Версiя для друку Обговорити в форумi

Крихти історії
Нещодавно мені до рук потрапила книга «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі», видана ще в 2014 році. Як сказано в анотації, вона «про непересічну особу Павла Михновича Бута – хороброго воїна, зваженого дипломата, мудрого політика, про його роль у тих історичних процесах».
А чи багато ми, сучасники, знаємо про цю неординарну постать в історії України? І чим приклад його життя повчальний для нас? Я, як кажуть, порився в писемних джерелах і знайшов… досить скупі свідчення про нього. В основному автори розповідають про те, як Павло Бут, він же Павлюк, після обрання гетьманом на Запорозькій Січі очолив національно-визвольне повстання проти Польщі у 1637 році. Проте у битві під Кумейками на Черкащині його військо було розбите переважаючими силами поляків, а сам він, зраджений старшиною, потрапив у полон і страчений наступного року у Варшаві. Про це пишуть М. Костомаров, І. Крип’якевич, М. Аркас, М. Грушевський, Д. Яворницький, О. Субтельний, Н. Полонська-Василенко, В. Нартов, М. Шудря та інші. Серед посполитого люду в ті часи побутувала навіть пісня про Павлюка. Там є й такі слова:

«То не хмари з буйним вітром
З Дніпра налягають –
То Павлюк та Остряниця
Ляхів обступають.
Силу ж панів перебила
Голота бурлацька,
Та не хотіла в одно стати
Старшина козацька»…

Після того минули віки, що забрали з собою багато інформації і про Павла Бута, і багатьох інших народних провідників, які дбали про визволення українського народу від чужоземного ярма. Що від них зосталося? На превеликий жаль, як пише легендарна українська поетеса Ліна Костенко в одному зі своїх віршів, «за Чорним шляхом, за Великим лугом, вони уже в тумані – як туман»… Ці рядки стали епіграфом до одного із розділів названої книги. Але ж хтось повинен розвіяти той «туман» давнини і показати українцям героїчну боротьбу протягом століть не просто за краще життя, а за майбутнє України, кожного з нас, нині живущих. Так, це важка праця, проте неймовірно важлива. Адже справжнім патріотом може вважатися той, хто добре знає історію, культуру, мову та вірування свого народу. Варто зазначити, що навколо усіх цих складових патріотизму і зараз ведеться непримиренна битва, перш за все в інформаційному просторі, особливо у ЗМІ, на політичному та дипломатичному фронтах.
Усе вище сказане – своєрідна прелюдія до унікальної книги «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі». І автор її також вельми цікава особистість – не хто інший, як Валентин Бут, нинішній нащадок славного гетьмана, письменник, публіцист, журналіст, перекладач. У своїй передмові він зазначає: «Матерям Роду присвячую». Одначе, ця присвята не обмежується лише рамками родини. У ній глибокий історичний аналіз подій, що відбувалися на теренах України на початку 17-го сторіччя, також наводиться чимало документів. «Я намагався відшукати бодай крихти відомостей, що допомогли б узнати трохи більше про нього, – пише Валентин Бут. – Шукав, власне, його життя. Знайти, щоправда, вдалося зовсім небагато і більшість інформації надбав лише в останні роки, коли комп’ютер відкрив переді мною неймовірні можливості Інтернету, доступ до книгосховищ не лише України, а й, скажімо, Польщі, Баварії, Колумбійського та Стенфордського університетів». Саме це, за його словами, дозволило переосмислити «сурогат нашої історії».

Шляхом подвигу
То ж ким був для України Павло Бут? Автор здійснив глибоке дослідження тієї епохи на основі отриманих даних. Згідно зі свідченнями українського архівіста В. Замлинського, він походив з Чигирина, тут минули його юнацькі роки, тут він служив сотником у козацькому війську. В свою чергу автор книги, здійснивши деякі підрахунки, доводить, що Павло народився приблизно 1597 року. Наводить і лист коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського до підканцлера Речі Посполитої Петра Гембіцького. В ньому відзначається, що 1630 року Павло Бут з групою козаків перебував у татарському полоні. Тоді йому вдалося втекти від буджаків з-під Ізмаїлу. Але подався не додому, а до війська гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила), який підняв повстання проти польських пригноблювачів. Народний спротив охопив тоді територію від Запорожжя до Київського Полісся, а згодом і Лівобережжя. Зрозуміло, згодом польська шляхта, обіцяючи прощення, вимагала від козацьких старшин видачі Тараса Трясила. З цього приводу відбулася козацька рада. На ній виступив Павло Бут із запальною промовою на захист гетьмана. І це подіяло. Трясила з запорожцями відпустили на Січ.
А ось ще один випадок, який характеризує Павла як захисника України. В 1635 році поляки збудували фортецю Кодак на березі Дніпра, з якої обстрілювався водний шлях козаків. Це не могло не стурбувати запорожців. Вирішено було взяти фортецю штурмом. Тож в одну із ночей 800 козаків під проводом Івана Сулими і Павла Бута захопили її та зруйнували. Польський уряд відправив до України численне військо, аби покарати сміливців. І тут знову проявилася зрадливість та продажність української реєстрової старшини, яка утримувалася на подачки короля. Вона, вдаючи з себе спільників запорожців, прийшла в козацький табір, підступом захопила та пов’язала Сулиму і його спільників, передала в руки поляків.
Кара за такий вчинок була страшною. Козакам різано вуха, носи та заслано до Гадяча вали насипати. А керівників нападу за рішенням сейму піддано тортурам і страчено. Зокрема, й Івана Сулиму, не дивлячись на те, що він, герой морських походів супроти Османської імперії, був добре знаний у Європі, мав золоту медаль від папи римського, навіть король силкувався врятувати його від смерті. Все марно. Так старшина, що нагадує нинішніх олігархів, відкупилася від погроз польської шляхти життям легендарного звитяжця.
І все ж Павлові Буту на цей раз пофортунило – йому вдалося уникнути розправи. Але чому і як? Автор стверджує, що у ті часи Польща розпочинала велику політичну гру, і «скасування смертного вироку було зумовлено тим, що Бут Павло Михнович був однією з вагомих, скоріш навіть ключових фігур». Саме тоді значна частина політикуму Речі Посполитої, зокрема Кримська партія, прагнула спілки з Кримським ханством, аби укріпити свої позиції у стосунках з Османською Портою, Швецією та Московським царством. У свою чергу хан також намагався заручитися підтримкою поляків та запорожців, здобути більше незалежності від турецького султана. І Бут міг стати, так би мовити, з’єднуючою ланкою у цій грі, тим паче, що він непогано володів татарською мовою, користувався авторитетом у козаків, вважався хорошим організатором.
На той час у Бута вже визрівали свої плани щодо звільнення рідного краю від польського ярма. Автор пише: «саме думка про перспективи виборення власної незалежності за сприяння Криму, а не вигоди речі Посполитої були тим рушієм, який вів Павла Бута з товаришами в Буджацький похід у січні 1637 року. Похід удався. Було взято кілька фортець, буджацьке військо почасти розгромлене, а в більшості своїй піддалося під руку Інаєт Гірея (кримського хана), мирза Темир втік до Істамбулу». І на цій основі між козаками та кримськими татарами намітилися більш довірливі стосунки у спільних діях супроти ворогів.
Здавалося б, реєстрова старшина мала підтримати такий почин Бута у протистоянні з Польщею. Та вона, підгодовувана польським урядом, зайнялася зовсім протилежним – руйнуванням спілки між Січчю та Кримським ханством. Організувала напади на кримців, захоплюючи худобу та бранців. Звісно, Павло Бут був обурений підступними діями запроданців, підбурюваних польським ставлеником, чернігівським підкоморієм Адамом Киселем. Граючи на таких протиріччях, Польща й зовсім, як мовиться, розгнуздалася, посилюючи тиск на Україну, намагалася позбавити козацтво їхніх прав і вольностей. Та й розквартирування польських жовнірів лягало непомірним тягарем на плечі українців.
Все це не могло не турбувати Бута та однодумців. Він почав діяти, як йому підказувало козацьке сумління. Зі слів автора, наприкінці травня 1637 року Павло Михнович на чолі двохсот січовиків у Корсуні захопив козацьку артилерію і перевіз на Запорожжя. Старшина реєстровців, дізнавшись, була приголомшена. Та й польський уряд був вельми цим стривожений. Адже міцніла Січ, а їм цього не треба.
І вже на початку липня запорожці обирають Павла Бута своїм гетьманом, а також полковників. Реєстрова старшина, стурбована тим, що влада вислизає з її рук, звертається до польських проводирів з проханням відправити війська на Чигирин та Черкаси.
А Бут не гаяв часу. Реєстрова старшина була швидко нейтралізована, запроданців арештовано. Проте формування війська затягувалося, чимало новоприбулих козаків на відміну від реєстровців не мали бойового досвіду. Була проблема зі зброєю та боєзапасом. Павло Михнович розсилав у всі кінці універсали та листи, прохаючи пришвидшити збори козаків.
Всім було зрозуміло – назріває нове повстання українців проти Речі Посполитої і те, що магнати просто так не відмовляться від дармових рабів, якими вважали українців. І населенню ставало ясно, що це ще один шанс звільнитися від поневолення шляхти та євреїв-орендарів. Тільки повна незалежність могла гарантувати їм волю, справедливість і спокійне життя.
Павло Бут добре розумів, що в такій ситуації була б дуже слушною підмога з боку кримських татар. Але після страти в Істамбулі його союзника хана Інаєт Гірея сподіватися на це не випадало. Треба було розраховувати на власні сили.
… І от 17 грудня під Кумейками настав день поєдинку між військом Павла Бута і відбірними полками польських жовнірів під командуванням Потоцького. Автор скрупульозно описує всі перипетії тієї кровопролитної битви. Мужньо змагалися повстанці. Часом переваги були на їхньому боці. Але раптом трапилася страшна подія – у козацькому таборі вибухнув пороховий запас, через що загинуло чимало братчиків. І це дуже негативно вплинуло на подальший хід бою. Проте Бут не втрачав надії. Сподіваючись на допомогу полків Острянина й Кизима з Лівобережжя, порадившись із козаками, гетьман з невеликим загоном відправився на пошуки боєприпасів. Сподівався, що козакам, які мали підручний запас в особистих порохівницях, вдасться утриматися до їхнього повернення і, можливо, навіть з підмогою.
Варто зазначити, що полковнику Дмитру Гуні, який залишився в таборі за командира, вдалося організувати гідний спротив братчиків. Вони протрималися до вечора, а потім під покровом темряви відступили спочатку до села Мошени, а потім і Черкас. Схоже на те, як зазначає автор, що козацьке військо збиралося відступати аж до Січі.
Та стався ще один «вибух» – цього разу козацької старшини. Як пише автор, «замість того, щоб підбадьорити, згуртувати військо, вона навпаки, сіяла паніку й розбрат, нацьковувала військо на його проводирів. У бік і самого гетьмана та його старшини звучали гіркі звинувачення». Тож на раді в обложеній Боровиці 20 грудня 1637 року Бута було заарештовано. А вже наступного дня його та інших полковників видано Потоцькому під облудну запоруку все того ж підкоморія чернігівського Адама Киселя. І зраду сотворили «вірнопіддані королівської милості» – Левко Будновський, Лютай, Яків Гугнивий, Андрій Лобода, Григорій Хомович, Максим Нестеренко, Ілляш Караїмович, Яцина, Терешко Яблонський, Богдан і Каша, Богдан Хмельницький та інші сотники й отамани – це дані із сумнозвісної боровицької присяги польському королю.
…Очільників повстання вирішено було скарати у Варшаві – разом з Павлом Бутом Василя Томиленка, Сахна, Черняка, Сачка. До того ж, з надзвичайною жорстокістю, аби застрахати посполитих від проявів непокори.

Найстрашніший гріх – зрада
Чим же повчальний для нас, сьогоднішніх українців, урок боротьби і звитяг Павла Бута та його побратимів через 380 років після тих трагічних подій? Відтоді відбулося ще чимало повстань та битв. І більшість із них, на превеликий жаль, закінчувалися поразками, жорстокими розправами та ще ганебнішим поневоленням українців. В чому головні причини?
Як стверджує автор книги Валентин Бут, потужним рушієм практично усіх битв та конфліктів була «мрія про Волю». І це беззаперечна аксіома. Тільки народ, вільний від національного, соціального та духовного гніту, може бути успішним, щасливим, здатним на подолання труднощів. Саме це ми бачимо на прикладі розвинених європейських країн, де високий життєвий рівень, де дотримуються принципів свободи та рівності.
Чому ж Україні так не пощастило? Адже на сьогодні в українців найнижчі пенсії та зарплати, відсутні державні гарантії на освіту, медичне обслуговування тощо. І це після віків безперервної боротьби за свої права та вольності, після кровопролитних повстань і революцій.
Як на мене, то найголовніша причина в тому, що українська влада у різних своїх іпостасях за ці віки так і не стала виразником інтересів народу. Посполиті були самі по собі, а старшина теж опікувалася лише своїм життям, людей використовувала як робочу чи військову силу для вирішення знову таки власних проблем. А тих, хто дійсно намагався щось зробити для народу, зраджувала та віддавала на поталу завойовникам. Ситуація навколо Павла Бута досить характерна – реєстрова старшина заради привілеїв ладна на всяку підлість і, схоже, зраду свого народу не вважала страшним гріхом.
І що ми бачимо сьогодні? Чим наша «старшина» – чиновники, депутати, судді, прокурори кращі? На перший погляд, вона нібито веде війну за незалежність, відстоює справедливість. А на ділі? Якщо придивитися, то зрозуміло, що вона, як і в часи Павла Бута, шукає лише власні вигоди. Скажете, голі слова? Що ж, давайте хоч трохи проаналізуємо. У чиновників доходи в десятки, а то й тисячі разів вищі, ніж у робочого люду та пенсіонерів. Тобто, наша «старшина» грабує населення. Більше того, нечесно нажите та вкрадене ховає в офшорах. І в цьому замішані не тільки так звані бізнесмени, а й президент та його оточення. Невідомо, куди діваються величезні кредити, які надає, скажімо, МВФ та деякі міжнародні структури. А завищенні тарифи на послуги ЖКГ, газ та електроенергію в інтересах олігархів? А присвоювання природних ресурсів, які нібито належать народу? Хіба це не грабіж серед білого дня? Не зрада народу, у якого фактично немає прав покарати визискувачів та корупціонерів? Більше того, вони займають у державі високі посади, купують мандати. І поводять себе, як внутрішні окупанти, компрометуючи Україну перед світом.
Тож питається, чим наші посадовці відрізняються від польських магнатів чи царських вельмож, які експлуатували наш народ? Адже саме це завжди викликало великий спротив українців – вони прагнули вільного, гідного, справедливого життя. Саме тому відбулися й обидва Майдани. Проте й після них нинішня українська «старшина» всі ці протести повернула на свою вигоду, захопивши владу та розставивши на всіх постах своїх людей, продовжуючи брехати, зраджувати та визискувати народ. І таким чином заважає тому, щоб національна ідея, основою якої є ВОЛЯ, не набула популярності серед народу. Корумпованій владі це не потрібно, вона боїться національної ідеї, як чорт ладану, і робить все, щоб вона не оволоділа умами українців. Більше того, навіть зараз, у період чергової національно-визвольної війни, владоможці прагнуть наживатися на поставках зброї, амуніції та продовольства, на «торгівлі на крові» – Інтернет рясніє безліччю прикладів. І що? Жодного корупціонера чи олігарха за останні три з лишком роки так і не притягнули до відповідальності. Навпаки, суди та прокуратури вигороджують і виправдовують злочинців. Влада ніби демонструє українцям: ви хотіли волі та незалежності – отримуйте її у вигляді безправ’я та зубожіння.
Хіба так має чинити українська влада, яка, окрім вишиванок, не має нічого спільного з українським народом? Саме з цих причин Україна протягом років незалежності так і не стала правовою, демократичною, зорієнтованою на прогрес та розвиток в ім’я благополуччя всього народу, а не купки олігархів та їхньої свити.
І все ж не марно віддали життя такі українці як Павло Бут та інші сподвижники, у тому числі й ті, хто поповнив «Небесну Сотню», загинули, відстоюючи незалежність на сході держави. З цього приводу Валентин Бут в епілозі до своєї книги пише: «Навіть смерть не владна над її лицарями. Все, що вона може, – це забрати їх понівечені тіла, а гордий дух їх, злинувши до неба, сам стає втіленням невмирущої ВОЛІ, чий голос і сьогодні відлунює в кожному серці, озивається в кожній незаскнілій душі, нагадує про честь і гідність, нагадує про себе».

Віктор СТУС,
письменник, заслужений журналіст України, заслужений журналіст АР Крим

На фото: Валентин Бут (праворуч) і Віктор Стус у «Світлиці» на її 25-річчя, Сімферополь, грудень 2017 р.; книга В. Бута та портрет його славного предка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 26.01.2018 > Тема "Душі криниця"