Версiя для друку Обговорити в форумi

Ще не вмерла України ні слава, ні воля,
Але час вже, любі браття, помінять нам долю.
Чверть століття змарнувавши на догоду зухам,
Довели ми Незалежність ледь не до розрухи...
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685393     

Аналіз подій політичного життя України останніх вісімнадцяти років, в яких намагався брати посильну участь, не можуть не наводити на роздуми про те, а чи виносимо висновки зі своїх намагань облаштувати країну, незалежність якої впала до ніг переважної більшості українського суспільства великою мірою неждано, а для чималої частини його ще й незатребувано. Мовлю про суспільство в цілому, адже — чого гріха таїти? — як тоді, в п'ятдесятимільйонній Україні Щербицького, борців проти комуністичного монстра було дуже небагато, так і тепер, в сорокамільйонній Україні Порошенка, тих, хто усвідомлено намагається очистити владу від монстра мафіозного, насправді, ганебно мало. Незадоволених, як тодішнім комуняцьким режимом, так і теперішнім мафіозно-олігархічним, ясна річ, було і є на порядок більше. От, лишень, все їх невдоволення як не йшло, так і досі не йде далі жалів та скарг за кухонними дверима. Як раніше, коли розпинали Джемілєва, Лук'яненка, Синявського, Стуса, Хмару, Чорновола, так і тепер вичікувально (а чим те все скінчиться?) спостерігають вони за відчайдушними намаганнями пасіонаріїв вирвати країну з лабет минулого, доєднатися до європейських цінностей, до вигод вільного громадянського суспільства.
Ніби й розуміючи критичну необхідність змін, особливо ж тепер, коли припекло майже до краю, коли роботи катма, а коли вона й є, то заробленого не вистачає, щоб сплатити за комірне, коли ехвективні менеджери, слідом за зданими на металобрухт заводами-фабриками, взялися здавати території, вони, тим не менш, не надто поспішають докласти своїх власних зусиль, аби спинити вже очевидне кожному сповзання у прірву.
Що то — вияв похвальної християнської терпимості, а чи психологія лукавого раба, що міняє волю з вигодами, які треба застоювати, на гарантовану миску юшки?
Глоризація Майданів, за таких обставин, виглядає надто сумною втіхою. Адже означає, що замість покрокової, системної зміни контрольованого мафією устрою на ефективну демократичну державу, кожного разу терпимо наругу над собою до останньої можливості, а потім, зірвавшись, намагаємося стрибнути через голову. Чи ж дивно, що майданний рух, значно вирісши упродовж років Незалежності кількісно, не спромігся на відповідний якісний ріст, так і не призвів до кардинальних змін системи влади? Більше того, якщо перший виступ — двотижнева Революція на Граніті 1990 року, чи мій перший Майдан — Україна без Кучми 2000-2001 рр. — були акціями, які проводились без участі олігархічного капіталу, його скандальна присутність чітко прослідковувалась і в Помаранчевому Майдані (гроші Березовського і Ко), і в Майдані Європейському (гроші Фірташа і Ко). А це означає, що мафіозна влада не лише знайшла спосіб уникнення цієї, досить нечастої загрози для себе, але й навчилася досить вправно користуватися народним збуренням для вирішення своїх цехових протиріч.
Тож, доки будемо й далі витанцьовувати перед приватизованими сценами, заглядаючи в рота крапленим валетам все з тої ж засмальцьованої колоди, не цікавлячись, хто те все проплатив, доки тягнутимемо руки за канапками від чергових березовських-фірташів, доки користуватимемося їх наметами, їстимемо з послужливо підігнаних ними польових кухонь, вдягатимемо їх однострої, маршируватимемо в підживлюваних ними “народних” дружинах — доти жоден майдан не увінчається перемогою нації. Хто платить, той і замовляє музику — забули?
Ризикуючи викликати невдоволення записних патріотів, змушений вкотре констатувати, що нація, попри всі знущання над нею мафіозної правлячої верхівки і цілої армії шахраїв та безпринципного бидла, що її обслуговує, і далі не робить усвідомлених порухів, аби змінити те кодло на державників — людей порядних, чия професійність не зводиться до голого патріотизму, набивання своїх кишень за чужий рахунок, а досвід не обмежується славним комсомольським минулим, створенням шахрайських схем чи рейдерством під егідою приватизованих державних структур.
Пора усвідомити, що наріжним каменем європейських цінностей, про які так багато розпатякують наші верховоди, є те, чого їм найбільше бракує — порядність. А це означає: дотримання слова, повага до закону, відповідальність за рішення і вчинки, відповідальність за націю, уособленням якої є створена нею держава, чесність та честь, зрештою, про які наша так звана еліта, схоже, і рожевого уявлення не має. А ще — практичний, дієвий патріотизм, коли незалежно від партійної приналежності, а чи відсутності такої, всі працюють не на власну кишеню чи інтереси сусідів, а на благо своєї нації.
Погодьтесь, це дещо інший рівень, аніж внесення законопроектів щодо зведення в часі війни (яку ніяк не зважаться визнати війною) чергових меморіальних комплексів, зокрема, Небесній Сотні (розслідування вбивства якої всі чотири роки гальмується на найвищому рівні), чи надривні крики “Слава Україні” в часі, коли, де-факто, Край ставлять на коліна.
Замість того, аби сконцентрувати всі сили на відродженні економіки, фінансової, банківської сфери, на поверненні сотень мільярдів, виведених в офшори, наша чинна влада чинить шалений спротив намаганням громадськості змусити її виконувати прийняте нею ж зобов'язання реформувати країну, очистити її від корупції. Нонсенс, коли НАЗК з мільйона поданих декларацій за рік перевірила лише трохи більше сотні, коли на замовлення АП вона хапається натомість перевіряти декларації антикорупціонерів — депутатів-єврооптимістів та членів громадських організацій, що викривають корупцію у владі. Нонсенс, коли міністр внутрішніх справ виводить спецпризначенців супроти детективів НАБ України, які ведуть слідство проти його сина, зав'язаного в корупційній афері з міністерством, очолюваним татом. Нонсенс, коли Генеральна прокуратура, очолювана невченим кумом Президента, ламає розслідування того ж Антикорупційного бюро, що вийшло на високопоставлених чиновників, розсекречує його агентів. Нонсенс і ганьба, коли та ж Генпрокуратура заявляє, що не має доказів проти спійманих в країнах Європи наших злодюг, що обібрали Україну на мільярди доларів.
А хіба не божевілля, коли в часі запеклої інформаційної війни, в часі, коли ворог викривляє реальність, докладає всіх зусиль, аби довести свою непричетність до війни на Донбасі — ба, навіть до анексії Криму! — Україна не має ЖОДНОГО каналу інформації, який би дозволив світовій спільноті хоч якось орієнтуватися в реаліях? Хіба не божевілля, коли редакцію української державницької газети, яка залишилася в Криму, звільняють за відмову перебиратися до Києва, попри те, що всі роки окупації вона продовжує безперебійно видавати чергові числа, оцифровувати архів, проводить (вже втретє!) всеукраїнський літературний конкурс для дітей і юнацтва? Хіба не божевілля в XXI сторіччі, коли центр ваги інформації впевнено переміщується у Всесвітню Мережу, вважати, що видавана в Києві паперова газетка з краденим іменем та нікчемним накладом, яка, до того ж, не може бути поширеною на теренах Криму, матиме більший вплив на кримського читача, аніж та, звична йому «Кримська світлиця», яку він щотижня може вільно читати на її офіційному сайті? Хіба не божевілля, що недолуга влада навіть на звернення більше трьох десятків українських письменників на підтримку кримської редакції «КС» реагує неначе глухо-сліпий імбецил? Сьогоднішня відписка на те звернення від Міністерства культури, в якій воно, окрім констатації факту свого виходу з числа співзасновників газети, навіть не намагається дати пояснення тому абсурду, в якому брало безпосередню участь, не дозволяє, як те не сумно, винести інакше судження.
Власне, хіба можна чекати чогось іншого від дрібних чиновників, коли Гарант Конституції і на четвертому році війни вперто не виконує її приписів, не приймає на себе обов'язків Верховного головнокомандувача, не створює Ставку Верховного головнокомандувача, місяцями, а в деяких випадках роками не призначає послів до країн, серед яких і наші ключові партнери? Натомість, вважає цілком прийнятним для себе насолоджуватись в колі сім'ї відпочинком на теплих островах, в той час, як його солдати, які своїх жінок та дітей не бачать місяцями, продовжують підставляти лоби під ворожі кулі та міни в засніжених окопах.
Порядність... Як же далеко ця людська чеснота від того, що демонструє наш пан Президент, керована ним прокуратура, услужливі суди і вівцювата більшість ВР! Про яку гідність може йти мова, коли замість того, щоб працювати над нагальними проблемами, для вирішення яких їх, власне, й було обрано до вищого законодавчого органу влади, цієї середи більше півсотні депутатів ВР замість того подалися... на молитовний сніданок до Вашингтона, а решта банально прогуляли засідання того ранку? Це з ними ми сподіваємось повертати здані ворогу території?
Чи ж дивно, що відразливий дух потомственних пахолків, яким далеко відгонить від нашої зацної влади, провокує відповідну реакцію? Вже давно забуте щире захоплення, з яким світ дивився на Україну в дні Євромайдану. На зміну теплим почуттям все частіше приходять жаль, прикрість і відверте роздратування.
Нам неприємно? А як би поставились ми самі до брудного, завошивленого сусіди, який замість того, щоб, засукавши рукава, навести лад у своєму власному домі, лише розпатякує про свої добрі наміри, а насправді і далі розводить щурів та тарганів, спускаючи вициганені у нас гроші не на капітальний ремонт своєї руїни, а на її прикрашання паперовими квіточками, не на забезпечення майбутнього замурзаним дітлахам своїм, а на свої власні розваги — брендові костюми, блискучі авто, дорогих хвойд?
Чи розуміємо, що той образ, окрім відрази, провокує значно серйозніші неприємності? Закон, ухвалений польським парламентом і підписаний цього тижня президентом Анджеєм Дудою є непомильною ознакою того, ким ми стаємо в очах світу.
Кажуть, на похиле дерево всі кози скачуть. Кліпаючи на все те зі своїх крайніх хат, мовчкуючи, немов заїжджене бидло, навіть не намагаючись викурити геть жирних вошей та блискучих гнид, що так впевнено угніздилися в дорогих костюмах нашої влади — а те можна зробити лише разом, гуртом — недовго чекати і на територіальні претензії з боку західних сусідів. Ким будемо, якщо втратимо державність, незалежність, за які наші пращури змагались упродовж довгих віків?
Тож не варто розбігатися, мов руді миші, по сусідах. Але не варто і відсиджуватися в крайніх хатах, вичікуючи чи то приходу Месії, чи нового Майдану. Маємо, натомість, згадати, що верховна влада в країні належить саме нам — нації. Маємо вже сьогодні, не чекаючи осені, зими чи нових виборів, виходити на протестні акції і тиснути, найперше, на парламент, змушуючи його до прийняття ключових законів, які дозволять привести до влади тих, хто здатний змінити Україну, повернути її в ряд успішних, процвітаючих країн. За нами правда і право, забезпечене Конституцією. Разом ми — сила. Пам'ятаймо лишень, що наша мета не зводиться до імені наступного президента чи прем'єра. Мова йде про принципи, які має сповідувати наша влада. І в основі тих принципів мають бути честь, гідність, порядність, професійність і дієвий патріотизм.
Це тривалий шлях, але починається він з першого кроку. Робімо ж той крок, товариство, змушуймо нашу владу не затягувати з антикорупційним законом, прийняття якого так боїться наша вошива політична “еліта”. Вимагаймо зміни виборчого законодавства, яке унеможливить присутність олігархату у владі . Вимагаймо його зміни щонайшвидше, з тим, щоб майбутні вибори вже відбувалися згідно з ним. Маємо усвідомити, що там, де ми опинилися сьогодні, це, без перебільшення, є питанням бути чи не бути незалежній Україні. Чи варто казати, що від його вирішення напряму залежить майбутне Донбасу і Криму? Час не чекає. Вікно великих можливостей, відкрите Історією для України в 1991 році, ще не закрилося повністю. Не чекаймо ж доки те станеться. Не марнуймо дорогоцінний час в лукавих сподіваннях, що хтось вирішить наші проблеми за нас. Виборюймо самі наш шанс на щасливе майбутнє!

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 09.02.2018 > Тема "Резонанс"