Версiя для друку Обговорити в форумi

Дарина БОНДАРЕНКО, м. Кам’янка

Нарис написаний на основі реальних подій, присвячений Вірі Юрченко, моїй землячці з села Грушківка Кам’янського району Черкаської області

 – Сьогодні до школи не піду! Хочу побачити отой 700-літній дуб Залізняка. Учитель історії вчора, говорив, що дуб той недалеко від нашого села, за пригірком.
 – Донечко, – лагідно почала мама, присівши на дивані біля гордого створіння, що звалося Вірою. – Не треба через ліс ходити самій. Ось упораємося з роботою, а в неділю тато машиною підвезе.
 – Ой, мамочко, – обізвалася стиха десятирічна дівчинка, – я не можу чекати. Максим Залізняк зумів підняти на боротьбу проти ляхів-гнобителів усю Україну. Я знаю, що саме зараз треба іти до нього... по віру... Віру в себе, в Україну.
  А наступного дня батько зібрався їхати до Кам’янки. Усі чекали зустрічі з майбутнім президентом Віктором Ющенком. Вірочка збиралася, як на свято. Одягла найкращу сукню, стрічки вплела до русявих кісок. Міцно тримала тата за руку, уявляла, що то вона несе жовто-блакитне знамено.
 Але люди скрізь шепотіли:
 – Не приїде Ющенко! Отруїли!
 – От воно і сталося. Не встигла я до дуба Залізнякового. Втратять віру українці...
  Здавалося, забулася та прикра пригода, змінювалися, як у калейдоскопі, події. Подорослішала Віра.
 – Мамо, я вступатиму до Черкаського університету імені Богдана Хмельницького, на історичний. Хочу знати правду...
  Три роки навчання... Цікаві лекції... Захопливі суперечки, нові враження і плани на майбутнє. Та враз ніби струна обірвалася...
 – У Києві стріляють у студентів...
 – Україна не входитиме до Євросоюзу...
 – Демонстрації і виступи заборонено...
  Приголомшені, сиділи в кімнаті однокурсника Ігоря, пили холодний уже чай і доїдали пиріжки, привезені з дому.
 – Що робитимемо? Хлопці, поїдемо до Києва! Це революція, – якось приглушено видавив із себе Сергій.
 – І хто нас там жде? – заперечив Ігор, – треба тут, у Черкасах, протестувати.
 – То чого, хлопці, сидимо? – схоплюється Віра. А в голові вогнем пече думка:
 – Це ж отак колись я не встигла до дуба Залізнякового, не почерпнула духу свободи – й ось...
  Київ зустрів їх димом від шин, переляканими обличчями людей, розбитими вікнами дорогих крамниць. Холодно, мерзнуть ноги в тонких черевичках. Ось гріють чай, пригощають кавою…
  З трибуни лунають гасла... Там вирує велика політика. А ми – найщасливіші. Ось воно – збулося. Це ж на наших очах змінюється світ.
  Та раптом він, той світ, тріснув і почалося життя до... і після…
   Стріляли в них – хто спереду, а хто, підступно, – у спину...
  Ридала пісня «Плине кача по Тисині», пливли труни, несучи через людський натовп тих, хто вірив, сподівався, любив...
  Міцно трималися за руки побратими.
 – Ідемо захищати Україну, стояти будемо до останнього...
 – Віро! Ти ж із нами?
 Терпли від напруження ноги, дрібно цокотіли зуби, котилися гарячі сльози.
 – Віро! Віро! – дзвеніло у вухах, морозом стугоніло у скронях, ножем кололо у серці… – Чи зможу відмовитись, не поїхати на Схід, де гинуть мої побратими… Я ж – Віра…
  Три дні на збір, приготування… Три дні мук і сумнівів… Три дні материних сліз і гарячих батькових слів. А потім ніжне і лагідне, а разом – горде й нескорене:
 – Іди, дочко, ти наша кров!..
  Так хотілося плакати, пригорнутися, як в дитинстві, до маминих грудей, слухати, як рахує відлік життя – тук… тук… тук…
  Ось я й на передовій. Іду, горда й нескорена. Вірю: саме я врятую світ від біди…
 – О, привіт. Тепер борщу гаряченького попоїмо!
 – І сорочки чистенькі будуть. Яка грудаста… Хе-хе, яке щастя, Віруню, що ти з нами!
 Отетеріло стояла серед величезного ангару...
 – Що ж я тут роблю? Де ж геройські подвиги бойової подруги? Я – «кіт у чоботях»?
  Важка рука командира лягла на плече.
 – Не журись, козачко з Холодного Яру. Знайдемо для тебе справу.
  Та й журитись, власне, не було коли. Гинули побратими, летіли гранати і бомби, гула земля.
 – Підеш у розвідку, якщо виконаєш усі нормативи.
  Пекло ноги у величезних незручних берцях, душив рюкзак, парило тіло від розігрітого дешевого спецодягу. Бігла... Долала метр за метром. Вірила... Віра... Віра!
  Глузує і вишкіряється пощербленими крайками вказівник «місто Щастя». Немилосердно смалить пекуче сонце. І раптом проривається голос із радіостанції в машині:
 – Побратими! Допоможіть! Гинемо!
  Та як же це?! Миттю наповнили газик боєприпасами, помчали назустріч вітру ...
 – Стій! – сигнал «газика» заглушив рев мотора й загасив наші буйні голови.
 Командир біг через поле, сиве пасмо козацького оселедця спадало на край обличчя:
 – Діти! Там... засідка! Ваші побратими хоробро захищалися, до останнього подиху... Стійте, діти... Живіть...
  Заходило сонце, криваво обіймало небокрай... Ніхто того вечора не сміявся, не розмовляв, не плакав...
  …Життя продовжувалося.
  А вчора приходив до командного пункту місцевий дід, приносив мед. Смачнючий, як ото на дідусевій пасіці під Грушківкою. Ой, як же пахло липою і гречкою! Як раділи ми всі – наче в дитинстві побували. Аж раптом через кілька годин почало різати в животі, пік нестерпний біль.
 – Що це за знак? – каже командир. – Невже оцей старенький міг отруїти, вчинити страшний злочин?
  Виявилося – міг. Хлопців забрали до лікарні, яскравий образ дитинства згас... Залишилась гірка в'їдлива думка: зло не повинно керувати нами; ми солдати честі, маємо вірити у людяність, захищати її.
  І ось я знову на лекціях у рідному виші. Хто я – герой? Жертва жорстоких обставин? Ні! Я – українка, я – козацького роду, і ми переможемо! Бо Я – ВІРА!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2019 > Тема "Душі криниця"