Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Києві вийшла друком книга історика Сергія Коваленка «Похід запорожців на Донбас і Крим: рік 1918». Автор розповідає про похід Окремої Запорозької дивізії, яка гнала з України комуно-московських загарбників. Він, зокрема, висвітлює політику Центральної Ради щодо Криму: «Борис Монкевич згадує: «В час перетрактацій (переговорів), коли розглядалася справа державних кордонів України, німці мали зарані накреслену мапу України і коли її звірили з мапою української делегації, то зі здивуванням завважили, що Кримський півострів цілковито викреслений з територіальних претензій нашої делегації.
На запитання німців, делегація відповіла, що Уряд Української Народньої Республіки, признаючи право на самоозначення кожному народові, рахує Крим окремою татарською республікою і що ІV Універсал не включає Криму в межі України.
На заяву німців, як можна відмовлятись від такої бази, яка становить ключ України на Чорному морі, без якої Україна тратить своє значіння на морю, наша делегація категорично заявила: «без анексій і контрибуцій»; «самоозначення народів».
Мир підписано і Крим зостався поза Україною».
Політичний ідеалізм помножений на українську сентиментальність. Кримськотатарський нарід був на той час (1918 рік) у Криму національною меншиною. Даруючи йому «право на самовизначення», українська делегація штовхала півострів до московської удавки, оскільки на той час більше 41% населення півострова становили москалі і лише близько 29% - кримськотатарський нарід. Отже, українська делегація, погоджуючись на самовизначення Криму, погодилась не на самовизначення кримськотатарського народу, а на перспективу загарбання Криму Москвою, що невдовзі, власне, і відбулося. У той же час українці мали всі історичні підстави простягнути руку допомоги нащадкам бійців князя Доган-Тугая Аргинського (звісного Тугай-бея), що допомогли гетьманові Богдану Хмельницькому відновити українську державу у боях з ляхами, та звитяжних кіннотників царя Мухаммеда Гірея, що допомогли козакам гетьмана Івана Виговського розгромити москалів під Конотопом».
Коли українське військо вступило в місто Хорол, то перед ним відкрилася жахлива картина: «Крім роздягнених мертвих тіл під в’язницею побачили вони сперті до стіни соборної церкви чоловічий і жіночий трупи «без нитки вбрання і з прорізами між ребрами, так що на них нібито мальовані чорними смугами запеченої крові кістяки. Досить, не буду передавати дальших деталів полового садизму», - згадує Всеволод Петрів. На сходах собору сиділа людина в солдатському одязі з жовто-блакитними стрічками на рукавах із залитими кров’ю подолами плаща. У покійника було випорото нутрощі і замість них напхано сіна. До правої його щоки було пришпилено значка з Архистратигом Михаїлом та написом на звороті: «Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу: Михайло Грушевський в першім році свободи України».
Як розповіли місцеві мешканці, той один, що сидів на сходах, був відставним полковником царського війська, що підробляв вчителюванням і якого хорольці вмовили стати комендантом міста від Української Центральної Ради, а інші двоє, чоловік та жінка, колись влаштували якусь маніфестацію і були знаними як «українці». На другий день було призначено похорон старого полковника, якого хорольці дуже шанували і дуже за ним шкодували».
Ще один приклад садизму більшовиків: «Учасник Яреських боїв 1918 року Борис Монкевич згадував, що на відбитій у ворога станції козаки побачили тіла своєї перебитої охорони: «Знайдено тільки понівечені трупи. В деяких з них була знята шкіра з голови і грудей, одрубані голови, в інших були сліди страшних опечень. Так немилосердно знущалися більшовики над полоненими. Серед замучених було трьох семінаристів Подільської духовної семінарії, яка в той час була евакуйована до Лубен. Коли запоріжці зайняли Лубни, ці молоді патріоти, покинувши науку, пішли за голосом свого обов’язку і невдовзі нерозцвіле життя своє віддали за Україну».
Визволене від більшовиків населення ставилося до українського війська добре: «Ставлення мешканців Полтави до українського війська було в цілому, як згадує Всеволод Петрів, прихильним. Юнаки кадетського корпусу, у помешканнях якого стояли гордієнківці, із романтичним захватом поставилися до них, із захопленням слухаючи їхніх оповідань про бої з московськими окупантами. Це притому, що майже всі ці юнаки віком від 10 до 17 років походили з благопристойних дворянських родин Полтавщини. Дуже сподобалася юнакам і мода на козацькі чуби-«оселедці», що поширилася на той час у гордієнківців, що перейняли їх від козаків Гайдамацького коша Слобідської України.
Інтелігенція Полтави також сприймала українське військо прихильно. Це ставлення сформувалося в них ще тоді, коли вони звернули увагу, що україномовне вояцтво, що служило окупантам, як і та частина їхнього керівництва, що була україномовною, були значно людянішими. Щоправда ставлення полтавської інтелігенції до українського вояцтва мало й дещо суперечливий характер. Її виразно українська частина виявляла незадоволення тим, що серед старшин Армії УНР було досить багато московськомовних. Це й справді на той час було поширеним явищем. Україномовних кадрів не вистачало, як за боями бракувало й часу на їх переучування. Були серед полтавської інтелігенції і москвофіли. Ці навпаки симпатизували московськомовним старшинам і заводили з ними розмови про те, що й справді, головне звільнитися від «большевиків», а там видно буде».
Проте траплялася й ворожнеча стосовно українського війська: «Один з поодиноких випадків відверто ворожого ставлення до українських військ виказав славетний письменник Володимир Короленко, що мешкав тоді у Полтаві. Його вразлива натура з юнацьких літ була сприкрена поемою Тараса Шевченка «Гайдамаки», в якій сцени різні католиків, до яких належала його мати, викликали обурення щодо гайдамаків-українців. Те, що для Шевченка було алегорією визволення з рабства і очищення від його скверни, Короленком сприймалося як звичайне вбивство. Тож він побачив в озброєних українцях, до яких належав по батьку, не борців за визволення свого народу від московського рабства, а звичайних вбивць, і чомусь називав їх «шовіністами». Втім, його заклики до патріотизму у ході Першої Світової війни шовіністичними йому не здавалися, у той час як там також гинули люди. Дуже багато людей».
Український уряд висловив протест Москві з вимогою вивести російські війська з України відповідно Берестейської угоди. Георгій Чичерін, який тоді був заступником наркома закордонних справ Троцького, відповів, що радянський уряд не веде боротьби проти Української Народної Республіки і що боротьба йде між двома частинами українського народу та «може йтися лише про гаряче співчуття, котре трудові маси Росії у ці трагічні дні для українського, і не лише українського народу, несуть робітникам і селянам України».
Як бачимо, в нинішній політиці Москви нічого нового немає. Все та ж агресія, прикрита цинічною брехнею.
Сергій Коваленко цитує працю дослідника Віктора Савченка про становище Харківщини: «Проголошена на Харківщині совітська мобілізація дала зворотній ефект - появу антибольшевистських повстанчих груп із селян, що відмовилися служити в армії, у тилу червоної оборони. Тотальна мобілізація цінностей на схід озлобила місцевих мешканців. Харківські робітники, ще недавно опертя совітської влади, виступили проти евакуації з міста заводів, сировини, продовольства, цінного майна. У Харкові пройшли демонстрації протесту проти евакуації, чулися заклики до повстання проти большевиків (тільки з Харкова було вивезено 1 тисячу вагонів із хлібом, 50 паротягів, устаткування 17 заводів). Окупаційний характер так званої «совєтской власті» на чолі з так званим «правітєльством совєтской Украіни», які насправді обслуговували інтереси Москви, став очевидним навіть для великої частини їхніх прихильників. За таких умов перспективи окупантів утримати Харків, на який з боку Полтави наступали українські війська, а з боку Сум – німецькі, були ніякими».
Полк Всеволода Петріва вступив до Костянтинограда: «7 квітня Всеволод Петрів мав зустріч, за їхньою ініціативою, з представниками костянтиноградського учительства. Там з’ясувалося, що вони уповноважені йому повідомити, що всі учні навчальних закладів міста віком від 18 до 22 років виявили бажання вступити на службу до його полку. Це все були в основному діти сільських інтелігентів та священиків. Таких виявилося 108. Деякі з них зобов’язалися вписатися до війська з власними кіньми. Петрів розпорядився прийняти всіх до полку, видати їм однострої, шапки й шаблі, хоча вони ще мали скласти випускні іспити у своїх закладах».
Армія УНР поповнювалася в ході визвольних боїв: «Харків дав запорожцям багато добровольців. Це при тому, що спроба московської мобілізації ще недавно зазнала там цілковитого провалу. Крім окремих добровольців до запорожців приєднався цілий Харківський піший партизанський відділ полковника Івана Лубяницького. Цей відділ під час московської окупації існував таємно. Він боровся з окупантами і багато їм нашкодив. Члени організації нищили склади, здійснювали вбивства окупаційного начальства. Так вони вбили тоді помічника харківського коменданта, який відзначився своїми звірствами.
Члени цієї організації знали особисто тільки безпосереднього свого керівника. Та й то – козак знав ройового, ройовий – чотового, чотовий – сотенного і т.д. Отже викриття одного рою не тягло за собою знищення цілої організації. Складався відділ виключно зі старшин, які приймалися після довгих спостережень і іспиту. Організація мала членів у всіх окупаційних інституціях і тому була завжди в курсі справи. Своєю працею вона спричинилася до успішного визволення Харкова запорожцями».
З визволенням 14 березня Одеси і 17 березня Миколаєва в цих містах на базі деяких суден, що там перебували, почалося створення українського військово-морського флоту. Керівництво УНР зрозуміло свою помилку. Адже з тими кораблями, що перебували в Севастополі, український флот мав всі підстави перетворитися на одну з найпотужніших військово-морських величин світу. Для визволення Криму була створена Кримська група Окремої Запорозької дивізії під командуванням Петра Болбочана.
Сергій Коваленко звертає увагу на такий парадокс цієї війни: «Полковник Генерального штабу московського війська Всеволод Петрів, який етнічним українцем не був, привів на початку 1918 р. із Західного фронту до Києва кінний полк, з яким став в обороні України, а полковник Генерального штабу Михайло Дроздовський, етнічний українець, вів добровольців на Донщину, щоб потім проти України воювати». Під Мелітополем і Якимівкою Петрів і Дроздовський об’єдналися проти Івана Федька, етнічного українця, який повірив пропаганді московських комуністів. У 1939 році його господарі з комуністичної Москви засудили Федька до розстрілу.
Запорожці раптовим ударом захопили Чонгарський міст, і українське військо увірвалося в Крим. 22 квітня українці визволили Джанкой.
Розпочалося повстання кримських татар проти московської окупації.
Вранці 24 квітня українська армія визволила Сімферополь. Борис Монкевич згадував: «Ніде по всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя. Всі вулиці були удекоровані квітами й переповнені публікою, яка радісно вітала Болбочана».
Татарські повстанці приєднувалися до українського війська.
29 квітня кораблі Чорноморського флоту підняли синьо-жовті прапори. Але комуністам вдалося вивести частину кораблів із Севастополя.
Після переговорів з німцями українські частини мусили залишити Крим.
Борис Монкевич писав: «Виправа на Крим зробила на запоріжців глибоке і незабутнє вражіння. Ніде не зустрічало їх населення з таким ентузіазмом. Населення всеї Таврії виходило з сіл і містечок (під час виходу запорожців з Криму), щоби привітати наше військо. Вивозили на станції продукти для козаків, а що це було перед Великодніми святами, то з цього приводу навезли селяне велику кількість пасок, писанок, сала, шинок і т.д. Група ввесь час поворотної подорожі харчувалася цими продуктами».
Книга Сергія Коваленка «Похід запорожців на Донбас і Крим: рік 1918» буде корисною всім, хто хоче знати історію України.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2018 > Тема ""Білі плями" історії"