Версiя для друку Обговорити в форумi

Здавалося б, що може пов’язувати навколотарифні танці, вибори Президента та плани Кремля? Наче ж нічого, адже високі тарифи на газ було введено, як нас запевняють, за наполяганням МВФ, тож наша безгрошова влада просто не мала іншої ради, аніж виконувати приписи кредиторів. Та й не сьогодні те сталося. Що ж до Кремля, то тут навіть його камізельки не лежало. Та чи справді то такі вже непов’язані речі, як на наші гібридні часи?
Поміркуймо: будь-яка влада бажала б, аби народ був задоволений її правлінням. Особливо ж перед черговими виборами. Але в країні, яку правлячі клани розграбовують упродовж всіх двадцяти семи років, з народною любов’ю не все так просто. Єдиною альтернативою тут залишається зміна облич. Така собі політично-пластична операція, в результаті якої до влади приходить нова (хай і з старими латками) політична сила, яка перекладає відповідальність за непросипання небесної манни на кисільні береги на незугарнних папєрєднікафф, притлумлюючи на якийсь час у такий спосіб народне невдоволення. Примітивно, але дієво. За таких розкладів технологія запровадження виборця в ситуацію, коли він не здатен думати ні про що інше, як лише про виживання, є цілком ефективною, прийнятною і навіть бажаною.
Обвал національної грошової одиниці наприкінці 2015 року, коли діями уряду пана Яценюка та Національного банку гривню було знецінено втричі, був, звісно ж, ходом вимушеним і, до певної міри, економічно виправданим. Інша річ, що за тим не було зроблено практично нічого для швидкого зростання економіки, яке б нівелювало негативні наслідки різкого зубожіння, коли пенсіонер, який отримував в доларовому еквіваленті мінімум сто п’ятдесят доларів, став отримувати лише п’ятдесят. Інфляція, повзуче зростання цін на всі товари, включно з продуктами базового споживчого кошика – на тому фоні підняття тарифів, здавалося б, мало поховати будь-які перспективи для влади, яка допустилася такого, особливо ж з огляду на казкове зростання особистих статків перших осіб. Воно б так і сталося, якби наша держава була класичною в европейському розумінні структурою, де, попри різні бачення, всі політичні сили, змагаючись в успішності, працюють не на вигоди власної кишені, а на якнайповніше задоволення інтересів своєї нації, на її розвиток і процвітання.
За наших же реалій, коли біля державного стерна, немов голови казкового дракона, змінюють один одного клани все того ж постсовєцького мафіозного монстра, заміна однієї голови на іншу і навіть відрубання однієї з них не призводить ні до зміни його характеру, ні до погамування його невситимої жадоби. Більш того, згадане «відрубання» є не більше ніж гіперболою, бо ж за всю історію незалежної України жоден з усіх тих СДПУшників, ПротиВсіхів, ПартРегіоналів, БЮТівців, НашоУкраїнців в кінечному результаті ніяк не заплатив за невиконнання своїх обіцянок, за свою вузьколобість, містечковість, нефаховість, нездарність, захланність, за своє пустомельство, за здачу інтересів нації, за обстоювання інтересів сусідів, за явні і підкилимні домовленності з вчорашньою метрополією на шкоду власної держави і тому подібні діяння. Навпаки, багаторазово перелицювавшись, мутувавши у відродженців-переродженців, у батьківщинівців, у БрехливихПетровихПлебеїв, в народофронтівців, нагулявши при тому чималі статки, вони й сьогодні продовжують бадьоро смоктати на диво ще не вмерлу Україну.
І нікого ж не хвилює, що ті, хто з великим жаром пропонують себе за подвійне/потрійне зниження завтрашніх тарифів, нічим не відрізняються від сьогоднішніх благодійників – отих, що з належними підтанцьовками і відповідним виразом на заплилих салом мармизах вкидають до простягнутої шапки пересічного українця затертого субсидійного п’ятачка, виколупавши його з витягнутого перед тим з його ж кишені гаманця.
Дуже показово, що при тому між тими доброчинцями панує цілковите порозуміння. Радикальні та регіональні «опозиціонери» з готовністю підголосовують «антинародній» коаліції, навіть біло-сердешні «тарифоборці» перешіптуються про щось з тими, кого на показ нещадно критикують, і всі разом люто не люблять позасистемних – всіх отих самопомочів, грищів і їм подібних.
Чи вигідний Кремлеві отой наш лицьований-перелицьований політикум, з його глибоко пророслою у мізках пліснявою бездержавності, з його захланністю і всеядністю, з його комплексом плебейської меншовартості, коли замість спиратися на власну націю, шукають опори у сильних світу сього? Чи вигідна йому притиснута до землі, зубожіла українська нація? Безперечно. Не майте навіть сумнівів. Для нього навіть не суттєво, що сьогодні наші владці шукають опори в Брюсселі чи Вашингтоні, бо ж знає напевно, що завтра, коли обриднуть Заходу, з тою їх психологією злодійкуватих прохачів, вони без затримки повернуться в обійми Білокам’яної.
Та ж сама психологія, попри всі його публічні восхваляння і славословення, диктує нашим блакитним злодюжкам велике презирство до власного народу. Яким же благословенням, а чи й прокляттям має бути позначена моя нація, коли так довго, так підло дурена, вона ще й досі залишається невиправно довірливою, ще й досі покладається на слово своєї влади, на обіцяні зміни, на те, що рано чи пізно влада таки стане елітою, повернеться до неї лицем. Не в коня корм! Але ж - Господи! - якого рівня має бути підлість, аби зловживати таким довготерпінням, такою безмежною, всепрощаючою довірою!
Злиденна постмайданна Україна, Україна, з якої, мов руді миші, розбігаються по світах українці – то великий козир Кремля. І гірко, що своїми незугарними, а подекуди й відверто злочинними діями, рівно як і своєю злочинною бездіяльністю, моя влада свідомо чи несвідомо підкидає його теперішньому господарю Кремля. Власне, про несвідомість тут навряд чи й доводиться говорити, адже подібні дії підпадають під більш точне визначення колаборації.
Не раз наводив відворотні приклади співпраці моїх нездар з ворогом. Серед них ухвалення ганебного закону «Про вільну економічну зону «Крим», дія якого упродовж цілого року підтримувала окупаційний режим Криму продовольством, широким спектром промислових товарів, електроенергією, в подальшому уможливлювала поставки на півострів промислової сировини, зокрема, ільменіту, поставки води для промислових підприємств. Але ж цей закон не скасовано й досі, попри всі «санкції», попри введення воєнного стану і показове розривання Договору про дружбу!
- От же, причепився ти до того закону, немов той реп’ях до собачого хвоста! - скаже хтось мені. - Вже він не більше, аніж папірець, бо ж не діє.
Ні-ні, панове. В тім-то й річ, що та єхидна й досі скапує свою отруту на наші роковані голови. Адже зворотнім боком тої законоподібної підлоти було перетворення всіх кримчан, включно з тими, що виїхали на материк, на нерезидентів у власній державі, що окрім приниження, має наслідком і цілком конкретні обмеження. Зокрема, блокування банківських рахунків. Так, цьогоріч упродовж п’яти місяців мешканець Лондона намагався оплатити купівлю моєї книжки. Зміг зробити те лише перевівши гроші через підставну особу, резидента. Можна лише уявити собі враження, які той чоловік виніс про мою державу, якщо вона так принижує своїх громадян. Те ж саме нерезидентство щоразу нагадує про себе, коли прокидаюся в домі, де температура падає з 13-15 увечері до 9 градусів вранці. До чого тут воно? До того, що нерезидент не має права навіть на оту принизливу субсидію. Адже заплатити більше двох тисяч гривень за газове опалення з пенсією в 1291 гривню неможливо апріорі, навіть якщо б держава і надумала виплачувати її. Але ж і того не виплачує. Власне, з п’ятидесяти п’яти місяців, від першого припинення виплат у травні 2014 року, виплачено лише за 22 місяці. Принизливе видирання від злодійкуватих урядовців Пенсійного фонду України своєї ж пенсії через суди змушує по дев’ять-десять місяців жити у відриві від сім’ї, унеможливлює творчу роботу, краде навіть не дні – роки і без того куцого вже життя. І це ще один приклад недолугої, по-суті, антинародної діяльності моєї влади. Запущена в червні постанова Кабінету міністрів №365 обмежила час перебування українців з реєстрацією на окупованих територіях вдома ще суворіше, аніж на те спромоглися окупанти – всього шістдесятьма днями. Кара порушникам – позбавлення на півроку права на пенсію. Ця ж постанова зобов’язує тих бідах до проходження принизливих ідентифікацій, обмежує свободу пересування і т.д., і т.п.
Проте найбільша шкода від подібних бездумних, а десь і безумних викиднів наших законотворців та урядовців, неправомірність яких неодноразово вже підтверджена судами, навіть не в тому, що вони перетворюють на пекло життя сотень тисяч і без того знедолених співгромадян, а в тому, що подібними приниженнями підривають їх віру в справедливість, відвертають від України.
Висновки з прочитаного – право читача. Проте маємо розуміти, що не змінивши систему, не привівши до державного стерна державців – тих, які на першому етапі змогли б, бодай, виперти з влади отого багатоголового, знахабнілого від безкарності, розжирілого монстра - нашу наднаціональну мафію – ми не маємо шансу зберегти незалежну державу, не кажучи вже про процвітання нації.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 14.12.2018 > Тема "Резонанс"