Версiя для друку Обговорити в форумi

Виповнилося 120 років від дня народження Христини Олексіївни Алчевської
Творчість Христини Олексіївни Алчевської (1882 - 1931) мало відома сучасному читачеві. За своє коротке, але вельми плідне життя вона змогла видати дванадцять збірок поезій, низку оповідань і перекладів.
Скупі біо- і бібліографічні відомості про письменницю, що подаються у різноманітних довідниках, не дають нам повної уяви про образ Христини Алчевської - видатного представника української поезії Срібного століття.
Її поезія - модерністична, з певною наявністю рис символізму та акмеїзму. Переважна більшість поетичних творів присвячена рідному краю і знедоленому народу: в них крізь ретроспективний аналіз буденщини змальовуються персоніфіковані образи-епітети сонця, неба, землі тощо. Ліричний герой Алчевської - це людина, долаюча усі негаразди життя, прагнуча що є сили до світла - сонячного, зоряного, душевного... Поезія письменниці сягає витоків фольклору, черпаючи наснагу з глибокого колодязя народної пісні.
Велике значення у становленні й подальшому розвитку поетичного таланту Алчевської мала Ольга Кобилянська. Як згадувала сама поетеса у своїх автобіографічних нотатках, до 19 років вона погано володіла українською, але потім, читаючи (не без натхнення, певно) "Битву", "Природу", "Царівну" - ці геніальні неперевершені полотна Кобилянської - вона захопилася писати українською, хоча спочатку і зіштовхнулася з певними труднощами.
У відділах рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка є багатюща епістолярна спадщина письменниці, де в більшості листів  адресатом виступає Ольга Кобилянська. Ось кілька уривків з них, які я хочу тут навести, бо без них, на моє переконання, образ Христини Алчевської буде неповний. "...Люблю тих, хто почуває самотність! Маю щось до них, що мене тягне й приваблює, що в самій мені виклика щирість і тепле співчуття. Чи то сама, може, буваю іноді така (самотна)"... (8 березня 1905 р., Харків); "...навіть людей я запитала би в обуренню проти їх буденщини й нікчемності, кинула б їх об землю й кричала би, що вони крадуть в інших скарби душі... Чом вони не є такими, якими би повинні бути?! Я з цим не можу ніяк погодитися, мене це гнітить, і я не можу не уявити собі якогось свого "Nebelgeist" (нім. - туманний дух, - В. Г.), з яким таку дисгармонію робить життя..." (24 квітня 1906 р., Харків); "Боже мій, мила Ольго... Так сумирно злітає зараз вечір кругом на мімози й кипариси кримські, на спокійне, безмежне море, а Ти, моя голубка, - стільки терпиш і духовно, і матеріально, стільки страждаєш, ...там, в громі і червоних потоках і жахові жорстокосердного життя!... Ти, з Твоєю бідною, стомленою, ніжною душею..." (13 липня 1916 р., Алушта). Це листи-сповіді: в них проступає філософська глибина думки і розкривається безмежна самотність людської душі.
Коли я підбирав твори поетеси для цієї публікації, мені хотілося, щоб читач міг прослідкувати духовний розвій письменниці починаючи від ранніх творів, задуматися над тим, чому у пожовтневий час поезія Алчевської не видавалася взагалі, а в третьому томі "Антології української поезії" (1984) були підібрані такі твори, які відповідали, як здавалося можновладцям, комуністично-партійній ідеології.
1929 року у Держвидаві України готувалася книга "Вибраного" Х. О. Алчевської, але виходу в світ вона так і не побачила. І тоді поетеса звернулася листом до голови видавництва С. Пилипенка (хоча від природи була людиною не конфліктною), в якому були такі слова: "Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк...".
Ці слова стали пророцькими - творча спадщина письменниці належить до золотої скарбниці української і світової культури (100-річчя з дня народження Алчевської було внесено до календаря знаменних дат міжнародної організації ЮНЕСКО), і я вельми бажаю, щоб ця публікація була доземним уклоном нескореному духу, цій славетній людині від усіх нас, покоління сьогоднішнього.

Христина Алчевська
Любов до всіх мене так зогріває..."
*  *  *
Осіннєє листя при заході сонця
Купалось в промінні вогню золотого
І думало стиха: то щастя вернулось,
Колишнєє щастя і радощі його.
Тим часом ніч темна й холодна чекала
На барви блискучі, на золото ясне
І подихом смерті, зимової смерті
Готова була погубити прекрасне.
Мовчазно вмирало розкішнеє літо,
І тихо ті промені денні згасали;
В ту пору і в мене, мов листя осіннє,
Барвистії квіти в душі зав'ядали...

*  *  *
Наді мною крутилась, мела хуртовина,
Білі привиди встали минулих літ,
Мов єдина, велика, сумна домовина,
Видавався мені цей неприязний світ.
Я шукала притулку і світла навколо -
І стрічала самі лиш пустинні сніги,
І мимохіть сумнішало стомлене чоло,
Вічний холод тихцем
 закрадався в думки...

ОСІННЯ ПІСНЯ
Дихання осені я чую в кожнім шумі,
Стрічаю запит скрізь: "Де щастя молоде?"
І чую, як в сльозах по стежці у задумі
Незримий хтось іде...
Химерні спогади, і скарги, і зітхання
Мене обхоплюють, затемнюють спокій,
І в далеч аж до хмар летять мої вагання
В непевності тяжкій....
Чи справді варто жить, боротись і сміятись,
Щоб подув холоду надії всі убив,
Щоб морем сліз колись по світу розіллятись
Над тим, що дух любив?..
Зайнявся полум'ям край неба сумовитий,
І ніч безрадісна на обрії зійшла...
Здається, дух життя, раніше гордовитий,
Схилила сила зла...
Чи варто ж жить було,
щоб бачить ночі стрічу?
Чи варт боротися, щоб темряви діждать?
Чи стрінем сонце ми колись за тою ніччю,
Щоб жити, а не спать?!..

*  *  *
Хризантеми схилялись над нею,
Вона спала у темній труні;
Безталанну і чисту лілею
Проводжали пісні жалібні.
Я ховала останнюю мрію,
Я впізнала її небуття...
Чим же серце тепер я зогрію,
Чим зворушу зимове життя?
Воно знищить душевну святиню,
Воно зв'ялить найкращі квітки,
Уб'є душу, ту світлу богиню,
І приспить найдорожчі думки...
Мою білу і чисту лілею
Виряджали пісні жалібні,
Крила смерті чорніли над нею,
Хризантеми мовчали смутні.

*  *  *
Чи бачиш, самітня смерека зітхає
І віти журливі свої похилила;
Отак і душа в мене тихая має
Підстрелені крила...
Чи бачиш, он хмари пливуть над горою
І сіра нудьга їх усіх оповила.
Отак воліктися лиш можуть журбою
Надломлені крила...
Несила он меві летіти над морем,
Там скелі немає, котра б захистила,
Не можуть вже більше боротися з горем
Підстрелені крила.

*  *  *
Згас ясний день, і тиша вечорова
Укрила вулиці й журливії поля,
Затихла скрізь людей гірка розмова,
Край міста вмер шумливий гомін дня.
Любов до всіх мене так зогріває
В суворім холоді, в безладді життьовім,
Що в серці день помалу оживає,
Як дух весни в просторі степовім...
Летять пісні, де бракне всім любові,
Любові сповнені до плачучих людей,
На крилах їх - сльозини, повні крові,
На крилах їх - остання тінь ідей...
Вони летять, а в серці - тиша повна,
Мов щастя на землі не вмерло, а живе,
І тільки дух пита і мучить невимовне:
"Скажи! скажи! чи прийде щось нове?.."
1914

*  *  *
Колись давно-давно північною добою
В повітрі легкому дрімаючих степів
Мене ласкав малу під стріхою сільською
Коханий, рідний спів.
Журливо лився він, і тихі й смутку повні
Лунали ті пісні в українській ночі,
Немов якісь жалі і муки невимовні
Просилися з душі...
То голос був мого зневоленого краю,
І глибоко запав у серце він мені,
І ось від тих часів спокою я не знаю
Ні вдень, ані вві сні.
Здається все мені: катують його душу,
Здається іноді: клює її орел,
І я весь спокій свій забути зараз мушу
Убогих ради сел.
А в селах зраджених пригнобленії люде
І край південний той, що сонце не вбачав,
Де зла рука панів мій рідний люд не збуде,
Щоб вічно він мовчав.
І в світлі місяця весняною добою
Душею вільною я лину до степів
І чую, мов у сні, постійно над собою
Той рабський, тихий спів...

САМІТНЯ
Злотисті квіти днів моїх осінніх -
Пісень забутих спомини мої,
Химерний сон, від листя тихий шепіт
І меду дух, як вмерли вже гаї!
Журливий спів в осіннім тужнім серці,
Хмарок рожевих танучий привіт -
Останній знак колишнього спокою,
Останній згук з пісень минулих літ...
І я - сама!.. Сама в широкім світі!..
Де ясний день і сонце де моє?!
Це - вечір мій... Вже сутінь ночі близько,
Моє життя поволі розтає!..
11.VIІІ 1920, Старий Салтів.

ЕЛЕГІЯ
Прибралися ліси у золото осіннє,
Востаннє сонце їм сіяє золоте,
Востаннє їм блакить всміхається ласкаво,
І щось заховують вони в собі святе...
Немов з минулих днів знайомая розмова
Літає тихо в них, як шепіт милих слів,
Покіль палка любов між ними не заснула
І мертвий, вічний сніг
не вкрив колишніх снів...
І я ходила тут ще в юності, душею
Своєю тонучи у морі ніжних мрій...
Минула юність та... І жаль якийсь за нею
Цвіте, як барвний сон тепер в душі моїй.
Немов віків тягар наліг нам на рамена,
Немає багатьох найкращих серед нас...
Цвіте щороку скрізь весна й тепер зелена,
Але у серці в нас її вбиває час...
Пригаслим зором ми обводимо навколо:
Кругом все жовкне, блідне,
й листя з віт спада,
Здається, дух зими торкається вже чола,
І ми самі пливем у далеч, як вода...
10.IX 1922, Сокольники.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 15.11.2002 > Тема "Українці мої..."