Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні, в день пам’яті жертв депортації 1944 року, ми згадуємо те пекло, у яке сталінський режим запроторив кримців. Тоді, сімдесят чотири роки тому, за три дні з місця було зірвано цілий народ, запхано в вантажівки, завантажено, немов якесь бидло, в вагони і вивезено за тисячі кілометрів від рідного краю. Злочин той не був спонтанним проявом дикого характеру «батька народів». Готувався, натомість, свідомо, виважено, з прорахуванням щонайдрібніших деталей. От лиш та свідомість була диявольською, а виваженість безжальною. Внаслідок жорстокості, насилля, нелюдського ставлення вже в часі однієї тієї операції загинуло велике число людей. Ще більше померло упродовж першого ж року депортації, не витримавши нестерпних умов на місцях примусового поселення, внаслідок хвороб та епідемій. Так, лише з червня по листопад 1944 року, за статистикою НКВС, загинуло 7% виселених. В абсолютних цифрах це 11 тисяч осіб. Маємо усвідомити, що для невеликого народу то були непоправні втрати. Адже, згідно даних Інституту демографії, наведених істориком, письменницею, ведучою телепрограми Таріх Седаси Гульнарою Бекіровою, за співвідношенням загиблих до загального числа етнічного населення, ці втрати вдвічі більші за ті, яких українці зазнали під час Голодомору. Загалом, втрати кримців за час депортації склали за різними даними від 20% до 45%.
Чим же завинили кримці? Чи не тим, що комуністичний режим, зазнавши ганебних поразок у перші роки війни, шукав, на кого б перекласти вину за свою нездарність? Звинувачення в зраді, які набули небачених масштабів в країні Рад ще задовго до війни, які, мов чума, викошували всіх, на кого падала бодай тінь підозри в нелояльності до режиму, спрацювали і тут. Більше того, в цьому випадку – у зраді було звинувачено не якихось окремих осіб, не маргінальні соціальні верстви, а цілу націю. Звинувачення було абсурдним апріорі, хоч би й з огляду на те, що більша частина боєздатного чоловічого населення нації воювала в лавах Червоної армії. В рядах Вермахту за весь час перебувало не більше шістнадцяти тисяч кримців. Це не до порівняння з восьмистами тисячами московитів, які воювали в його рядах, чи не так? Та де це й коли тоталітарні режими були помічені в логічному мисленні…
Окрім кримців, нищівній, націєруйнівній, принизливій карі було піддано німців, чеченців, інгушів, калмиків. Але, на відміну від них, кримців було засуджено не на рік, навіть не на десять років, а на безстрокову – вічну розлуку з вітчизною. В той час, коли іншим було дозволено повернутися в рідні місця, комуністична імперія не допускала кримців до Криму до останнього. Лише в дев’яності роки, ціною багатолітньої героїчної боротьби пасіонаріїв, таких як А.Сейтмуратова, А.Аблаєв, У.Абдураманов, С.Амет-хан, М.Джемілєв, Р.Джемілєв, А.Джеппаров, С.Меметов, Р.Мустафаєв, Б.Османов, Ю.Османов, А.Решидов, С.Сеїтвелієв, М.Селімов, М.Халілов, Р.Чубаров – боротьби, яку підтримували такі видатні особистості свого часу, як правозахисниця, засновниця Московської Гельсінської спілки Людмила Алєксєєва, генерал Петро Григоренко, письменники Олексій Костерін, Анатолій Марченко, академік Андрій Сахаров, ціною великих жертв, нація повернулася на батьківщину.
То були непрості часи. Розпад імперії супроводжувався неймовірною політичною турбулентністю та катастрофічним економічним спадом. З одного боку Москва, навіть підписавши Біловезькі угоди, не мала наміру віддавати Україні Чорноморський флот, принаймні, ту його частину, що базувалася в Криму. Наполягла, зрештою, на збереженні своєї військової потуги на півострові. З іншого, невиразна, інертна, часто боязка, угодницько-зрадницька великою мірою позиція української влади, яка замість чіткої державницької політики, замість утвердження України в Криму в усіх сферах – найперше, економічній, освітній, інформаційній – замість далекоглядної стратегії об’єднання Краю, де б всі етноси були життєво зацікавлені реаліями динамічного розвитку і процвітання, натомість здала всі ключові позиції на півострові місцевим «елітам» – вчорашнім комуністам, особам з шиями, вивернутими в бік Москви, а часто й таким, які були досить явно пов’язані з криміналом. Справжньою трагедією стали десятиліття розграбування Краю.
Чи треба казати, що тим «достойникам», за великим рахунком, не було діла до проблем репатріантів, що більшість з них сприймали кримців в гірших традиціях великодержавного есересеру – щонайменше, з прихованою підозрою, а часто і з відвертою антипатією. І це не лише про кримську-умовно-українську-владу, де в останньому скликанні майже всуціль біло-голубого парламенту було аж чотири представники від Руху-Курултаю. Київський погляд на Крим обмежувався Титаном, Содовим, Чорноморнафтогазом, СРЗ, пансіонатами, елітною нерухомістю, ласими шматками кримського узбережжя. Цю імпотентну за великим рахунком політику не змінила навіть така серйозна подія, як спроба утвердження керованого з Москви «президента» Криму. Київ, з його фобіями та пріоритетами, не здогадався тоді переграти Кремль, надавши створеній за його відвертого сприяння територіальній автономії рис автономії національної, утвердивши в правах корінні нації півострова – кримців, караїмів та кримчаків, чим, з одного боку привернув би їх серця, а з іншого – значною мірою вибив би тим самим зброю з рук як місцевих сепаратистів, так і самого Кремля.
Сумно, але небагато змінилося в цьому плані навіть після 2014 року. Безславно здавши Крим Московії, раз-по-раз наступаємо на ті самі граблі: на догоду ворогу викорчовуємо з півострова українське державницьке видання, ігноруємо, а де можна, то й шельмуємо тих, хто попри все продовжує підтримувати місток між Кримом і великою Україною, гендлюючи з окупантом, водночас, намагаємося чимдуж налаштувати проти себе мешканців окупованих територій, навішуючи на них ярлики нерезидентства, ганебно обмежуючи в громадянських, загальнолюдських правах, продовжуємо підтримувати московомовний образ Криму.
До глибини душі вражає, коли на четвертому році анексії, нібито українські Кримреалії продовжують допомагати Кремлю і далі московизувати півострів, ведучи програми, спілкуючись в радіоетерах майже виключно московською мовою – навіть тоді, коли багато чим ризикуючи, мешканці Криму телефонують на програму і ставлять питання, спілкуються мовою українською. Ганебно, погодьтесь, коли голодуючий в’язень пише з сімферопольських застінків листа до українства українською мовою, а київсько-кримські герої під прикриттям догідливо перекладають того зболеного листа мовою окупанта. Для кого стараєтеся, пани мої дрібнесенькі? Невже гадаєте, що ті в Криму – безвідносно етносу – хто не байдужий до України, не зрозуміють того, що мовить зболена душа Балуха? Чи сподіваєтесь розпропагувати Володимира Володимировича? А може, хочете в такий спосіб запевнити кримчан, що коли Україна поверне Крим, все буде папрежнєму?
Або от: чи мудро чинить моя влада, коли навіть після найкрасномовніших доказів україноорієнтованості кримців, після того, як вони, попри численні намагання Кремля переманити на свій бік, підкупити, застрахати їх, показали себе найбільшою, найзгуртованішою, чи не найпослідовнішою українською громадою Криму, вона другий рік поспіль затягує з наданням Криму статусу національної автономії?
Ще більше обурює, коли якісь мосійчуки, мірошніченки, вилупивши очі, криком кричать про недопустимість в унітарній державі будь-яких автономій, коли шклярі, не ховаючись, відхрещуються від Криму назагал, коли сам пан Президент, спершу обіцявши обстоювати національно-територіальну автономію, потім (привіт дядьку Фройду!) мовить чомусь про автономію культурну, вносить подання щодо позбавлення громадянства тих, хто під тиском окупаційної влади, обставин, чи того й іншого водночас, змушений йти служити до війська, засвітитися на виборчій дільниці чи отримати, скажімо, таку пільгу, як безкоштовне видалення катаракти. Останнє подання, дяка Богові, відкликано. Але які сюрпризи чекають на нас завтра?
Вшановуючи сьогодні пам’ять невинних жертв сталінського режиму, хіба не мали б ми зробити все, аби влада держави Україна відійшла врешті-решт від гібридної тактики у стосунку до власного народу, діяла натомість виключно в його інтересах, і то не лише на словах. Історія кримців трагічна: криваве завоювання, дві депортації, розпорошення по світах, півстоліття без права повернення на батьківщину, коротка радість повернення і нова гірка неволя. То чи морально нам, не зумівши захистити націю, яка, не маючи власної держави, змушена була покладатися на нас, ще й позбавляти її природного права стати частиною влади на власній землі? Питання риторичне.
Довіра безцінна річ. Її важко завоювати, але надзвичайно легко втратити. З усіма витікаючими наслідками. Ставаймо ж державниками, товариство, відчуваймо відповідальність за кожне своє слово, тим більше, за дію чи ницу бездіяльність. Інакше не минути нам ні нових депортацій, ні голодоморів…

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 18.05.2018 > Тема "Резонанс"