Версiя для друку Обговорити в форумi

В понеділок, виступаючи на Сьомому засіданні Ради регіонального розвитку, Генеральний прокурор України висловив думку про те, що Україна, мовляв програла Московії інформаційну вйну. "Якщо ми і далі будемо мовчати про досягнення, про які сьогодні тут багато говориться і ще про більше не сказано, ми остаточно програємо інформаційну війну. Ми її практично програли, всі російські телеканали 24 години зомбують про те, що Україна вже програла все", - сказав він.
Оскільки заява пана головного прокурора Краю, та ще й на такому поважному форумі, то не цвірінькання сп'янілого від весни горобця з бузинового куща, пропустити її було ну ніяк неможливо.
По-перше, вже не весна, а осінь. В тому числі й політична для постмайданової влади. З усіма витікаючими наслідками. А отже, заяви, виголошувані нашими високопосадовцями, мали б бути, щонайменше, виваженими і адекватними.
По-друге, дуже дивно, що пан прокурор, замість вставити свої п'ять копійок в сенсі згадуваних ним досягнень — скажімо, прозвітувати про визначні успіхи в реформуванні очолюваного ним відомства, про те, скількох високопосадових кровосісів відірвано від горла нації і закрито надовго в бетонному склепі імені осикового кілка, скільки розкрито резонансних справ про теракти, замовні вбивства, напади на громадських діячів — натомість, робить заяву політичну, заяву, яка до діяльності Генеральної прокуратури безпосереднього стосунку не має.
Хтось скаже, що Юрій Вітальйович, як громадянин України, має повне право висловити будь-яку думку з будь-якого приводу. Безперечно. Юрій Вітальйович може. В себе на кухні, в колі сім'ї, друзів. Навіть вийшовши десь в чисте поле. Генеральний прокурор на офіційному заході такого права не має. Це що стосується форми.
Що ж до змісту сказаного, то тут ще сумніше. Схоже, що Юрій Віталійович свято вірить у те, що інформаційні війни виграють виключно вихваляннями про свої досягнення. Хоча, важко навіть уявити, яким чином йому чи тим, на кого спрямована шпилька його дорікань, вдалося б змусити засоби інформації Московії, про які він згадує, розповідати про досягнення “київської хунти”. Проте, ми здогадуємося, що критикує він тут аж ніяк не кремлівських пропагандистів. До тих які питання? Ворог він і є ворог. Дорікає українським ЗМІ.
І дійсно, замість того, аби хвалити діючу владу за її самовіддану працю на благо Краю, аби з вдячністю прославляти кожне її досягнення, що результується у славних перемогах над ворогом, у повернутих територіях, у зростанні добробуту і процвітанні нації, вони, ніби змовившись, тільки тим і займаються, що поливають народну владу брудом. Справжня ганьба! Але чи така вже незаслужена?
Хто крім цієї влади мав повноваження — ба, обов'язок! — захищати Край; натомість, своєю злочинною бездіяльністю піддав під владу Московії і Крим, і Донбас? Хто, як не вона, солодкоголоса, урочисто обіцяла покарати винних у злочинах, вчинених на Майдані, у загибелі Небесної сотні, натомість, п'ятий рік поспіль робить все, аби ті злочинці ніколи не потрапили за грати? У кого б повернувся язик дорікнути, скажімо, Генеральній прокуратурі, МВС, СБУ, якби замість переслідувати добровольців, тисячі яких перебувають нині у в'язницях (а декого вже й передано до рук Кремля!), замість влаштовування постановочних спектаклів (Гончаренко, Геращенко, Бабченко), боролися зі справжнім ворогом — як зовнішнім, так і з внутрішнім? Хто б посмів злословити на адресу влади, якби вона не гендлювала з ворогом, не допускала систематичного нищення військових арсеналів? Хто б дорікнув їй, чесній, якби не мародерствувала, не рейдерствувала, не займалася колаборацією, не наживалася б на контрабанді, не виводила б гроші з воюючої країни в офшори, не наживала б десятки мільйонів, виводячі гроші з януковицького банку через банк, пов'язаний з першою особою держави (див.: https://www.youtube.com/watch?time_continue=6&v=UG_eYLbpAtQ)?
Все ж, задекларувавши чимало гарних починань, як от курс на европейські цінності, на реформування Краю, ця влада, треба віддати їй належне, дечого досягла. Так, вона, певною мірою, зсадила нас з московської газової голки, поклала початок відродженню війська, не побоялася взятися за такі важливі зрушення як реформа державного управління, реформа управління державними підприємствами, реформа освіти та науки, пенсійна реформа, реформа системи охорони здоров'я, взялася за децентралізацію державної влади, заговорила про розвиток фермерства та кооперації. Не забудуть українці і влаштоване їм свято безвізу.
А проте ж, навіть з цими досягненнями, не все так однозначно. Лише сліпий не бачить, що реальні дії нашої влади жодним чином не корелюються з европейськими цінностями. Аж настільки, що МВФ, західні уряди, громадські організації всередині країни змушені навертати її, сердешну, до тих цінностей ледь не канчуками. Спротив її, при тому, неймовірний. Часом, просто скажений. Неспростовним доказом тому - розгляд у парламентському комітеті з питань регламенту справ депутатів ВР п.п. Мосійчука, Полякова, Розенблата, прослуховування журналістів (Наталка Седлецька), напади на журналістів, на громадських діячів, де слідство, в тому числі й ГПУ винних впритул не бачить. Ганебне затягування розслідування з метою покриття високопосадового злочинця — замовника вбивства Катерини Гандзюк — лише окрема деталь, яка, проте, ясно засвідчує, що мафіозний спрут і після зміни кліфта на вишиванку, почувається цілком впевнено.
Ставлячи собі в заслугу створення війська, захист Краю від ворожої навали, моя влада якось забуває, що ніхто інший, як вона, порушивши Конституцію України, закон України “Про оборону”, зганьбивши кримське військо, здала Крим, здала частину Донбасу, забуває, що якби не оті добровольці, яких вона, за допомогою вчорашніх “беркутят”, ставить сьогодні на коліна, кидає за грати, якби не рушення всього народу, який кинувся одягати, споряджати своє військо, план “Новоросія” мав би усі шанси на реалізацію.Але ж ми не забули як Арсеній Петрович аж до самого вересня 2014 тримав під спудом кілька мільйонів гривеньі, які від початку війни на Донбасі українські громадяни, в тому числі й звідси, з Криму, пересилали, аби, бодай взути, вдягнути, закупити такий-сякий захист для тих, хто клав свої голови на Карачуні, під Іловайськом?
Але повернімося до скандальної заяви пана Генпрокурора. Попри хибність його уявлення про причини програшу інформаційних баталій у нав'язаній нам війні, суть заяви, на жаль, не змінюється. Україна дійсно програє в цьому сенсі. Але виною дому не брак восхвалянь успіхів нашої влади, а відсутність виразної інформаційної політики держави. Та й звідки б вона взялася, коли замість державців мою владу складають як не відверті злодії, то безпринципні демагоги, їхні куми, їхні лакузи, їхні неуки-генпрокурори? Безликий Мінстець, що заглядає у рота своєму босу, безликі, безініціативні, часто обмежені, захланні урядовці, що звикли бездумно виконувати накази будь-якої влади, аби лишень платила — ось ті, хто формує сьогодні інформаційну стратегію України. Власне, за тої гібридної політики, в якій нинішня наша влада чи й не переплюнула Московію, сподіватися на перемогу в інформаційній війні було б цілковитою фантазією. Пояснювати суть сказаного чи й варто, якщо моя влада не готова офіційно визнати навіть самого факту війни.
Погляньмо на внутрішній інформаційний фронт. Чи не найбільший сегмент номінально українського телеетеру відступлено вчорашнім, з їх цілком промосковськими світоглядом — мураєвим, медведчукам та іже з ними. Інші тримають грошові мішки, в їх числі перші особи чинної влади: включно з Президентом та сім'єю міністра внутрішніх справ. Є й такі, ниточки фінансування яких тягнуться, як стверджують люди обізнані, напряму до Московії. Якщо Генеральна прокуратура, очолювана обуреним паном Луценком, не розуміє абсурдність, більше того — загрозливість такої ситуації, якщо в нього не виникає питань до свого кума на предмет - навіщо йому до президентських повноважень ще й телеканал, то ми справді маємо тут велику проблему. Ще раз наголошу: проблема не в потоках критики в бік діючої влади. Критика влади є нормальною практикою демократичних мас-мідіа. Інша річ, що жодна найдемократичніша держава за будь-яких обставин не дозволить зомбування своїх громадян ні з боку ворога, з ким веде війну, ні з боку його п'ятої колони. Отож, свої дорікання пан Луценко мав би звертати не до журналістів, не до мідіа, а до влади, яка є єдино відповідальною за інформаційну безпеку держави, але своїми подвійними стандартами, своєю гібридною політикою, а найперше, своїми часто недолугими рішеннями уможливлює існуючу нині неприйнятну ситуацію, яка вагітна не лише реваншем учорашніх, але несе цілком очевидні загрози незалежності.
«Кримська світлиця», до слова, є сумним прикладом недолугої інформаційної політики сьогоднішньої влади. Здавалося б, українська влада мала б бути кревно зацікавленою в збереженні на анексованому півострові державницької газети, яка за чверть століття сформувала тут свою читацьку аудиторію, серед якої користувалася шаною і довірою. Але ж ні! На третьому році окупації нікчеми на чільних посадах Міністерства культури та Національного газетно-журнального видавництва вирішили викорчувати живу, діючу газету з півострова.
Колектив редакції, який відмовився перебиратися до Київа, було звільнено під надуманими неправомірними приводами, у спосіб брудний і підлий. Попри те, що залишки редакційного колективу навіть після такого удару в спину не припинили публікувати газету, більш того, вже втретє з анексованого Криму проводять Всеукраїнський літературний конкурс “Ми - діти твої, Україно!” імені Данила Кононенка, влада записних патріотів, замість прочуматися і підставити плече, поводить себе так, ніби й не помічає того. Так, звернення до Президента, до голови парламенту, до голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформаційної політики та міністра культури тридцяти сучасних українських письменників, чиї твори «Кримська світлиця» публікувала на своїх сторінках упродовж останніх чотирьох років, були удостоєні нікчемних відписок від пані Сюмар та якогось мінкультівського клерка. Ні пан Президент, ні голова парламенту відповісти не вважали за потрібне. Ну, що їм якісь там піїти, тим більше, борзописці! Кажете, порушили закон “Про звернення громадян”? Ну, що ви... Після невиконання закону “Про оборону України” - то ж така дрібниця. Чи не дрібниця? Га?
Ще одне поле, де програємо інформаційну війну — і тут вже цілковито, в пух і прах, як кажуть — це міжнародна арена. Якби якомусь мешканцю Европи чи Америки спало на думку поцікавитися альтернативним поширюваному в його країні рашатудеївському погляду на події в Україні, до його послуг була б хіба що київська газета Kyiv Post. З 2015 року, після закриття фінансованого паном Коломойським єдиного англомовного телеканалу, Україна сприймається пересічним західним глядачем майже виключно очима пропагандистів Кремля.
То ж кому завдячуємо сьогоднішнім програшем в інформаційній війні, зацний пане прокуроре?

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 16.11.2018 > Тема "Резонанс"