Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя

(БУВАЛЬЩИНА, УРИВОК З ПОВІСТІ «У ПОШУКАХ МРІЇ»)

Прикордонні війська КДБ СРСР, йменовані в просторіччі погранцями, тримали кордон «на замку», а всю плаваючу спільноту в їжакових рукавицях. І то не просто слова. Місцева човнова станція, титулована тут причалом, була обнесена по всьому периметру двометровою огорожею зі сталевої сітки, з ворітьми для спуску для кожного човника, що закривалися на замок. Кожна одиниця місцевого «флоту» – а то були здебільшого благенькі, нікудишні в сенсі морехідності човники з формованої фанери типу ШПШ «Берізка» – мусила окрім того бути припнутою сталевим ланцюгом до сталевого ж дюймового троса, що тягнувся уздовж всього причалу. Цілодобова охорона, цілодобові щогодинні телефонні рапорти на прикордонну заставу – для повноти картини режимного об’єкту не вистачало лише натренованих на шматування людей вівчарок та чотових вишок по кутках огорожі.
– Зроду-віку не було такого, щоб рибалок тримали на березі, а причали перетворювали на кляті звіринці, – лаявся найстарший з місцевих рибалок, сімдесятип’ятилітній дід Леоненко, який застав ще царські часи – хазяїн того самого саморобного вітрильника, який так причарував мене в перші дні.
Але не одними лише загорожами, ланцюгами та безкінечними нічними чергуваннями діймали рибалок. Час від часу з раптовою перевіркою наїжджав якийсь з офіцерів, а то й сам командир застави, прискіпливо оглядав територію причалу, човни, присікуючись то до почепленого про людське око замка, що відкривався й без ключа, а то й до відтінку фарби на бортах чи днищі того чи іншго човника.
Якось я прибуксирував на причал занесений в бухту вітрами та течіями, змитий з борту якогось суденця невеличкий яскраво-червоний алюмінієвий понтон, що своїми розмірами та формою трохи нагадував надувного човника, і прив’язав його звичайною шворкою до загального сталевого троса. Сторож, звісно, негайно повідомив про знахідку на заставу. І ось цей самий понтончик ледь не став причиною чергового закриття причалу.
А сталося це так. Минуло два чи три тижні. Був чудовий літній вечір. Мідний розплав сонця, що сховалося за обрій, втрачаючи барви, вистигав в блакиті затихаючих на ніч хвиль. Сутеніло. В щодалі глибшій безодні швидко темніючого неба зблиснули перші зорі.
Змінивши денного сторожа – за графіком саме випала ніч мого чергування – я вовтузився коло нашого суденця, коли це біля воріт пригальмував ГАЗ 66. З нього вийшов молодий незнайомий старлей в новісінькій, бездоганно випрасуваній уніформі, в сяючих, до блиску начищених хромових чоботях. Чомусь саме його чоботи відразу впали мені в очі. Був готовий закластися, що на них не було жодної пилинки.
«Не інакше, як з прикордонного загону, з Сімферополя», – майнула думка.
Офіцер, тим часом, ледве привітавшись, поцибав уздовж вирівняного по шнурку ряду човнів. На понтончик, який було причеплено біля самих воріт, лише накинув оком, але не промовив і слова. Посмикавши за ланцюги кілька самотопів, поторсавши замки на воротях з боку моря напроти кількох сліпів, зупинився перед сторожкою.
– Ну, що – підемо робити запис до журналу про закриття причалу? – чи то спитав, чи ствердив, витираючи тонкі пальці білосніжною хусточкою.
– А що трапилось, – питаю. – Наче ж все в порядку?
– В порядку? А незареєстрований надувний човен – це у вас такий порядок?! – офіцерик почервонів і йому аж вилиці затіпались.
Я обмер. На складі сторожки хтось з рибалок незадовго перед тим днем дійсно «припаркував» забороненого тоді в морській прикордонній зоні надувного човника. Але ж він був згорнутий і замаскований в кутку приміщення під якимись лахами. Як цей пронира довідався про нього, попри те, що склад було замкнено і він навіть не наближався до вікон, я й гадки не мав. Але розмірковувати над тим не мав часу – бачив, що служака не жартує. Ось зараз змусить дістати вахтовий журнал і впише до нього заборону на вихід в море на тиждень, на місяць, чи й до кінця сезону. Ото буде радість рибалкам, які заради двох-трьох коротких місяців тихої радості з вудкою, упродовж цілого року платять внески на денного сторожа, самі вахтують по ночах! Що мав робити?
– Не розумію, про що ви? – кажу, якомога наївніше кліпаючи очима.
- Не розумієте?! – чепурун враз зірвався на крик. – А це що, м..ть вашу?! – він рвучко крутнувся на підборах, підскочив до мого червоного понтончика і зі всього маху буцонув його носаком свого до блиску начищеного чобота.
На біду чепуруна, стоп’ятдесятикілограмове алюмінієве, заповнене пінопластом одоробло, навіть не здогадувалось, що правильною реакцією з його боку було б підскочити від того копняка мінімум на півметра. Воно ж, кляте, непоштиво залишилось лежати на своєму місці і навіть не зворухнулося. Підскочив, натомість, мій чепурун. За мить звився, склався вдвоє, люто сичав щось нерозбірливе, обхопивши обіруч нещасну ступню. Випроставшись за хвилину, мовчки козирнув і, ховаючи очі, пошкандибав до ГАЗона, за кермом якого строковик-водій ледь встиг стерти зі свого круглого виду широку посмішку.

Валентин БУТ
***
Прочитати повість можна за посиланням:
https://valentineboot.wordpress.com/%D1%83-%D0%BF%D0%BE%D1%88%D1%83%D0%BA%D0%B0%D1%85-%D0%BC%D1%80%D1%96%D1%97/

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 25.05.2018 > Тема "Душі криниця"