Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4450)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4124)
Українці мої... (1659)
Резонанс (2120)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1046)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (320)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (206)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПОЕЗ╤Я ╤ ПРОЗА НАШОГО ЖИТТЯ
Третя зб╕рка поез╕╖ - «╥╖ написала в╕йна»…


НЕ ХОДИ НА ЛИСУ ГОРУ…
Наш╕ традиц╕╖


КАРИКАТУРИ БАТЬКА Й ЖИВОПИС СИНА
Карикатури батька викривають агресивну пол╕тику Москви, показують, що вона ╓ загрозою для всього...


РОЗПУСКА╢ТЬСЯ Л╤ЩИНА
Наш╕ традиц╕╖


ЛЮТЬ, НАД╤Я, ЛЮБОВ
На початку широкомасштабного вторгнення рос╕йських в╕йськ подруга художниц╕ попрохала ╖╖...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2019 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#18 за 03.05.2019
В╤РА

Дарина БОНДАРЕНКО, м. Кам’янка

Нарис написаний на основ╕ реальних под╕й, присвячений В╕р╕ Юрченко, мо╖й землячц╕ з села Грушк╕вка Кам’янського району Черкасько╖ област╕

 – Сьогодн╕ до школи не п╕ду! Хочу побачити отой 700-л╕тн╕й дуб Зал╕зняка. Учитель ╕стор╕╖ вчора, говорив, що дуб той недалеко в╕д нашого села, за приг╕рком.
 – Донечко, – лаг╕дно почала мама, прис╕вши на диван╕ б╕ля гордого створ╕ння, що звалося В╕рою. – Не треба через л╕с ходити сам╕й. Ось упора╓мося з роботою, а в нед╕лю тато машиною п╕двезе.
 – Ой, мамочко, – об╕звалася стиха десятир╕чна д╕вчинка, – я не можу чекати. Максим Зал╕зняк зум╕в п╕дняти на боротьбу проти лях╕в-гнобител╕в усю Укра╖ну. Я знаю, що саме зараз треба ╕ти до нього... по в╕ру... В╕ру в себе, в Укра╖ну.
  А наступного дня батько з╕брався ╖хати до Кам’янки. Ус╕ чекали зустр╕ч╕ з майбутн╕м президентом В╕ктором Ющенком. В╕рочка збиралася, як на свято. Одягла найкращу сукню, стр╕чки вплела до русявих к╕сок. М╕цно тримала тата за руку, уявляла, що то вона несе жовто-блакитне знамено.
 Але люди скр╕зь шепот╕ли:
 – Не при╖де Ющенко! Отру╖ли!
 – От воно ╕ сталося. Не встигла я до дуба Зал╕знякового. Втратять в╕ру укра╖нц╕...
  Здавалося, забулася та прикра пригода, зм╕нювалися, як у калейдоскоп╕, под╕╖. Подоросл╕шала В╕ра.
 – Мамо, я вступатиму до Черкаського ун╕верситету ╕мен╕ Богдана Хмельницького, на ╕сторичний. Хочу знати правду...
  Три роки навчання... Ц╕кав╕ лекц╕╖... Захоплив╕ суперечки, нов╕ враження ╕ плани на майбутн╓. Та враз н╕би струна об╕рвалася...
 – У Ки╓в╕ стр╕ляють у студент╕в...
 – Укра╖на не входитиме до ╢вросоюзу...
 – Демонстрац╕╖ ╕ виступи заборонено...
  Приголомшен╕, сид╕ли в к╕мнат╕ однокурсника ╤горя, пили холодний уже чай ╕ до╖дали пир╕жки, привезен╕ з дому.
 – Що робитимемо? Хлопц╕, по╖демо до Ки╓ва! Це революц╕я, – якось приглушено видавив ╕з себе Серг╕й.
 – ╤ хто нас там жде? – заперечив ╤гор, – треба тут, у Черкасах, протестувати.
 – То чого, хлопц╕, сидимо? – схоплю╓ться В╕ра. А в голов╕ вогнем пече думка:
 – Це ж отак колись я не встигла до дуба Зал╕знякового, не почерпнула духу свободи – й ось...
  Ки╖в зустр╕в ╖х димом в╕д шин, переляканими обличчями людей, розбитими в╕кнами дорогих крамниць. Холодно, мерзнуть ноги в тонких черевичках. Ось гр╕ють чай, пригощають кавою…
  З трибуни лунають гасла... Там виру╓ велика пол╕тика. А ми – найщаслив╕ш╕. Ось воно – збулося. Це ж на наших очах зм╕ню╓ться св╕т.
  Та раптом в╕н, той св╕т, тр╕снув ╕ почалося життя до... ╕ п╕сля…
   Стр╕ляли в них – хто спереду, а хто, п╕дступно, – у спину...
  Ридала п╕сня «Плине кача по Тисин╕», пливли труни, несучи через людський натовп тих, хто в╕рив, спод╕вався, любив...
  М╕цно трималися за руки побратими.
 – ╤демо захищати Укра╖ну, стояти будемо до останнього...
 – В╕ро! Ти ж ╕з нами?
 Терпли в╕д напруження ноги, др╕бно цокот╕ли зуби, котилися гаряч╕ сльози.
 – В╕ро! В╕ро! – дзвен╕ло у вухах, морозом стугон╕ло у скронях, ножем кололо у серц╕… – Чи зможу в╕дмовитись, не по╖хати на Сх╕д, де гинуть мо╖ побратими… Я ж – В╕ра…
  Три дн╕ на зб╕р, приготування… Три дн╕ мук ╕ сумн╕в╕в… Три дн╕ материних сл╕з ╕ гарячих батькових сл╕в. А пот╕м н╕жне ╕ лаг╕дне, а разом – горде й нескорене:
 – ╤ди, дочко, ти наша кров!..
  Так хот╕лося плакати, пригорнутися, як в дитинств╕, до маминих грудей, слухати, як раху╓ в╕дл╕к життя – тук… тук… тук…
  Ось я й на передов╕й. ╤ду, горда й нескорена. В╕рю: саме я врятую св╕т в╕д б╕ди…
 – О, прив╕т. Тепер борщу гаряченького попо╖мо!
 – ╤ сорочки чистеньк╕ будуть. Яка грудаста… Хе-хе, яке щастя, В╕руню, що ти з нами!
 Отетер╕ло стояла серед величезного ангару...
 – Що ж я тут роблю? Де ж геройськ╕ подвиги бойово╖ подруги? Я – «к╕т у чоботях»?
  Важка рука командира лягла на плече.
 – Не журись, козачко з Холодного Яру. Знайдемо для тебе справу.
  Та й журитись, власне, не було коли. Гинули побратими, лет╕ли гранати ╕ бомби, гула земля.
 – П╕деш у розв╕дку, якщо викона╓ш ус╕ нормативи.
  Пекло ноги у величезних незручних берцях, душив рюкзак, парило т╕ло в╕д роз╕гр╕того дешевого спецодягу. Б╕гла... Долала метр за метром. В╕рила... В╕ра... В╕ра!
  Глузу╓ ╕ вишк╕ря╓ться пощербленими крайками вказ╕вник «м╕сто Щастя». Немилосердно смалить пекуче сонце. ╤ раптом прорива╓ться голос ╕з рад╕останц╕╖ в машин╕:
 – Побратими! Допомож╕ть! Гинемо!
  Та як же це?! Миттю наповнили газик бо╓припасами, помчали назустр╕ч в╕тру ...
 – Ст╕й! – сигнал «газика» заглушив рев мотора й загасив наш╕ буйн╕ голови.
 Командир б╕г через поле, сиве пасмо козацького оселедця спадало на край обличчя:
 – Д╕ти! Там... зас╕дка! Ваш╕ побратими хоробро захищалися, до останнього подиху... Ст╕йте, д╕ти... Жив╕ть...
  Заходило сонце, криваво об╕ймало небокрай... Н╕хто того вечора не см╕явся, не розмовляв, не плакав...
  …Життя продовжувалося.
  А вчора приходив до командного пункту м╕сцевий д╕д, приносив мед. Смачнючий, як ото на д╕дусев╕й пас╕ц╕ п╕д Грушк╕вкою. Ой, як же пахло липою ╕ гречкою! Як рад╕ли ми вс╕ – наче в дитинств╕ побували. Аж раптом через к╕лька годин почало р╕зати в живот╕, п╕к нестерпний б╕ль.
 – Що це за знак? – каже командир. – Невже оцей старенький м╕г отру╖ти, вчинити страшний злочин?
  Виявилося – м╕г. Хлопц╕в забрали до л╕карн╕, яскравий образ дитинства згас... Залишилась г╕рка в'╖длива думка: зло не повинно керувати нами; ми солдати чест╕, ма╓мо в╕рити у людян╕сть, захищати ╖╖.
  ╤ ось я знову на лекц╕ях у р╕дному виш╕. Хто я – герой? Жертва жорстоких обставин? Н╕! Я – укра╖нка, я – козацького роду, ╕ ми переможемо! Бо Я – В╤РА!

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2019 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21112

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков