Версiя для друку Обговорити в форумi

«Істинне призначення людини — жити а не існувати»
Джек Лондон

Наближення Нового року, як і день народження, тим більше, ювілей, це завжди добра нагода озирнутися назад, на пройдений шлях, зробити висновки, намітити орієнтири завтрашніх кроків. На жаль, висновки здебільшого невеселі, а орієнтири - як не туманні, то дуже невтішні. Причина того цілком очевидна: на відміну від 90-х, коли вперше прийшло ясне усвідомлення того, що не облаштувавши людську державу, не можна й мріяти про якийсь особистий успіх в ній, а надії на швидкі позитивні зміни Краю бачилися такими можливими, сьогодні, через чверть століття, бажана мета видніється чи не далі, ніж на початку.
 - То неможливо, — скажуть мені. — Раз скільки там вже пройдено, мета у будь-якому разі має бути ближчою.
 Так би й було, безперечно, якби ми своєю байдужістю самі щоразу не віддаляли її. Найбільшою помилкою, поза всяким сумнівом, було залишення при владі вчорашніх вершителів доль — комуністів, уможливлення їх об'єднання з криміналом.
 - Чому не прибрали їх?
 Найперше, тому, що комуністичний режим, а перед тим царська влада, дуже ретельно вичистили національну еліту. Непокірних якщо не винищували фізично, то безжально гнітили. Податливих, натомість, приручали, пригрівали, ощасливлювали увагою, пільгами, вирощуючи з того яничарського кодла напрочуд міцні підпорки своєму владарюванню. Чи не те ж саме і з суспільством в цілому: за три чверті століття під каблуком одного з найзапекліших тоталітарних режимів вижити вдалося майже виключно конформістам. Розділяй і владарюй — нічого нового. Але ж як дієво...
 Не можна сказати, що в Краю не було розумних, порядних людей, яких можна було б поставити до керма влади — згадати хоча б Вячеслава Чорновола. Не сказати, що їх немає нині. Та чи сприймало/сприймає їх переформатоване суспільство, яке упродовж трьох підневільних віків не мало стосунку до формування влади, фактично втратило відчуття хазяїна у своїй країні? На жаль, відлучені від самоврядності, якою так захоплювалися іноземці середньовіччя, ми й досі не можемо повернутися до неї, усвідомити її виключну важливість для успішного розвитку суспільства, його безпеки і добробуту. Те, як відбувається сьогодні формування територіальних громад — по старій схемі, за указкою згори — зайвий тому доказ. Але ж те, що створене не нами, не нами й управлятиметься, не на нас працюватиме. Це ж так очевидно.
 Але, розчаровані, ми довірливо погоджуємося з хитро-нав'язаною нам тезою, що всі політики, мовляв, одним мирром мазані, що політика сама по собі брудна справа, тож триматися від неї треба якнайдалі, що від нас нічого не залежить. Найпоширенішою формою протесту проти виборів без вибору за часів есересеру було їх ігнорування з альтернативною акцією у вигляді саджання/обгортання/викопування картоплі на присадибній ділянці. Окрім дулі в кишені для влади, те давало сумнівну ілюзію економічної незалежності від її, влади, вивертів, слугувало якою-не-якою сатисфакцією за приниження убогістю, безправ'ям. Те, що до цієї крайньохатої тактики велике число українців продовжує вдаватися і сьогодні, свідчить лише про одне: більшість не сприймає цю владу ані порядною, ні гідною довіри, ні своєю.
 Це багато що пояснює, але не є відповіддю на питання, чому замість об'єднатися і всім разом очистити авгієві стайні нашої влади, ми й досі тупцяємо на місці, ходимо по колу, мов ті зашорені віслюки, обираючи собі щоразу замість порядних людей, фахових управлінців з державницьким мисленням, як не відвертих злодіїв, то професійних шахраїв.
 Ми будемо ще ближчими до розуміння проблеми, якщо не будемо ховати очі й від того, що серед нас аж надто багато мудрагелів, які за сьогоднішню копійчану вигоду, за пакунок “дармової” гречки чи заслинену асигнацію щоразу міняють і майбутнє свої дітей, і перспективи цілого Краю.
 Власне, сказане стосується не одних лише адептів освяченого паном першим Президентом заклику “брати, що дають, але голосувати по-своєму”, а всіх, хто так чи інакше намагається облаштувати свій персональний “рай” за рахунок лоповухих ближніх. Ім'я їм — легіон. Це і зговірливі члени виборчих комісій (включно з членами нелегітимної вже кілька років ЦВК), і джинсові журналісти, які за відповідний гонорар і дідька лисого за невинне янголя видадуть, і масляноокі піховшики, які в програмах скуплених олігархами телеканалів готові змішувати з брудом кожного, на кого вкаже бос, і проплачені, “правильно” орієнтовані політологи, політтехнологи, голови різномастих центрів політичних досліджень, які, концентруючи нашу увагу замість реальної опозиції на виплеканих владою ялових ляшках-рабиновичах, підштовхують нас до думки, що альтернативи діючій владі не існує. Дійшло вже до того, що до зрежисованого хору підпрягли й соціологів. Медово-компліментарні для влади і такі ж далекі від реалій рейтинги кандидатів на майбутнього президента, виставлені на початку грудня минулого року трьома соціологічними центрами — Порошенко-Тимошенко-Вакарчук — свідчать багато про що. Найперше, про те, що Петро Олексійович, добре свідомий реальних шансів подовжити термін свого перебування на президентській посаді, хотів би мати за своїх опонентів осіб гарантовано безпечних. Адже цілком зрозуміло, що підписання свого часу далеко неоднозначних “газових” угод, а ще більше — ріки лайна, вилиті внаслідок того на лідерку “Батьківщини” з одного боку і відмова, свого часу, від депутатського мандата, повернення до гастрольної діяльності пана Вакарчука, сприйняття його виключно як естрадного співака з іншого, означає гарантоване неголосування як за ту, так і за іншу кандидатуру великого числа виборців.
 Чи усвідомлюємо ми, що ті шахрайські маніпуляції ведуть до повноцінного повернення у владу п'ятої колони, до подальшого кружляння інфернальним колом, яке вже й так звело нас до рівня найслабших африканських країн?
На жаль, усвідомлення помилковості такої поведінки приходить надто повільно. Переважна більшість українського електорату навіть сьогодні, після чотирьох Майданів, жоден з яких ніякою революцією в сенсі зміни системи так і не став, не може відвести зачарованих очей від засмальцьованої колоди краплених валетів, якую трясуть перед його очима, продовжує цілком серйозно сприймати політичною елітою Краю безсоромне кодло нездар, шахраїв, злодюг, воєнних злочинців та зрадників, що нищать його.
Як же вибратись нам з того триклятого кола? Можна, звісно, за прикладом пана Вакарчука, здати наданий кожному з нас Історією мандат на облаштування власної успішної держави, зануритись у своє, займатися тим, що до душі, до серця, тим, що, окрім задоволення, дозволяє забезпечити гідне людини життя, а не жебракування. Можна поїхати в успішні, облаштовані, безпечні світи, шукати там можливості для своєї реалізації. Адже життя в кожного одне і час, відведений долею на досягнення успіху, вкрай обмежений. І те справедливо не лише для людини творчої. Адже виїжджає вже не одна лише високочола еліта — конструктори, інженери, лікарі, програмісти — в чужі світи подаються автомеханіки, кранівники, зварювальники, слюсарі, фрезерувальники, масово виїжджають будівельники. Виїжджає цвіт будь-якої нації — молодь. Сотні тисяч українців, які, втративши надію реалізувати себе на рідній землі, щороку залишають батьківщину, є не просто знаком біди, але надзвичайно загрозливим явищем для перспектив і самого існування держави Україна.
Чи не зависока ціна за допущення до влади президентів-злодіїв, президентів-бізнесменів, прем'єрів з фальшивими дипломами, кумів-неосвічених-прокурорів, ручних голів парламенту, державних зрадників в РНБО, п'ятої колони у вищому законодавчому органі країни?
Може, пора прокидатися, панове? Сподівання на те, що каштани з жару повитягує для вас купка пасіонаріїв на черговому Майдані, не стільки наївне, скільки цинічне. Не гідною людини безчесністю, непорядністю, рабською ницістю відгонить від нього. Нам можуть не подобатися некеровані семенченки-парасюки-савченки, самовпевнені єгоркисоболєви, самозакохані саакашвілі, адже не обіцяють пільг, не обіцяють скорого настання раю, навпаки, розбуркують від солодкого медитування про скорий прихід всього того, але вони, на відміну від влади, на відміну від фейкової опозиції, які сприймають вас маленькими українцями, дурними довірливими дядьками, засобом забезпечення свого збагачення, сприймають вас за ЛЮДЕЙ. Адже людина, на відміну від байдужого раба, за якого все вирішує благодійник-хазяїн, САМА визначає свою долю, САМА будує своє майбутнє.
Можна, звісно, полишити занехаяну, завошивлену свою хату й шукати своєї долі десь у світах. Варто лишень розуміти при тому, що то не буде український світ, що нащадки ваші раніше чи пізніше асимілюються, зватимуться поляками, португальцями, італійцями. Тож хіба не достойніше навести лад у власному домі, аби почуватися в світі рівними серед рівних, а не прохачами, не наймитами, якими виглядаємо сьогодні?
Щонайшвидше усунення від влади сьогоднішніх нездар, шахраїв, злодюг і зрадників — найперша дія на цьому шляху. Влада, яка, розікравши, роззброївши країну, залишила її беззахисною перед ворогом, уможливила тим самим агресію захланного сусіди, влада, яка без жодного спротиву здала величезні території, яка й досі, на четвертому році війни, вперто не визнає її війною, дозволяючи ворогові представляти її внутрішньоукраїнським конфліктом, влада, яка попри ту війну залюбки гендлює з ворогом, оголошує захоплений Крим вільною економічною зоною, яка замість концентрації всіх ресурсів на реанімації економіки, створенні сучасного, добре оснащеного і навченого війська, натомість, відгородившись від народу поліцейськими щитами та ручними судами, продовжує грабувати країну, наживати великі мільйони та вивозити їх в оффшори, влада, яка чинить шалений спротив спробам реформувати її — така влада є злочинною і потребує негайної заміни. Затягуючи з тим, ризикуємо не лише розпрощатися з надією на повернення вже втрачених територій, але втратити українську державність на загал.
Істине призначення людини жити, а не існувати. Починаймо жити, товариство?

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 12.01.2018 > Тема "Резонанс"