Версiя для друку Обговорити в форумi

Ніколи не пускай сльозу за тим, що нездатне заплакати над тобою.
Дж. Денс

Часи перемін, як ніякі інші, виявляють, хто ти і що ти насправді, розставляють на свої місця все і всіх. Ще більше те проявляється, коли твій світ затягує у вир протистоянь, у пекло війни.
Як легко за мирних часів позиціонувати себе лицарем без страху і докору, гордо виступати перед сонмом зачарованих тобою сокотушок, таким собі півнем - яскравим і неповторним! Як приємно ковзати на хвилі загального захоплення і любові, кукурікаючи з найвищого кілочка на тину про свої чесноти!
Зовсім не те, коли замість дзвінких кукуріку настає час вчинків. Ось тут, буває, і стаються дуже дивні, на перший погляд, метаморфози, коли яскраве пір’ячко в новому світлі якось блякне, а то й того гірше – обсипається, і ще вчора загальновизнаний улюбленець, мачо, король цілого курника раптом являє себе враженій публіці, скажімо, не надто обтяжений одягом.
Найсумніше, коли сам він при тому не помічає перемін і продовжує гордо кукурікати, заховавшись до безпечного курника, в той час, як нетитуловані брвття його, яких до того ніхто особливо й не помічав, зчепилися з хижим шулікою.
Так було, коли в часи назовні благополучної застійної есересерії одні, обласкані правлячим режимом, писали йому барвисті панегірики, чи й просто робили тихенько успішну кар’єру, тоді як інших, не менш талановитих, але не схильних до конформізму, не згодних вибачати людожерові його збочених нахилів, показово ламали, нищили.
А хіба не так тепер? Десь в попередніх статтях я вже згадував, як в часи Майдану одні стояли на блокпостах (траплялося, потім і на барикадах) по дві, а то й по три доби беззмінно – на собачому холоді, без сну, без спочинку, без можливості бодай присісти, в той час як з тисячних натовпів, що дефілювали повз них, сповнюючи повітря патріотичним галасом, не так просто було допроситися волонтера на зміну. А що вже казати про завсідників Майданової Сцени! Їх візити у канцерогенне пекло вулиці Грушевського були хоч і досить регулярними, але затримувалися вони там, як правило, не довше, аніж на той час, доки на них були націлені об’єктиви телекамер. І не дивно, адже «дими революції», які зі сцени Майдану, в уявленні одного з сьогоднішніх віце-прем’єрів, виглядали так романтично, не одного закопченого революціонера вклали до онкології.
Навіть попри те, що задовго до того не мав вже жодних ілюзій, був вражений, коли дізнався, що в ті самі дні, коли одні тижнями (хтось місяцями), забувши про гарячий душ і білі простирадла, ночували на піддонах, в кращому разі, покотом в коридорах Профспілок, Київради, в дні, коли когось вже підстрелили, особа, що стала невдовзі в.о. Президента, знайшла час на презентацію своєї книжки-фентезі. Вразило ще й тому, що в той самий час я не міг дозволити собі пару вільних годин, аби зустрітися задля залагодження якихось технічних нюансів з директором видавництва, що якраз в тому часі готувало до публікації мою книжку – історичне дослідження «Павло Михнович Бут, лицар зрадженої волі».
Потім було загарбання Криму. Підле, як з боку загарбника, так і з боку тих, хто мав прямий обов’язок не допустити того. І якщо до загарбника питань не багато: ворог він і є ворог, то до підлоти, що рядиться в кольори моєї Вітчизни, питань аж надто багато. Мова тут, звісно ж, не стільки до слабодухих, яких виявилось так немало серед кримського військового угрупування, включно з флотом, як до тих, хто уможливив їх скочування до зради, а десь і підштовхнув до неї. Мовлю про найвище керівництво держави, яке своєю нерішучістю, безвольністю, своєю фонтануючою непрофесійністю, своїми нікчемними надіями на вирішення «конфлікту» на рівні міжсобойчика, своїм порушенням директивних приписів Конституції, закону «Про оборону України», стало головним каталізатором ланцюгової реакції зради, що мов чума поширилася серед українських держслужбовців Криму та Донбасу. Саме вони є тим гнійником, з якого розповзлася та зараза. Саме їх незаконні дії (рано чи пізно будуть кваліфіковані неупередженим судом як державна зрада) потягнули за собою зраду дрібнішого чиновництва. Не навпаки.
Саме тому намагання пояснити здачу ворогу Криму поголівною зрадою кримських держслужбовців, зрадою кинутих напризволяще солдатиків, масовою зрадою кримчан, дуже нагадує ситуацію, коли «Тримай злодія!» найголосніше кричить отой самий злодій. Саме тому перманентні намагання, в тому числі й декого з інтелектуалів, підіграти тим злодіям, зокрема, їх заклики відхреститися від зрадливого Криму, так напружують автора цих рядків.
Безперечно, зловорожа агресія, загарбання Криму (за сприятливих обставин і великої частини України) готувалися планомірно, роками. Безперечно, механізми нищення держави, її обороноздатності були запущені задовго до появи на Печерських пагорбах наших нездар-«революціонерів». Проте всі, хто був свідком покрокових-з-оглядкою дій зелених марсіян, хто був свідком того, як обложені гарнізони упродовж трьох тижнів (!) просили хоч про якийсь адекватний наказ на скоординовані дії, хто не з чуток знає про те, що навіть більшість депутатів кримського парламенту, попри всю їхню регіональну сутність, так і не взяли участі в незаконних голосуваннях, – всі вони переконані, що за умови негайної адекватної реакції, а саме, введення воєнного стану в перші години вторгнення, за умови швидких, рішучих дій, як безпосередньо в епіцентрі вторгнення, так і на дипломатичному рівні, окупації, анексії, як і війни на Донбасі можна було уникнути. Чи могли при тому бути жертви? Не виключено. Найпевніше, що так. Проте ще з більшою певністю можна стверджувати, що їх гадане число було б непорівняним з тим, що маємо сьогодні.
Приватизація і вихолощення того, що могло дійсно стати революцією Гідності, потягнули за собою більш ніж сумні наслідки. Країна, замість виборсатися зі стисків мафіозного спрута, виявилася затиснутою ще міцніше. Замість росту добробуту отримали зубожіння втричі. Замість інтенсивного розвитку економіки скотилися до паразитування на позичках, замість утвердження сили права – одного з наріжних каменів демократичної держави, маємо тотальне його нігілювання, заміну на право сили, руйнацію судової влади. І все те на фоні тотальної корупції, очолюваної найвищими державними посадовцями. Чи ж дивно, що навіть війна стала вигідною такому великому їх числу? Адже, на відміну від державного бюджету, статки наших небожителів ростуть немов на дріжджах. І то так, що в українських банках вони вже не поміщаються. Тож доводиться сердегам вивозити надлишок в оффшори. Тож нічого, що державний банк воюючої країни допомагає першим особам держави в цій богоугодній справі?
Гідність… Цікаво, що думають про неї пересічні українці. Не купка пасіонаріїв, що були запалом Майдану, намагалися утримати тут Крим, першими кинулися відстоювати Донбас і, уникнувши кощавої в Іловайських, Дебальцівських котлах, сьорбають нині баланду в застінках СБУ, молячи Бога, аби відомство Юрія Віталійовича не надумало, бува, знову передати когось з них в подарунок пану Кадирову. Не ті, кого приручені та перелицьовані паном Аваковим беркутята через чотири роки після Майдану ставили на коліна під Верховною Радою за те лишень, що посміли вимагати чесних виборів. Тим більше, не ті, хто розмірковує над сенсом життя з-за Перекопу, будучи звільненими записними революціонерами за… небажання залишати свій Крим в повне розпорядження загарбника, за намагання утримати українське слово на його теренах. Не ті, хто пам’ятає себе навіть за гратами – тут, в Сімферополі чи в заполярних лабітнангах. З тими все ясно.
Потреба в гідності пересічного українця – ось ціна питання. Філософствування на тему, що саме автор має на увазі, мовлячи про гідність, відкинемо як лукавство. Гідність має багато образів, але нас задовольнить будь-який. Адже найнедосконаліше її втілення змінює нас докорінно. Робить Людиною.
Придивіться до оточуючих, друзі. Ви помітите їх. Ці не хилять голови, не опускають очі перед самодурами, не кривлять пику в догідливій посмішці перед владоможцями, не скачуть туди-сюди-навприсяди, не наярюють на гітарі чи гармошці в свої тридцять чи сорок років перед вісімнадцятилітніми хлопчиками та шістдесятилітніми дідами, що слухають їх з окопів, не холуйствують, давлячи ближнього на догоду дуці, не випрошують пільг, субсидій, не розмінюють майбутнє своїх дітей, своєї країни на пакунок пліснявої гречки чи кілька заслинених кольорових папірців.
То що ви думаєте про значення гідності для становлення людської держави, товариство?

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 02.11.2018 > Тема "Резонанс"