Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2923)
З потоку життя (6092)
Душі криниця (3367)
Українці мої... (1441)
Резонанс (1461)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1647)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
АДЕЛЬ СТАН╤СЛАВСЬКА: Я ТА, ЩО ТРИМА╢ СВ╤Т
Сьогодн╕ господинею Поетично╖ Св╕тлиц╕ ╓ Адель Стан╕славська. Справжн╓ ╕м'я – Олександра...


«РИМОВАНИЙ ╤РП╤НЬ»
3 жовтня в столичному Будинку письменник╕в в╕дбулася презентац╕я зб╕рника поез╕╖ «Римований...


«ЯК ДАЛ╤ ЛОВИТИМЕШ ГАВИ - НЕ БУДЕ У ТЕБЕ ДЕРЖАВИ!»
Наше покол╕ння на цих знущаннях повинно поставити крапку. Щоб н╕коли ╕ н╕кому не хот╕лося б╕льше...


ЗАХИСТИ, ПОКРОВО-МАТИ!
День Покрови Пресвято╖ Богородиц╕ — велике християнське свято, яке щор╕чно в╕дзнача╓мо 14...


ТА╥НА СЛОВА
У золот╕ вереснев╕ дн╕ Червоноград ста╓ центром л╕тературного свята... П╕дбито п╕дсумки VIII...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2018 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#21 за 25.05.2018
АСАНЧИК ╤ КАШКАЧИК

В╕домий кримськотатарський письменник Рустем Муед╕н (Муед╕нов Рустем Османович) народився 6 липня 1919 року в Акмесджит╕ (С╕мферопол╕). Батько – Осман Муед╕н був членом парт╕╖ М╕лл╕ Ф╕рка, через що зазнавав пост╕йних пересл╕дувань. Кр╕м Рустема в с╕м’╖ було ще шестеро д╕тей. Р╕дний брат Рустема Муед╕на Мемет Севд╕яр (Муед╕нов) був в╕домим кримськотатарським журнал╕стом, поетом, перекладачем.
П╕сля зак╕нчення с╕мферопольсько╖ школи №13 Рустем Муед╕н служив у лавах Радянсько╖ арм╕╖, з початком в╕йни п╕шов на фронт. 18 травня 1944 року разом з ус╕╓ю родиною був депортований в Узбекистан.
Кр╕м в╕домо╖ п’╓си «Сёнмеген йылдызлар» («Непогасл╕ з╕рки»), Рустем Муед╕н написав 6 великих п’╓с на дв╕ д╕╖, роман, чимало пов╕стей та опов╕дань.
Ряд твор╕в перекладалися ╕ публ╕кувались рос╕йською, укра╖нською мовами. Працював у Кримському республ╕канському рад╕оком╕тет╕, а також кореспондентом в газет╕ «Къырым». Був членом Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни.
Не стало Рустема Муед╕на 24 с╕чня 2012 року.
 
 Рустем Муед╕н
 АСАНЧИК ╤ КАШКАЧИК

 Якщо веселе ся╓ сонце,
 Життя веселе буде в нас…
 (З п╕сн╕ дово╓нних л╕т)
 
 Оп╕вноч╕ трич╕ постукали у в╕кно. За мить – ще дв╕ч╕. Шеф╕ка п╕дхопилася з л╕жка й метнулася до дверей. П╕дняла засув, двер╕ тихо прочинилися ╕ до хати зайшов ╖╖ чолов╕к Ем╕русе╖н. В╕н був партизаном.
 «Тебе н╕хто не бачив?» – спитала Шеф╕ка. «Н╕, все село спить. Н╕мц╕ караулять т╕льки б╕ля будинк╕в, де вони живуть», – в╕дпов╕в чолов╕к.
 У темряв╕ раптом почулося якесь тонке скавул╕ння. «Ой, що таке?» – здивовано спитала Шеф╕ка, вдивляючись у п╕тьму. «Не б╕йся, не б╕йся, – сказав Ем╕русе╖н, – дай-но руку, ось зараз побачиш, що це», – ╕ потяг ╖╖ руку соб╕ за пазуху.
 Долоня Шеф╕ки торкнулася чогось м’якого, теплого, воно ворухнулося ╕ знову заскавул╕ло – ж╕нка аж в╕дсахнулася. «Та що ж там у тебе?!»
 – Ти що, злякалася? Це ж цуценя! – сказав чолов╕к, витяг з-за пазухи ╕ опустив безпорадне собача на дол╕вку.
 – Ой, та воно ж зовс╕м ╕ще молочне. ╤ чим же його годувати? – Шеф╕ка п╕дхопила теплий тремтячий клубочок на руки, погладила.
 – Звичайно, молочком ми його балувати не зможемо, але ж з╕ столу як╕сь крихти лишатимуться, виростимо.
 – Тепер нав╕ть зайвих крихт не бува╓, – з╕тхнула Шеф╕ка.
 – Я прин╕с вам з г╕р трохи сухар╕в.
 – Ви ходите в село по харч╕, а у горах ще й корж╕ вип╕ка╓те? – спитала дружина.
 – Та н╕, це ми обоз н╕мецький захопили. Коли командир в╕дправляв мене сюди, то сказав, щоб я взяв трохи сухар╕в, бо зна╓, що все одно ж зайду додому. А я, скориставшись нагодою, як подарунок Асанчику, прихопив ще й оце цуценя. Собака в горах привела четверо щенят, от ми ╖х ╕ роз╕брали. В╕йна вже йде до к╕нця, то матимемо у двор╕ свого сторожа.
 Ем╕русе╖н розпитав дружину про н╕мц╕в у сел╕, ск╕льки ╖х, чи не пом╕тила, яка у них зброя, куди й коли ви╖жджали. Наостанок приголубив поглядом сплячого сина, попрощався з дружиною ╕ подався знову у гори.
 Пров╕вши чолов╕ка, Шеф╕ка п╕д╕йшла до л╕жка, де спав Асанчик, лягла поруч, але довго не могла заснути, перегортаючи в пам’ят╕ минуле…
 Шеф╕ка й Ем╕русе╖н разом зак╕нчили початкову с╕льську школу ╕ хот╕ли ╖хати до м╕ста, щоб учитися дал╕, але голова колгоспу, боячись втратити молодих прац╕вник╕в, вс╕ляко ╖х в╕д цього в╕дмовляв й переконував, аби вони залишалися в сел╕. Б╕льш╕сть молод╕ трудилася тут у садах й на тютюнових полях.
 Юнак ╕ д╕вчина покохали одне одного, тож питання про навчання само собою перем╕стилося на другий план. Шеф╕ка й Ем╕русе╖н збиралися спочатку одружитися, а вже пот╕м разом податися до м╕ста. Вже й нам╕тили вес╕лля на ос╕нь, але не все так сталося, як гадалося...
 Навесн╕ 1937 року повсюди йшли приготування до першотравневих свят. Брат Шеф╕ки з двома друзями – комсомольцями-актив╕стами – прикрашали сцену в с╕льському клуб╕. Хлопець п╕днявся на драбин╕, щоб закр╕пити кумачевий транспарант, й ненароком зачепив бюст Стал╕на, який звалився з постамента ╕ з гуркотом покотився сценою. Юнак метнувся за ним – ╕ аж сполотн╕в, побачивши, що хоча сам г╕псовий Стал╕н ╕ не розбився, але у нього в╕дколовся шматочок носа.
 Хлопець злякано дивився на друз╕в. «Що ж нам тепер робити?» – спитав у в╕дча╖. Т╕ лише здвигнули плечима.
 Тод╕ так╕ випадки вважалися замахом на самого товариша Стал╕на. Розгублений юнак покликав батька. Той порадив намочити й приставити носа до голови, але один з хлопц╕в зауважив, що н╕с подовша╓ ╕ буде пом╕тна тр╕щина, а як висохне – в╕н в╕двалиться знову.
 Батько Шеф╕ки звернувся до хлопц╕в: «Ви ж товаришу╓те? Зможете зберегти це в та╓мниц╕?» «Звичайно», – дружно запевнили т╕.
 «Я цей бюст розколю, щоб не можна було вп╕знати, ми покладемо його в м╕шок, в╕днесемо ╕ закопа╓мо в горах, – сказав батько. – А ви заховайте постамент десь п╕д сценою, тод╕ н╕хто й не спохватиться»…
 Свято пройшло спок╕йно. Але п╕сля нього, у н╕ч з 3 на 4 травня, в село нагрянули сп╕вроб╕тники НКВС, забрали ╕ кудись повезли батька ╕ брата Шеф╕ки на сво╓му «чорному воронку». Ск╕льки пот╕м не намагалися Шеф╕ка з мат╕р’ю ╖х в╕дшукати, але так ╕ не знайшли. Куди б вони не зверталися, ╖м в╕дпов╕дали, що таких людей у них нема й н╕коли не було. ╤ до цих п╕р про них нема жодних зв╕сток – а нин╕ вже лютий 1944 року. ╤ н╕коли Шеф╕ка вже не дов╕да╓ться, що ╖╖ брат потрапив у штрафну роту ╕ загинув у боях за Стал╕нград, а батько помер у таборах в╕д голоду ╕ знущань.
 ...Шеф╕ка прокинулася стривожена. Починало св╕тати. Асанчик спав, немов ягнятко, а цуценя, згорнувшись клубочком на дол╕вц╕, лише часом поск╕млювало.
 З тривожними думками Шеф╕ка знову повернулася у важк╕ спогади. За р╕к, що минув п╕сля того жахливого випадку, ╖╖ мама дуже зм╕нилася, вона увесь час тужила, переживаючи за долю чолов╕ка ╕ сина, змарн╕ла, посив╕ла. Якось вона сказала дочц╕: «Марно чекати на тих, хто п╕шов в╕д нас в нев╕дом╕сть. Жив╕ мають жити дал╕, лиш би Аллах вбер╕г вас в╕д г╕ршого. Якщо ви з Ем╕русе╖ном поберетеся, я можу вже й спок╕йно померти».
 Наприк╕нц╕ л╕та Ем╕русе╖н ╕ Шеф╕ка справили вес╕лля. А через два тижн╕ не стало матер╕, убито╖ стражданнями й горем п╕сля зникнення чолов╕ка ╕ сина…
 Молодята жили у мир╕ й згод╕, кохаючи ╕ шануючи одне одного. У серпн╕ 1939 року в них народився син Асанчик. Це була дуже рад╕сна ╕ щаслива под╕я, але серце Шеф╕ки точила якась п╕дсв╕дома гн╕тюча тривога за долю сво╓╖ дитини. П╕сля зникнення батька ╕ брата та смерт╕ матер╕ вона не бачила радост╕ у сво╓му житт╕. «╤ невже ж цей св╕т буде завжди таким?» – запитувала саму себе Шеф╕ка ╕ себе ж заспокоювала, що хоча б ╖хн╕ д╕ти не повинн╕ знати горя й страждань.
 Через травму руки Ем╕русе╖на не взяли з ровесниками до арм╕╖. Хоча мав лише 4 класи осв╕ти, його поставили керувати бригадою, що вирощувала тютюн. Спозаранку в╕н йшов у колгосп на роботу, п╕зно увечер╕ зморений повертався додому, та все ж в╕рив у краще життя, що сво╓ю працею вони з дружиною зможуть його облаштувати.
 Але кривавим вихором налет╕ла в╕йна. Вл╕тку 1941 року Ем╕русе╖на та його односельц╕в моб╕л╕зували до Радянсько╖ арм╕╖. Новобранц╕в привезли у С╕мферополь, перевдягли у стару в╕йськову форму й в╕дправили у б╕к Перекопу обороняти шлях на Крим. Кожному солдату видали по 15 патрон╕в, а на кожних 10 б╕йц╕в – по 3 гвинт╕вки. Люди занепоко╖лися, п╕шли розмови, що гол╕руч неможливо зупинити озбро╓ного до зуб╕в ворога. Полковий ком╕сар з╕брав б╕йц╕в ╕ заявив, що у них нема╓ б╕льше збро╖, тому вони змушен╕ так д╕яти. Але той, хто любить Батьк╕вщину, любить Стал╕на, повинен зубами вчепитися в горлянку ворогов╕, в╕д╕брати у нього зброю ╕ направити проти нього самого. А т╕, хто поширюватиме пан╕чн╕ чутки, що п╕дривають бойовий дух солдат╕в, будуть покаран╕ зг╕дно ╕з законами в╕йськового часу. При цьому в╕н приставив палець до скрон╕, промовисто натякаючи, як саме вони будуть покаран╕.
 Ус╕ розум╕ли, що без гвинт╕вок, з 15 патронами, як╕ ще й треба встигнути по черз╕ використати, вони не зможуть протистояти н╕мецьким автоматникам, котр╕ посипатимуть ╖х кулями, як градом. Тому – як на початку в╕йни на зах╕дному фронт╕, так ╕ тепер, у Криму, солдати були готов╕ до того, що ╖м у безвиход╕ просто доведеться рятуватися втечею.
 Н╕мецьк╕ л╕таки засипали бомбами наш╕ окопи на передн╕й л╕н╕╖ оборони, Радянська арм╕я зазнавала поразки за поразкою. А в газетах писали, що «наш╕ в╕йська, ведучи жорсток╕ бо╖ з переважаючими силами ворога, з метою запоб╕гання значних втрат живо╖ сили змушен╕ в╕дступити ╕ зайняти оборону на нових, заздалег╕дь п╕дготовлених позиц╕ях»…
 П╕д час одного з таких бо╖в кримськ╕ новобранц╕ не пом╕тили, як опинилися в оточенн╕. Серед тих, хто потрапив у полон, був ╕ Ем╕русе╖н. Але через дек╕лька дн╕в йому з товаришами вдалося втекти й ман╕вцями добутися до свого села. Зваживши ситуац╕ю, в╕н з╕ сво╖ми односельцями подався у гори до партизан╕в. Коли бував на завданн╕ у розв╕дц╕, збираючи ╕нформац╕ю про фашист╕в, деколи крадькома заходив додому.
 …Забувшись у важких спогадах, Шеф╕ка й не пом╕тила, як настав ранок. П╕днявшись, почала готувати на сн╕данок чамача* – суп ╕з «щипаними» галушками. Щоб розбудити Асанчика, поклала б╕ля нього цуценя, яке вже трохи осво╖лось, посм╕лив╕шало. Напевне, здогадавшись, хто тут буде його найкращим другом, собача з╕пнулося хлопчику на груди ╕ почало лизати йому обличчя. Асанчик спросоння щось пробурмот╕в, хот╕в прикритися руками – ╕ натрапив на цуценя. В╕н хоч ╕ розплющив уже оч╕, але н╕як не м╕г второпати, що ж в╕дбува╓ться – проснувся в╕н, чи ще спить? Хлопчик отороп╕ло дивився на песика, а тод╕ гукнув матер╕ у сус╕дн╕й к╕мнат╕: «Мамо, послухайте, а я ув╕ сн╕ бачив цуценя!» Мати п╕д╕йшла до нього, посм╕хнулася: «Це не сон, синку. Це уноч╕ тоб╕ батько прин╕с. Як ти його назвеш?» «Копек**» – сказав син. «Н╕, це справд╕ собака, але у кожно╖ тваринки ╓ сво╓ ╕м’я. Бачиш, у нього на лоб╕ пляма? Давай його назвемо Кашка***». «Добре», – погодився Асанчик ╕ погладив цуценя. «Тепер ти будеш його так називати, в╕н звикне ╕ буде озиватися на сво╓ ╕м’я», – сказала мати.
 З того дня дружба м╕ж Асанчиком ╕ Кашкою все м╕цн╕шала, вони все б╕льше прив’язувалися одне до одного. Коли Кашка к╕лька раз╕в нашкодив у к╕мнат╕, його перевели у дв╕р, змайстрували йому будку, ╕ щоб не було холодно, кинули зам╕сть п╕дстилки старий п╕джак. Як потепл╕шало, бешкетник Кашка витяг того п╕джака з будки й почав шматувати. Асанчик в╕д╕брав його забавку ╕ кинувся навтьоки. Кашкачик погнався за ним, хапаючи зубами то за п╕джак, то за штанину Асанчика. Отак вони удвох гралися й веселилися.
 Зазвичай, Асанчик, просинаючись уранц╕, любив пон╕житися в л╕жку. А тепер, ледь розплющивши оч╕, в╕н одразу п╕дхоплювався й б╕г гратися з цуценям. Коли ж хлопчик трохи затримувався, то Кашкачик п╕дб╕гав до дверей ╕ шкр╕бся у них й тявкав доти, поки ╖хня дружна компан╕я не возз’╓днувалася. Весь час вони проводили разом. Бувало, Асанчику його друг нав╕ть приходив у сон, ╕ в╕н бурмот╕в: в╕дпусти, не тягни, порвеш! – й посм╕хався ув╕ сн╕.
 …П╕сля того, як ╖хн╓ село було зв╕льнено в╕д ворога, партизани стали повертатися додому. Десь в середин╕ кв╕тня 1944 року Шеф╕ка почула знадвору голоси: партизани повертаються! партизани повертаються! П╕дхопивши Асанчика, вона метнулася на вулицю, куди вже висипали люди. ╤ справд╕, на околиц╕ села пом╕ж дерев появилися ╖хн╕ односельц╕-партизани, що спускалися з г╕р до р╕дних дом╕вок. Вони рад╕сно в╕талися, обн╕малися, ц╕лувалися з╕ сво╖ми дружинами, д╕тьми, котр╕ виб╕гли ╖х зустр╕чати. Шеф╕ка приглядалася до чолов╕к╕в, що виходили з л╕су, спод╕ваючись, що зараз побачить свого коханого, п╕дб╕жить ╕ пригорне його. Ось уже п’ятеро, семеро партизан╕в вийшли… А ╕нш╕ – чому не з’являються? Ем╕русе╖н, коли востанн╓ пров╕дував ╖╖, казав, що ╖хн╕х односельц╕в у загон╕ було п╕втора десятка. Шеф╕ка занепоко╖лася. Партизани ╕ т╕, хто ╖х зустр╕чав – майже все село з╕бралося на околиц╕.
 – А де наш╕ чолов╕ки, чому вони не прийшли? – стривожено запитала ще одна партизанська дружина.
 – Дай вам Аллах сил ╕ терп╕ння, – в╕дпов╕в хтось ╕з партизан╕в. – В останньому бою вони геро╖чно загинули. Фашистськ╕ кул╕ скосили ╖х...
 – ╤ м╕й теж загинув?! – скрикнула ╕нша ж╕нка.
 Ж╕нки не хот╕ли в це в╕рити, вони обступили вц╕л╕лих партизан╕в, безперервно перепитуючи, називаючи ╕мена сво╖х чолов╕к╕в.
 – Вс╕ вони в╕ддали життя за нашу Батьк╕вщину. Хай буде земля ╖м пухом, – сказав л╕тн╕й сивочолий партизан. Тамуючи хвилювання, в╕н назвав ╕мена вс╕х полеглих побратим╕в, серед яких був й Ем╕русе╖н.
 Вражен╕ ц╕╓ю зв╕сткою, що, здавалося, потрясла небо ╕ землю, дружини ╕ д╕ти загиблих г╕рко ридали. Хоч ╕ кажуть, що вогонь палить те м╕сце, де в╕н упаде, та ця новина стала скорботною для вс╕х с╕льчан. Рад╕ючи визволенню в╕д ворога, вс╕ тужили за втратами. Але загиблих не повернеш… А живим треба якось жити дал╕…
 З настанням весни почалися роботи в садах, городах, люди ремонтували сво╖ осел╕, що постраждали п╕д час окупац╕╖. Кожен, як м╕г, долучався до справи. Шеф╕ка, коли бралася за ╕нструменти, котр╕ ще, здавалося, берегли тепло чолов╕кових рук, спершу плакала. Вона зранку до вечора поралася по господарству, а коли згадувала, що треба ще й в╕дробляти у колгосп╕, то просто руки опускалися. Вона переживала, що тепер ╕ так несолодке ╖╖ життя буде дуже сутужним, бо залишилася одна з малою дитиною. Згадуючи слова матер╕, лише повторювала: вбережи нас, Боже, в╕д г╕ршого...
 П╕сля визволення ╖хнього краю в╕д фашист╕в ус╕ жили спод╕ваннями про швидке зак╕нчення в╕йни ╕ налагодження мирного життя. Роботи було дуже багато. Спланувавши затрашн╕й день, 18 травня, Шеф╕ка лягла спати трохи ран╕ше.
 …Оп╕вноч╕ так гучно загрюкали в двер╕, що Шеф╕ка аж з╕рвалася з л╕жка. Забившись у куток, вона тремт╕ла в╕д страху, думаючи, що це, напевне, повернулися фашисти.
 У двер╕ почали гупати ще сильн╕ше – аж вламуватися. Зовн╕ почулася рос╕йська мова – наказували в╕дчинити. «Хто ви? Що вам потр╕бно?» – злякано запитала Шеф╕ка. «В╕дчин╕ть двер╕! Ми з НКВС!» – в╕дпов╕в грубий голос. «Прийдете вранц╕, у мене дитина спить», – хвилюючись, не знаючи, що й сказати, проговорила ж╕нка. «Якщо не в╕дчиниш, ми вилама╓мо двер╕!» – знову прокричав той голос.
 Шеф╕ка ледь п╕дняла засув, як у д╕м вломилися оф╕цер ╕ дво╓ солдат╕в з автоматами напереваги. «Ой, та це ж сво╖, а я думала, що фашисти повернулися!» – вигукнула Шеф╕ка. «Засв╕ти лампу!» – наказав оф╕цер, не звертаючи уваги на ╖╖ слова.
 Ж╕нка тремтячими руками запалила гасову лампу. Оф╕цер сказав: «У вас 15 хвилин. В╕зьм╕ть ╕з собою до 20 к╕лограм╕в найнеобх╕дн╕ших речей ╕ виходьте на вулицю. А все дорогоц╕нне – золото, ср╕бло ╕ також зброю здайте мен╕», – додав в╕н.
 – Яке золото, яка зброя? Ви прийшли сюди помилково!
 – Не втрачай часу за зайвими балачками, швидше збирайтеся! Зг╕дно указу парт╕╖ ╕ уряду вс╕ кримськ╕ татари, як зрадники Батьк╕вщини, виселяються з Криму.
 – Ми не зрадники, м╕й чолов╕к був партизаном. М╕сяць тому в╕н загинув у горах, – сказала Шеф╕ка. – Ми н╕ в чому не винуват╕! Ми радянськ╕ громадяни!
 – Швидше буди дитину ╕ одягайтеся! – грубо викрикнув оф╕цер ╕ п╕дштовхнув ж╕нку до сплячого Асанчика.
 Шеф╕ка, зрозум╕вши, що виходу нема, похапцем накинула щось на себе, розбудила й вдягла сина, думаючи, що це якась помилка, що скоро все з’ясу╓ться.
 Асанчик, спросоння побачивши в╕йськових, був геть розгублений.
 – Ваш час ск╕нчився. Гас╕ть лампу й виходьте на вулицю, – наказав оф╕цер.
 П╕дхопивши дитину, Шеф╕ка, а за нею й в╕йськов╕, вийшли з хати.
 Кашкачик, побачивши людей, почав лащитися до них, п╕дб╕г до оф╕цера, граючись, учепився йому в чобота. Але оф╕цер так копнув цуценя, що воно заскавчало, полет╕ло, неначе м’ячик, й упавши на землю, затихло.
 «Не бий його!» – вигукнув Асанчик, плачучи й вириваючись з материних рук, щоб подивитися, що з його другом. Але мати прошепот╕ла: н╕, синку, не можна! – й м╕цн╕ше притиснула його до себе.
 З ус╕х двор╕в виходили односельц╕ й збиралися б╕ля клубу. Побачивши, що ця б╕да торкнулася не лише ╖╖ одно╖, Шеф╕ка трохи заспоко╖лась. Але серце все одно щем╕ло в╕д страху й тривоги. Те, що в╕дбувалося, не вкладалося в голов╕.
 На св╕танку вс╕ кримськ╕ татари, що жили в сел╕, були з╕бран╕ б╕ля клубу. Вирван╕ з╕ сну, стомлен╕, схвильован╕ селяни були розгублен╕ й пригн╕чен╕, не знаючи, що буде дал╕. Дехто взяв ╕з собою згорнут╕ ковдри, хтось встиг кинути до м╕шк╕в як╕сь харч╕, у декого були вузли з одежиною – що втрапило п╕д руку. А у Шеф╕ки окр╕м сина на руках не було н╕чого.
 Люди намагалися якось осягнути й пояснити те, що в╕дбувалося. «Чому ця б╕да звалилася саме на наш╕ голови?» – у в╕дча╖ запитував хтось. «Не т╕льки на наш╕. З сус╕днього села приб╕г чолов╕к, в╕н розпов╕в, що у них д╕╓ться те ж саме», – в╕дпов╕ла л╕тня ж╕нка. «Це лихо не т╕льки в нашому сел╕, воно вс╕х наших земляк╕в зачепило», – сказав згорблений сивий д╕дусь.
 П╕д’╖хали к╕лька вантажних автомоб╕л╕в, людей почали заганяти на них. Зчинились метушня, гам╕р. Кашкачик п╕дняв голову ╕ шарпнувся у б╕к вулиц╕, але задн╕ лапи зовс╕м не слухалися його. В╕н застогнав в╕д болю й безсилля ╕ знову безвольно зронив голову на землю.
 Коли вс╕х людей повантажили, оф╕цер п╕сля швидкого огляду спорожн╕лих будинк╕в наказав рушати. Нещасн╕, приречен╕ люди, зрозум╕вши, що ╖х в╕дривають в╕д р╕дних дом╕вок, почали плакати, голосити. Довк╕л лунали крики, чулися стогони, зойки ╕ причитання.
 …
 Кашкачик, з╕бравши останн╕ сили, ч╕пляючись передн╕ми лапами за землю, поповз уб╕к вулиц╕. Але ще коли в╕н був посеред двору, машини, по-зв╕рячому прогарчавши двигунами, вже зникали за поворотом, залишаючи по соб╕ лиш перем╕шану з вихлопними газами куряву. Зрозум╕вши, що в╕н не зм╕г попрощатися з Асанчиком, Кашкачик зупинився, прислухався до стихаючого завивання двигун╕в, поклав голову на передн╕ лапи ╕ втупився в одну точку. Н╕би обм╕рковуючи щось, в╕н довго лежав на цьому м╕сц╕, пот╕м п╕дповз до сво╓╖ будки ╕ затих.
 …
 На зал╕зничн╕й станц╕╖ творилося справжн╓ пекло. Ж╕нки голосили, д╕ти плакали, люди кричали, шукаючи сво╖х близьких. Конво╖ри позаштовхували ус╕х в товарн╕ вагони, наглухо позачиняли двер╕ ╕ по╖зд незабаром рушив. З вагон╕в чулися плач ╕ голос╕ння. Це було розставання кримськотатарського народу з╕ сво╓ю Батьк╕вщиною – н╕хто не хот╕в в╕рити, що це прощання з нею назавжди. Багато хто думав, що про все, що в╕дбувалося, донесуть товаришу Стал╕ну ╕ в╕н знову ус╕х ╖х поверне додому й покара╓ цих ворог╕в народу, бо так з ними могли вчинити т╕льки вороги.
 З наступного дня п╕сля початку руху по╖зда людям почали давати по шматочку чорного хл╕ба ╕ черпаков╕ супу, яких часто не вс╕м вистачало. Причому, було незрозум╕ло, що в тому супов╕, з чого приготована та каламутна баланда, якою годували людей. Добре, що деяк╕ люди не розгубилися ╕ захопили з собою хоч як╕сь харч╕. Вони допомагали тим, у кого, як у Шеф╕ки, не було при соб╕ геть н╕чого.
 Ось так, п╕д перестук удень ╕ вноч╕ вагонних кол╕с минув тиждень. Залишивши позаду м╕ста ╕ села, що потопали в зелен╕, вигнанц╕ ви╖хали у голий степ. Пост╕йно зачинен╕ до цього двер╕ вагон╕в почали в╕дкривати. Коли ешелон зупинявся в степу ╕ стояв, оч╕куючи чогось, дозволялося виходити з вагон╕в ╕ нав╕ть щось приготувати по╖сти. Здавалося б, що ╕ як приготу╓ш у в╕дкритому степу?
 Поруч з Шеф╕кою на двох’ярусних нарах ╖хала ж╕нка з трьома д╕тьми. Коли по╖зд рухався, вона зам╕шувала т╕сто з прихоплено╖ вдома муки ╕ викладала його в сковор╕дку. А п╕д час зупинки ж╕нка притьма вистрибувала з вагона, вигр╕бала в земл╕ ямку, робила довкруж не╖ з вигорнуто╖ земл╕ валик ╕ ставила сковор╕дку. Збирала довк╕л сухий бур’ян ╕ п╕дпалювала п╕д сковор╕дкою. У такий спос╕б вона деколи встигала випекти коржа. Коли паровоз давав гудок, попереджаючи про в╕дправку, ус╕ похапцем збирали посуд ╕ мерщ╕й б╕гли до сво╖х вагон╕в.
 П╕д час одн╕╓╖ з зупинок до дверей п╕д╕йшов чолов╕к з якимсь лантухом. «Якщо тут ╓ хтось, у кого н╕чого нема з собою, в╕ддайте це йому» – сказав в╕н ╕ вкинув у вагон м╕шок з якимись речами. Його в╕ддали Шеф╕ц╕. В м╕шку були тонка ковдра, сукня, чашка ╕ дек╕лька ложок. Мабуть, господар цих речей в╕ддав Богов╕ душу…
 …
 Голодуючи вже ц╕лий тиждень, Кашкачик дек╕лька раз╕в себе випробовував: долаючи б╕ль, в╕н спинався на задн╕ лапи ╕ поволеньки починав шкандибати. З одного боку, його мучив б╕ль, а з ╕ншого – голод, до того ж в╕н дуже сумував за сво╖м другом Асанчиком. В╕н якось дошкутильгав до будинку, двер╕ якого покинули в╕дчиненими. На невисокому столику посеред к╕мнати Кашкачик нанюхав дек╕лька шматочк╕в хл╕ба, прикритих рушником. Запах ╖ж╕ манив його. З великими зусиллями допнувшись до цього почерств╕лого, висохлого хл╕ба, Кашкачик почав жад╕бно його гризти.
 …
 По╖зд знову зупинився в степу, люди висипали з вагон╕в. Цього разу сус╕дка Шеф╕ки встигла приготувати на сво╖й сковор╕дц╕ коржа. Повернувшись у вагон, вона, обп╕каючи руки, под╕лила переп╕чку: розламала ╖╖ на 5 частин ╕ один шматок дала Шеф╕ц╕, хоча в торбинц╕ у не╖ залишалося лише к╕лька к╕лограм╕в муки.
 Шеф╕ка под╕лилася хл╕бом з Асанчиком. Вона була вражена тим ╕ щиро рад╕ла, що б╕дн╕, знедолен╕ люди, не маючи з собою н╕чого, окр╕м похапцем з╕браних вузлик╕в, д╕лилися з ближн╕ми останн╕м.
 Але врятувати ус╕х було неможливо. Вже на другий день п╕сля того, як ешелон рушив з Криму, у вагонах почали з’являтися померл╕. Ходили чутки, що коли пере╖жджали м╕ст через Волгу, багато мерц╕в поскидали прямо в р╕ку. А те, що цих нещасних конво╖ри залишали просто неба у в╕дкритому степу, бачили вс╕.
 …
 …Кашкачик ще к╕лька раз╕в заглянув у той «хл╕бний» д╕м з в╕дчиненими дверима, але, не надибавши б╕льше н╕чого ╖ст╕вного, почав шукати поживу на звалищах, куди викидали см╕ття люди ╕нших нац╕ональностей, що залишилися в сел╕. Вс╕ його клопоти зводилися до одного – знайти хоч що-небудь, що можна було б з’╖сти…
 …
 По╖зд, набитий приреченими на страждання вигнанцями, прибув на невелику зал╕зничну станц╕ю. Людей по одному, як овечок, перел╕чили, посадили на вози, запряжен╕ к╕ньми, ╕ розвезли по м╕сцях роботи. Шеф╕ка потрапила на буд╕вництво каналу. Для проживання депортованих були попередньо вирит╕ землянки. За к╕льк╕стю член╕в с╕м’╖ людей розм╕щали у землянки в╕дпов╕дного розм╕ру – маленьк╕ чи б╕льш╕. Шеф╕ц╕ з Асанчиком д╕сталися «хороми» розм╕ром десь два з половиною на два метри, дол╕вка була застелена соломою. В╕кна не було, зам╕сть дверей – просто отв╕р, самих дверей теж не було
 У цьому погреб╕ з низькою стелею можна було ходити т╕льки з╕гнувшись, або пересуватися на кол╕нах – мабуть, його рили з врахуванням росту Асанчика. Тут можна було лише лежати або сид╕ти. Прим╕щення для худоби були набагато кращими, н╕ж ц╕ землян╕ нори.
 …
 Забр╕вши одного разу в св╕й дв╕р, Кашкачик почув голоси людей, що долинали з хатини. В╕н зрад╕в, спод╕ваючись, що зараз хтось вийде ╕ дасть йому що-небудь по╖сти, с╕в перед дверима й терпляче на них дивився. Пройшло вже чимало часу, але н╕хто не виходив. Кашкачик, подумавши, що Асанчик повернувся, але не зна╓, що в╕н теж тут ╕ в╕рно чека╓ його, пошкр╕бся у двер╕. Нарешт╕ вони прочинилися ╕ з дому вийшов давно не голений, зарослий здоровенний чолов’яга. Побачивши цуценя, в╕н спересердя гупнув ногою об землю ╕ грубо вилаявся. Мабуть, Кашкачик не зрозум╕в його, тому не зрушив з м╕сця, бо в╕н у сво╓му короткому собачому житт╕ ще не бачив такого ставлення. Але коли чолов╕к ухопив ╕з земл╕ ломаку й замахнувся, мусив накивати п’ятами.
 …
 У цей самий час в м╕сцин╕ за дек╕лька тисяч к╕лометр╕в була виснажлива спека. Асанчик сховався в╕д не╖ в землянц╕ й чекав повернення матер╕, котра приносила додому щось по╖сти. В╕н згадував свого друга Кашкачика. «Я хоч ╕ не досита, але щось ╖м. А що ж там ╖сть б╕долашний Кашкачик?» – думав в╕н.
 Шеф╕ка прийшла на об╕д. Як завжди, вона принесла пайку хл╕ба на день ╕ чашку рисового супу. Суп був схожий на кис╕ль, бо туди поклали мало рису ╕ дуже його розварили, нав╕ть не посоливши. Шеф╕ка взяла половину хл╕ба, а решту загорнула у шматок тканини, сказавши: «Це ми з’╖мо увечер╕, синку». «Добре, анам****», – в╕дпов╕в Асанчик.
 Щоб не напали комахи, Шеф╕ка прикрила хл╕б ще й платтям, яке ╖й дали у вагон╕, й поклала в кутку землянки. Аби розпрямити спину, вона, витягнувшись, лягла на солому. Погляд ковзнув по двох п╕джаках, що вис╕ли на ст╕н╕, двох платтях, сковор╕дц╕ та ╕нших речах. Вона мала б т╕шитися, що не пройшло ще й двох м╕сяц╕в, як вона тут опинилася, а у не╖ вже дещо ╓. Але пригадала, що ц╕ реч╕ залишилися в╕д когось ╕з померлих, ╕ це ╖╖ засмутило. Чи довго протягнуть вони в таких умовах? – думала ж╕нка, ╕ в╕д цих думок у не╖ аж защем╕ло серце.
 Шеф╕ка погладила Асанчика по голов╕, поц╕лувала в щ╕чку. «Лягай спатки, балам*****», – сказала вона, пригортаючи хлопчика до себе, ╕ як молитву прошепот╕ла: «О, Аллах, не розлучай мене з мо╖м дитям…»
 Яким би не було важким в ту во╓нну пору життя, але становище кримських татар було незр╕внянно важчим, н╕ж в людей ╕нших нац╕ональностей. Шеф╕ка пригадала слова свого шк╕льного вчителя географ╕╖, котрий розпов╕дав про переселенц╕в, що освоювали колись Америку. Вони використовували, як раб╕в, негр╕в й експлуатували ╖х, як робочу худобу. Ми теж стали рабами тих, хто в╕д╕брав у нас Батьк╕вщину, р╕зниця лише в тому, що ми не чорн╕, як негри, подумала Шеф╕ка.
 Ц╕ думки перебили удари дзвону. Бригадир, котрий був з м╕сцевих, бив у шматок рейки, що вис╕ла на дерев╕, закликаючи вс╕х «раб╕в» до роботи. Хоча втома й не пройшла, але хочеш не хочеш, а треба було йти. Хто не виходив на роботу, тому не давали хл╕ба й баланди. Якщо хтось хвор╕в ╕ залишався в землянц╕, в╕дразу ж приходили перев╕ряти ╕ вимагали дов╕дку в╕д л╕каря. Л╕карем було призначено людину теж з╕ сво╖х, м╕сцевих. Який би хворий до нього не звертався, в╕н лише зам╕ряв температуру, ╕ нав╕ть якщо вона була дуже високою, завжди казав ╕ писав у дов╕дц╕: «Температури нема, працездатний». З такими дов╕дками люди помирали прямо на робочих м╕сцях. Н╕хто за це не в╕дпов╕дав. Кримськотатарський народ не становив жодно╖ ц╕нност╕ ╕ був позбавлений ус╕х прав. Нав╕ть т╕ з м╕сцевих жител╕в, хто, здавалося, й мухи не образить, були готов╕ розтерзати кримських татар, бо ╖х привезли сюди як «зрадник╕в Батьк╕вщини», тож якщо чолов╕ки й сини тих, що тут живуть, загинули на в╕йн╕, ╖х убивцями могли бути кримськ╕ татари. Пол╕тика влади з нацьковування одного народу на ╕нший з╕грала свою п╕дступну роль.
 …
 В спорожн╕л╕ будинки заселялися нов╕ господар╕. Кашкачик в╕дчував, що прибульц╕ розмовляють якоюсь ╕ншою, зовс╕м не зрозум╕лою йому мовою. Вони його чомусь недолюблювали, в╕дганяли, т╕льки трапиться на оч╕, тому за р╕дним йому домом Кашкачик спостер╕гав зв╕ддаля, живучи над╕╓ю, що в якийсь ╕з дн╕в тут знову появиться його найкращий друг ╕ почу╓ться знайомий голос.
 В╕йна ще не ск╕нчилася, довк╕л панували голод й нужда, але люди коли-не-коли все ж викидали щось на см╕тник. Зр╕дка там можна було натрапити на шматочки черствого поцв╕лого хл╕ба, як╕сь недо╖дки. За час окупац╕╖ г╕тлер╕вц╕ перестр╕ляли у сел╕ майже ус╕х собак, врятувалися лише дек╕лька, що встигли втекти до л╕су, але вони сид╕ли тепер на прив’яз╕ у дворах, тож «господарем» ус╕х см╕тник╕в ╕ вигр╕бних ям був Кашкачик.
 …
 Минали дн╕, тижн╕, м╕сяц╕. В умовах життя страждаючого народу н╕яких зм╕н не сталося. К╕льк╕сть хворих ╕ померлих людей увесь час зростала. Т╕, хто ще залишалися живими, приречено чекали сво╓╖ дол╕...
 Щоб поховати пок╕йного, його треба обмити, загорнути в саван, вирити могилу. У людей для цього не було н╕ можливост╕, н╕ сил. Щоранку дво╓ м╕сцевих гробар╕в збирали по землянках мерц╕в, складали ╖х на гарбу й в╕двозили за село. Трактором на пустир╕ вирили глибокого довгого рова, пок╕йник╕в кидали туди ╕ просто загортали землею. Судячи з розм╕ру вирито╖ канави, ╖╖ вистачило б для ус╕х кримських татар, що працювали на буд╕вництв╕ каналу та на ╕нших роботах у колгосп╕.
 Шеф╕ка в останн╕ дн╕ листопада щовечора поверталася з роботи смертельно стомленою. «Хай кажуть, що хочуть, а я завтра на роботу не вийду», – думала вона. Щодня копати землю, тягати ╖╖ у короб╕, прив’язаному до спини, дертися з ц╕╓ю землею нагору, переносити на десятки метр╕в ╕ там висипати – звичайно, ж╕ночий орган╕зм просто виснажився. Сьогодн╕ вона в усьому т╕л╕ в╕дчула дуже велику слабк╕сть, ╖╖ нудило. Ж╕нка лягла на солому, спроквола сказала синов╕: «В╕зьми хл╕б ╕ по╖ж сам, мен╕ чомусь не хочеться».
 Асанчик витягнув згорток з хл╕бом, трохи з’╖в ╕ решту знову загорнув у тканину. «Я залишив вам хл╕ба, мамо, як захочете – по╖сте», – сказав в╕н. Але мати мовчала…
 Асанчик прил╕г поруч, пригорнувся до неньки ╕ скоро заснув.
 Наступного ранку гробар╕, як завжди, почали обходити землянки ╕ запитувати, чи ╓ померл╕. Якщо чули у в╕дпов╕дь, що нема, переходили дал╕. Вони п╕д╕йшли до землянки Шеф╕ки, погукали. В╕дпов╕д╕ не було. Покликали ще – знову мовчанка. «Зда╓ться, тут щось не так, давай спустимося», – сказав один з могильник╕в.
 ╤ справд╕, Шеф╕ка була нежива, вже нав╕ть захолола. Гробар╕ в╕дсунули сплячого Асанчика уб╕к. Коли виносили т╕ло, в╕н н╕би прокинувся, але спросоння не зрозум╕в, що сталося. А могильники вже поклали Шеф╕ку на гарбу ╕ повезли до рова, де закопували вс╕х нещасних.
 Прокинувшись, Асанчик д╕став хл╕б, по╖в, а шматок знову залишив матер╕.
 Сонце вже трохи прогр╕ло землю, й Асанчик вибрався на вулицю. В╕н завжди прямував до сус╕дньо╖, трохи б╕льшо╖ землянки, б╕ля яко╖ зустр╕чався з хлопчиком ╕ д╕вчинкою рок╕в 12-13-ти. Той хлопець часто розпов╕дав йому казки. В╕н п╕д╕йшов до землянки, але там цього разу була лише д╕вчинка. «А що, тв╕й брат не вийде?» – запитав Асанчик. «В╕н помер, його забрали», – якось байдуже в╕дпов╕ла д╕вчинка, при цьому нав╕ть не зм╕нившись в обличч╕ – н╕би ╖╖ брата повели десь до школи.
 «У тебе вдома залишився т╕льки татко?» – спитав Асанчик. «Так, – глянула з-п╕д лоба д╕вчинка, – в╕н лежить хворий. А твоя мама?» – запитала вона. «Мою маму забрали на роботу», – сказав Асанчик. Д╕вчинка промовчала.
 Вони деякий час посид╕ли мовчки. З╕гр╕вшись на сонц╕, Асанчик знову повернувся у свою землянку.
 …
 Цього дня Кашкачик уздовж ╕ впоперек перерив у сел╕ вс╕ купи з╕ см╕ттям, але не зм╕г знайти н╕чого ╖ст╕вного. Хоча б╕ль у задн╕х лапах ще не пройшов, Кашкачик уже м╕г обережно й повол╕ ходити. Але муки голоду пригн╕чували його ще б╕льше. В╕н д╕йшов до такого стану, н╕би на скелет була натягнута шк╕ра – видно було кожну к╕сточку.
 Не знайшовши на см╕тниках н╕чого ╖ст╕вного, в╕н п╕шов до дому Асанчика. Подивився на перекошен╕ ворота, на д╕м, на свою будку. Пригадав, як вони з Асанчиком б╕гали, гралися – уявляючи все це, якийсь час посид╕в незрушно. Тод╕ п╕днявся ╕ пошкутильгав у напрямку г╕р. Дик╕ тварини, коли в╕дчувають свою близьку кончину, ╕дуть у як╕сь в╕длюдн╕ м╕сця, щоб там померти. Напевне, у Кашкачика теж виникло таке в╕дчуття, тому в╕н ╕ приходив попрощатися з р╕дним йому домом.
 Поблукавши пом╕ж дерев, в╕н зупинився, оглянувся довк╕л ╕ попрямував у густ╕ заросл╕ в долинц╕. Вибрав соб╕ там м╕сце, прис╕в. Неспод╕вано почувся якийсь шерех. Кашкачик нашорошив вуха, прислухався, озирнувся по сторонах – ╕ раптом його погляд зустр╕вся з очицями чималенького пацюка, що пробирався м╕ж густими г╕лками. Кашкачик миттю з╕рвався з м╕сця ╕ притиснув пацюка лапами до земл╕, намагаючись схопити його зубами за карк. Пацюк вивернувся ╕ гострими зубами вп’явся собачат╕ у носа, але Кашкачик, не звертаючи увагу на кривавлячу рану, здобич уже не в╕дпустив! Просто якась собача з╕рка привела його саме на це м╕сце у цей час!
 …
 Оп╕вдн╕ Асанчик виглядав маму, чекаючи, що вона принесе щось по╖сти. До ╕нших землянок заходили й виходили з них люди, а його мама все не поверталася. Вже добре зголодн╕вши, в╕н узяв згорток ╕з хл╕бом, що залишив для матер╕, розкрив, подивився... Але з’╖сти сам не наважився, знову загорнув ╕ поклав на м╕сце.
 Надвеч╕р Асанчик вибрався ╕з землянки, обдивився довк╕л, але матер╕ н╕де не було. В╕н попрямував ╖╖ шукати, роззираючись по сторонах. Д╕йшов до м╕сця, де йшло буд╕вництво каналу, але там вже було порожньо. Вдалин╕ ледь бовван╕ли будинки сус╕днього села. Може, мама п╕шла туди, подумав хлопчик ╕ побр╕в у тому напрямку.
 Йдучи вже с╕льською вулицею, пом╕тив, що якась ж╕нка вийшла з дому ╕ щось вилила б╕ля краю арика. В╕н п╕д╕йшов ближче, наглед╕в на земл╕ лушпиння картопл╕, п╕дняв його ╕ почав жувати. Ж╕нка повернулася: «Що ти робиш! – гукнула по-узбецьки, – х╕ба можна брати до рота см╕ття?» «Я хочу ╖сти», – безсило прошепот╕в Асанчик.
 Напевне, ж╕нка, побачивши бл╕де личко й худ╕ рученята, пожал╕ла його. «Йди сюди», – сказала вона. Асанчик п╕д╕йшов ╕ ж╕нка пом╕тила, що по ньому скачуть блохи. «Пост╕й отам, – показала м╕сце неподал╕к, – я зараз повернуся». Вона зайшла в д╕м ╕ через якийсь час повернулася з ц╕лим коржем ╕ ще к╕лькома шматочками зачерств╕лого хл╕ба.
 Асанчик аж розгубився, не знаючи, що з тим багатством робити. «От мама зрад╕╓!» – подумав в╕н ╕ сховав для не╖ коржа за пазуху. В╕н мало не б╕гцем вертався до сво╓╖ землянки, гризучи на ходу сухаря.
 По дороз╕ Асанчик натрапив на гурт д╕тей, що гралися на вулиц╕. Побачивши чужака, вони зд╕йняли крик: «Жебрак, жебрак!» Якийсь хлопчак з р╕зкою п╕дб╕г до нього, ударив по спин╕, вигукуючи: «А не ходи тут б╕льше, не ходи!»
 Асанчик щодуху почав ут╕кати. Д╕ти усл╕д йому улюлюкали ╕ кидали грудками, але, на щастя, не влучили.
 Матер╕ в землянц╕ не було. Вже зовс╕м стемн╕ло. Серце хлопчика занепоко╖лося. «Мамо, мамочко, де ви?» – розплакався в╕н.
 Знесилившись в╕д сл╕з, хлопчик заснув на вкрит╕й соломою дол╕вц╕. Уноч╕ йому приснилася мама – чисто одягнута, аж н╕би помолод╕ла, в руках вона тримала величезний коровай хл╕ба, наближаючись з прив╕тною посм╕шкою. «Тепер ми в╕дпочинемо, синку, я й для тебе приготувала м╕сце», – сказала вона. Асанчик закричав ув╕ сн╕ – мамо, мамо! – й прокинувся. Але в землянц╕ н╕кого не було, навкруги панувала мертва тиша. В╕н знову довго плакав, поки, зморений, не провалився у сон.
 Вранц╕ Асанчик почув, як хтось, шкутильгаючи, п╕дступа╓ до його землянки. «Може, це мама?» – зрад╕в в╕н ╕ метнувся до виходу. Але в землянку спускався якийсь чолов╕к, кульгаючи ╕ спираючись на ц╕пок. Незваний г╕сть зайшов, важко опустився на дол╕вку. Асанчик уп╕знав його. Це був батько хлопчика й д╕вчинки, з якими в╕н виходив погр╕тися на сонц╕. «Аллах сьогодн╕ забрав у мене ╕ дочку й залишив мене одного», – проказав чолов╕к нем╕чним голосом. «╤ твоя б╕дна мати п╕шла… Хороша була ж╕нка», – додав в╕н п╕сля паузи.
 Асанчик з п╕дозрою подивився на нього: «Моя мама прийде ╕ забере мене зв╕дси!»
 – Зв╕дки прийде ╕ куди забере? – перепитав чолов╕к ╕ похитав головою.
 – Вона уноч╕ приходила, коли я спав, ╕ сама мен╕ про це сказала, – упевнено мовив Асанчик.
 – А-а, то вона тоб╕ приснилася. В усякому раз╕, ми з тобою удвох осирот╕ли. Я не можу ходити – ось дивися, – сказав чолов╕к ╕ показав на сво╖ перемотан╕ якимось ганч╕р’ям ноги.
 Справд╕, його ноги були геть опухл╕, н╕би накачан╕ р╕диною. Здавалося, варто до них доторкнутися пальцем – вони проколються ╕ з них потече вода.
 – Вам боляче? – спитав сп╕вчутливо Асанчик.
 – Поболю╓. Не дуже сильно, але коли ходиш – болить, – сказав чолов╕к, перемотуючи ногу. – Зна╓ш що, зам╕сть того, щоб отак: ти тут, я там, переходь до мене в землянку, будемо жити разом.
 – Н╕, – сказав Асанчик, – мама прийде ╕ мене шукатиме.
 – Твоя мама п╕шла дуже далеко, можеш ╖╖ не чекати… Тоб╕ й мен╕ держава да╓ по 200 грам╕в хл╕ба. Я не можу ходити ╕ забирати цей хл╕б, а ти м╕г би приносити наш╕ пайки з лавки. У тебе ╓ грош╕?
 – Нема.
 – От бачиш, – сказав чолов╕к, – поки у мене ╓ грош╕ – будемо з хл╕бом, а як зак╕нчаться – Аллах пошле нам ще що-небудь.
 Асанчик не хот╕в залишати свою землянку, але зрозум╕вши, що так у нього буде хоч якийсь харч, погодився перейти до сус╕да.
 Пор╕вняно ╕з землянкою Асанчика ця була трохи довша ╕ глибша. Доросла людина тут могла в╕льно стояти, не нагинаючись.
 – Ось в╕зьми ц╕ грош╕, добре затисни у жмен╕ ╕ тримай, щоб не загубити! П╕деш в лавку, скажеш, дайте хл╕ба Асану Ем╕русе╖нову ╕ Серверу Хал╕лову, й в╕ддаси ╖м грош╕. Вони в╕дм╕тять тебе у списку й в╕дважать хл╕ба. Т╕льки дивися, щоб продавець наш╕ пайки зважив окремо, – напучував Сервер акай******.
 Уперше в житт╕ Асанчик ╕шов щось купувати. В╕н сумн╕вався: чи дадуть йому? Але коли вже повертався, крокував з горд╕стю, рад╕ючи, що виконав таке в╕дпов╕дальне доручення.
 Один окра╓ць в╕н в╕ддав дядьков╕ Серверу. Той сказав з п╕дозрою: «Дай-но св╕й теж, я подивлюся, чи вони однаков╕?» В╕н взяв пайки до рук, н╕би зважуючи ╖х. «Тут нема по 200 грам╕в, ти, мабуть, шматочки, як╕ додали, з’╖в по дороз╕?». «Шматочк╕в не було, – ображено сказав хлопчик, – я н╕чого не ╖в!» «Таких хитрун╕в, як ти, я багато бачив, ти не зможеш мене провести! Шматок, якого не вистача╓ у мо╖й пайц╕, я в╕зьму з тво╓╖» – заявив Сервер акай ╕, переламавши окра╓ць Асана, майже половину забрав соб╕.
 Асанчик ледь не заплакав в╕д тако╖ несправедливост╕, але не зронив б╕льше н╕ слова. Забравши св╕й хл╕б, в╕н п╕шов до себе в землянку.
 – Що, образився? – загукав йому всл╕д Сервер акай. – Повернись, я в╕ддам тоб╕ тв╕й хл╕б. Якщо хочеш – в╕д свого тоб╕ в╕дламаю.
 Але Асанчик, н╕би не чуючи його сл╕в, нав╕ть не озирнувся.
 Наступного дня дядько Сервер знову пришкандибав до землянки Асанчика ╕ заговорив примирливим голосом: «Даремно ти на мене образився. Може, й нема╓ тво╓╖ вини, що там не було по 200 грам╕в, бо ус╕ продавц╕ ненаситн╕, вони т╕льки й живуть за рахунок ╕нших. Вибач, що я тебе звинуватив. Я обов’язково поверну тоб╕ те, що тод╕ в╕дламав», – сказав в╕н. ╤ раптом втупився голодним поглядом у шматок коржа в руках Асанчика.
 – Де ти його взяв? – спитав здивовано Сервер.
 – У сел╕, – в╕дпов╕в Асанчик, – мен╕ дала одна узбецька тьотя.
 – А чому вона тоб╕ його дала?
 – Не знаю.
 – Вона, напевне, тебе пожал╕ла. Зна╓ш що, ти переходь до мене в землянку, я тебе навчу, як╕ слова треба казати. Ти п╕деш у село, постука╓шся у двер╕, ╕ коли вийдуть господар╕, скажеш ╖м те, що я тебе навчу. Тоб╕ дадуть ╕ корж╕, ╕ ще щось ╕нше, ╕ ми з тобою гарно заживемо! – повчав Сервер акай.
 Хоча Асанчик недоброзичливо поглядав з-п╕д лоба на свого сус╕да й мовчав, було зрозум╕ло, що в╕н н╕би й не проти.
 – Ти сьогодн╕ сходиш за нашими пайками? – запитав Сервер акай лаг╕дним голосом.
 Асанчик скоса глянув на нього. «Н╕!» – в╕др╕зав хлопчик. А через якийсь час додав: «Я в╕зьму пайки, але ви теж з╕ мною п╕дете ╕ я в╕дразу ж в╕ддам ваш».
 – Якби у мене була можлив╕сть туди д╕йти, я б не просив тебе.
 – Тод╕ прос╕ть когось ╕ншого.
 – Зараз нема над╕йних людей, вс╕ голодн╕, ╕ обов’язково хоч трохи в╕дламають й в╕дразу проковтнуть. У тебе все одно нема грошей. Ти не зможеш взяти св╕й хл╕б.
 Асанчик теж про це подумав, але образа ще жила в його серц╕. В╕н уперто мовчав. «Тод╕ я п╕ду шукати когось ╕ншого», – сказав Сервер акай ╕, кульгаючи, вибрався ╕з землянки.
 Асанчик ламав голову: як же отримати свою пайку хл╕ба? Одного разу в╕н висипав солому з м╕шка, що правив за подушку, ╕ п╕шов у лавку. Простягнув продавчин╕ м╕шок: «У мене нема╓ грошей, можна за це взяти хл╕ба?». Ж╕нка подивилася на нього розгублено, не знаючи, що й сказати. Прочинила двер╕ ╕ когось покликала. Вийшов огрядний узбек. Ж╕нка пошепки щось йому пояснила. «Давай, – сказав чолов╕к, – я заберу з контори грош╕, як╕ заробила його мати» – ╕ п╕шов у свою к╕мнату.
 Продавчиня повернула Асанчику м╕шок з╕ словами: «Не треба цього, ти щодня приходь ╕ я даватиму тоб╕ тв╕й хл╕б».
 …
 Зима 1944 року була ранньою ╕ дуже холодною. До страждань Кашкачика додалося ще й це. М╕сця, де викидали см╕ття, завалило сн╕гом. Щоб натрапити на щось ╖ст╕вне, потр╕бно було дуже багато часу й зусиль. А бували дн╕, коли в╕н взагал╕ н╕чого не знаходив.
 …
 Асанчик одним з платт╕в, що залишилися в╕д матер╕, занав╕сив отв╕р, що вважався дверима, ╕ закр╕пив його тр╕сками. Уноч╕ половину лахм╕ття в╕н стелив п╕д себе, а рештою укривався. Щоб не замерзнути, робив так ╕ вдень.
 За три дн╕ до Нового року Асанчику перестали давати пайок – у лавц╕ заявили, що зароблен╕ мат╕р’ю грош╕ вже зак╕нчилися. В╕н згадав, що дядько Сервер об╕цяв давати йому грош╕ на хл╕б, але тиждень тому помер ╕ в╕н.
 Асанчик впорожн╕ повернувся з лавки до сво╓╖ землянки. «Може, хоч ув╕ сн╕ побачу, що я щось ╖м», – подумав хлопчик ╕ л╕г спати. Але муки голоду не давали заснути. «Якби тепер було л╕то, я по╖в би хоч нег╕рко╖ трави або листя», – думав Асанчик. А що ╖ст╕вного можна знайти взимку?
 Удень, закутавшись у все сво╓ шмаття, схожий на городн╓ опудало, Асанчик вибрався на пошуки ╖ж╕. Знаючи, що поблизу н╕чого не знайти, в╕н вир╕шив сходити в село, де жал╕слива ж╕нка колись дала йому коржа, й ще попросити у не╖ хл╕ба. Але не здолавши й половини шляху, хлопчик раптом в╕дчув дуже сильний б╕ль у живот╕. В╕н застогнав, з╕гнувся у три погибел╕, заклякнувши в╕д р╕зкого болю. Б╕ль згодом трохи в╕дпустив, Асанчик прийшов до тями, але дал╕ продовжувати шлях не наважився. Ледве переставляючи ноги, в╕н повернувся у землянку ╕ зайшовся плачем, кличучи неньку на допомогу: «Анам, аначигим, кайдасин?» *******. Згорнувшись в╕д болю й холоду клубочком п╕д лахм╕ттям, забувся у рят╕вному сн╕…
 Наступного дня, 31 грудня, Асанчик пробудився в╕д пекучого болю в живот╕. Так хот╕лося ╖сти, що було вже просто нестерпно. «Що робити, чи зможу я д╕йти до села?» – думав в╕н.
 Терзаючись сумн╕вами, вир╕шив, що порятунку б╕льше шукати н╕де, й з╕брався в дорогу. Провалюючись у глибокий сн╕г, в╕н бр╕в навмання в б╕к села, повертаючись проти в╕тру то обличчям, то спиною.
 Коли Асанчик зблизька побачив с╕льськ╕ будинки, у нього всередин╕, здалося, аж потепл╕шало. Пригадав, як колись на нього напали тут с╕льськ╕ хлопчаки, але заспоко╖в себе тим, що за тако╖ негоди вони нав╕ть носа не покажуть з теплих дом╕вок.
 П╕д╕йшов до знайомих дверей – та на них вже вис╕в великий чорний замок. Спробував зайти в ╕нш╕ ворота, але вони теж були зачинен╕ й покрит╕ крижаною к╕ркою. Знаючи, що сво╖ми слабкими змерзлими рученятами в╕н все одно не достука╓ться у т╕ двер╕, Асанчик п╕шов вулицею, спод╕ваючись кого-небудь зустр╕ти. ╤ справд╕, серед зав╕рюхи раптом побачив, що до нього наближа╓ться якась ж╕нка. Коли м╕ж ними залишилося дек╕лька крок╕в, Асанчик зупинився ╕ ледь чутно прошепот╕в: «Дайте мен╕ хл╕ба». «Що ти сказав?» – перепитала ж╕нка. «Я хл╕ба попросив», – сказав, н╕яков╕ючи, Асанчик. «От б╕долаха. ╤ мо╖ д╕ти сидять удома голодн╕. Я теж вибралася щось роздобути для них по╖сти. Ось бачиш – ╕ду впорожн╕», – сказала ж╕нка, показуючи руки. ╤ продовжила: «Хтось ╖сть, п’╓, святку╓, а хтось Новий р╕к зустр╕не голодним. Он бачиш отой великий будинок – там готуються до свята. От як ти у них попросиш – може, щось ╕ дадуть».
 Обнад╕яний Асанчик попрямував до будинку, на який показала ж╕нка. До його вор╕т п╕д’╖хала вантаж╕вка. З не╖ вистрибнув дебелий дядько в кожус╕, п╕д╕йшов до вор╕т ╕ когось погукав. З дому вийшли тро╓ чолов╕к╕в, витягли з машини ящик гор╕лки, ц╕лу гору накладених один на одного корж╕в, ще щось у м╕шках, ╕ понесли все це у д╕м, наглухо зачинивши ворота. А машина розвернулася й по╖хала.
 Асанчик побр╕в дал╕ с╕льською вулицею. Йому зустр╕чалися люди, що йшли парами, поодинц╕, не звертаючи н╕яко╖ уваги на закутаного в лахм╕ття хлопчика. Думаючи, що як ╕ в т╕╓╖ ж╕нки, хл╕ба у них ╕з собою нема, Асанчик нав╕ть не звертався до них.
 …
 Далеко в Криму, вздовж вулиц╕ по б╕лому сн╕гу, який аж висв╕тлював темряву, залишаючи глибок╕ сл╕ди, бр╕в кудись Кашкачик. Коли зд╕ймався пронизливий в╕тер, в╕н ховався за заметами, а коли стихав – ╕шов дал╕. Здавалося, що його схудле т╕льце може понести за в╕тром, як курай. У такий час село засина╓, на вулицях порожньо. В╕н дивувався, що ц╕╓╖ ноч╕ люди кудись посп╕шають, метушаться. Коли Кашкачик п╕д╕йшов до двору Асанчика, вчув манливий запах ╖ж╕. В╕н зупинився, довго дивився у дв╕р ╕ на свою будку. Двер╕ дому деколи в╕дчинялися, хтось виходив на вулицю, хтось заходив, ╕ щоразу з╕ св╕тлом лампи назовн╕ виривалася хатня пара, що спокусливо пахла ╖жею. Кашкачик не знав, що ц╕╓╖ ноч╕ люди зустр╕чатимуть новий 1945 р╕к. Вс╕ його думки були про одне – знайти що-небудь по╖сти. В╕н вже не наважувався шкребтися у знайом╕ двер╕. «Напевне ж люди залишки т╕╓╖ ╖ж╕, що так смачно пахне, колись викинуть надв╕р», – подумав Кашкачик, ╕ щоб дочекатися т╕╓╖ щасливо╖ мит╕, л╕г ╕ згорнувся клубочком б╕ля ст╕ни. Засинаючи, Кашкачик ледь чутно поск╕млював. У сонному марев╕ в╕н бачив, як гра╓ться з╕ сво╖м другом Асанчиком…
 …
 Вже зовс╕м стемн╕ло. Голодний, знесилений Асанчик не наважився повертатися у свою землянку. В╕н знову попрямував до того великого будинку, де був ран╕ше. Кр╕зь зачинен╕ ворота доносився при╓мний дражливий запах ╖ж╕ – такий гострий, що аж паморочилося в голов╕. В дом╕ смажили м’ясо. Його запах н╕би прикував Асанчика до цього м╕сця. В╕н тепер вже н╕куди не м╕г ╕ти. «Напевне, ц╕ люди наситяться ╕ колись викинуть залишки ц╕╓╖ смачно╖ ╖ж╕», – подумав Асанчик, ╕ в оч╕куванн╕ ц╕╓╖ щасливо╖ мит╕ прис╕в й прихилився до ст╕ни будинку.
 За мить його пов╕ки обважн╕ли, немов налилися свинцем. В╕н з╕щулився, опустився на сн╕г ╕ скоро заснув. Ув╕ сн╕ в╕н посм╕хався. Йому снилися його найближч╕, найдорожч╕ йому люди. Сонячного л╕тнього дня мама з татком ╕дуть по кв╕тучому, вс╕яному барвистими кв╕тами лугов╕, а Кашкачик, вистрибуючи, б╕га╓ довкола них. Побачивши Асанчика, вони спинилися ╕ загукали: «╤ди, йди сюди, до нас! Тут нема голоду, нема╓ страждань ╕ переживань!» – ╕ махаючи руками, покликали до себе. Повол╕ вони в╕ддалилися ╕ розтанули, зникли, немов л╕д у гаряч╕й вод╕.
 …
 Гост╕, як╕ з╕бралися, щоб зустр╕ти Новий р╕к – у р╕зних краях, за тисяч╕ к╕лометр╕в одне в╕д одного, вранц╕, вийшовши з теплих будинк╕в на вулицю, звернуть увагу на щось притрушене сн╕гом, скорчене б╕ля ст╕ни. Вони в╕дразу не зрозум╕ють, що це таке, мимох╕дь штурхонуть ногою. А це були дитя людини ╕ дитя собаки – одне в Узбекистан╕, а ╕нше – в Криму, що заледен╕ли на холод╕. Люди не знатимуть, що це були Асанчик ╕ Кашкачик, дво╓ дуже близьких друз╕в, ╕ вони в останню н╕ч, в найостанн╕ш╕ мит╕ свого життя бачили одне одного ув╕ сн╕.
 Коли гост╕ пов╕домлять про це господарям, т╕ лопатами разом з╕ сн╕гом в╕дгорнуть ╕ викинуть цих нещасних, невинних, безгр╕шних мученик╕в на см╕тник.
 Ось так Асанчик ╕ Кашкачик померли одн╕╓ю смертю. Вони однаково мучилися, однаково й померли. Вони безгр╕шними покинули цей св╕т. Хай ╖хн╕ душ╕ будуть в раю. Ам╕нь.

Переклав В╕ктор КАЧУЛА

 *чамача – суп з╕ звареними шматочками в╕дщипнутого т╕ста (щипаними галушками)
 **копек – собака
 ***кашка – так називають тварин з плямами на голов╕
 ****мамо
 *****мо╓ дитя
 ******акай – так ще у кримськотатарськ╕й мов╕ називають чолов╕ка
 *******Мамо, мамочко, де ти?

***
 Щира подяка за сприяння в робот╕ над перекладом редактору видавничого в╕дд╕лу Мед╕ацентру ╕м. ╤. Гаспринського Насиру БЕК╤РОВУ!

 Малюнок Рустема ВААПОВА

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2018 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20001

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков