Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2816)
З потоку життя (5952)
Душі криниця (3327)
Українці мої... (1435)
Резонанс (1446)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1634)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СВ╤Т ПРО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Нещодавно в Ки╓в╕ в рамках М╕жнародного проекту-конкурсу «Тарас Шевченко ╓дна╓...


ПЕТРО ПОЧИНА╢ ЗАЖИН
Свято апостол╕в Петра ╕ Павла (12 липня) символ╕зу╓ п╕дготовку до жнив; а в деяких рег╕онах...


КУПАЙЛО: ПРИСТРАСТЬ ╤ ВОГОНЬ ПАЛАЮТЬ
Ким же був Купайло для наших пращур╕в, що його ╕м'я ╕ дотепер береже людська пам'ять?..


З КРИМУ - ДО ХОЛОДНОГО ЯРУ, ЛЬВОВА, СЛОБОЖАНЩИНИ
згадалася мен╕ в ц╕ посушлив╕ л╕тн╕ дн╕ в Криму моя весняна подорож по Укра╖н╕. ╤ н╕би св╕жим...


Алла ОСАДЧА. ╤СТОР╤Я ФЕОДОС╤ЙСЬКО╥ «ПРОСВ╤ТИ» (1989-2012)
(Продовження. Початок у «Кримськ╕й св╕тлиц╕» №23-26)




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 30.12.2017 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#52 за 30.12.2017
КРИМУ ТАМОВАНИЙ СКРИК…
Олег ГОНЧАРЕНКО

ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ

Олег ГОНЧАРЕНКО
КРИМУ ТАМОВАНИЙ СКРИК…

Хоч темна н╕ч над Кримом нависа,
нехай душа ще трохи «пол╕ниться» –
хай ледь гойднуть шовковиця й пшениця
над В╕чним Бойовищем небеса.
Прийди ╕ чуй, якщо д╕стане серця
бездонний гук скорботно╖ Р╕ки,
в глиб╕нь яко╖ вникли за в╕ки
╕ схлипи тиверця, ╕ молитви ╕верця,
╕ елл╕на гортанна низина
на хрип насущний зв╕трено╖ п╕сн╕.
Так╕ вони – ц╕ темники злов╕сн╕,
така вона – ця правда неземна
╤стор╕╖, яка брехню сточила,
неначе кров жертовну, в байраки.
Прийди ╕ чуй – подвигшись на думки,
хоч трохи Степу запали очима!
Подайся в кобзар╕ чи леутари…
Якесь лошатко примани, гн╕де…
Кр╕м тебе, вже н╕хто ╕ не прийде:
сво╖х лишилось – «к╕лька ╕ татари».
Я знаю, вже напився досхочу ти
з ус╕х «копитець» мли ╕ темноти.
Та й мертвим (н╕!) не можеш не прийти
╕ Бога скрик дитячий не почути…

* * *
Читаю:
«А н╕ч повна
безликих людей,
що пересл╕дують
одненьку людину,
яка десь на
ц╕й планет╕ сховалася…
Чи ж сховалася?!»
Де ж захова╓ш мене-листок,
якщо гинуть сади
без дн╕провсько╖ Води?!
Та людина, яку шукають,
дуже схожа на мене.
Але ╖╖ доля – не моя доля.
Моя доля –
доля першо╖ крапл╕
дощово╖ снаги,
яка оживить
паросток
хоч
груш╕-«гнилички»
десь за Армянськом.
А доти ╕ помирати
нема╓ сенсу.

* * *
Читаю:
«А попереду ус╕х загонич╕в –
також одинак,
також людина без обличчя,
божев╕льний, що зм╕г залишити
далеко позаду показну нормальн╕сть
заради здобич╕…»
╤ знову жах п╕дн╕ма╓ться в╕д корен╕в
кап╕лярами стовбура аж у крону!
Але раптом попередн╕й текст блякне
╕ проступають руни листа
Ж╕нки, Яка Ще Не Розучилася
Плакати Над Мо╖ми В╕ршами:
«…все перечитую ╕ вчитуюсь,
бо ж Ваше Слово таке глибоке,
таке вагоме, ╕ таке близьке.
Але прочитане розчиня╓ться у болю,
розплива╓ться в очах, тече пот╕чками
╕ капа╓ солоними горючими сл╕зьми
на м╕й маленький нат╕льний
Крим-З-Тризубом,
який ур╕зався ось в долоню до кров╕...»
Не заспоко╓ний, все-таки умиротворяюсь.
╤ тихо шумлю у майбутн╓.

АСИМЕТР╤Я ПЕЧАЛ╤
(за картиною Тетяни Полещук)

Яке страшне це в╕дчуття нове –
коли усе, як в сн╕ страшному сниться,
коли усе у пам’ят╕ пливе –
вс╕ образи, вс╕ обр╕╖ ╕ лиця!
Вже трет╕й р╕к, як од╕рвали Крим,
╕ в╕н поплив, гойдаючись на хвил╕,
в безмежжя, де у хмарах гавкав гр╕м,
у далеч╕, в╕д жаху посив╕л╕.
В еф╕р╕ знову ожили жал╕…
Я зрозум╕в, угибнувши у горе,
чому був-т╕к годинник у Дал╕,
в м╕нливого, як море, Сальвадора!
Розмились карби ╕ Добра, ╕ Зла… 
Св╕т ╕деали в╕чн╕ розбазарив…
Реальн╕сть потекла у дзеркала…
Прийшли часи страшних ╕нсультних марев…
Проте не жду я фатуму к╕нця
╕ в╕рую у видива яскрав╕:
передчуваю В╕щого Творця,
що все-таки проявиться у Яв╕,
що зв╕льнить Крим в╕д болю ╕ зажур,
як╕ його ж╕нкам не притаманн╕,
роздмуха╓ ще сонця контражур
╕ вир╕вня╓ ракурси сприймання…

ВОНА – ╤ СЛАВА, ╤ МОЛИТВА…
(за картиною Тетяни Полещук)

Вставай, хто серцем ще не догор╕в!
См╕ливо поривайся у негоди!
Вона чека╓ сина м╕ж в╕тр╕в –
Душа Народу – В╕чна Мати Роду.
Тому завжди тв╕й шлях благословен
(нехай тремтять лакизи й боягузи)!
У не╖ сотн╕ сутностей-╕мен.
Вона – Богиня… Вона – Ж╕нка й Муза…
Вона не прокляне… Вона спасе…
Вона з дороги прив╕та╓ радо…
Вона спита╓ кожного за все –
за кожен подвиг ╕ за кожну зраду!
Куди тебе в╕три не занесуть,
проявиться – розв╕╓ тимчасов╕сть
твоя татарська чолов╕ча Суть,
твоя над╕йна чолов╕ча Сов╕сть.
Вона додасть над╕╖, в╕ри, сил –
й тим до польоту надихне неначе.
Ночами вона ходить м╕ж могил
(тод╕ над нею вись дощами плаче)…
Можливо, що тебе забудуть вс╕.
Але вона чекатиме край св╕ту,
в кривав╕й промен╕ючи рос╕,
(╕ не на осуд чи на суд…), джиг╕те.

За Борисом Чичибаб╕ним
ЧОРНИЙ КАРБ
Ешрефу Сем’╖-заде

Я бачив Крим без покривала,
й на те дивитися не м╕г:
хоч сонце гори з╕гр╕вало,
та горем в╕яло в╕д них.
У просторах б╕ди ╕ смерт╕
палав прекрасних кв╕т╕в чар,
де в дев’ятсот сорок четверт╕м
кати вивозили татар.
Сади упали на кол╕на
в чорнотах зганьблених широт, –
було у зрад╕, без провини,
весь звинувачено народ.
╤ бруд брехн╕ поганець всяк лив,
коли хот╕в ╕ ск╕льки м╕г...
╤ з брудом тим зр╕вняли сакл╕,
спаливши суть Священних Книг.
Аби дивились наш╕ д╕ти
в даль не нахабно й не згорда,
хай буде в╕чно вс╕м бол╕ти
цього народу нам б╕да,
син╕в якого десь без л╕ку
втоптав у нев╕д╕ погар,
безсов╕сно так, хижо, дико
тюрми безкрайньо╖ владика
╕ генеральний секретар.
Донин╕ рана – ╖хн╓ горе.
Десь молитов холоне щем…
А чайки плачуть ще над морем
╖хн╕м зневаженим плачем.
Татари ув╕ сн╕ ╕ мр╕╖
знов линуть у безмежжя див,
туди, де й холод смерт╕ гр╕╓ –
де тл╕ють кост╕ прад╕д╕в.
Вони ╕ в╕чно, й незборимо
╕тимуть в св╕й зав╕тний стан:
╖х не в╕длучиш так в╕д Криму,
як в╕д Рос╕╖ рос╕ян.
Гудуть в свят╕м краю сьогодн╕ –
вже порожнеча, ╕ п╕тьма:
живе там, бачте, хто завгодно,
лиш ╖х, д╕тей тих г╕р, нема.
Для них цей св╕т – жахливий карцер,
де смертно т╕лу ╕ душ╕.
А вже вернулися балкарц╕…
╤ вже вернулись ╕нгуш╕…
Спин╕ть же, гр╕шники, паради
отут, на злам╕ злих стол╕ть,
╕ чорний карб не з морди влади –
з обличчя ╕стини з╕тр╕ть!
Не жд╕ть же з моря сл╕з погоди.
Болить? Покайтеся на т╕м –
верн╕ть знов остр╕в рим народу,
якому в╕н – ╕ храм, ╕ д╕м.

ДЖАМАЛ╤

Д╕вчинко з мо╓╖ вулиц╕,
маленьке татарське галченя,
яке скаче межи калюж минулого –
сп╕шить на г╕лочку дитсадка «Горобинка»
чи до школи, номером яко╖ ╓
«випростаний» Знак Безк╕нечност╕,
╕нколи прошу тебе:
«Зупинися!»
Прошу, бо в╕дчуваю, знаю,
що ╕ я, ╕ Медове М╕сто
втрача╓мо тебе назавжди,
таку живучу, аж тр╕шечки хижу,
як ╕ увесь тв╕й народ.
«19 – 44» –
координати точки твого неповернення
╕ код точки кип╕ння ╢вропи…
А натом╕сть, у мо╖й пам’ят╕ сус╕ди
знову виносять у нед╕лю в сади рад╕оли,
╕ звучить над Всестепом та над Всесв╕том:
«Джамайка! Джамайка!»
Чи: «Джамала! Джамала!»?
Не догукаються.
Не дочекаюся.
Ти-и-и ле-е-ети-и-и!!!

МИ – НЕПЕРЕМОЖН╤!

Ти сумн╕в╕в тванища знов не тривож, н╕!
Так, друже-татарине, в зл╕,
допоки ми разом, ми – непереможн╕,
Сво╖ На Священн╕й Земл╕!
Згадай час звитяги, згадай Жовт╕ Води,
коли наш╕ горд╕ в╕тц╕
за нашу свободу ╕ вашу свободу
втавали у безкра╖ ц╕.
Згадай нашу правду, згадай нашу славу,
╕ проти безр╕дних заброд
злютуймося в сп╕льну незборену лаву –
в ╓диний величний Народ.
Тут не святкуватиме «празник╕в» бидло:
це – наших п╕сень береги!
Нехай осява╓ нас Тризуба св╕тло
╕ сяйво освятить Тамги!

* * *
В╕дпов╕сти б: «На рад╕сть хоч кому жив?»
Гол╕с╕нький, хоч як соб╕ над╕нь яв…
Як мертвий голуб, дзьобом – у калюж╕,
п’ю кригу (а напитись – безнад╕я)!
Душа десь там – аж на кра╓чку Криму,
або за збуреними карстами Карпат…
Лафа – не в╕дморозиш стерт╕ крила.
Кайф – н╕кому за смерть тебе картать.
Сюди навряд припруться «властелини»:
це саме л╕н╕я безсуття осьова…
Маленька ж╕нка, некрасива, в ластовинн╕,
але яка й п╕всв╕ту осява,
цей карб одна лише, можливо, й переступить:
у не╖ ╓ на те обов’язки й права.
Та що там зможе – це ж у в╕чн╕сть «передступ╕нь»?!
Поплаче ╕ затихне, як трава.
Повеселивсь… Т╕╓╖ там ╕ скрути -
буть «тимчасово винним без вини»!
Все дал╕ буде: ╕ гончар св╕й круг розкрутить,
╕ поженуть отари чабани,
й когось якась народить пород╕лля…
Сльозами, люба, не соли в╕три!
Я нав╕ть вмерзлим в кригу порад╕ю,
бо за життя прожив аж ц╕лих три!
То ╕нша справа – ск╕льки жить збиравсь,
╕ ск╕льки Богом суджено поету…
Прийде весна. Хвостом ударю, мов карась,
╕ хлюп-хлюп-хлюп (нехай не в вись) – у Лету!


Ольга РОМАНИШИН
***
Розчахнуло навп╕л не гр╕мницею — зимна байдуж╕сть?
Розпанахала вщент: до найтонших молекул, цеглин.
Посланцями з руйновища плентають вистигл╕ руж╕,
Щоб за хвилю спочити на косах нових Магдалин...

Ся дорога для мене найважча, але не остання —
Повернуся пелюстям, ц╕лунком карм╕нових уст,
Бо ще дос╕ трива╓ оце первородне вростання
Поцяткованих душ у тернину медвяних безумств.

Ми з тобою знайом╕: нас вигнано вкуп╕ ╕з Саду,
Ми з тобою впивались на згарищ╕ Тро╖ вином,
╤ якщо я не поруч, то легко крокую позаду,
╤ у тебе не нин╕, то завтра вросту все одно...
 
ХИМЕРН╤ МР╤╥
В мурав╕ адамашков╕й спала старенька обмара —
З невгасимого сну допл╕тала тонкий покр╕вець...
Скрегот╕ла зубами думок р╕зношерста отара,
Нарочито гризнувши сполоханих мр╕й остр╕вець...

О, якби ж я могла осягнути таркату химерн╕сть,
В закапелках ╕люз╕й надпити рятунку еф╕р!
А натом╕сть – прополюю с╕ро–зелену м╕зерн╕сть,
Обмозоливши серце об зимн╕ ефеси рап╕р...

О, якби!.. Та х╕ба хтось казав, що не зможу?!
Набубняв╕ла брунька засв╕тить позавтра червоно,
Грац╕озна весна поц╕лу╓ небесну сторожу,
На мор╕г одягнувши мари малах╕тове ╜роно.

Ну, а я лебед╕тиму пом╕ж зела безнастанно,
Роз╕ллюсь у тоб╕ ненародженим сяйвом дор╕г,
╤ щовечора сонце котитиме душу шафранно,
Щоби ти в╕дшукати мене в нап╕втемряв╕ зм╕г…
 
***
Картатий Д╕д* штампу╓ обереги,
За склом джерельним — тр╕йко та╓мниць:
"Отим — свободи, тим — нов╕ ковчеги,
А ц╕й у вузлик зав'яж╕ть дивниць!"

Пахтить журбою передбур'я голе
Й сочиться медом у Великий В╕з.
Перекотилось перекотиполе,
Зам╕сть дуб╕в — складний деревор╕з...

М╕дяк (на щастя) прошмигнув у трави,
У клунку — пусто: н╕ химер, н╕ див.
Чому ж сей дощ см╕╓ться в три октави,
А горизонт — хтось н╕би п╕дпалив?!

Остання крапля впала на рамено,
Замок сховав дбайливо живопл╕т.
У шпарку ключ вганяю бережено:
П╕воберт, другий — в╕дчинився св╕т!
*Д╕д - Чугайстер

* * *
Маленька хата вгрузла у чорнозем,
У зморшках ст╕ни, вистигл╕ давно,
Привид╕лось хлоп’ятко голомозе
Та мушкательки* цв╕т через в╕кно.
Ось-ось бабуня кликатиме ╖сти,
Мизатий к╕т почапа╓ сл╕дком,
╤ рок╕в через сорок, десь у м╕ст╕,
Дитячий спомин вдарить молоком
У сив╕ н╕здр╕. Ну, а поки — л╕то,
Доба трива╓ десь годин сто сот,
В╕конниц╕ регочуть б╕локв╕то,
На шкап╕ дерев’ян╕й Дон К╕хот
Дола╓ роту зл╕сних бур’ян╕в.
Розбито два кол╕на ╕ чоло:
Л╕к — подорожник, аж побагрян╕в...
Усесв╕т пом╕стився у село...
 
Маленька хата вгрузла у жал╕:
Страшна — байдуж╕сть, зовс╕м не морози.
На весну прил╕тають журавл╕.
А мр╕ялося — хлопчик голомозий...
*мушкателька – пеларгон╕я


Любов СЕРДУНИЧ
ПРИФРОНТОВА КОЛИСКОВА

Спи, синочку, люл╕-люл╕,
Поки вгомонились кул╕…
Люл╕-люль, засни скор╕ше,
Напишу тоб╕ я в╕ршик
Про веселу к╕шку нашу…
(К╕шка зникла… Боже! Нащо
Ця в╕йна? Нема вже сили!..
Матер╕ д╕тей ростили
Для життя, для миру й щастя!..)…
Напишу, якщо ще вдасться,
Про майданчик в дитсадочку,
Про мою майбутню доньку…
(В╕дбудують ╕ майданчик,
╤ припиняться ридання)…
Люл╕-люл╕, м╕й синоню!..
Принесуть лелеки доню –
Матимеш малу сестричку.
Перемога, в╕рю, – близько.
╤ повернеться тв╕й татко…
Ти рости, мо╓ дитятко,
Як татусь тв╕й: ╕ безстрашним,
╤ см╕ливим… (Боже, нащо?..)…
Поки вгомонились кул╕ –
Синку, спи… Не вс╕ поснули…
Люл╕-люл╕… люл╕… люл╕…

Олекса УДАЙКО
РЯДОВИЙ РЕВОЛЮЦ╤╥

Якось спитали на Майдан╕
У сивоусого б╕йця,
Чого сто╖ть в╕н в «калабан╕»,
Кому потр╕бна вахта ця…

«Сво╖ тут маю «квадро-метри»
Й заповнюю сво╖м ╓ством,
Та коли треба буде вмерти,
Прийму з належним торжеством!»

Й тепер сто╖ть в╕н… Вже в гран╕т╕…
Чату╓ в╕д руки сваволь…
╤ простяглись в╕д нього нит╕
В прийдешн╓ св╕ту… Та "уволь" –

Йому на неб╕ вже все р╕вно,
Що буде в нас, та не однак
Нам, сущим тут ╕ правов╕рним,
Куди поверне той гопак,

Що в╕д Майдану ма╓ владу –
Гетьман клейноди й булаву!
Чи дасть кра╖н╕ г╕дну раду,
Чи не послабить тятиву,

Напнуту на стального лука
Борн╕ супроти тих принад,
Що владоможц╕в – хижих крук╕в
На св╕т пустив зелений гад.

За тих, що в неб╕, ми в одв╕т╕:
Щоб не даремно полягли,
Щоб не кляли нас наш╕ д╕ти,
Щоб спали в споко╖ орли…

О ти, наш орле сивоусий,
Наш революц╕й рядовий!
Тво╓ знамено ми не впустим,
Щоб подвиг тв╕й був в╕ковий.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 30.12.2017 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=19488

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков