.

Зводиш замки з піску на чужих берегах,
У підніжжі вулкану живеш на вулкані.
Коливається острів у хвилях розваг,
Міражів і феєрій курортних романів.

В острівному Едемі вся єресь твоя,
Феєрверками зорі згоряють в неонах.
Повсякчас спокушає сновиддя змія,
І вологий світанок зітхає спросоння.

Під засмагою спраги звабливих грудей
Cтиха cерце тріпоче крильми над світами.
Перезимувать в літі – то діло святе,
Але з вирію навіть птахи повертають.

Закурличуть провістям громів повесні,
Теплі краплі дощу озовуться озоном.
Ти поставила крапку в суєтності днів,
А я літеру виведу з неї і Слово.

Любов ІГНАТОВА, Полтавщина, Україна

Грудневих дощів стакато
Калюжить у ре-мінорі,
І небо, від хмар кудлате,
Ховає в куделях зорі.
По шибці стікає в Лету
Похмурий зимовий вечір,
І лиш ліхтарів стилети
Заповнюють порожнечу.
Промоклі бузки до нитки
Гойдають на гіллі темінь,
Тримають її за свитку,
За комір, кишені, ремінь.
Проскочу повз них навшпиньках,
Вслухаючись в звуки ночі —
То пташка якась «запхинька»,
То вітер десь зарегоче,
То рипне десь стиха хата
Мотивами фісгармоні...
Грудневих дощів стакато
Тримає мене в полоні...

Олена ІСЬКОВА-МИКЛАЩУК, Хмельниччина, Україна

Коляда. Я готую кутю для святої вечері.
Ти гранати й патрони, щоб встояти ніч.
Вношу дідух в ціловані інеєм двері.
Ти шукаєш мішені у сніжній стіні.
На столі, як годиться, всміхаються страви.
А у тебе цигарка із братом на двох.
Я молюся до Бога, щоб зникнув лукавий.
Випускаєш ти твердо з підствольника ВОГ.
Я чекаю на світло, що дасть нам надію.
Ти — що землю окропить не кров, а вода. …
Догорають свічки. За вікном вже сіріє.
Бій утих. Це в окопи прийшла Коляда.

Людмила КАЛИНОВСЬКА, м. Білопілля, Україна

У твоєму житті – деталі, шаблони, стереотипи.
І напади їх нервові, а ще – сльози та схлипи…
Так розквітають і опадають в літі липи,
Що звично… А як у січні?

Шляхи у вічність закриті тобі навічно,
Незвично тобі, несиметрично, алкоголічно,
І як це – не бути героєм столичним?
Нефеєрично, критично...

Звідки приходить хамство, відраза?
І чорна липка зараза, що поглинає душу,
Що вивергає купу облудних слів і їх критичну масу,
Якої й крихти не зрушу?

Не зрушити з місця тебе у твоєму місті,
І змісту в твоїх розмовах і в непотрібних змовах.
Листя марніє у листопаді, звісно,
Без теплоти і любові…

Віктор КАЧУЛА, Крим, Україна

Наболіло у душі,
наКРИМилось,
Мов у душу Чорне море
вилилось.
От і солоно, і гірко —
не від хвиль,
а від слів:
Налетіло вороння,
накаркало,
Що ми діти — не тієї
матері,
І що гнати треба з хати
мачуху —
до хохлів!

Не та мати, що родила,
А та мати, що ростила, —
Здавна люди так казали,
І таке в житті бувало:
Хоч під серцем не носила,
Та до серця прихилила, —
Що ж тобі,
невдячний сину,
було мало?..

Море в скелі тут віками
билося.
Скільки доль в тих хвилях
перемилося!
На козацьких чайках —
де Чумацький шлях —
ген — пливуть між зір...
А в степу,
між ковилами сивими,
Де ясир в неволю гнали
силою — 
Проросли дівочі душі
мальвами —
Вище Кримських гір.

Не та мати, що родила,
А та мати, що ростила.
Дітям доленьки благала,
Море слізьми доливала.
А вони, якщо вертались,
Роксоланами вже звались... 
Що ж тобі,
невдячна доле,
було мало?..

Та не квилила душа
услізнено —
В землю цю вростала хлібом
й піснею,
Білохатами і чорнобривцями-
кримченятами.
Ще — могилами
і обелісками —
Де навік землею й кров'ю
близькі ми.
Та невже ж тепер
хтось і звідти нас
виганятиме?!

Не та мати, що родила,
А та мати, що ростила.
На мозолях колихала,
Бо й сама не панувала.
Потом землю цю умила,
Дніпром вічним напоїла!
Що ж тобі,
невдячний Криме,
було мало?..

Всі ми в цьому світі діти
мамині.
Що ділити в ньому ще —
тобі й мені?
Материнські сльози?!
Удовиний біль?!
Чи сирітський плач?!
То чого ж забродами
безродними
Знов зі степу суне лихо
ордами?
Знову нашими синами
гордими
Смерть збира свій харч!

Не та мати, що родила,
А та мати, що ростила.
Вірі й правді научала,
На добро благословляла.
Тих синів жертовна сила
Від орди цей світ
прикрила!
Що ж тобі,
лукавий світе, —
усе мало?..

Наболіло у душі,
наКРИМилось,
Мов у душу Чорне море
вилилось.
От і солоно, і гірко —
не від хвиль,
а від слів:
Налетіло вороння,
накаркало,
Що ми діти — не тієї
матері,
І що гнати треба з хати...
— МАТІНКУ?!!
***
Замість епілогу
…А хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому...
Тарас Шевченко, «І мертвим, і живим…»
(Слухати - https://www.youtube.com/watch?v=HV_ZmjQAw3c)

Галина КОТЛАК, Волинь, Україна

Хтиво похитує
жадібність стегнами,
дурня збагачує думка,
періодичними
модними трендами
жаба в болоті
й та кумка.
Не наїдяться
перлами свині,
перли - у скриню:
як повна скриня,
то й ми газдині.
Нащо сліпому
кротові люстерко?
В радість цимбали
глухому Оверку?
Думаєш,
вхопиш за роги бика?
А може, рибкою
в ятері будеш?
В світі настане
найтяжча пора -
серце студене
носитимуть люди.
Бідний сміється
взувком дірявим,
інший лисніє
в маселці сиром,
в ложе Прокрустове
втиснуті мляві,
з гнотика сльози
скапують миром...

Василь ЛАТАНСЬКИЙ, Крим, Україна

МОЛИТВА ДЛЯ СВІТЛИЦІ
(На 20-річчя газети)
Бережи тебе Матір Божа
Від усього, що коїть зло.
Хай молитва моя поможе,
Як човну помагає весло!

Щоб жилося тобі гарненько
У любові, добрі без меж.
І була «світличан» не жменька,
Й нелукавих інвесторів теж.

Бережи-но творців-завзятців,
Що за тебе ішли, як в бій!
А тобі ж іще тільки двадцять —
Тож про пенсію і не мрій!

Галина ЛИТОВЧЕНКО, Крим, Україна

Замело, засипало землю хуртовинами,
намолола борошна нічка із зірок,
засріблилась паморозь гордими вершинами,
зачепила шерехом гомінкий струмок.

Прокладає досвіток стежки до колодязів,
першим санним полозом виділився шлях.
Запишались вулиці в білосніжнім одязі,
лиш похнюпив голову найкрутіший дах.

Де й гординя ділася під одною ковдрою.
Ну й сюрприз підсунула вискочці зима!
В клуні стріха світиться усмішкою доброю,
бо ж питань у бідної до зими нема.

Наталія МАЗУР, Хмельницький, Україна

І знов одвічна порожнеча й пустка,
У закутках душі гуляє протяг.
Ліси думок ламаються на друзки,
Летить життя вперед, неначе потяг.

А пасажири у звичайних справах:
То розмовляють, то смакують шинку.
Немилосердний час колосів чавить,
А я ж у Всесвіті маленька порошинка.

Лукавий світ, оманливі закони...
Укотре позбавляюся ілюзій.
Змішалися, як мови Вавилону,
І люті вороги, і любі друзі.

Розрадить хто задуму полинову,
У серці світлу воскресить надію?
«Скажи, мій Боже, – я благаю знову, –
Чого у світі цім не розумію?»

Віктор ОХРІМЕНКО, Чернігівщина, Україна

Проходить через мене, занепалого,
буденність, як вода через пісок.
Але трапляються, буває, спалахи
яскравих вражень, настроїв, думок.

Буває, дуже хочеться освідчитись
в любові «наживо» чи у думках
бригаді муз лякливих, недосвідчених
із табуном пегасів у лісах.

Життя розмотується плівкою магнітною
з котушки сподівань, палких надій,
прожектами і планами вагітної -
в бобіну втрачених можливостей і мрій.

Наталя СВЯТОКУМ,  м. Кропивницький, Україна

Ти можеш бути левом чи ослом,
Чи равликом, що гриб собі надибав.
Бороти можеш підкупи і зло,
А можеш – гріти пузо на Карибах.
Ти можеш бути щедрим. І скупим.
Та ким завгодно, хоч і чортом лисим!
Магнатом, що давно усе скупив,
Або його одного-місця-лизом.
Ти можеш бути тим, хто ти вже є.
І біс з тобою, будь, але без маски.
Борець - борись. Як ні, то вже ж твоє:
Ори і сій, щоб дім і хлів – мов з казки.
Ти можеш бути грішним, чи святим.
А інший - навпаки. Баланс і згода.
Як гідний – то стирай божків у дим.
Як погань - гнити випаде нагода.
Ти можеш стати тигром. Як зубів
Тобі не стане здобич вполювати, -
То будь хоча б собою у собі,
Аби лише не був кавалок вати.
Людино, та чи є в тобі жаги
До істини єдиної дістатись:
Чим не масти життєві береги,
Ти маєш, все ж, за те розрахуватись.

Леся УТРИСКО, Мадрид, Іспанія

ДИВЛЮСЬ НА СВІТ
Дивлюсь на світ, відмічений людьми.
Хтось скаже:  Ні, відміряний він Богом.
Напевно так, та коротаєм його ми,
Самі себе наказуючи строго.
Вслухаюсь в час, а він такий сумний,
Вмирають в ньому цілі покоління.
В нім біль гіркий і шлях життя скрутний,
Запродане чомусь людське сумління.
Задумуюсь! По чім така жага?
Така жорстокість — в ній смертельні муки?
Де ж та любов та Божії блага?
Де щире серце та братерські руки?
Усе давно скупив сам Сатана —
Душа та тіло продані віками.
Любов до ближнього — здається, що чума,
Земля увінчана в страшному злі катами.
Іуди так щасливо розрослись,
Розвели пекло, в нім страшенна тьма.
Чого, народе, на таке згодивсь?
Де голос твій і честь? Одна пітьма.

Наталя ХАММОУДА, Махдія, Туніс
 
Місто гасить вогні.
Відмолили намаз мінарети*,
В темне небо вечірнє гукнувши останнє "...Акбар",
Білі чайки над морем, неначе хвостаті комети,
Розганяють отари кудлатих розгнузданих хмар.
Ніч над містом пливе. Засинає, колишеться море,
Тихим плесом гойдаючи білі човни на воді,
Тільки чується із далини, а здається, мов поруч -
Розриваючи тишу, ридає сова в самоті.
Вдарить хвиля легка, розлетиться шумою довкола,
Розстеливши блискучі шовки на загату* із глиб,
У верхів'ї харуби* зустрілись два леготи* кволі,
Й розлітались, метляючи ставні понурих осель.
Місто спить, і така благодать наокруг несказанна:
Чути шелест трави, богомолів пісні голосні,
До світання лише, бо почувши "Корану" читання,
Знов прокинеться місто вдягнувши намиста-вогні.
Мінарет*- верхня частина мечеті, із якої лунає заклик до молитви;
Загата*-гатка, гребля, тощо; Харуба*- плодове дерево родини акацієвих; Легіт*-несильний вітер

Леся ШМИГЕЛЬСЬКА, Івано-Франківщина, Україна

важко писати верлібри –
легше ліпити зі снігу
плачуть безхатьки безхлібні,
гнізда спустошілі, лігва
війни, рови, сиротинці,
день догорає, як свічка
в торбі – нехитрі гостинці,
рими, співальниці, вічка…
сиплять у діжницю мливо
юрми крутих, різномастих…
дощ а чи сніг – неважливо
інше ціную – не впасти б…

Наталка ЯРЕМА, Львів, Україна

Ти – Мій Кай
Із осколком у серці
На відстані сотні світів.
Рукавиці вдягаю і чоботи,
Бо ж у дорогу.
Ти складаєш мозаїки
В замку запертих вітрів,
Очі вп’явши у зимну незатишну
Білу підлогу…
Я іду, бо сумують троянди
На нашім вікні,
Ще не сохнуть,
Та вже не живуть і не плачуть.
Як же важко сповідувать болі
Самотній стіні
І бажати на щодень собі:
Просто йди! Не впади! Не зблуди!
Або просто удачі.
Ця дорога як сон – 
Ні кінця, ані краю нема.
Розтопити би лід –
Мерзнуть сльози мої і долоні.
Дивний погляд кидає хтось
Мовчки і скрушно услід,
Та чекають троянди
З надією на підвіконні…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 22.12.2017 > Тема "Душі криниця"