Версiя для друку Обговорити в форумi

Щедра на таланти поліська земля! Справжні літературні таланти, які вже давно стали окрасою красного письменства, живуть у Новоград-Волинському.
Серед них – поетеса, мистецтвознавець, декламатор Лариса Ярмоленко, яка вирізняється неповторним стилем та почерком: «Може, щастя і є все у тому, що допоки живем на землі, є стежина до отчого дому, Батьківщина мала у житті».
Лариса Ярмоленко – людина активна, залюблена в рідне місто; автор та ведуча поетичної сторінки міського телебачення. Поезії Лариси Ярмоленко торкаються найпотаємніших струн людської душі, примушують замислитися над злободенними проблемами нашого українського буття. Ларисі Ярмоленко болять наші незагоєні рани, вона шанує все, що зветься «розумним, добрим, вічним». Навряд чи знайдеться людина, кого залишать байдужими ці рядки, присвячені вчительській праці: «Схилю віки доземно у покорі, вклоняюсь вдячністю мільйонів поколінь…» Пані Лариса захоплюється високою місією професії педагога. Саме цим людям вона присвятила свій твір «Посвята вчителям»: «Одвічно сієш Добре і Святе, в очах твоїх ми Всесвіт цілий бачим, ти в храм наук душею нас ведеш».
Вірш «Ластів’ята мої, ластів’ята» повертає нас у дитинство, коли дерева були великими, а небо – високе й безхмарне. Пані Лариса звертається до маленьких ластів'ят, які символізують її втрачене дитинство, з палким проханням: «Поверніть із далеких країв босоноге дитинство та матір – лише пам'ять, спогад один…»
Спогади дитинства завжди переплітаються з образом батьківського дому, саме там ми починали своє життя. Поетеса у вірші називає цей образ "єдиним у світі порогом", де душа знаходить тепло і затишок.
Також відчутно в цьому творі і ностальгію за дитинством і рідним краєм: «Швидкоплинно літа промайнули, я сьогодні в далекім краю..."
Читаючи вірш "Цінуй життя", що є зверненням до сина Віталія, читачі відчувають вияв материнської любові і турботи людської, щирої материнської душі: «Цінуй життя щомиті, щодоби, до днів останніх від світанків юних…». Мама, яка дбає про виховання сина, дає йому мудрі життєві настанови. Головне, аби син прожив своє життя змістовно, шанував людей, мріяв про високе: «І так ти свій життєвий шлях пройди, щоб стали світлим святом сірі будні...»
Ці рядки свідчать про те, що світ не ідеальний і жорстока реальність все одно торкнеться своєю сірістю його життя. Але здаватись не можна, треба бути мужнім і пройти через усі негаразди, що траплятимуться на життєвому шляху. Цей твір звернений не лише до сина Віталія, а й до всіх юнаків, яким потрібна щира батьківська любов і допомога…
Звісно, що Лариса Ярмоленко глибоко переймається болями та бідами сучасної України. Ятрить душу, що в рідній Україні триває війна, а Майдан нагадує про високий чин Небесної Сотні. Своїми роздумами поетеса ділиться з читачами: «У самісінькому серці України, на Майдані високі почуття сповнюють душу і серце по вінця, і з величезним бажанням хочеться йти по світу щиро, усміхнено, гордо. У відповідь на запитання: «Звідкіля ви?» відповідати зі щасливим сяйвом в очах: «Я – з України!»
Про це, зокрема, йдеться й у вірші пані Лариси «Роздуми на Майдані Незалежності», який народився під час перебування у Києві у серпні 2017 року:

…Розпрягайте, хлопці, коней та й лягайте спочивать!
Дожились!.. Військові з НАТО будуть нас охоронять!
А своїх несемо на цвинтар майже не щодня!
Ще не вмерла Україна, бо вона у нас одна!
…А ми ж вільні, незалежні 26 славних літ!
То чому ж понад три роки нас боїться так весь світ:
Кажуть, монстри ми, нацисти… Хто ми?.. Нація?.. Раби?..
Якби собі ціну знали – ми б по-іншому жили!
Ми – ганебні, й долі-правди знову змушені шукать,
В чужині, що звемо Раєм, в наймах мусимо стогнать!
…Рать вкраїнська списом славна на Майдані у ці дні!
В той же час у пеклі Сходу гинуть діти на війні…
…А в ім’я чого сьогодні ллється кров: В ім’я Життя?
Захисти дітей, Вкраїно, Ти ж Життя їм це дала!
Чи ж колись була ти вільна?.. Незалежною була?
Розтинали й шматували Тебе, Матінко-Земля!
Рясно вишита хрестами, закривавлена й свята,
Ти – безсмертна, Україно, бо у нас ти є одна!
…Нам альянс тут свій потрібен, тут, на батьківській землі!
Об’єднаймось! Схаменімось, поки ми іще живі!

Небайдужа та вимоглива поетична муза Лариси Ярмоленко. Поезія для неї – мов ковток живильної вологи. Як саме життя. Зрештою, поетеса сама визначила своє кредо: «Заговори, душа моя, віршем, у вітрилах днів з’єднай віки словами!»
Напевно, нашим читачам буде цікаво дізнатися витоки творчості Лариси Ярмоленко. Адже, як ми переконалися, в її творчості так багато присвят вчителям, лікарям. Прочитайте біографію поетеси, і ви зрозумієте, звідки витоки її громадянської лірики.
Новоград-Волинщина, Звягельщина – це тихий затишний куточок на Житомирщині, це земля, яка подарувала світові Лесю Українку, земля, на якій зросло і зростає багато талановитих, обдарованих та творчих людей. Саме на цій землі судилося творити поетесі Ларисі Ярмоленко, яка народилася 20 березня 1969 року в селі Соколів Червоноармійського району Житомирської області. У 1986 році закінчила Новоград-Волинську середню школу №2. У 1991 році – літературний факультет Бєлгородського державного університету імені М. С. Ольмінського. У 2000 році – дефектологічний факультет Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Нині працює логопедом Новоград-Волинського ТМО. Виховує сина Віталія.
Перші прозаїчні спроби побачили світ в літературному альманасі Звягельщини "Зерниця" (2000 р.). У 2001-му році вийшла друком перша збірка поезій "Моєї мрії зоряні троянди".
Друкується в періодичних виданнях міста, району, області, в тижневику української діаспори «Національна трибуна» (США, м. Нью-Йорк). Є постійним учасником масових заходів, концертів, телепередач місцевого та обласного телебачення.
Дипломант обласного огляду художньої самодіяльності аматорських колективів (Житомир, 2001 р.). У 2003 році стала лауреатом і володарем гран-прі Міжнародного фестивалю авторської пісні «Струна тернова» (м. Кривий Ріг) в номінаціях «За кращий літературний текст» і «Найвищу акторську майстерність».
…Отака вона, наша сучасниця, поетеса Лариса Ярмоленко. Тож нехай її життєлюбна поезія дарує нам прекрасні миті єднання з прекрасним.

Наталія ОСИПЧУК, письменниця, член НСПУ

Лариса ЯРМОЛЕНКО

Злотозорий мій Звягель
 
Ти даруєш життя поколінням,
Проводжаєш в далекі світи,
Злотозорий мій Звягеле милий,
Збережи, обійми, поверни…
Все, чому не судилось здійснитись,
Всіх, за ким затужив листопад,
Найдорожче до болю і рідне
Поверни до життя, Новоград!
Ти для когось – і юність, і доля,
Край дитинства і перша любов.
Одцвітають літа, догорають,
Та до тебе вертаємось знов.
Лебедіє зірницями пам'ять
Понад верби плакучі Случі…
Дай за нас цим деревам відплакать,
Де знайти своє щастя, навчи!
Може, щастя і є все у тому,
Що допоки живем на землі,
Є стежина до отчого дому,
Батьківщина мала у житті.
 
Школа – життя моє
ЗОШ №2 присвячую

Заговори до мене серед літ
Дзвіночком першим
й дзвоником останнім,
Моя старенька школо, ти у світ
Вела мене колись дитинством раннім.
Від перших літер в істини складні,
В прості, як світ, життєві теореми.
Я Біблію вбачаю в Букварі,
Й пишу життя, як твір на вільну тему.
Дзвінки твої вплелись у це життя,
Урок твій кожен став уроком долі.
Від парти починається земля,
Земля Добра, Премудрості й Любові.
Схилю чоло до рідних твоїх стін,
І прокричать над пам’яттю лелеки.
В ім’я життя прийдешніх поколінь
Тут кров людська лилась в роки далекі.
Ти визираєш вікнами в світи.
Злотіють клени зрілістю у парку,
Де юність залишила нам сліди,
Щоб все життя прожить ще раз з початку.
В світання своє серцем прикиплю,
Згадаю Вас, хто вчив, й кого… не стріну…
В тобі – Життя, яке я так люблю
Й любить заповідаю свому сину.
З каштанів цвітом сипле сивина…
Прийду вернутись в рідне все до болю.
Життя – одне, і в ньому ти – одна,
Моя старенька, рідна, друга школо!

ДВАДЦЯТЬ ТРОЯНД

Всім, хто вижив і пройшов,
Всім, хто в "Чорнім тюльпані"
Вже повік не побачить весняну красу,
Материнським сльозам,
Що чекали з Афгану,
Всі троянди землі я у пам'ять несу!

Догорали заплакані свічі...
На колінах слова промовля...
"Отче наш", – шепотіла вже тричі,
І під нею здригалась земля!..
Не від сліз – то страшні були сльози!
Не від слів, – світ від них шаленів,
Бо згадала, як в "чорнім тюльпані"
Із Афгану синочок летів.
Вісім днів, а сьогодні – дев'ятий.
Син єдиний, як це пережить?!
Двадцять років тому на світанні
Ти почав в день цей, синку мій, жить!
В день народження я до могили
Двадцять білих троянд принесу,
Повернися до мене, єдиний,
Повернися додому, прошу!
...Задрімала, на руки схилила
Посивіле від горя чоло...
В мить цю очі його просвітліли...
І на фото щось дивне було...
– Мамо! – мов наяву посміхнувся, –
Моя рідна матусе, не плач!
Я ж до тебе крізь жах повернувся,
Воскресять мене двадцять троянд.
Вже світало. У сивім тумані
Серпень роси стелив по траві.
Це не пам'ять в тривожній омані,
Але що ж непокоїть її?
Довгим видався шлях до могили.
Йшла крізь вічність до нього сюди.
– Здрастуй, сину! – коліна схилила, –
Чи почуєш мене ти? Прости!..
І лиш квітів торкнулась рукою,
Чи то небо, чи Всесвіт горів?!.
– Чую, мамо! – мов десь за спиною
Тихим голосом син відповів.
Озирнулась... О, Сило Небесна!
Син живий перед нею стояв.
В день народження хлопчик воскреснув.
До життя її Бог повертав!
– Мамо рідна! То вийшла помилка:
В Кандагарі з полону я втік,
І у горах стареньку афганку
Випадково вночі я зустрів.
Був поранений, кров'ю залитий,
Від тортур: де є морок і жах,
Врятувала мене чужа мати,
Щоб вернути до тебе назад...
Боже! Хто ж то лежить в тій могилі?..
Жах – то доля, а може, життя?..
Поховала чужого я сина,
Хтось чекає на рідне дитя...
...І вже вдвох не могли стримать сльози.
Світ, здавалось, кричав і тремтів!..
На пелюстках – і сльози, і роси...
В небі ключ журавлиний летів...

До Лесі

Я перешепіт чую зір
У кожнім слові твого серця.
Із безнадії помах крил
Твоїх майбутнього торкнеться
І озоветься у серцях
Нащадків – праведних та грішних.
У помислах ти, Лесе, лишиш
Свій гордий спалах та ім’я,
І надихаєш ти мільярди,
Бо болями людей жила,
І вірила у Волю свято!
Ти промовляла до століть,
Пророчила життя Вкраїні,
Провиділа ти віршем світ,
Що відкриваємо ми нині!

Котики
Жертвам голодомору 30-х присвячую

…Рання та весна була й холодна.
Голодом морила смерть життя.
Двоє діточок малих сьогодні
Відібрала в матері вона.
В світ за очі, жить без них не в змозі,
Бідолашна, йшла вже до ріки…
Чи ж почулось?! Біля верболозу
Дітки тихо плакали чужі.
Двійко!... Так пищали,
без сил плакать,
Зголодніли… Жить би їм та й жить!
З голоду померла рідна мати,
Ледве встигла в світ їх породить.
Крихітки, маленькі кошенята!..
Котики розквітли на вербі…
«Заміню вам, дітки, рідну матір,
Не віддам ні смерті, ні біді!»
До грудей тулила й колисала
На колінах побіля ікон
І напівпритомна зігрівала
Материнським серцем й молоком…
До життя здіймала руки кволі.
Смерть безсила там, де б’є життя!
А в куточку котики вербові
Тішили кровиночок – малят.
«Люди добрі! З голоду я гину…
Озовися ж, Людяність свята!
Діточок моїх, прошу, не киньте,
Виведіть їх в люди, у життя…»
… Діти мої, Очі мої, Зорі…
Розбрелися десь поміж людьми.
Щовесни лиш котики вербові
Снились їм на березі ріки…
Оживає пам'ять у молитві,
За тридев’ять миль, земель та доль
Повернулись вже дорослі діти
В край весни, в дитинство своє знов.
З оберемком котиків пухнастих
Милість роздавали жебракам….
«Озовися ж, Матінко, будь ласка!»
Потонув у світлі свічок храм,
Рушники зблідніли на іконах
І… стара жебрачка на землі
Упізнала котики вербові:
«Кошенята! Діточки, живі?!»
Смерть голодна, чуєш, ти безсила
Доки милосердя є в житті
Й розсипають котики вербові
Щастя людям жити на землі.

* * *
 Світлій пам’яті співвітчизників-
 миротворців присвячую…
 
В муках родиться в світ цей людина,
До життя знов летять журавлі.
Перед ними схиляю коліна.
війни всі, замовчіть на землі!
Миру – мир! На планеті – молитва…
Стільки років жили без війни!..
Так чому знов везуть в Україну
Мертвим сина з чужої війни?
Кров розквітла в багрянці тюльпанів,
В них життя, і не чорні вони.
Так чому ж це, скажи мені, Пам'ять,
Не вертаються люди з війни?
Йшли на смерть за життя мільйони
Задля щастя усіх поколінь,
Та не знають вони, що й сьогодні
На війні гине знову чийсь син
Горе, смерть, біль, негоди та рани –
На землі не скінчилась війна!
Схаменіться, живі, і згадайте,
Що найвища ціна – це Життя!
Хай жорстокий цей світ,
ми – щасливі,
Бо народжені жить, не вмирать.
Сила людського серця всесила,
Жить, любить, берегти, пам’ятать!
…Знов народиться в світ цей дитина,
В мирне небо летять журавлі…
Я благаю тебе, Україно,
Від війни ти її захисти!!!
 
Твори життя на рідній мові

Грайлива ораторія журби,
Спокута в дивослові величальнім…
До мови рідної ти серцем прикипи,
В ній крик твій перший й подих
твій останній.
Віншуй її святую благодать,
Чар-звуків вишивання
слово струнне,
Минулому дай словом залунать
У днях прийдешніх і часах
майбутніх.
Вона гірчить з недолями людей,
Тріпоче птахом, плаче солов’ями,
Любов’ю мовить маминих очей.
Шепоче найріднішими вустами…
В ній плещуть притчі
пращурів-бандур,
В ній жив Тарас
І зцілювалась Леся.
Від згарищ безнадійливих тортур
Злітали велеструнням творчі плеса.
Хай марить серце Великоднем слів,
Пульсує, заколисане в любові!
Зростай, кохай,
цінуй, віршуй, твори
Життя на українській рідній мові!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2018 > Тема "Душі криниця"