Версiя для друку Обговорити в форумi

(епітафія на пам’ятнику літератора О. Андрієвського)
 
Більшості народів властивий - в тій чи іншій формі - культ предків як основа пам'яті роду й запорука історичного буття етносу. Історія людських поховань настільки ж стара, як і саме людство. Життя і смерть завжди йшли поряд, як і добро та зло. Завжди в українців могили вважалися шанованим місцем, до якого не заростала дорога. Недарма ж у народів різних віросповідань розвинений культ померлих.
Некрополь - місце, де могили відомих особистостей. Кладовище - загальне місце поховання, територія, де кладуть на вічний спочинок небіжчика. Погост із старослов'янської, як і цвинтар, означає поховання, на території якого діє церква (наприклад: поховання Лесі Українки – на кладовищі, а В’ячеслава Чорновола – на Байковому цвинтарі, бо неподалік діє Вознесенський хрестово-купольний, однобаневий православний храм).
За який період збереглись поховання в столиці? У Києві було 45 кладовищ і цвинтарів, нині – 30. Були поховання і біля монастиря та церкви, багато з яких законсервовані. Від часів Київської Русі залишилося два - Ярослава Мудрого в Софії і Юрія Долгорукого в церкві Спаса на Берестові. Крім того, за цей час є надгробки в Ближніх і Дальніх печерах Києво-Печерської лаври.
Цікава доля могил на історичній горі Подолу - Щекавиця, які, на жаль, вже зникли. 1772 року, після епідемії чуми 1770 року, тут відкрито кладовище. Тоді померло близько 6 тисяч людей із усього 20-тисячного населення міста. Братські могили, засипані вапном, і зараз знаходяться в її схилах. Всього за період існування Щекавицького кладовища поховано близько 2 тисяч осіб: купецтво, землеміри, чиновники, військові, священники, сріблярі і золотарі, представники музичного та іконописного цехів, професори університету і академії, викладачі гімназій і духовних учбових закладів, діячі літератури й мистецтва, лікарі. Поховано родини, родоводи: наприклад, Балабухи (11 осіб, починаючи із засновника фірми), купці Барські (4 особи), купці Войтенко (7 осіб, включаючи міського голову), почесні громадяни Григоровичі-Барські (8 осіб) і Гудима-Левковичі (5 осіб), купці Дитятини (5 осіб), рід поета К.Думитрашка (5 осіб), рід професора В.С. Іконникова (4 особи), золотаря Коробки (3 особи), землеміра Крамалея (7 осіб), купців Лакерда (9 осіб), рід дійсного статського радника Ф. Лебединцева (3 особи), рід Максимовича (6 осіб), купці Савицькі (11 осіб), золотарі Стрельбицькі (3 осіб), іконописці Чернявські (4 особи), викладачі гімназій Яновські (3 особи), професора Духовної академії Гуляєва (3 особи) та інші.
Могили наступних століть в Києві не збереглися. Минулі поховання ще можна зустріти в невеликій кількості, порівнюючи з тим, що залишилося на Байковому, Звіринецькому, Лук’янівському, Солом’янському, Старовірчому кладовищах, у Видубицькому монастирі та в Лаврі. Відомостей про перше поховання на кладовищі біля «хутора генерала Байкова», за річкою Либідь не збереглося, тому й не відоме. Отже, назва місцевості, а відтак - кладовища та цвинтаря походить від власника земель, учасника війни 1812 року генерал-майора Сергія Васильовича Байкова (1800-1848).
Спеціально розроблених правил з архітектури кладовищ не існувало. Архітектори керувались, в першу чергу, моральними поняттями і померлих та естетичною завершеністю та досконалістю надгробків, нічого зайвого та недоречного. Ні входи, ні огорожі кладовищ стандартними не були. Найбільш оригінальною була і є огорожа Байкового цвинтаря. Три брами на православно - католицькому і лютеранському у верхній частині були подібні церкви, костьолу й кірхи; стіна збереглася до наших часів і є унікальною. У наш час маємо не стандартні входи до кладовищ та цвинтарях на Берківцях, Лісовому, Лук’янівському військовому, яке обнесене кам’яною огорожею і стилізовано військовою емблемою.
 В минулому кладовищами займались єпархіальні архітектори, планували їх землеміри. Найбільш відомі - Єрмаков та Ніколаєв, землеміри - Терський, Гаїров. В усі часи, так би мовити, «обличчям кладовищ, їх прикрасою» були надмогильні споруди (звичайно, не всі), - витвори мистецтва, стиль яких змінювався з часом: пам’ятники, надмогильні плити, хрести, склепи, на деяких з них є написи – епітафії, які не були стабільним, а змінювалися, їх можна поділити на такі групи: періоду Київської Русі; ХУ-ХУІІ, ХІХ століття та з 1917 року і до сьогодення.
На Байковому, Лук’янівському, Звіринецькому та Лісовому кладовищах і цвинтарях найпоширенішим був на монументальному з чорного граніту – постамент і високий, з чорного граніту хрест. На Аскольдовій могилі, як і на Байковому кладовищі переважали склепи й пам’ятники з білого мармуру із зображенням фігур і янголів. У Видубицькому монастирі більшість могил ховались під кам’яними, або чавунними плитами. Треба згадати єдиний у своєму роді пам’ятник на Лук’янівському некрополі академіку живопису Миколі Пимоненку: біля арки із дзвоном на весь зріст стоїть янгол з білого мармуру і ніби дзвонить.
З фірмою «Вдова де-Веккі», що виготовляла надгробки, співпрацювали архітектори і скульптори - Еліа Сала, Андре Скіавоні, Лев Гінзбург, Іван Мартос та інші. Їхні роботи знали не лише в Києві, в багатьох інших містах Російської імперії - на Байковому й нині можна їх бачити, щоправда, вже в занедбаному вигляді. Скажімо, на могилі дочки польського магната Гелени (Марини) Мнішек, що на центральній алеї на ділянці №1, ще стоїть на повний зріст жіноча статуя (автор скульптор Е. Сала). Залишилися скульптури у вигляді ангелів, дитячих фігурок на ділянках №2, 4, 6, 9, 12 та ». З боків входу - вузькі вертикальні вікна з орнаментованим склом, нижня частина яких закрита гратами, пофарбованими в біле. Підлога - паркетна з червоного пісковнка. Навкруги склепу - низька фігурна огорожа з білого мармуру. Одне з останніх поховань у склепі Байкового цвинтаря датується 1922 роком.
На основі архівних матеріалів дізнався, що в каплицях на Байковому цвинтарі кияни переховували та рятували найдорожче від фашистів під час Другої світової війни: німці старанно облікували книжки в бібліотеках Києва й вивозили найцінніші видання до Німеччини. Працівниця Центральної районної бібліотеки імені М. Некрасова Голосіївського району Києва Тамара Макарівна Кривцунова зберігала в одній із каплиць Байкового цвинтаря від фашистів бібліотеку математика, професора Київського політехнічного інституту Б.Я. Букрєєва (1859—1962), яку вчений подарував. Я віднайшов могилу Бориса Яковича Букрєєва, який прожив 103 роки і відтепер вічно спочиває на ділянці № 9.
…Існує козацька легенда, за якою під час другого пришестя Спасителя над кожною труною просяє дивним світлом хрест - чудесний знак воскресіння та преображення для спочилого. Позбавлення людини хреста в народі вважалося майже як прокляття, як позбавлення надії на майбутнє воскресіння.
На Лісовому та Байковому цвинтарях сотні простих грецьких і трилистого типу надмогильних козацьких хрестів, 20 із них виготовлені скульптором Миколою Малишком, зокрема: В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого, Івана і Леоніди Світличних, І. Гончара, К. Осьмака та інших. А перший, роботи В. Кричевського поставлений 1908 року на Байковому цвинтарі, майже навпроти церкви, Миколі Милорадовичу - статському раднику.
У книзі «Некрополь на Байковій горі» в розділі «Козацькі хрести на могилах відомих українців» дослідив про символіку. Різного напряму лінії, візерунки та композиції свідчать про характер, смисл буття особи, яка покоїться під козацьким хрестом. Скажімо, горизонтальні лінії на козацьких хрестах В. Стуса, Ю. Литвина, і О. Тихого символізують безмежну їхню любов до України, народу, а вертикальні – віра у силу Всевишнього...
Крематорій розташований на Байковій горі, комплекс збудували 1976 року за проектом архітектора Авраама Мілецького. Київські скульптори Ада Рибачук та Володимир Мельниченко віддали тринадцять років життя (липень 1968 — 10 грудня 1981) для зведення проекту, який після завершення спорудження мав би називатися «Меморіально-обрядовий комплекс Стіна Пам'яті». Бетонні барельєфи повинні були зображувати життя людини від народження до смерті. Скульптурні композиції: Весна, Веселка, Квітучий сад, Дощ, Любов, Творчість, Материнство та інші мали зайняти площу понад дві тисячі квадратних метрів. На проект витрачено 2 мільйонів 999 тисяч карбованців, будівельних матеріалів: 1005 куб. бетону, 95 т металу, 400 кг воску. Художньо-експертна комісія столиці визнала його не відповідним «принципам соціалістичного реалізму». Зварений металевий каркас зображення залили 300-ма самоскидами бетону.
Чимало могил за останнє століття зникло, але розповів із десятка - допоки про три, які знайшов. На старому Байковому кладовищі, ліворуч могили Лесі Українки, через чотири ряди у бік вулиці Грінченка, знайшов поховання Булгакових. Афанасій Іванович Булгаков (1859-1907), батько письменника Михайла Булгакова. Професор Київської духовної академії, історик, доктор богослов'я, володів грецькою, латинською, єврейською, німецькою, англійською, французькою, італійською та іспанською мовами. Орім основної роботи в академії, читав історію в Київському інституті шляхетних панянок, а вже з 1892 року виконував обов'язки Київського цензора внутрішньої цензури. Поряд з братом похований і Булгаков Сергій Іванович (1873-1902), викладач співів і регент 2-ї Київської гімназії. У родинному похованні й могила матері Михайла Булгакова. На чорному граніті напис: «Варвара Михайловна Воскресенская-Булгакова. Род. 26 сен.1869 г.; ск. 1 фев. 1922 г.». Варвара Михайлівна (у другому шлюбі - Воскресенська) померла від тифу, який два роки до цього заступив письменникові М. Булгакову шлях в еміграцію.
Майже століття не було відомо, де покоїться на Байковому цвинтарі дружина вченого, брата Ольги Косач і дядько Лесі Українки - Михайла Драгоманова (1841-1895) Людмили Михайлівни Драгоманової (в дівоцтві Кучинської; 1842-1918). Кілька років пошуків, листування увінчалися знахідкою. Коли Людмила Михайлівна пішла в далекі світи, Павло Скоропадський надіслав вінок, де було написано: «Від Гетьмана Української Держави». Похована на ділянці №2, неподалік Вознесенської церкви, позаду могили композитора Миколи Лисенка. На білому мармуровому постаменті, який зруйнований більшовиками 1928 року, було погруддя Л.М. Драгоманової та напис: «Посвящается памяти Людмилы Михайловны Драгомановой (в девичестве Кучинской), родивш. ЗУ.1844, почившей в Бозе 16. VI918. Господи, да будет воля Твоя». Поховання не збереглося.
Досліджуючи польське кладовище, що вище Байкового в сторону крематорію, некрополезнавець Л. Проценко не знайшла могили польського поета й публіциста Володимира (Влодзімежа) Вікентійовича Висоцького (1846, с. Романів на Волині — 11.08.1894, Київ) і про це написала в путівнику «Київський некрополь»: «Могила зрівняна з землею, без напису». Це не так: могилу відомого польського поета, київського фотографа - художника (учня київського фотомайстра Ф.К. де Мезера), публіциста, віце-президента Київського технічного товариства Влодзімежа Висоцького я віднайшов: поховання збереглося, як і пам'ятник, що стоїть, як увійти у ворота нового польського кладовища, ліворуч за тридцять метрів. 1871 року Висоцький відкрив у Києві фотоательє, виконав портретну світлину Лесі Українки в народному вбранні, 1886 — Івана Франка з дружиною Ольгою Хоружинською, 1887 - мистецтвознавця Данила Щербаківського, 1890 - Володимира Антоновича - громадського, наукового і культурного діяча, 1893 - Миколу Стороженка, директора Київської 1-ї гімназії, 1894 - Андрія Фердинандовича Крауса, архітектора і техніка, 1895 - Івана Щітківського - громадського діяча, першого українського представника в Київській Міській думі. За життя та діяльність В.В. Висоцький сфотографував багато київських споруд, які й нині використовуються при підготовці видань з історії столиці.
Минуле століття «прославилося» намаганням бездумно й жорстоко знищити все, що з такою любов'ю і каторжною працею добувалося та зводилося поколіннями й стало надбанням українського народу. Не кращий початок й нинішнього. Агресивністю та безпам'ятством ми сягнули того рубікону, за яким нація стає на шлях варварства і настає духовне здичавіння. Біймося цього! Вандалізм сьогодні над похованнями як ніколи досяг масового характеру і став навіть бізнесом. Крадії глумляться з могил, знімають хрести, атрибутику, нищать статуї. А ті поховання, які залишилися, здебільшого в занедбаному стані, без квіточки у підніжжі пам’ятника. Прикладів вандалізму чимало і кожний — страшніший та безцеремонніший. Мотивація таких злочинів, абсурдна і примітивна в духовному розумінні пояснення таких вчинків. Згадалося: «Народе мій! До тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя» Василя Стуса (1938-1985).
Догляду й пошани потребують усі могили — це важливий складник загальної культури нації. Коли ж ідеться про могили тих, хто залишив тривалий слід в історії держави, культурі, мистецтві, то пошанування їх — це ще й акт самоповаги, самовизначення й самоствердження нації, її консолідації.
Справедливо зазначив академік Михайло Грушевський (1866-1934): «Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас шанували інші народи, то треба, нарешті, почати з поваги до самих себе», — ці слова Михайла Сергійовича нехай будуть дороговказом для тих, хто причетний до пошани та догляду могил Великих українців, усіх, хто жив на українській землі, до кожного із нас. Приносьте на могили рідних і видатних українців живі квіти — ці особистості так багато зробили для духовного збагачення та відродження нації. Вони залишилися гордістю киян і всієї України! Не забуваймо їх, як і слова поета Максима Рильського (1895-1964) із вірша «Мандрівка в молодість»: «Складна це досить річ — минулий вік судити, // Не завжди варто тут рубати з-за плеча. // Хай кожен рік життя, і кожен день прожитий // Нас обережності й розважності навча».
Віктор ЖАДЬКО,
письменник, професор Національного університету імені М. Драгоманова

На фото: А. Малишко і В. Жадько біля могили В. Стуса; бiля козацького хреста на похованнi Кирила Осьмака на Байковому цвинтарi

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 05.10.2018 > Тема ""Білі плями" історії"