Версiя для друку Обговорити в форумi

Сумна звістка надійшла з Нью-Йорка. 8 січня 2018 року відійшов у вічність славний українець Теодор Воляник, відомий своєю жертовною діяльністю, повсякчасною турботою про українські справи та краян. Світлої пам’яті Теодор Воляник – один із основоположників та довголітній голова Фундації Українського Вільного Університету (про діяльність якої ми розповідали нашим читачам). Пріоритетом Фундації Українського Вільного Університету завжди була підтримка української освіти та науки, збереження культурної спадщини та національної свідомості серед молоді. Здавалося, як голова Фундації УВУ, Теодор Воляник мав бути повністю поглинутий цією колосальною працею. Проте багатогранна діяльність невтомного пана Воляника просто вражає. Він був багатолітнім членом Спілки Української Молоді (СУМ) в Америці та її керівних органів – як крайових, так і місцевих, у Міннеаполісі та у Нью-Йорку; голова відділу Організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ) в Нью-Йорку; член Організації Українських Націоналістів (ОУН); Крайової Ради Українського Конгресового Комітету Америки (УККА); Об’єднаного Комітету Українських Організацій Нью-Йорка.
Теодор Воляник народився 24 жовтня 1925 року у селі Монастирок, що на Львівщині. Плідна діяльність Теодора Воляника була неодноразово відзначена Українським Вільним Університетом, який двічі відзначав його – 2005 і 2017 рр., зокрема, званням Почесного Сенатора. Крайова Управа СУМ надала йому III ступінь Суспільника, а осередок СУМ у Нью-Йорку – звання Визначного члена Осередку. Плідна праця Теодора Воляника вражала своєю різноманітністю. Залишилися його спогади, що повертають нас у далекий 1988 рік. Саме того року, на початку липня, в Римі зібралося багато українців з вільних країн усього світу, щоб урочисто відзначити визначний ювілей – 1000-ліття Хрещення Русі-України. До Риму прибуло все вище духовенство Української Греко-Католицької Церкви. У величному кафедральному соборі св. Петра разом з Папою Іваном Павлом II Службу Божу відслужили наші Владики українською мовою. «У святкуванні 1000-ліття Хрещення Русі-України взяли участь члени СУМ і Пласту, - писав у спогадах Теодор Воляник. – Серед сумівців був і я, ми своєрідним табором мешкали у школі «Домус Пачіс», і там нас відвідав професор Петро Гой зі студентами – учасниками програми «Стежками батьків по Європі». Ця група також приїхала до Риму на святкування 1000-ліття Хрещення Русі. Тоді ми з професором Петром Гоєм обговорили можливість повезти студентів до Монте Касіно. Провідники кумівського табору нас підтримали, також погодився взяти участь у подорожі оркестр «Трембіта» з осередку СУМ у Монреалі, Канада. Одержавши дозвіл на подорож, ми винайняли два автобуси і через декілька годин прибули до підніжжя гори Монте Касіно. Майже в той самий час туди приїхали ще два автобуси українців-лемків з Польщі, котрі брали участь у святкуванні 1000-ліття Хрещення України-Русі в Римі. В їхній групі були два молодих священики, так що обидві наші великі групи зійшлися на спільні молебень і панахиду, вшановуючи пам’ять українських вояків, що далеко від рідної землі полягли в ім’я свободи і незалежності України. Оркестр «Трембіта» грав жалібні мелодії і стрілецькі пісні. Відправи закінчилися гімном «Ще не вмерла Україна». На самому вершку гори, на місці зруйнованого війною, наново збудованого монастиря отців-бенедиктинців. А в долині, трьома дільницями, розміщено «Польський військовий цвинтар». Цвинтар перебував в зразковому стані, за охайним металевим парканом, довкола зеленіють дерева. Під час війни німецька армія вигнала монахів з монастиря, а в будівлях розмістила військовий штаб, бо згори було добре видно весь простір долини, через яку біжить річка По. За гору Монте Касіно точилися страшні, криваві бої. Командування союзницьких військ послало у бій за Монте Касіно Другий корпус генерала Владислава Андерса, який здобув гору ціною величезних жертв. Тепер цей цвинтар під Монте Касіно залишився свідчити про ті жорстокі бої. Тут лежать понад 1000 вояків лише з Корпусу генерала Андерса. Але добре відомо, що в тій військовій формації, крім поляків, були також представники інших національностей – українці, білоруси, євреї. Й коли після наших відвідин Монте Касіно в українськомовній та англомовній пресі з’явилися відгуки про цю подорож і про могили українських героїв у Монте Касіно, польська преса негайно відповіла наклепами, заперечуючи участь у Корпусі генерала Андерса представників інших національностей, особливо українців. На щастя, не всі українці з Корпусу генерала Андерса загинули в битві за Монте Касіно, деякі з них по війні мешкали в Північній Америці – тож вони переконливо спростували ворожі наклепи польських шовіністів.
Українські студенти – учасники програми «Стежками батьків по Європі» під керівництвом професора Петра Гоя створили спеціальний фонд з метою, щоб кожного року, у вересні, на цвинтарі на горі Монте Касіно відправлялися заупокійні Служби Божі за полеглих українських вояків». Ось такий промовистий факт з життя патріота-українця, який за океаном самовіддано служив справі свого життя. І нагадування для нас, українців: історія не обривається в момент, а продовжується. І завдання сучасного покоління – завершити справи, що їх розпочали та вершили батьки. Знаковий момент, що його Петро Гой називає «справою до розв’язання”. Йдеться про те, що пам’ять про славних українців має бути пошанована. А на могилі вояків має постати гідний пам’ятник, як це зробили в Монте Касіно поляки.
Мине двадцять років, материкова Україна стане незалежною. Але надто крихкою й слабкою виявилася наша незалежність, загрожена з усіх боків відвертими ворогами й перекинчиками–вороженьками. І вкотре не засвоєний урок, без якого ми не зможемо рухатися вперед і завжди будемо приреченими на малоросійство. Допоки не вшануємо українських героїв та не станемо господарями на своїй землі, ніхто не шануватиме нашу країну. Такий закон і така правда життя: у світі поважають сильних. І з почуттям власної гідності. І про це добре знав блискучий виховник молоді, який дивився на багато кроків вперед – Теодор Воляник. Саме тому разом з Петром Гоєм опікувався програмою «Стежками батьків по Європі». Бо це було конче потрібно для студентської молоді – не лише відвідати історичні місця в Європі, а зафіксувати, ідентифікувати їх з українським світом. І це було символічно й накреслювало чіткі обриси на майбутнє. Адже до того часу, допоки не вшануємо і не захистимо могили наших славних українців в усьому світі, ми можемо називатися гідними нащадками.
Працювати для молоді, стати її виховником – ці слова не були порожніми для Теодора Воляника. Його дружина Ольга блискуче охарактеризувала діяльність чоловіка: «У нього не було чужих дітей. Усі були свої». Теплим та щирим словом про Теодора Воляника відгукнувся президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський: «Теодор Воляник був моїм виховником та комендантом у СУМі. Він був прикладом того українського покоління, яке я мав щастя запізнати і яке я назвав найкращим. Це покоління також моїх батьків; покоління, яке виростало між двома найбільшими в історії людства світовими війнами на землі, окупованій різними ворогами і зрошеній кров’ю її найкращих синів і доньок. Це покоління не знало буденних пригод чи приємностей, йому треба було виростати дуже скоро, бо, здавалося, кожний момент мав вирішальне значення, кожна хвилина характеризувалася буттям чи небуттям. Кінець війни не приніс ні перемоги, ні полегшення, хіба нове напруження. Боротьбу треба було продовжувати – тільки вже серед нових обставин, і починати своє життя наново». Зрештою, це те покоління українців, які на еміграції творили Україну, не дбаючи про власні статки та не переймаючись особистим збагаченням.
На жаль, серед новітніх неофітів, які освоюють чужинські землі, не так багато знайдеться послідовників таких особистостей, як Теодор Воляник. Адже вміти любити України «до глибини кишені» здатні не всі. Аскольд Лозинський згадав про вірш Богдана Лепкого «Видиш, брате мій, товаришу мій», що вважається своєрідним гімном українських емігрантів. Співаючи його на похоронних відправах, згадують усіх українців, що полинули у вирій з журбою у серці, закарбувавши у серці спогад про рідний край. У заключній частині вірша є такі слова: «Гине, гине в сірій мряці слід по журавлях». «У випадку цього найкращого, українського покоління, не міг поет більше помилитися, - зауважує Аскольд Лозинський. – Це покоління вже майже зовсім відійшло. Але його слід не загинув. Залишило це покоління за собою вагомі здобутки, мабуть, вагоміші, ніж будь-яке інше покоління. Це покоління збудувало духовну, національну, політичну та культурну основу для майбутніх поколінь не тільки у діаспорі, але також на рідних землях. А найголовніше, вони зробили з нас націю, завершили змагання кількома державно-творчими актами та вказали шлях захисту народу і його держави боротьбою, заснованою на власній силі нації. Сьогодні не зовсім вдячні наступні покоління цим доробком та капіталом користуються з надією, що вже ніколи ми не будемо простими незрячими гречкосіями». І ця заувага про «не зовсім вдячні покоління» є важливою, бо йдеться про важливі речі, невиконання яких може стати початком катастрофи. Ми не маємо права програти сьогоднішню країну, бо надто тяжкою була боротьба за незалежність.
А завершити велику битву за Україну має сьогоднішня молодь, й зокрема та, що має можливість здобувати освіту в Українському Вільному Університеті. Ректор УВУ Марія Пришляк переконана, що роль навчального закладу буде лише зростати. Це й не дивно, адже в умовах гібридної війни вкрай важливо, аби про український світ було відомо не через викривлені дзеркала російської пропаганди, а з перших вуст. Сьогодні університет прагне бути форумом для дискусій про минулу, теперішню та майбутню роль України в Європі – через доповіді, конференції, культурні заходи, акцентуючи увагу на європейському корінні України та її спадщини. І в цьому прагненні є майбутнє, адже підмурок закладали такі непересічні постаті, як Теодор Воляник. Нині його уваги, чуйності, мудрого слова так не вистачає родині, вірній дружині Ользі, усім друзям. Тож Україна сумує за своїм відданим сином. А у небі курличуть журавлі, поспішаючи у незнані світи. Й хоча гине «у сірій мряці слід по журавлях», проте добрий спогад про гідну людину залишається назавжди. Вічна пам'ять Вам, дорогий Друже!

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 02.03.2018 > Тема "Українці мої..."