Версiя для друку Обговорити в форумi

Загарбання Криму в 2014 році з усією очевидністю показало, що єдиною масовою організованою силою на півострові є кримці. Силою державницькою, патріотичною, додамо. Саме на заклик Меджлісу збиралися найчисленніші проукраїнські мітинги, акції протесту проти окупації. А що ж етнічні українці? - спитаєте. Частина їх виходила разом з кримцями, організовувала власні мітинги, до яких долучалися, до слова, українські громадяни московського, іншого етнічного походження, всі разом підтримували, як могли, обложені українські гарнізони. Але ж були й ті, кому в цей час набагато важливішим видавалась підготовка до належного відзначення двохсотліття з дня народження Кобзаря, і ті, що чимдуж поспішали виправити собі новенького червонобокого паспорта з двоголовою пташкою...
Отак і сталося, що в часі серйозного випробування найчисельнішою проукраїнською державницькою силою на півострові виявились саме ті, до кого держава, особливо її місцеві чиновники, ставилися з певним упередженням, недовірою, а то й з погано прикритою підозрою. Ганебне гальмування з виділенням землі під житлову забудову, сумнозвісний погром на Ай-Петрі, міліція, спецпризначеннці, служба безпеки, які замість боротьби зі злочинністю, замість виявлення та знешкодження армії московських агентів, що майже не ховаючись діяли на теренах півострова, натомість, концентрували свою увагу на кримцях...
Чи дивно, що за такого “особливого” ставлення з боку формально української влади, незважаючи на прямі загравання Кремля, корінний народ із завидною одностайністю відстоював український Крим? Аніскільки, якщо пам'ятати його непросту історію. Аніскільки, якщо не забувати, чиїми правонаступниками вважає себе сьогоднішня Московія. Аніскільки, якщо замість поділу на націоналістів, поміркованих та московомовних, відчувати себе єдиним народом. Аніскільки, якщо на клітинному рівні усвідомлювати, що окрім оцієї землі, в усьому великому світі не знайти і клаптя землі, що звався б Батьківщиною.
Дуже шкода, що ми не вічуваємо себе єдиним народом. Навіть сьогодні, після стількох уроків. Розділені, найперше, мовою, а відтак і ментальністю, прищепленою лукавими (і безпідставними, додамо) думками про якусь особливу виключність, елітність мови московської, її незамінність, як засобу міжетнічного спілкування, розділені належністю наших батьків, дідів, прадідів до тих, кого кидали в кадебешні застінки, і тих, хто кидав, хто вигрібав останню зернину, прирікаючи на мученицьку смерть мільйони нещасних, винних лише в тому, що після ляпасу по лівій щоці, покірно підставляли праву, ми й досі, на догоду нашим заклятим "друзям", побиваємо одне одного. Дивовижно, але замість того, щоб закасавши рукава, в поті чола будувати нову Україну - Україну успіху, добробуту, впевненості в завтрашньому дні, одні з нас ледь не весь свій потенціал концентрують на утвердженні величі Степана Бандери, інші ж, знаючи про нього не більше того, що вийшло свого часу з-під пера технологів Луб'янки, ладні і далі сидіти по шию в лайні, аби лишень не поступитися тим, що вони вважають своїми переконаннями.
Чи треба казати, що як перше, так і друге є контрпродуктивним з точки зору побудови успішної держави? Чи треба казати, що оте чублення грає на руку як відвертим ворогам зовнішнім, так і тим, хто нищить країну зсередини? Чи треба казати, що і ті, й інші роблять все можливе для продовження і посилення того нерозумного протистояння? Адже воно чи не найочевидніше доводить недозрілість "тупих хохлів" до своєї власної держави.
Колись, в післямові до своєї книжки "Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі", я звертав увагу читача на те, що велика нація не може жити, просуватися вперед з головою, виверненою назад.
Це не означає, що маємо забути славних пращурів наших, героїв, що поклали життя за націю - то інша крайність, ще більш небезпечна своїми наслідками. Це означає лише, що замість непродуктивного чублення, замість популістичного словоблуддя, маємо взятися нарешті за реальні справи. І не варто доводити при тому, що націоналізм - це синонім патріотизму, що факельні марші в сьогоднішній Україні не мають нічого спільного з факельними маршами в нацистській Німеччні. Варто твердо знати, що славу України не збудувати ані закликами, як би лунко їх не виголошувати і як би патріотично вони не звучали, ні найчисельнішими факельними чи якимись іншими маршами. Слава України виникає з щоденної копіткої роботи тих, хто, попри злочинну бездіяльність влади, яка продовжує паразитувати на "особливостях" нашої фіскальної системи, попри системну корупцію, яку моя влада холить, леліє і самовіддано захищає, попри ганебну керованість прокуратури з боку АП, попри явну сервільність судової системи, намагаються будувати її майбутнє сьогодні.
Чи треба пояснювати, що за такої системи одному заїждженому з сошкою при всьому бажанні не наситити невситимих сімох з ложкою? Масовий виїзд за межі України людей активних, молоді, зокрема, є не лише незаперечним доказом тому, але й присудом сьогоднішній посткомуністично-мафіозній системі.
Відтак, саме тут мав би міститися центр прикладення зусиль справжніх патріотів. Не в оголошенні себе послідовниками того чи іншого героя, не в зведенні меморіалів - в реальних справах.
Сьогоднішня Європа дуже похилилася вправо. На власні очі бачимо, як то в тій, то в іншій країні до влади приходять партії правого крила. Результат італійських виборів, які щойно завершилися, чітко в тому тренді. Найбільше ж турбує останнім часом правий ухил нашого західного сусіда - Польщі. Неоднозначні закони, які насторожили не лише нас, не лише Європу, але багатьох у світі - це не те, чим можна злегковажити. Адже вони можуть бути застосовані проти будь-якого громадянина України, не кажучи вже про наших заробітчан в Польщі і поляків українського походження. А там вже чути невдоволення нашими реформами в освіті з боку Угорщини. Як маємо реагувати на те? Гідно, панове. Гідно. А це значить, робити своє. Будувати не польську, не угорську, не московську, але українську Україну. І спроби обійтися лункими лозунгами, гнівними засудженнями, спроби проманеврувати між крапельок тут не допоможуть. Одне лиш очевидно: мали б докладати спільних зусиль, аби замість минулого - часто далеко неоднозначного - концентруватися на побудові успішного сьогодення, забезпеченого майбутнього.
В перекладі статті американських журналістів Нью Йорк Таймс, розміщеній в цьому числі, йдеться про причини популярності партії польських правих націоналістів, що перебуває нині при владі. На відміну від наших привладних "патріотів", вони, схоже, не на словах одних дбають про націю. І мова не лише про зниження пенсійного віку, не лише про вагомі субсидії, що стимулюють польські сім'ї до народження дітей. Чималу увагу сьогоднішній польський уряд приділяє патріотичному вихованню своїх громадян. Не обмежується при тому зведенням одних лише меморіалів. Так, польська держава, на відміну від української, не шкодує коштів на конкурси поезії, пісні, на створення якісних історичних фільмів, що прославляють вітчизняну історію. Зрозуміло, що все те є польськоцентричним, патріотичним, на загал. В тому світлі ані Бандера, ні Хмельницький, ні мій пращур не мають великих шансів на об'єктивність. Але то їх погляд на історію. То їх турбота, щоб ті їх погляди, особливо ж висловлювані з високих трибун, не були приводом для конфронтації з сусідами. Наша справа - адекватно реагувати на те і робити власні висновки.
На жаль, наша влада, схоже, має інші пріоритети. Серед тих пріоритетів створення музею Майдану (як відкуп за нерозслідування злочинів, вчинених в тому часі, та покривання вбивць, треба розуміти?), зведення меморіалу Небесній Сотні в часі, коли мали б кожну копійку вкладати в попередження відходу на небеса нових сотень і тисяч, нищення незалежних ЗМІ, зокрема, ліквідація в зданому ворогу Криму поперед московських спецслужб єдиної за всі роки Незалежності україномовної газети "Кримська світлиця", непомічання впритул всеукраїнського патріотичного літературного конкурсу для дітей "Ми - діти твої, Україно!", який звільнена два роки тому редакція «КС» продовжує організовувати і проводити з окупованої території. Перелік можна продовжувати. Та чи варто? Чи не краще замислитися, наскільки мудрою є влада, дії якої нищать довіру українців Криму, змушують корінний народ півострова сумніватися в її щирості щодо обіцянок надання Криму статусу національно-територіальної автономії? Чи не є такі її дії, як і оте затяте небажання звільнятися від корупції, фактична колаборація з ворогом в часі війни, де-факто, руйнуванням підвалин української державності? І ще: чи матимуть успіх українські націоналісти, якщо замість реальних дій по зміні прогнилої комуняцько-мафіозної системи влади, замість створення умов, вкрай необхідних для відродження Краю, будуть і далі концентруватися лише на непересічній особі Степана Бандери, знесенні іллічевих постаментів та перейменуванні вулиць?

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 09.03.2018 > Тема "Резонанс"