Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2923)
З потоку життя (6092)
Душі криниця (3367)
Українці мої... (1441)
Резонанс (1461)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1647)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
АДЕЛЬ СТАН╤СЛАВСЬКА: Я ТА, ЩО ТРИМА╢ СВ╤Т
Сьогодн╕ господинею Поетично╖ Св╕тлиц╕ ╓ Адель Стан╕славська. Справжн╓ ╕м'я – Олександра...


«РИМОВАНИЙ ╤РП╤НЬ»
3 жовтня в столичному Будинку письменник╕в в╕дбулася презентац╕я зб╕рника поез╕╖ «Римований...


«ЯК ДАЛ╤ ЛОВИТИМЕШ ГАВИ - НЕ БУДЕ У ТЕБЕ ДЕРЖАВИ!»
Наше покол╕ння на цих знущаннях повинно поставити крапку. Щоб н╕коли ╕ н╕кому не хот╕лося б╕льше...


ЗАХИСТИ, ПОКРОВО-МАТИ!
День Покрови Пресвято╖ Богородиц╕ — велике християнське свято, яке щор╕чно в╕дзнача╓мо 14...


ТА╥НА СЛОВА
У золот╕ вереснев╕ дн╕ Червоноград ста╓ центром л╕тературного свята... П╕дбито п╕дсумки VIII...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2018 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#21 за 25.05.2018
«ЗАГОВОРИ, ДУША МОЯ, В╤РШЕМ…»

Щедра на таланти пол╕ська земля! Справжн╕ л╕тературн╕ таланти, як╕ вже давно стали окрасою красного письменства, живуть у Новоград-Волинському.
Серед них – поетеса, мистецтвознавець, декламатор Лариса Ярмоленко, яка вир╕зня╓ться неповторним стилем та почерком: «Може, щастя ╕ ╓ все у тому, що допоки живем на земл╕, ╓ стежина до отчого дому, Батьк╕вщина мала у житт╕».
Лариса Ярмоленко – людина активна, залюблена в р╕дне м╕сто; автор та ведуча поетично╖ стор╕нки м╕ського телебачення. Поез╕╖ Лариси Ярмоленко торкаються найпота╓мн╕ших струн людсько╖ душ╕, примушують замислитися над злободенними проблемами нашого укра╖нського буття. Ларис╕ Ярмоленко болять наш╕ незаго╓н╕ рани, вона шану╓ все, що зветься «розумним, добрим, в╕чним». Навряд чи знайдеться людина, кого залишать байдужими ц╕ рядки, присвячен╕ вчительськ╕й прац╕: «Схилю в╕ки доземно у покор╕, вклоняюсь вдячн╕стю м╕льйон╕в покол╕нь…» Пан╕ Лариса захоплю╓ться високою м╕с╕╓ю профес╕╖ педагога. Саме цим людям вона присвятила св╕й тв╕р «Посвята вчителям»: «Одв╕чно с╕╓ш Добре ╕ Святе, в очах тво╖х ми Всесв╕т ц╕лий бачим, ти в храм наук душею нас ведеш».
В╕рш «Ласт╕в’ята мо╖, ласт╕в’ята» поверта╓ нас у дитинство, коли дерева були великими, а небо – високе й безхмарне. Пан╕ Лариса зверта╓ться до маленьких ласт╕в'ят, як╕ символ╕зують ╖╖ втрачене дитинство, з палким проханням: «Поверн╕ть ╕з далеких кра╖в босоноге дитинство та мат╕р – лише пам'ять, спогад один…»
Спогади дитинства завжди перепл╕таються з образом батьк╕вського дому, саме там ми починали сво╓ життя. Поетеса у в╕рш╕ назива╓ цей образ "╓диним у св╕т╕ порогом", де душа знаходить тепло ╕ затишок.
Також в╕дчутно в цьому твор╕ ╕ ностальг╕ю за дитинством ╕ р╕дним кра╓м: «Швидкоплинно л╕та промайнули, я сьогодн╕ в далек╕м краю..."
Читаючи в╕рш "Ц╕нуй життя", що ╓ зверненням до сина В╕тал╕я, читач╕ в╕дчувають вияв материнсько╖ любов╕ ╕ турботи людсько╖, щиро╖ материнсько╖ душ╕: «Ц╕нуй життя щомит╕, щодоби, до дн╕в останн╕х в╕д св╕танк╕в юних…». Мама, яка дба╓ про виховання сина, да╓ йому мудр╕ житт╓в╕ настанови. Головне, аби син прожив сво╓ життя зм╕стовно, шанував людей, мр╕яв про високе: «╤ так ти св╕й житт╓вий шлях пройди, щоб стали св╕тлим святом с╕р╕ будн╕...»
Ц╕ рядки св╕дчать про те, що св╕т не ╕деальний ╕ жорстока реальн╕сть все одно торкнеться сво╓ю с╕р╕стю його життя. Але здаватись не можна, треба бути мужн╕м ╕ пройти через ус╕ негаразди, що траплятимуться на житт╓вому шляху. Цей тв╕р звернений не лише до сина В╕тал╕я, а й до вс╕х юнак╕в, яким потр╕бна щира батьк╕вська любов ╕ допомога…
Зв╕сно, що Лариса Ярмоленко глибоко перейма╓ться болями та б╕дами сучасно╖ Укра╖ни. Ятрить душу, що в р╕дн╕й Укра╖н╕ трива╓ в╕йна, а Майдан нагаду╓ про високий чин Небесно╖ Сотн╕. Сво╖ми роздумами поетеса д╕литься з читачами: «У сам╕с╕нькому серц╕ Укра╖ни, на Майдан╕ висок╕ почуття сповнюють душу ╕ серце по в╕нця, ╕ з величезним бажанням хочеться йти по св╕ту щиро, усм╕хнено, гордо. У в╕дпов╕дь на запитання: «Зв╕дк╕ля ви?» в╕дпов╕дати з╕ щасливим сяйвом в очах: «Я – з Укра╖ни!»
Про це, зокрема, йдеться й у в╕рш╕ пан╕ Лариси «Роздуми на Майдан╕ Незалежност╕», який народився п╕д час перебування у Ки╓в╕ у серпн╕ 2017 року:

…Розпрягайте, хлопц╕, коней та й лягайте спочивать!
Дожились!.. В╕йськов╕ з НАТО будуть нас охоронять!
А сво╖х несемо на цвинтар майже не щодня!
Ще не вмерла Укра╖на, бо вона у нас одна!
…А ми ж в╕льн╕, незалежн╕ 26 славних л╕т!
То чому ж понад три роки нас бо╖ться так весь св╕т:
Кажуть, монстри ми, нацисти… Хто ми?.. Нац╕я?.. Раби?..
Якби соб╕ ц╕ну знали – ми б по-╕ншому жили!
Ми – ганебн╕, й дол╕-правди знову змушен╕ шукать,
В чужин╕, що звемо Ра╓м, в наймах мусимо стогнать!
…Рать вкра╖нська списом славна на Майдан╕ у ц╕ дн╕!
В той же час у пекл╕ Сходу гинуть д╕ти на в╕йн╕…
…А в ╕м’я чого сьогодн╕ лл╓ться кров: В ╕м’я Життя?
Захисти д╕тей, Вкра╖но, Ти ж Життя ╖м це дала!
Чи ж колись була ти в╕льна?.. Незалежною була?
Розтинали й шматували Тебе, Мат╕нко-Земля!
Рясно вишита хрестами, закривавлена й свята,
Ти – безсмертна, Укра╖но, бо у нас ти ╓ одна!
…Нам альянс тут св╕й потр╕бен, тут, на батьк╕вськ╕й земл╕!
Об’╓днаймось! Схамен╕мось, поки ми ╕ще жив╕!

Небайдужа та вимоглива поетична муза Лариси Ярмоленко. Поез╕я для не╖ – мов ковток живильно╖ вологи. Як саме життя. Зрештою, поетеса сама визначила сво╓ кредо: «Заговори, душа моя, в╕ршем, у в╕трилах дн╕в з’╓днай в╕ки словами!»
Напевно, нашим читачам буде ц╕каво д╕знатися витоки творчост╕ Лариси Ярмоленко. Адже, як ми переконалися, в ╖╖ творчост╕ так багато присвят вчителям, л╕карям. Прочитайте б╕ограф╕ю поетеси, ╕ ви зрозум╕╓те, зв╕дки витоки ╖╖ громадянсько╖ л╕рики.
Новоград-Волинщина, Звягельщина – це тихий затишний куточок на Житомирщин╕, це земля, яка подарувала св╕тов╕ Лесю Укра╖нку, земля, на як╕й зросло ╕ зроста╓ багато талановитих, обдарованих та творчих людей. Саме на ц╕й земл╕ судилося творити поетес╕ Ларис╕ Ярмоленко, яка народилася 20 березня 1969 року в сел╕ Сокол╕в Червоноарм╕йського району Житомирсько╖ област╕. У 1986 роц╕ зак╕нчила Новоград-Волинську середню школу №2. У 1991 роц╕ – л╕тературний факультет Б╓лгородського державного ун╕верситету ╕мен╕ М. С. Ольм╕нського. У 2000 роц╕ – дефектолог╕чний факультет Нац╕онального педагог╕чного ун╕верситету ╕мен╕ М. П. Драгоманова. Нин╕ працю╓ логопедом Новоград-Волинського ТМО. Вихову╓ сина В╕тал╕я.
Перш╕ проза╖чн╕ спроби побачили св╕т в л╕тературному альманас╕ Звягельщини "Зерниця" (2000 р.). У 2001-му роц╕ вийшла друком перша зб╕рка поез╕й "Мо╓╖ мр╕╖ зорян╕ троянди".
Друку╓ться в пер╕одичних виданнях м╕ста, району, област╕, в тижневику укра╖нсько╖ д╕аспори «Нац╕ональна трибуна» (США, м. Нью-Йорк). ╢ пост╕йним учасником масових заход╕в, концерт╕в, телепередач м╕сцевого та обласного телебачення.
Дипломант обласного огляду художньо╖ самод╕яльност╕ аматорських колектив╕в (Житомир, 2001 р.). У 2003 роц╕ стала лауреатом ╕ володарем гран-пр╕ М╕жнародного фестивалю авторсько╖ п╕сн╕ «Струна тернова» (м. Кривий Р╕г) в ном╕нац╕ях «За кращий л╕тературний текст» ╕ «Найвищу акторську майстерн╕сть».
…Отака вона, наша сучасниця, поетеса Лариса Ярмоленко. Тож нехай ╖╖ житт╓любна поез╕я дару╓ нам прекрасн╕ мит╕ ╓днання з прекрасним.

Натал╕я ОСИПЧУК, письменниця, член НСПУ


Лариса ЯРМОЛЕНКО

Злотозорий м╕й Звягель
 
Ти дару╓ш життя покол╕нням,
Проводжа╓ш в далек╕ св╕ти,
Злотозорий м╕й Звягеле милий,
Збережи, об╕йми, поверни…
Все, чому не судилось зд╕йснитись,
Вс╕х, за ким затужив листопад,
Найдорожче до болю ╕ р╕дне
Поверни до життя, Новоград!
Ти для когось – ╕ юн╕сть, ╕ доля,
Край дитинства ╕ перша любов.
Одцв╕тають л╕та, догорають,
Та до тебе верта╓мось знов.
Лебед╕╓ з╕рницями пам'ять
Понад верби плакуч╕ Случ╕…
Дай за нас цим деревам в╕дплакать,
Де знайти сво╓ щастя, навчи!
Може, щастя ╕ ╓ все у тому,
Що допоки живем на земл╕,
╢ стежина до отчого дому,
Батьк╕вщина мала у житт╕.
 
Школа – життя мо╓
ЗОШ №2 присвячую

Заговори до мене серед л╕т
Дзв╕ночком першим
й дзвоником останн╕м,
Моя старенька школо, ти у св╕т
Вела мене колись дитинством ранн╕м.
В╕д перших л╕тер в ╕стини складн╕,
В прост╕, як св╕т, житт╓в╕ теореми.
Я Б╕бл╕ю вбачаю в Буквар╕,
Й пишу життя, як тв╕р на в╕льну тему.
Дзв╕нки тво╖ вплелись у це життя,
Урок тв╕й кожен став уроком дол╕.
В╕д парти почина╓ться земля,
Земля Добра, Премудрост╕ й Любов╕.
Схилю чоло до р╕дних тво╖х ст╕н,
╤ прокричать над пам’яттю лелеки.
В ╕м’я життя прийдешн╕х покол╕нь
Тут кров людська лилась в роки далек╕.
Ти визира╓ш в╕кнами в св╕ти.
Злот╕ють клени зр╕л╕стю у парку,
Де юн╕сть залишила нам сл╕ди,
Щоб все життя прожить ще раз з початку.
В св╕тання сво╓ серцем прикиплю,
Згадаю Вас, хто вчив, й кого… не стр╕ну…
В тоб╕ – Життя, яке я так люблю
Й любить запов╕даю свому сину.
З каштан╕в цв╕том сипле сивина…
Прийду вернутись в р╕дне все до болю.
Життя – одне, ╕ в ньому ти – одна,
Моя старенька, р╕дна, друга школо!

ДВАДЦЯТЬ ТРОЯНД

Вс╕м, хто вижив ╕ пройшов,
Вс╕м, хто в "Чорн╕м тюльпан╕"
Вже пов╕к не побачить весняну красу,
Материнським сльозам,
Що чекали з Афгану,
Вс╕ троянди земл╕ я у пам'ять несу!

Догорали заплакан╕ св╕ч╕...
На кол╕нах слова промовля...
"Отче наш", – шепот╕ла вже трич╕,
╤ п╕д нею здригалась земля!..
Не в╕д сл╕з – то страшн╕ були сльози!
Не в╕д сл╕в, – св╕т в╕д них шален╕в,
Бо згадала, як в "чорн╕м тюльпан╕"
╤з Афгану синочок лет╕в.
В╕с╕м дн╕в, а сьогодн╕ – дев'ятий.
Син ╓диний, як це пережить?!
Двадцять рок╕в тому на св╕танн╕
Ти почав в день цей, синку м╕й, жить!
В день народження я до могили
Двадцять б╕лих троянд принесу,
Повернися до мене, ╓диний,
Повернися додому, прошу!
...Задр╕мала, на руки схилила
Посив╕ле в╕д горя чоло...
В мить цю оч╕ його просв╕тл╕ли...
╤ на фото щось дивне було...
– Мамо! – мов наяву посм╕хнувся, –
Моя р╕дна матусе, не плач!
Я ж до тебе кр╕зь жах повернувся,
Воскресять мене двадцять троянд.
Вже св╕тало. У сив╕м туман╕
Серпень роси стелив по трав╕.
Це не пам'ять в тривожн╕й оман╕,
Але що ж непоко╖ть ╖╖?
Довгим видався шлях до могили.
Йшла кр╕зь в╕чн╕сть до нього сюди.
– Здрастуй, сину! – кол╕на схилила, –
Чи почу╓ш мене ти? Прости!..
╤ лиш кв╕т╕в торкнулась рукою,
Чи то небо, чи Всесв╕т гор╕в?!.
– Чую, мамо! – мов десь за спиною
Тихим голосом син в╕дпов╕в.
Озирнулась... О, Сило Небесна!
Син живий перед нею стояв.
В день народження хлопчик воскреснув.
До життя ╖╖ Бог повертав!
– Мамо р╕дна! То вийшла помилка:
В Кандагар╕ з полону я вт╕к,
╤ у горах стареньку афганку
Випадково вноч╕ я зустр╕в.
Був поранений, кров'ю залитий,
В╕д тортур: де ╓ морок ╕ жах,
Врятувала мене чужа мати,
Щоб вернути до тебе назад...
Боже! Хто ж то лежить в т╕й могил╕?..
Жах – то доля, а може, життя?..
Поховала чужого я сина,
Хтось чека╓ на р╕дне дитя...
...╤ вже вдвох не могли стримать сльози.
Св╕т, здавалось, кричав ╕ тремт╕в!..
На пелюстках – ╕ сльози, ╕ роси...
В неб╕ ключ журавлиний лет╕в...

До Лес╕

Я перешеп╕т чую з╕р
У кожн╕м слов╕ твого серця.
╤з безнад╕╖ помах крил
Тво╖х майбутнього торкнеться
╤ озоветься у серцях
Нащадк╕в – праведних та гр╕шних.
У помислах ти, Лесе, лишиш
Св╕й гордий спалах та ╕м’я,
╤ надиха╓ш ти м╕льярди,
Бо болями людей жила,
╤ в╕рила у Волю свято!
Ти промовляла до стол╕ть,
Пророчила життя Вкра╖н╕,
Провид╕ла ти в╕ршем св╕т,
Що в╕дкрива╓мо ми нин╕!

Котики
Жертвам голодомору 30-х присвячую

…Рання та весна була й холодна.
Голодом морила смерть життя.
Дво╓ д╕точок малих сьогодн╕
В╕д╕брала в матер╕ вона.
В св╕т за оч╕, жить без них не в змоз╕,
Б╕долашна, йшла вже до р╕ки…
Чи ж почулось?! Б╕ля верболозу
Д╕тки тихо плакали чуж╕.
Дв╕йко!... Так пищали,
без сил плакать,
Зголодн╕ли… Жить би ╖м та й жить!
З голоду померла р╕дна мати,
Ледве встигла в св╕т ╖х породить.
Крих╕тки, маленьк╕ кошенята!..
Котики розкв╕тли на верб╕…
«Зам╕ню вам, д╕тки, р╕дну мат╕р,
Не в╕ддам н╕ смерт╕, н╕ б╕д╕!»
До грудей тулила й колисала
На кол╕нах поб╕ля ╕кон
╤ нап╕впритомна з╕гр╕вала
Материнським серцем й молоком…
До життя зд╕ймала руки квол╕.
Смерть безсила там, де б’╓ життя!
А в куточку котики вербов╕
Т╕шили кровиночок – малят.
«Люди добр╕! З голоду я гину…
Озовися ж, Людян╕сть свята!
Д╕точок мо╖х, прошу, не киньте,
Вивед╕ть ╖х в люди, у життя…»
… Д╕ти мо╖, Оч╕ мо╖, Зор╕…
Розбрелися десь пом╕ж людьми.
Щовесни лиш котики вербов╕
Снились ╖м на берез╕ р╕ки…
Ожива╓ пам'ять у молитв╕,
За тридев’ять миль, земель та доль
Повернулись вже доросл╕ д╕ти
В край весни, в дитинство сво╓ знов.
З оберемком котик╕в пухнастих
Мил╕сть роздавали жебракам….
«Озовися ж, Мат╕нко, будь ласка!»
Потонув у св╕тл╕ св╕чок храм,
Рушники збл╕дн╕ли на ╕конах
╤… стара жебрачка на земл╕
Уп╕знала котики вербов╕:
«Кошенята! Д╕точки, жив╕?!»
Смерть голодна, чу╓ш, ти безсила
Доки милосердя ╓ в житт╕
Й розсипають котики вербов╕
Щастя людям жити на земл╕.

* * *
 Св╕тл╕й пам’ят╕ сп╕вв╕тчизник╕в-
 миротворц╕в присвячую…
 
В муках родиться в св╕т цей людина,
До життя знов летять журавл╕.
Перед ними схиляю кол╕на.
в╕йни вс╕, замовч╕ть на земл╕!
Миру – мир! На планет╕ – молитва…
Ст╕льки рок╕в жили без в╕йни!..
Так чому знов везуть в Укра╖ну
Мертвим сина з чужо╖ в╕йни?
Кров розкв╕тла в багрянц╕ тюльпан╕в,
В них життя, ╕ не чорн╕ вони.
Так чому ж це, скажи мен╕, Пам'ять,
Не вертаються люди з в╕йни?
Йшли на смерть за життя м╕льйони
Задля щастя ус╕х покол╕нь,
Та не знають вони, що й сьогодн╕
На в╕йн╕ гине знову чийсь син
Горе, смерть, б╕ль, негоди та рани –
На земл╕ не ск╕нчилась в╕йна!
Схамен╕ться, жив╕, ╕ згадайте,
Що найвища ц╕на – це Життя!
Хай жорстокий цей св╕т,
ми – щаслив╕,
Бо народжен╕ жить, не вмирать.
Сила людського серця всесила,
Жить, любить, берегти, пам’ятать!
…Знов народиться в св╕т цей дитина,
В мирне небо летять журавл╕…
Я благаю тебе, Укра╖но,
В╕д в╕йни ти ╖╖ захисти!!!
 
Твори життя на р╕дн╕й мов╕

Грайлива оратор╕я журби,
Спокута в дивослов╕ величальн╕м…
До мови р╕дно╖ ти серцем прикипи,
В н╕й крик тв╕й перший й подих
тв╕й останн╕й.
В╕ншуй ╖╖ святую благодать,
Чар-звук╕в вишивання
слово струнне,
Минулому дай словом залунать
У днях прийдешн╕х ╕ часах
майбутн╕х.
Вона г╕рчить з недолями людей,
Тр╕поче птахом, плаче солов’ями,
Любов’ю мовить маминих очей.
Шепоче найр╕дн╕шими вустами…
В н╕й плещуть притч╕
пращур╕в-бандур,
В н╕й жив Тарас
╤ зц╕лювалась Леся.
В╕д згарищ безнад╕йливих тортур
Зл╕тали велеструнням творч╕ плеса.
Хай марить серце Великоднем сл╕в,
Пульсу╓, заколисане в любов╕!
Зростай, кохай,
ц╕нуй, в╕ршуй, твори
Життя на укра╖нськ╕й р╕дн╕й мов╕!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2018 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20010

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков