Версiя для друку Обговорити в форумi

Ілона КОТОВЩИК,
учениця Білоцерківського гуманітарно-педагогічного коледжу

Cонячний промінчик прокрався крізь портьєру і впевнено помандрував кімнатою. Сліпучим ліхтариком ввірвався в підводне царство акваріуму і розколошкав поважного товстого телескопа Васю. Вася невдоволено мотнув прозорим хвостищем і сховався у декоративний грот у заростях водоростей. Веселкові неони грайливою зграйкою сунули врізнобіч від сердитого Васі – повноправного і беззаперечного володаря підводного світу: вся дрібнота Василя побоювалася, хоча й незрозуміло чому – він звичайний товстий, неповороткий телескоп, а не яка-небудь піранья… Розплющивши одне око, Кот спостерігав за цією підводною метушнею. Розвалився на велюровому кріслі і підставив сонячному промінчику волохате пузо, Кот ліниво потягнувся і вдоволено примружився: він, як і всі його родичі, любив тепло і сонце. Кот – смоляний, як ніч, котяра, повноправний господар квартири №17 на першому поверсі п’ятиповерхівки, життям був задоволений геть і повністю. І якщо порівняти його, Котовий, авторитет і авторитет якогось паршивого слизького телескопа… Ну що тут порівнювати? Кот хижо облизнувся, але це так, для порядку. Щоб риби знали все таки, хто тут господар. Їсти їх він зовсім не збирався, потрібно сильно… В його фіалковому блюдечку, з іменним написом «Кот», лежало смачне куряче стегенце, не подужав його прикінчити котяра, як не старався… Господиня Кота годувала на заздрість. Вистачало і Коту і ще декому, але то поки що являлось виключно Котовою таємницею. Риб втім теж не ображала, а Кот, як кожен поважаючий себе котяра, ніколи не робив хазяйці капостей, отже Вася енд компанія могли бути спокійними: їх риб’ячому життю котячі пазурі не загрожували.
Кот скрутився в клубок і почав було дрімати, аж раптом, вже крізь сон, до загострених вух котофана донеслось приглушене собаче гарчання. В квартирі собак не водилося, отже звук йшов знадвору і Кот це добре розумів, одначе підскочив, мов ошпарений. Гарчання пса викликало у сонного кота страшні дитячі спогади.
Кот сповз з улюбленого крісла: серце калаталося як несамовите. Щоб заспокоїтися, пройшовся по квартирі, вискочив на підвіконник і виглянув у вікно: біля їхнього вікна крутилася невеличка кудлата Булька – дворова собачка, капосна і боягузлива. Ось і зараз Булька гарчала до синиць, що билися за крихти. Таких бульок Кот за виграшки міг розігнати однією лівою лапою десяток за секунду,та що там казати: величезного чорного і грізного котяру боялися всі сусідські вівчарки, бульдоги і навіть водолаз Кузя – здоровенний, як бронетранспортер, пес, що мешкав на 5 поверсі у їхньому ж під’їзді. Кот вистрибнув на кватирку і рявкнув до Бульки як справжній лев: її вмить як вітром здуло, правда синиць теж.
Кот все ніяк не міг заспокоїтися: навіть роки безпечного і ситого життя не могли витравити до кінця страшних спогадів Котового нещасливого дитинства. Дуже рідко, але з певною періодичністю, спогади давали про себе знати і мучили кота. От і сьогодні, почувши крізь сон гарчання дурної Бульки, Кот ледь не збожеволів з переляку.
Кіт Кот вирішив врешті-решт діяти інакше: не намагатися забути лихі спогади, не заганяти їх в середину свідомості, а, навпаки, витягти все на поверхню і врешті-решт забути. Таку пораду Кот якось почув по телевізорі в якісь із телепередач, що дивилася його господиня Марта Вікторівна.
Марта Вікторівна, жінка дуже добра і розумна, працює головним бухгалтером в якійсь солідній фірмі. І передачі розумні дивиться,там якийсь людський лікар, психолог здається, радив так чинити. Марта Вікторівна на Кота каже «кіт учений», от і буде себе вести Кот по-мудрому і скористається порадами психолога. «Вченим» господиня називала кота із-за того, що він дуже любив гортати лапкою книги, саме не шматувати кігтями, а гортати, ніби й справді читаючи сторінку за сторінко. Цього Кот навчився не в Марти Вікторівни, а в іншої людини зі свого минулого життя.
Спогади самого раннього дитинства Кот майже не пам’ятав. Батько, як часто водиться у котячої породи і навіть у людей, покинув вагітну котову маму і подався на зустріч іншим пригодам. Їх у мами Мурняви народилося двійко: він, безіменний хлопчик та його, так само безіменна, сестричка. Дітки у мами Мурняви були першенькі, до цього вона вірою і правдою служила своїм господарям, виловлюючи пацюків та мишей.
«Справна кішечка» – казали навіть сусіди, поскільки мініатюрна Мурнява винищила всіх гризунів не тільки в своїх господарів, а й по всіх сусідах..
Ну і тут народилися він, Кот, та сестричка. Безіменна. Мама Мурнява не стала ледачішою. Ні, навпаки. Днями й ночами вона, не забуваючи нагодувати своїх сліпих та безпорадних дітлахів, гасала в пошуках здобичі: господарі чомусь майже перестали годувати свою кішку, вважаючи, що привівши кошенят вона чомусь перед ними проштрафилася. До цього, якщо чесно, вони її теж не вельми шанували. Кішка, отже хай сама собі на прожиття і заробляє.
А от одного разу сталося щось не зрозуміле: котенята лежали під теплим пузцем мами Мурняви, як раптом почулися сердиті голоса.
Кричала господиня:
–Забери їх нафіг і вивези кудись!
–Куди я їх подіну…– бурмотів господар
–Вбий чи втопи! Котенят потрібно було зразу потопити!
–То що я зроблю, як ця падлюка їх на горищі сховала?...
–То тепер що хоч те й роби з ними! Годувати цей виводок чи що?...
–Куди їх діти…Гарні ж.. Може хто забере…
–Ще чого,– верещала господиня, – буду попід хатами бігати і навколішки падати чи хто візьме безпородних тварюк!? – На роботу до себе забери, хай там лазять! Чи передохнуть, чи собаки зжеруть, чи може який дурень забере!
–Мені Валька мізки виїсть чайною ложечкою, якщо побаче, що я їх підкинув. У нас і так притулок …
–Та бачила я твою Валку знаєш де!!!…– крик зірвався на вереск.
–Ну добре. Я раненько, поки Вальки немає, підкину….
Господар ухопив маму Мурняву і кинув в мішок, за мамою в мішок полетіла сестричка, а за сестричкою Кот. Мішок зав’язали на зашморг.
Знову почулися голоси господині та господаря:
–Щоб я цих тварюк тут більше не бачила!!!
–Добре, добре….
І звук мотоцикла, що заводився.
Мішок з котячою сім’єю полетів, мабуть, в коляску мотоцикла, який покотився в невідомому напрямку. В мішку беззахисна мама Мурнява горнула до себе ще більш беззахисних діток і любою ціною намагалося заспокоїти двійко своїх малят-кошенят. Котяче материнське серце розривалося від жалю.
Мотоцикл зупинився. Колишній господар невеличкої родини котів дістав мішок, йому було гидко якось на душі, але він вважав що чинить вірно. Навіщо їм ті коти? Розв’язав мішок і перекинув, витрусивши з мішка котяче сімейство, через високу загорожу. Було ще рано, але господар злодійкувато оглянувся, підприємство на якому він працював, функціонувало цілодобово і він боявся, щоб його не засікли. Він чомусь страшенно боявся всюдисущої Вальки.
Ніхто його не помітив і його злочину також. Десь там за загорожею в траві занявчали його колишні кішка з кошенятами і почувся лютий собачий гавкіт. Він знав, на територію організації де він працював, періодично підкидали то котів, то собак. Валька,капосна начальниця відділку програмного забезпечення, люто воювала з даним явищем. Вона просто ненавиділа людей, як приносили тварин на підприємство. Принести принесли, а годувати хто буде? Самі нажерлися, а тварини голодні?? Вальку чи то,правильніше було б сказати, Валентину Валеріївну одночасно любили і ненавиділи. Специфічна така собі тітонька. Скільки всім крові перепила – і не кається. З іншої сторони взяти – золота людина: жодного разу нікого не підвела, не здала перед керівництвом, за всіх горою стояла. Хоч і сама на керівній посаді, але чомусь мала дивну специфіку поведінки: з самими низами кар’єрної драбини спілкувалася запросто за панібрата, а чим вище хто стояв до верхівок, тих просто «напрягала» на рівному місці і не мала ну ніякої поваги до того, хто є «круче». Могла півдня няньчитись з якоюсь там прибиральницею бабою Юлькою, бо в теї тиск, вибачте, високий. Потім взявши швабру і вклавши бабу Юльку в себе в кабінеті на кушетку, видраяти підлогу по всіх офісах, попутно вломити гарний рознос всім своїм замісникам, що «ні дідька лисого не роблять і тільки галдять, граючись в «танчики». Роздавши «пілюль», прибігала до себе в кабінет, перевіряла тиск в баби Юлі, за пів години клепала якусь супер-важливу програму для організації(без жодної помилки),казала всім « оруженосцам», що йде до «дерика» писати на них «пасквілі» (чого жодного разу ще не зробила) і гналася по всіх інших відділках, в тому числі по виробництві, допомагати колегам. Валька була профі. Не тільки в програмному забезпеченні. Скрізь. За свій не такий уже і довгий вік, вона змінила купу професій і кожну знала досконало. Свою кар’єру на даному підприємстві почала простою «чорно робочою», з’явившись невідомо звідки одного дня, вірніше ночі, вилізши з глибин пекла – по версії одних, чи спустившись з небес – по версії інших. Отже, могла допомогти всім і вся. Що й робила. Просто так. Тому, що людям потрібно допомагати. Тому, що люди не народилися спеціалістами. А її не любили за це. Вона не потребувала навіть «дякую». Просто прийшла, мовчки допомогла, розвернулася та й пішла. Ще й при цьому якось так особливо противно вміла здвигувати плечима. Мовляв «та ладно». І смарагдовими очиськами кліпала аж занадто самовпевнено. І ні з ким майже не товаришувала. І не жалілася ніколи. І ніколи не закохувалася. Ще й не плакала. Зовсім. Та що її там плакати та закохуватися? Страшко. Кому вона потрібна? Так господаря жінка казала.
Територія, де правила балом злобна Валька, в уяві Кота кошеняти була теж справжнісіньким пеклом, а сама Валька здавалася страшнішою за сусідську вівчарку, яку він навіть не бачив, а чув краєчком вуха. Це так і виявилось, справжній жах почався лишень він, мама та сестричка впали через високий паркан, а їх колишній господар потираючи ручки: «Вдалося!», спокійно попрямував собі через пропускну на роботу.
На невеличку котячу родину накинулася ціла зграя собак, мама Мурнява, захищаючи дітлахів, перетворилася на справжню пантеру.
–Доню, синок, рятуйтеся! На дерево!– і сама одна кинулася навперейми трьом лютим псам.
Кот з сестричкою, чіпляючись слабенькими лапками, щодуху подерлися на деревину. Кот оглянувся. Краще б він цього не робив: білий, як полярний вовк, лютий пес розірвав їхню маму Мурняву навпіл. Це видиво, люте собаче гарчання і переляканий відчайдушний нявкіт сестри стояти в нього в вухах до кінця його днів.
Притиснувшись один до одного, тремтячи з жаху, нещасні малюки сиділи на дереві. Горе в маленьких котячих сердечках було глибше океанських западин –хто скаже, що кошенята не так як люди розуміють загибель неньки, хто скаже таке, тепер уже дорослий кіт Кот видере тому очі.
Отямився Кот від відчайдушного вереску сестри: кігтики нещасного маляти заніміли від сидіння на тонкій гілляці і безталанна сестричка зірвалася вниз, прямо в пащу страшенного собацюри, вдруге за коротке життя кошеняти в нього на очах загинуло рідне створіння. Навіщо жити? Та й скільки мені залишилося? Без мами, без сестри, зраджений господарями. Лапки кота ослабли і він також полетів вниз назустріч загибелі. Почувся скажений гавкіт, до котеняти метнулося кілька величезних лютий вовкулак, стальні щелепи зімкнулися на ніжному тільці…В цей же момент почувся людський жіночий крик:
–А киш, капость, я ось тобі дам!!!!...
Навперейми зграї собак летіла, не бігла, а летіла людина. Жіночої статі, як кажуть у людей. Господиня у кошеняти була гарною. Всі так говорили: висока, рум’яна як троянда, красуня, хоч картини пиши. Ця ж людина була так-собі, якби не вереск на височенних нотах, кіт би подумав, що то хлопчак: обтріпані джинси, незрозуміла футболка і якась чи курточка чи кофта. «Секонд»– так казала господиня. Зачіска, правда, патлата, але такий хаос, що в безпритульного Рябка краще було. Це все що узрів Кот крізь кривавий туман: собацюра прокусив йому пузце. Вересклива особа жіночої статі безстрашно наздогнала зграю вовкулаків, видерла з зубів вожака напівживе кошеня, надавала собакам легеньких копняків, закутала котеня в бандану, яку здерла в себе з голови, і побігла на пропускник давати рознос охороні, « які дідько зна за чим дивляться, знову підкинули котів, кішку з котям розірвали пси, які теж якась сволота підкинула, одне ледь врятувала і тепер на мене знову всі чортом дивляться, бо в нас розплідник котів і собак, а їх треба кормити, а я одна така гадина ніби-то їх стягую, хоча я жодного не принесла, лишень прилаштовую в добрі руки, а вам, кабанам годованим, шматка хліба жаль, а пузища на колінах лежать, «вохри» паршиві, що ви тут стережете, гади, га!!!?????» І так дальші і тому подібне сипалось на голови нещасних «вохрів» хвилин з п’ятнадцять.
Охорона, на чолі з начальником охорони, стояли як олов’яні солдатики і навіть не кліпали. Напівпритомний кіт лежав на руках у скандальної дівки і навіть за неї бояться почав: всі охоронці – здоровенні дядьки та ще й плюс та зграя собак, а вона сама проти них, ще й перша нападає. А ну як всією зграєю на неї нападуть, розірвуть як маму Мурняву і сестричку. І його разом з цією нерозумною самицею. Але, чомусь, на неї ніхто не кинувся і ніхто не розірвав.
Начальник охорони пробекав тільки:
–Валентино Валеріївно, хіба услідкуєш за всіма.
–А ви тут нащо? Тільки зранку до вечора топтати за дві щоки, «телік» дивиться та барила чухати?А, ще язиками чесати як баби базарні! Я в «ветеринарку», якщо якомусь оболтусу знадоблюсь, та й телефонів ніби-то, на превеликий жаль, не відмінили, через кожні дві хвилини якийсь балбес дзвонить….А на вас йду писати доповідну.
–Валентино Валеріївно, а хочете собак постреляємо, ну щоб вашого котика не кусали?
Реакції Валентини Валеріївни кіт злякався й сам: вона розвернулася за секунду на триста шістдесят градусів і люто гарикнуна до дядька:
–Котик такий мій, як і ваш! Собак він постреляє! Хто їх сюди притяг, га?
Того кум підкинув, того сват, того брат, ну не з Караганди нам же їх підкидати везуть? Розвели псарню, годувати хто має? Лиха Валька? Піди сам краще застрелься, тьфу! Як приїхали Тарзана забирати, то ти де сидів, на груші ? Чого не віддав, я ж з нормальними господарями домовились, забрали б пса!
–Валентино Валеріївно, ну як прїзжали по Тарзана, то Вас же не було, я його не вловлю, всі вони Вас лише слухаються.
– Слухаються. Вух не затикають. Чекай-но, ти в мене й по території не пройдеш, нацькую, що без штанів бігатимеш! Я зможу, будеш знати. Буде тобі і Валька і Валентина Валеріївна.
Дівчина фиркнула до охоронців і пішла прямо в зграю величезних лютих псів з пораненим кошеням на руках. Пси побігли до неї, виляючи хвостами.
–Ще раз, гади, котів зачепите вуха пообриваю, зрозуміло?
Кіт не розумів нічого: убивць мами та сестри незрозуміла дівка почухала за вухами, попутно дістаючи з кишені якісь ласощі.
–А оце кошеня якщо зачепите – повідриваю хвости, ясно ????
 –Відьма, – надчутливе котяче вухо вловило шепіт охоронників, – всі вже двісті разів казали, що Валька відьма,то так, мабуть, і є….
І тут до кошеняти дійшло, що його рятівниця і є ота страшна Валька, яку так чомусь боявся колишній господар кота, яку перелякалися в смерть людські охоронці і до якої вихляють хвостами собаки-вбивці. Хто ж вона така?
А відьма Валька дуже стомилася, а тут ще така пригода з беззахисною котячою сім’єю. Три ночі відчергувала Валька, підміняючи то того, то того, от і «прошляпила» таку трагедію. Картаючи себе, йшла до себе в кабінет, щоб взяти гроші для поїздки у ветеринарну лікарню, притискаючи до грудей врятоване кошеня і лаяла себе на чім світ стоїть. І чула ж крізь сон гавкіт, але так зморилася, що закуняла під ранок, схилившись за столом. На її совісті дві смерті. Що котячі, то Валька так не думала. Смерть вона завжди смерть. Собаки тут ні до чого. Інстинкти, боротьба за виживання. Вони – тварини. Ми – люди. А чи люди ми? Чи тільки назва залишилася?
В «ветеринарці» все пройшло швидко, травма виявилась нескладною. Але й тут не обійшлось без перепалки. Молоденький лікар глянув на Вальку і кошеня і на свою голову запитав:
– Породистий? Щось не схоже. Як звати?
–Себе в дзеркало давно бачив, аристократ ти наш!? Кот та й кот, ніяк не звати. Ти перев’язку роби швидше!(пізніше кіт Кот звернув увагу, що Валька, якщо починала хвилюватися, балакала цікавим суржиком, плутаючи до купи російські та українські слова, за що періодично за спиною отримувала ідентифікацію «москальки»)
Вийшов старенький сивий дідусь, мабуть саме так мав виглядати добрий лікар Айболить, посміхнувся до Вальки, почухав кошеня за вухом, а молоденькому помічнику сказав:
–Так і пиши, Васю, аристократичний кіт якого звати Кот, – і до Вальки, –
привіт, Валюшо, знову підопічного привезла? Це мій практикант, познайомтесь.
Червоний, як печений рак, рудоволосий і в ластовинках Вася, посміхнувся, кивнув і щез.
– Знов «підкидиш»?
– Та сил моїх більше немає,Олексію Петровичу!!!!Ну нелюди якісь, цього ось Кота кота видерла у псів, а кішку і друге кошеня собаки розірвали!
–Валюш, життя часто жорстоке.
–Я здогадувалась, – холодно відповіла Валька, забрала кота, якого тепер офіційно звали Кот і подалася знов на підприємство. На роботі був повний аврал.
Йшла і все думала, про своє, що смерть непоправна, а життя безцінне,чи людське, чи котяче, чи собаче. Аби душу можна було дияволу продати та повернути минуле назад. Але що ж там продавати, як уже ж, мабуть, продала? Та й не купить, якщо й не так. Бо від душі нічого в неї не залишилось: згоріла давним-давно в вогнищі надлюдських страждань.
Чи давно то було?Давно, а час не лікує, просто відбитки кладе, а за ними, за тими відбитками – шрами, шрами, шрами…
Валя вийшла заміж в 20 років. За коханого хлопця. Так як серце веліло. Так як одружився її брат і її батьки. По щирому коханні. Батьки Валі обидва з дитячого будинку, ще там познайомилися, ще там покохали один одного та й одружилися. Перевірка почуттів пройшла всі перепони і виявилася справжньою: жили молодята душа в душу. Настраждалися в дитинстві так, що ні донька, ні син про їхнє нещасне дитинство і знати неповинні були, і будуть мати все: і гарні іграшки, і костюмчики, і платтячка, і ласощі. Батьки, якимсь дивом, із двох неблагонадійних дитбудинківців стали забезпеченими людьми, ростили сина та доньку освіченими людьми з вивченням декількох іноземних мов, з гуртками, веселими іграми, подорожами, все чого самі не мали в дитинстві,забезпечили своїм любим дітлахам. Син Саша та донька Валя підростали на радість батькам, взаєморозуміння було просто ідеальним. Як не дивно, діти майже «мажориків», виросли нормальними, чесними, трудолюбивими, людяними і порядними людьми. Валі на 16 років подарували сережки з діамантами, а брат також привів дарунок сестрі –наречену Аню. З дитячого будинку. А Валька зраділа і прийняла її як рідну сестру, батьки – як рідну доньку. Братові було 18, навчався в престижному «універі», Аня –в училищі на швачку. Напрошується версія, що Анька була вагітна і вигідно зловила вигідного жениха. Нічого подібного, вагітною Аня не була, брат Сашко підробляв у супермаркеті вантажником де Аня підробляла прибиральницею, отже, про забезпечену родину жениха нічого не знала, а просто щиро кохала. Як і має бути.
 Пройшло декілька років, Анька та Санька одружилися, Валя в них була дружкою, а боярином найгарніший та найкращий хлопець у світі – Олег. З дитячого будинку, де виросла Аня, майже що брат Аньки, благородний, добрий та чуйний, всі нелегкі роки дитбудинківського життя хлопець по-братньому захищався за кволу Анічку, яку всі ображали. Валя та Олег закохалися з першого погляду і невдовзі родина святкувала ще одне весілля.
Сім’я в них була просто знахідка, таку родину тільки в приклад ставити: один одного любили та поважали, жодного разу ніхто ні з ким не посварився, хоча жили всі однією великою родиною у батьківському будинку, серед чудового саду, що потопав у випещених маминими невтомними руками трояндах, на околиці мальовничого південного міста. Всі разом гайнули в весільну подорож, пів світу об’їздили, батьки натішитись не могли, як пощастило їм та їхнім дітям, всім доля і щастя є!
Пройшов час, Анька та Санька чекали вже на ляльку, Валя також мала свій секрет. Аня народити малася десь через тиждень-другий, а Валя саме сьогодні зробила тест: дві рисочки, вагітна! От Олег зрадіє! Сама, скачучи від щастя, подзвонила до невістки, яка лежала вже в пологовому будинку на збереженні, лікарі порекомендували, мовляв так краще буде, вагітність у Ані протікала складно, краще до пологів полежати під наглядом лікарів. Подзвонила, щоб похвалитися, що татко, мамка,Санька та Олег, її Валі чоловік, малися поїхати в бізнесових справах до іншого міста,отже навезуть купу гостинців, Валька, звісно, їхала разом з ними і обіцяла проконтролювати щоб подарунки були дійсно «супер-пупер», просила Аню не сумувати і обіцяла, що скоро повернуться. Хотіла сказати про свою вагітність, але чомусь промовчала.
Їхали сімейним мікроавтобусом, по дорозі реготіли і будували грандіозні плани на майбутнє. Батько вимагав онука від сина і натякав донці з зятем, що також ще один онук чи онучка були б дуже до речі, мама Валі також, дзвінко сміючись, казала, що внук, що внучка, а глядітиме все одно дідуган, бо він просто шаленіє від дітей, а от внуків няньчити – то взагалі його святий обов’язок. Олег пригорнув Валю до себе і прошепотів: «Чула? Вимагають онуків!».А Вальку чомусь як заціпило, про дві смужки так і не сказала.
Стали на заправці. Олег зібрався вийти купити води, але Валі раптом якось дуже сильно захотілось на свіже повітря, отже вона виголосилась зганяти в магазинчик. Вискочивши з машини, шепнула чоловікові на вухо: «Маю секрет, зараз вернуся і розповім». Купивши вже води і виходячи з магазина, Валя аж світилася від передчуття радості від її новини. Вся родина так і сиділа в «бусику», весело посміхаючись і махали їй руками, мовляв швидше, особливо сонячно посміхався її коханий чоловік.
Із-за повороту вилетіла величезна машина-бензовоз. Вищачи гальмами, з усього розмаху вона влетіла в заправку, зачепивши цистерну з бензином, що стояла осторонь. Такого гуркоту мабуть не чув ще світ: заправка запалала вогнем, все довкола перетворилось на пекло. Вальку обдало жаром, але вона кинулася до свого «буса», де тільки що білозубо всміхався їй її Олежка і вся її родина. «Бус» перетворився в купу розпеченого металу, рвонула ще одна цистерна, Валю вибуховою хвилею відкинуло далеко від заправки і на їй виявилося лише декілька дрібних подряпин.
Потім пекло продовжувалось: на заправці, на якій на той момент часу знаходилося близько 15 чоловік, загинули всі, крім неї. Валька стояла на впізнанні в морзі над напів згорівшими тілами і казала: «Так– це мама, так – це тато, так – це брат, це чоловік, це продавщиня в якої я воду купувала, по манікюру пізнала….» Сліз не було, почуття втрати не було і взагалі не було мабуть і самої Вальки. Все здавалось страшним сном,от він закінчиться, всі будуть живі-здорові і тоді вони, всі разом, поїдуть до вагітної невістки з купою гостинців. От саме думка про невістку та її дитя і не дала Вальці здуріти: вона молилася всім богам які є на планеті, щоб вони дали їй сили викрутитися з даної ситуації «Та візьміть що хочете, дайте мені сил врятувати невістку з ненародженим дитям!» – одна єдина думка билась у Валі в голові. Вона знала: Анька такого горя просто не витримає на дев’ятому місяці вагітності. Чи боги чи нечисті таки почули її молитву. І прийняли її жертву, забравши саме дороге, що було ще у Валі: життя її ненародженого немовляти. Після ще одних походеньок в морг у неї стався викидень. Кажуть, що життя її висіло на волосині, але до тями прийшла напрочуд швидко. Хоча то була вже не Валька, а якась інша сутність. Домовившись про похорони і замовивши всі послуги ритуальних служб, Валька поїхала в перукарню щоб зробити зачіску і пофарбувати волосся: у двадцятирічної дівчини на голові всі кости посивіли. Потім, накуплявши всяких цяцьок, поїхала в пологовий будинок, до невістки. Набрехала, що всій їхній родині підвернулась мега-вигідна пропозиція по заробітку купи грошей, отже хлопці з мамою залишились на декілька тижнів, щоб заробити нам на діамантові прикраси і норкові шубки, передавала палкі привіти, реготіла і була прикладом життєрадісності.
Вийшовши від Аньки, відчувала себе так, наче її переїхало танком. А завтра похорони мами, тата, брата і чоловіка. І її ненародженого і такого коханого дитяти. А ввечері похід до невістки, веселі посмішки і море позитиву і знов брехня. Її обов’язок врятувати ці два життя, вона собі не пробачить, якщо не зможе. Вона зможе, зможе, адже в неї більш нікого не залишилось і мабуть таки в пеклі почули її відчайдушне мовчазне волання і прийняли жертву, забравши життя її власної дитини. Але ж вона не таку страшну жертву мала на увазі, не таку, не таку…Як тепер жити, як жити, як?!!!
Вона вижила. Життя розбилось на шматки, але Валя вижила. І врятувала невістку з племінником. Як з таким розбитим серцем, розтерзаною душею можна було жити – невідомо. Але ж Анька, братова вдова, ні, не вдова,сестричка тепер, братова спадщина. І новонароджений Володька, племінник і сенс життя. От заради них треба жити і Валя все перенесла на них. Що їй варто було не розповісти спочатку про трагедію. А чого варто було потім розповісти. Аня ревіла місяцями, а Валя її втішала. Няньчила племінника, безперестанку втішала невістку і працювала, працювала, працювала. Чого не знала – вивчила, весь сімейний бізнес взяла на свої плечі, не спала ночами: курси, тренінги, зустрічі, нові дипломи, нові мови, поїздки за кордон, непогані статки заради невістки і племінника, кращий дитячий садок, краща школа, кращі гуртки, салон краси для Ані, знову зустрічі, проекти, заробітки, поїздки, знову салон краси для нещасної невістки, племінник – сенс життя, Аня – сестра, єдина і кохана. Роки летіли, Володі вже десять років, а Анька знайшла жениха. Валя зраділа так, неначе віддавала єдину доньку заміж: нарешті її кохана нещасна сестра знайшла собі долю, а до цього й світу не бачила, бідна, після пережитої трагедії. Про себе Валя не подумала жодного разу, навіть десь в далеку часточку її свідомості не закралося, що вона також могла б з кимось познайомитись. Та яке там познайомитись, вона все поховала давним-давно, все згоріло в тому полум’ї на тій автозаправці, думка, що в неї колись може трапитись щось схоже на кохання, на особисте життя, здавалась їй якоюсь дикою і нереальною. Тим більш Валя знала: дітей у неї більше ніколи не буде. Жила заради сестри-невістки і племінника, от і все що в неї залишилось.
І от щастя: Аня виходить заміж! Як Валя зраділа: нарешті Аня справилася з трагедією, пересилила себе, яка молодець! Ну й правильно: молода, гарна, що їй все життя брата оплакувати? Ні один ще з могили не встав: мертвим –мертве, живим– живе. А сама, мабуть, до кінця віку оплакувати збиралась маму, тата, чоловіка, брата, ненароджене дитя…Але ж то я, а то Аня, Аня має право на щастя. До обранця Ані віднеслась як до рідного брата, полюбила як рідного, допомогла з усим. Організувала шикарне весілля, весільну подорож, подарувала омріяне авто.
А десь приблизно після нового року, Валя рано повернулася додому і почула розмову Ані з чоловіком.
–Слухай, Анька, а спадкоємець оцього всього добра твій малий чи твоя шизонута сестриця?
–Ну це само собою розуміється, що Володька, в шизічки, на щастя, ніколи не буде дітей.
–А юридично це оформлено? –прискіпувався Анін чоловік, – а то знайде собі якогось кавалера і тю-тю наші грошики….
–Та кому вона треба? Та й вона ні на кого уваги не звертає. Так що все буде Володьці, ну тобто нам, – Аня гидко захихотіла.
–Таки аби юридично оформить…– Анін чоловік не договорив, бо помітив в дверях силует господині дому, Валентину.
Очі невістки забігали туди сюди, вона намагалась щось сказати, але Валька її перебила:
–Юридично, кажеш? Збирайтесь, поїхали.
Знайомий юрист справився швидко. Все майно було оформлено на племінника. Повертались додому мовчки, мовчки Валя підійшла до серванту, взяла свої багато чисельні дипломи і сертифікати, альбом з фотографіями, паспорт і невелику суму коштів і так само мовчки вийшла з будинку в чому була. Вийшла на вулицю і пішла в сторону автостанції. Все, її життєвий шлях закінчено, жити немає сенсу, але Валі було так гидко, що хотілось щезнути, провалившись крізь землю. Простим варіантом було б піти і втопитись в морі, але Валю аж трусило від думки, що її можуть знайти і Анька з чоловіком прийдуть в морг на впізнання. Ні, треба якнайдальші, на кінець світу, щоб ніхто ніколи не знайшов, не згадав, пропасти, щезнути назавжди. Купила квиток до міста де ходили потяги, а дальші все як в тумані: в залізничній касі купила квиток незрозуміло куди, сіла і поїхала. Вийшла на якісь станції, знову купила квиток куди-небудь, і так декілька разів. Валя була майже без пам’яті і погано орієнтувалась куди вона рухається, головне подальші від колишнього дому. Подорожі своєї не пам’ятала взагалі, хтось щось її казав, хтось щось питав – не знає. Вийшла з потягу на якійсь станції, якраз під’їхав електропотяг, Валя сіла і знов поїхала, а куди – не важливо . Ревізор декілька разів запитав про квиток, Валя дивилась і не розуміла, а що там розуміти: вона ж мертва, померла багато років тому, а що мертвий розуміє? Жила, бо треба було відбуть в цьому жорстокому світі якусь свою місію, ось відбула, все! Тепер заїхати світ заочі і померти, десь так, щоб ніхто не знайшов. Не хочу, вже нічого не хочу, а там мама, тато, брат, коханий і моє дитятко. Нарешті я прийду до вас…Ревізор взяв за шкірки явно п’яну чи обкурену пасажирку і виштурхав на пустий полустанок. В далині блищало засніжене чи то озеро, чи то річка, шуміла дамба. Як чудово, зраділа Валя, велике водоймище, отже швидко не знайдуть, ура.
Попленталась в сторону дамби, сніжок йшов напрочуд казковий, такий як показують в добрих дитячих фільмах про новий рік. Валі чомусь пригадались новорічні пригоди Маші та Міті і дитяча віра в диво, і взяв жаль, що розучилась плакати. А втім то дрібниці, ще трішки і настане диво і брехня, що самогубство то гріх. Душа згоріла до тла, якщо на небі є справедливий суд то він бачить, а як і він не бачить, то побачать мама, тато, братик, Олежка, доня. Валя вірила, що її втрачена дитина чомусь саме дівчинка. Вони зрозуміють, простять, зустрінуть, захистять.
Ось шумить дамба. Річка, велика і широка, чорніє під високим мостом. «Ось я й прийшла» – ледь-ледь прошепотіли посинілі губи. Валя дуже замерзла, стомилася і вже ледь дихала. Молитись не хотілось, чомусь таки жаліла, що не може заплакати, але ну як ти спеціально заплачеш? Перелізла за перила. Зраділа, що високо. Внизу клекотить вода. Валя гарно плавала, але з такої висоти і при такій температурі шансів не буде. Ура. Серце калаталось, але то дрібниці, цить, дурне, зараз все буде добре. Валя торкнулась до лівої сторони грудей де шаленіло серце і завмерла: вона наткнулася на чортові дипломи і альбом з фотками, які на якийсь дідько взяла з собою. Ох і дурепа! Її ж по них впізнають, ідентифікують, чи як там про трупи кажуть. Ну дідько! Спалити! Зараз-зараз, десь в кишені є запальничка. Валька, матюкаючись, полізла через перила знову на міст, дістала паспорт, дипломи і альбом, чиркнула запальничкою…Альбом відкрився на сторінці де вони стояли вчотирьох: мама, тато, брат Саша і вона, Валя. Сонячний день наче ще більше розцвів від запальнички самогубці Вальки, яка стояла і посміхалась в обіймах мами, тата і брата сонячного дня біля їхнього будинку в квітнику розкішних троянд, які так любила мама. Задерло в горлі, пальці затремтіли і вогник погас. Руки у Валі зальодяніли і майже не слухались. Так діло не піде! Скинувши в купу документи, альбом та дипломи, Валька сердито чиркнула запальничкою і побачила в відблиску світла кошеня, яке взялося невідомо звідки, нахабно вилізло на Вальчині спогади в вигляді документів і фотокарток, що були приречені на спалення, нахабно вуркотіло. Нещасне, худе і заморене.
– Ану ж киш, кляте! – зашипіла Валя, – ви мені дасте померти чи ні??? !!! Кошеня завуркотіло ще голосніше.
Валька згребла свої документи і «фотки», заховала в кишеню запальничку, схопила дерев’яною рукою клятого диверсанта, запхала під свою благеньку курточку. Ну зараз вона стрибне, а воно тут здохне від холоду, ге? Побрела в бік яскравих ліхтарів якоїсь промислової зони. Попереду виднілось величезне підприємство, завод чи фабрика. От зараз вона закине цього паразита туди, а сама повернеться до річки і вже тоді…
Дід Коля як зараз пам’ятає як познайомився з Валентиною Валеріївною. Він, майстер з виробництва, пенсіонер, на Різдвяні свята частенько добровольцем погоджувався підміняти хлопців з охорони. А що? Діло молоде: тому в Карпати з нареченою поїхати, тому з жінкою та дітлахами побути хочеться, тому до тещі на млинці в гості треба. Та за ради Бога, хай собі їздять хлопці, а він, старий дід, йому що? Підприємство своє любить, пів сторіччя на ньому пропрацював. Зараз «новорічні канікули», як зараз модно казати, хай молодь гуляє, а він почергує. Сьогодні він мав ще й гостя: слюсар Дімка завітав. Пограли в шахи, попили чаю, потеревенили. Дімці вже двадцять шостий рік пішов, а він, паршивець, холостякує. Замість того, щоб дружину глядіти, то він до діда в гості прийшов, бурчав старенький. Але то так, для годиться, він гостю щиро радів: Діма трудолюбивий, непитущий кремезний юнак, жив зі старенькою тіткою, яка замінила йому маму, бо хлопець рано осиротів, працював на цьому ж підприємстві і дуже часто складав компанію дідові Миколі, допомагав відкидати сніг, обходив територію. Добрий хлопець, щоб Господь ще гарну наречену послав.
Гарно сьогодні: сніжить так, як в дитинстві, дорога наче в казку веде. Дід Коля замріяно вдивлявся в вікно сторожки і раптом побачив на пустельній дорозі силует. «Кого чорти несуть, відпустки у всіх же, підприємство не працює?» Тоненька, явно дівоча фігурка, ні на кого не схожа з їхньої організації. Йшла, немов примара, притискаючи щось до грудей. Підійшла безшумно до сторожки, у діда Колі чомусь на голові заворушилося волосся: нічого людського і від світу живих людей в цій фігурі не прослідковувалось. Небіжчиця, вампір, привид…. «Ох і дурень старий!» – розізлився сам на себе дід, – «Старий дідько, а придумав казна що!»
Ледь чутний стукіт в скло пройшовся морозом поза шкірою, але сторож переборов себе і відчинив двері, хоча робити цього, в принципі, і не мав права. Відчинив і сахнувся: на порозі стояла дійсно примара, молода чи то дівчина, чи то жінка, напівпрозора, з попільнястим кольром волосся і таким же кольором обличчя. Погляд зелених очей був погаслим і явно належав не людині, а покійниці, під очами залягли чорні кола, напівпрозорі льодяні пальці горнули до грудей кошеня. Саме цей живий клубочок не дав діду Миколі з криками «Отче наш, ізиді, сатано!» закрити перед примарою двері. Примара прошелестіла:
–Я на хвилинку, вибачте, – і несміливо переступила поріг.
Дімка,з «Сканвордом» в руках, дивився на примару, не відводячи очей.
–Дядечку, вибачте мене, кошеня залиште в себе, будь ласка. Я далеко зібралася, не можу з собою взяти, візьміть котика, прошу вас.
Подивилась таким поглядом, що дід Микола ще раз от так взяв і повірив в легенди про живих мерців: в погляді дівчини не було нічого живого, погляд людини, що переступила грань в потойбіччя.
–Візьмете? Дякую, вибачте, що потурбувала.
Льодяною рукою передала кошеня дідові, а сама відступила в ніч. Розвернулась і пішла.
Кошеня запищало і дід неначе прокинувся від жахливого сну:
«Ох і дурень старий!» – гримнув сам на себе і хотів було побігти вслід за дівчиною, але його опередив Діма, в чім бувши, хлопець помчався в зимову ніч за привидом, догнав, пригорнув до себе крижану фігурку і майже поніс до сторожки, до тепла, до світла, до живих людей.
Потім поїли її чаєм, намагаючись зігріти, дід Микола намагався вмовити випити «сто грам», закутали в кожух, годували «мундєркою». Льодяний привид виявився просто нещасною жінкою в якої к «чортям собачим розбилися рештки сенсу життя». Без сліз і без емоцій, Валька коротко розказала діду Колі та Дімці, що сталося. Попросила нікому ні про що не розповідати . З тих пір це стало їхньою таємницею. Кошеня Димок задоволено воркотіло в Вальки на руках. Димком назвав Дімка, бо кіт виявився попільнястого кольору, як дим, як Вальчині коси і колір обличчя. Дід сказав, що на їхнє підприємство потрібні «чорно робочі» і їм від організації видають кімнати в гуртожитку. На ранок привид відтанув,став схожим на людину, а після свят пішов в відділ кадрів влаштовуватися на роботу. В свою кімнату Валька прийшла з домашньою худобою та з гостями: з котом Димком, дідом Колею та слюсарем Дімою. Вони допомогли її так-сяк облаштуватися та привітали з новосіллям. Помирати Валя передумала: вона вирішила, що смерть таки не для неї і налаштувалась, як вона сама собі сказала, добути це чортове життя на цій чортовій планеті.
Влаштувалась різноробочою чи «підмітайликом», як казали на організації. Виконувала обов’язки сумлінно і ні на що не претендувала, але занадто освічену особу зі знанням енної кількості мов, купи комп’ютерних програм і з дипломами з різних вищих навчальних закладів, не помітити було просто не можливо. Незамінна на багатьох ланках підприємства, розумна, дипломатична Валька за рік стала начальником відділу програмного забезпечення. Стала без «блатів», без покровителів, без друзів. Хоча ні, друзів Валя таки мала: діда Миколу та слюсаря Дімку. І ще купу собак та котів, яких якась сволота, як казала сама Валька, періодично підкидала на територію підприємства. Люди ж її побоювались. Щось в її очах таки залишилось від того напівмертвого льодяного привида.
Йшли роки. Валя так і жила в своїй кімнаті в гуртожитку, не купляла собі гарного одягу і прикрас, їла щось, мабуть, декілька разів на тиждень і то в кращому випадку, бо ходила вічно в «секонді» і в стандартній вазі кілограм в 40, якщо не в 35. Прихильників, звісно, не мала також, та які прихильники в такого страшка. Якщо не брати до уваги діда Миколу і Дімку. Перший відносився до неї як до рідної доньки, а от Дімка…закохався в Вальку з першого погляду, хоча якщо сказати правильніше, з першого дотику. Якби Дімка був поетичною натурою, то він би сказав, що як тільки він наздогнав тієї ночі на зимовій дорозі напівпрозору крижану фігурку і пригорнув до себе, то шматочок кришталевої крижинки загнався йому прямо в самісіньке серце. Поетом Діма не був і таке порівняння навіть не спало йому на думку, але знав, що крім крижаної Вальки йому не потрібна жодна дівчина на світі. Спочатку він побудував собі грандіозні плани: Валя трохи відійде від пережитого і можна буде почати залицятися,одружитися і жити довго і щасливо, як в казці, оберігати її все життя, піклуватися, любити, носити на руках. Але пізніше зрозумів, що це були тільки мрії. Валька відносилась до нього добре, але не більш того. І як виявилось, вона якби то сказати, була не одного поля ягідкою з Дмитром. Високоосвічена настільки, що Дімка аж комплексувати почав. Дімка взявся за самоосвіту: пішов на курси підвищення кваліфікації і отримав самий високий розряд. І тут стався казус: Валя ще в цеху робила, як припхалась якась закордонна делегація. Перекладач виявився явно випадковою людиною в своєму ремеслі і явно не справлявся, його не розуміли «ні наші, ні не наші», розмова зайшла в глухий кут, замісник директора, знаючи, що йому влетить, бо саме він знайшов перекладача, бекав, мекав, витирав спітніле чоло і з усіх сил намагався згадати щось зі шкільної програми. Але якщо з англійської він ще щось «спікав», то що ти скажеш китайцям? Валя мовчки робила свою роботу, на відміну від своїх колег, які рвали боки. Замдиректора в відчаї задав риторичне питання, на яке і не чекав відповіді:
– Хоть якась сволота знає тут англійську чи хоча б китайську!!!!
–Я знаю. Але я не геть сволота,так, наполовину.
Зам, злющий як сто чортів, подивився на робітницю, яка це сказала: а, приблуда наша, ох і нахабне створіння. Вижену до біса!
–Перекладай, як така розумна!
Валя,в спецовці,заляпана мастилом,спокійно підійшла до делегації і вільно почала балакати через фразу то на англійській, то на китайській мові. Делегація жваво відповідала, засипавши Вальку запитаннями. Сказати, що у всіх відпали щелепи – це нічого не сказати.
Допомогла тоді з тими «делегентами» Валька і дуже сильно допомогла. Рівень її знання цих двох мов виявився професійним.
–А ти ще якусь мову може знаєш? – чомусь пошепки запитав замдиректора у Вальки.
–Може, – буркнула вона і пішла на своє робоче місце.
–Яку?
–Матюкливу.
Ну от ніякої поваги до керівництва.
Хоча пізніше стало відомо, що мов Валька знає достобіса. І не тільки мов. Коли стався незрозумілий збій у програмному забезпеченні і всі збились з ніг, налаштувала все Валька. Спокійно, впевнено і, як завжди, якось презирливо. Всі дивувались, ахкали і охкали, а Дімка засумував. От куди йому, простому слюсарю, до неї рипатись? Розмріявся, дурень. Валька швидко піднялась по кар’єрній драбині і Дімка змирився з думкою, що вона не для нього. Слюсар і начальниця відділу програмного забезпечення??? Смішно. Але любити її так і не перестав. А хто йому може заборонити кохати? Він знав, що разом їм не бути,отже старався бути просто поряд, щоб захистити, допомогти, просто помилуватися попільнястим волоссям і смарагдовими очима. Хто з чоловіків про Вальку казав погано – негайно був відлупцьований. Тобто, все підприємство, окрім самої Вальки, знало, що в страшної і капосної Валентини Валеріївни є прихильник і захисник.
А Валька жила собі день до вечора. В кімнатці в гуртожитку, з котом Димком. Намагалась життя своє прокляте прожити хоч з мінімальною користю. Хоч котам та собакам допомогти.
От сьогоднішня ситуація з цим котом Котом. От що з ним робити? До себе не забереш, бо Димок злий і ревнивий. Та й в гуртожитку вона проживає, не у власній віллі. На роботі не залишиш. Знов шукати «добрі руки».
Підійшовши до прохідної, Валька з кошеням на руках, помітила цілу делегацію: приїхали знов за Тарзаном і знов без неї не могли впоратись. Зловивши і віддавши новим хазяйнам Тарзана, Валька, ледве волочачи ноги, пішла до себе в кабінет.
–Ну, що мені з тобою робити? Ладно, Кот, поживеш у мене поки, а там щось придумаємо. Все одно я днюю і ночую зараз на роботі, будеш мені допомагати.
Посадила кота на крісло, на якому лежали якісь документи.
Побачивши документи, щось згадала і почала шукати, гортаючи папери. Допомагати так допомагати. Щоб догодити своїй рятівниці, кошеня несміливо лапкою також почало перегортати сторінки.
–Ти диви! Дякую, друже. Погано тобі, ге? Знаю, що погано. Я знаю як рідних втрачати, тебе розумію як ніхто інший. Хочеш розповім тобі про себе?
І Валька, сама не знаючи, що на неї найшло, почала розповідати кошеняті всю свою історію. Не так, як розповідала дідові Миколі і Дімці. А з емоціями, переживаннями, з подробицями. Як згоріла вся її родина, як вона втратила дитя, як зрадила названа сестра, як хотіла втопитись і її врятувало кошеня.
–Набалакала тобі такого що й ну!? І ще дивуюсь, як люди кажуть, що я не геть сповна розуму. Ладно, проїхали. Тебе годувати треба, а не теревені розводити. Вибачай, Коте, зараз нагодую тебе.
І побігла в «столовку» по харчі. Кіт був шокований почутою історією. Йому було до глибини душі шкода Валі, хоча в самого сердечко стискалося від власного горя, він зробив би що завгодно, щоб якось розрадити цю людину. Але що ж він міг зробити? Хіба що перегортати сторінки і муркотіти. Те він і робив, чекаючи Вальку. Почулися кроки, кіт зрадів, але в кабінет зайшла не Валька, а якийсь високий і сердитий дядько.
–Валентино Валеріївно, я хотів Вам сказати….А це що за звірюка???
В тей момент в кабінеті з’явилась і Валька:
–Ви побачили себе в дзеркало і забули як Вас звати, Вікторе Васильовичу? –почув кіт її єхидний голос.
Маленька, розпатлана,з пакунком в руках. Самовпевнена і нахабна.
–Валентино Валеріївно, я Вас ціную і поважаю, але це вже перейшло всі границі! – дядько в дорогому костюмі говорив голосно, впевнено і навіть грізно, але на кляте створіння це ніяк не вплинуло, вона тільки плечима стенула:
–Ну? Якщо Ви про те, що синок Вашого кума, якого Ви впхнули мені в практиканти– ледащо і неук, то я з вами згідна на триста відсотків – це перейшло всі границі. Ви мені з року в рік підсовуєте синків та доць якихось знайомих «мажорів», в них дипломи за сало куплені, а я маю з ними мучитись???
–До чого тут це? Я про кота.
–А що не так з котом? Покусаний? Так це його наші пси покусали. А кота нам підкинули, в принципі як і псів. А, до речі, Тарзана тільки що забрали.
–Якого Тарзана?
–Того, що з джунглів.
– Ви хоть раз нормально відповісти можете????Це собаку так звуть чи що?
–Чи що.
–Я не запам’ятовую як тих звірюк звуть, вони мені не цікаві.
–Розумію Вас. Я, наприклад, не запам’ятовую як звуть ледачих практикантів, вони мені не цікаві. Навіть, якщо вони дітоньки багатіїв. І вчить їх нічого не буду.
–Валентино Валеріївно, ну от чому Ви постійно перекручуєте мої слова? Я про кота, а Ви про практикантів. Потрібен Вам цей кіт, то хай сидить тут каменюкою, хіба я що? А Тарасику допоможіть, він здібний хлопчик…
–Тарасик ледачий як чіп. І з нього такий програміст, як Вас балерина. Вчитись чомусь хоче, наче я оце зараз гопки скакати.
–Ну спробуєте? Ну треба…
–Спробую, – буркнула Валька.
–Ну й добре, Ви талановитий спеціаліст, в кого ж дітям вчитись як не у Вас, а за комп’ютерами майбутнє, ну що Вам розказувати, Ви ж самі все знаєте.
Валька слухала мовчки, тільки сердито сопіла. Дядько ще покрутився трохи і пішов.
–Ти директора не бійся, він не злий. Це він так, для порядку бурчить. Та й Тарасика ж хоче щоб я чогось навчила… Хм-хм. Простіше це крісло навчити вальс танцювати. Ну добре, якось воно буде. Давай будемо обідати, Коте.
 Вже декілька тижнів Кот жив в кабінеті Валі: перегортав сторінки і воркотів, тобто з усіх сил намагався бути корисним. Потроху освоївся, але вів себе чемно і не нахабнів. Декілька разів заходив дядько-директор, але звірюкою більше не обзивав, а раз навіть погладив. Директора більше цікавили успіхи Тарасика, чим кота. А в Тарасика справи були кепські: що він п’ять років робив в університеті було взагалі не зрозуміло, Валька доривала на собі останні три волосини, намагаючись йому щось вталдичити, але Тарасик вперто нічого не розумів. Через кожні десять хвилин біг дзвонити до тата і жалівся, що він його підвів: обіцяв «по-блату» прилаштувати на «шарову» практику, а він, мовляв, потрапив в пекло під нагляд самої головної чортиці. Валька хапалась за серце і проклинала директора, який, наче спеціально, підсовує їй таких «спеців».
Тарасик, стогнучи і крекчучи, сидів за комп’ютером, намагаючись стулити до купи якусь примітивну програмку, Валька з останніх сил намагалась його не вбити, як ні з того, ні з сього почувся шум і з батареї почала бігти вода. Валька вхопила телефон і подзвонила до Дімки, щоб прийшов подивитись, що коїться. Дімка телепортувався за секунду, ніби за дверима стояв.
–Привіт, Діма, ну ти й шустрий! Дякую, що прийшов. Рятуй, аварія в нас. Ще втоплю кота і практиканта.
Діма привітався з Тарасиком, який явно радів «аварії» і щиро сподівався, що його в зв’язку з цим відпустять, підійшов до кота, почухав його за вухом.
–Валю, що це за котяра в тебе? Ух, який чорнющий! Собі взяла?
–Ага, взяла, щоб мій Димок його з’їв? Підкинули декілька тижнів тому, не знаю кому прилаштувати, об’яв надавала вже цілу купу, поки нуль результату. Тарасику, тобі треба кіт?
–Він же не породистий… – зморщив носа Тарасик.
Валька хотіла вже сказати щось негарне, але втрутився Діма:
–Валь, в моєї тітки є знайома, дуже хороша жіночка, хотіла собі саме чорного котика, я ось попитаю.
–Так він же не породистий, ось мені тато собаку купив породисту, з документами, за триста баксів, – Тарасику сьогодні не мовчалося.
–Так, покажи що ти тут наклацав, породистий ти наш. Ясно. Дурниця. Вставай, козаче, допоможеш ось цьому дядькові з ремонтом батареї і якщо ти мені зараз скажеш, що ти програміст, а не слюсар, я тебе роздеру.
Тарасик відповів несподівано:
–А я й хотів бути слюсарем чи автомеханіком та тато причепився, що програміст престижно, а я цю абру-кадабру ненавиджу, Валентино Валеріївно! Ось так!
Валька аж розгубилась, а Дімка в тандемі з Тарасиком почали розбиратись в причині катастрофи.
Котові Дімка дуже сподобався: спокійний, самовпевнений, надійний. І добрий.
Пройшло ще декілька тижнів,Тарасик, з горем пополам, освоював ази «абри-кадабри» і постійно намагався дезертирувати до Дімки на територію, щоб там йому щось допомогти. Валька трохи на нього сварилася, але скоріше для годиться, декілька разів, при Котові, вона висловила думку, що от навіщо обирати за дитину професію, яку дитина ще з самого початку ненавидить???
А потім сталась подія: за Котом прийшла господиня. Марта Вікторівна, знайома Діминої тітки. Від кота вона була просто в захваті: манюсінький, гарнюсінький, чорнісінький. Скільки компліментів кіт не чув від початку свого життя. Кіт уже аж нервувати було почав, ану ж як і їй породистий треба? Виявилось, що їй не треба породистий, їй треба саме цей кіт Кот.
–А чого Кот?
–Та це із-за мого суржика причепилось. Перезвіть, якщо не подобається.
–Ні, дуже оригінально. Ну що, Кот, підеш зі мною?
Марта Вікторівна Котові дуже сподобалась, але до Вальки він прикипів душею. « Я знаю як рідних втрачати, тебе розумію, як ніхто інший…», звучали її слова і котові було її безмірно шкода, як би він хотів, щоб у неї якось налагодилось життя. Ніби то сильна і самовпевнена, добра, чуйна і така безмірно нещасна і одинока. Ну хіба так може бути?
Відчинились двері, в кабінет заглянув Діма:
– Ну як, сторгувалися? – пожартував.
–Ой, а що я вам винна за котика? – заметушилась Марта Вікторівна.
–Сто мільйонів. Ну що Ви видумуєте? Дякую, що берете, дякую Вам. Він хороший котик, вчений. Нещасливий тільки, а коти ж також мають право на щастя, так що бережіть його, не ображайте. Ну до побачення, Коте, удачі тобі, не сумуй.
За Котом і Мартою Вікторівною зачинились двері, Валя залишилась з Дімою.
–Ти не переживай, Марта Вікторівна дуже хороша і добра, не ображатиме котика.
–Дякую, Діма, що допоміг. Це добре, що добра. Хай хоч Кот буде щасливим.
Дімці по серцю полоснуло ножем, по тому самому місці, де засів отой уламочок вічної криги кохання, йому безмежно шкода зробилось Вальки і… себе. З язика за маленьким не зірвалися слова, які так хотілося сказати ще сім років назад, вперше побачивши цю кришталеву фігурку на крижаній дорозі.
Але не сказав. Та вже, мабуть, ніколи й не скаже.
Після роботи Діма просто тинявся вулицями. Без цілі, просто так. Зустрів діда Миколу, постояли побалакали про те про се, про роботу, що там нового. Дідусь Микола вже був на пенсії, але так само на свята підміняв охорону і жваво цікавився, що відбувається на рідному підприємстві.
А тоді ні з того, ні з сього сказав:
– Ти навколо Вальки ще облудом довго ходитимеш? Років ще зі сто?
Діма аж поперхнувся:
–Що ви таке кажете, таке придумали. Валя начальниця, я простий слюсар та й взагалі…
–Ти простий дурень. А Валя дуже хороша, добра і дуже нещасна жінка. Жінка! Почув? А от ти – чоловік. Слюсар, не слюсар, це дурниці все, та будь вона хоч прем’єр міністром, то діяти ти повинен, а то ходиш і любуєшся на неї здалеку.
–Вона ж мене не любить, мабуть…Ви ж знаєте, в неї чоловік загинув.
–Знаю, що загинув, а от вона залишилась живою одна з усих тих людей на тій заправці, і коли з моста хотіла стрибнути, кошеня невідомо звідки з’явилось. То як вважаєш, можливо її таки доля по цьому світі ходить? Як на той її не пускає? Кажеш, не любить, а ти в неї, до речі, питав чи сам придумав? А от ти любиш?
–Більше життя.
–То чого ти нічого не робиш?
–А що: отак брати і робити?
–Отак брати і робити, а не потилицю чухати!
–А чого ви мені раніше цього не казали?
–І то правда, от молодь пішла, старий дід має вчить як до дівок залицятися!!!!
Після розмови з дідом Миколою Дімка попрямував в бік гуртожитку де проживала Валя.
Підійшов до вікон. У Вальки світилося, було видно через фіранку її тоненьку фігурку: вона сиділа за комп’ютером і щось друкувала, знову щось комусь допомагає зробити, здогадався Діма. Він знав: Валька навмисне до всіх гиркає аби не зближуватись ні з ким. А помагала завжди за просто так, від душі, навіть не за «дякую». Чи курсову комусь, чи дипломну зробити, чи переклад який, всі бігли до Валі і жодного разу вона нікому не відмовила. Валя жила на першому поверсі і високому Дімці було добре видно її помешкання: майже все так, як і того дня як вона тут з’явилась, нічого лишнього, майже спартанський комфорт. Із загального інтер’єру вирізнялась тільки велика розкішна корзина – спальне місце кота Димка. Сама ж господиня спала на старому дротяному гуртожитському ліжку.
Діма набравшись хоробрості і вже збирався постукати у вікно, але відсмикнув руку. Що він скаже, чого припхався пізно ввечері та і хто він такий? Хоробрий і відважний Дімка зараз був сам не свій, він відчайдушно боявся і нервував. Зітхнувши і сумно опустивши голову, Діма позадкував від вікна: ще хай хтось побачить, що він тут тупцює як дурень. «Господи, хоч знак якийсь мені подай, що мені робити!!!???» – подумки молився невіруючий Дмитро.
Зробив крок назад, перечепився через щось велике і волохате, сторчака полетів через лавочку, збивши при цьому урну зі сміттям. Якщо пів гуртожитку і не почало виглядати в вікна через страшенний тарарам, то їх змусило це зробити злюще завивання Вальчиного кота Димка, саме на нього й наступив Діма,коли намагався тихенько зникнути.
Із-за благенької фіраночки висунулась голівка з гривою попільнястого волосся:
–Димок, кіс,кіс! Тебе там ріжуть чи що? Ти чого там товчешся, що там відбувається?
Кіт тим часом підійшов до Дмитра і боляче вкусив його за руку. Діма зойкнув і Валька перевела погляд: Діма сидів в незрозумілій позі біля перевернутої урни і дмухав на вкушену руку.
–Діма? Що тут діється?
Димок явно налаштувався ще раз іти в атаку і Дімка, сам від себе не чекаючи, майже крикнув:
–Валь! Ти вийдеш за мене заміж?
 Весела мед сестричка, як синичка, впурхнула до Валі в палату і запитала:
–Мамочко, ну як ваше самопочуття, як ваші красунчики?
–І я, і вони спали як сурки, – посміхнулась Валя.
–Там ваш татусь не натішиться, весь вечір гасав навколо пологового будинку, а коли звістку отримав про доньку з сином, то аж танцювати почав.Такий кумедний, нам цукерок приніс, а сам радий-радісінький!!!
Медсестричка підійшла до двох ліжечок в яких лежали двоє немовлят.
–Ой, гарненькі які! В нас близнюки рідкість. А це ще й хлопчик з дівчинкою. Ох лікар і нанервувався із-за вас! Каже, що на його практиці вперше таке бачить. Хлопчик у вас першим народиться мався, він крупніший і лежав нижче, я знаю про що кажу,а як так сталося, що дівчинка перша надумалась на світ Божий з’явитись – так це просто фантастика. Ох лікар і нервував! Та й ви, мабуть. Але ж тепер все добре, ох які гар нюні! Що, красуне, обігнала братика? – мед сестричка нахилилась до корзинок, подивилась на час народження, – шустра дівка, на цілих сімнадцять хвилин старша за брата!
–Не дивно. Адже малася бути старшою на 17 років, – тихо проказала Валя, задумливо дивлячись на сина й доньку.
–Що, вибачте? – не зрозуміла мед сестричка.
–Та нічого, так, це я так, про своє.
Мед сестричка ще трохи пощебетала і випурхнула за двері.
Валя сиділа в глибокій задумі. Всі ці роки їй снився один і той самий сон, який сам по собі був ніби то безневинним, а для неї являвся кошмаром. Ніби то Валя намагається наздогнати маленьку дівчинку,свою доньку, а наздогнати не може і знає, що навряд чи наздожене. І так майже кожну ніч, із року в рік після тієї страшної трагедії. Вчора пізно ввечері вона народила доньку та сина, а вночі,і вві сні, вона наздогнала свою втрачену багато років тому донечку яка тримала за руку кумедного хлопчака – Валіного синочка. Душа її втраченого дитяти повернулась до неї та ще не сама.
Валя встала з ліжка, полюбувалась на дітлахів, підійшла до вікна.
Згадала як пізно ввечері виглянула з вікна і помітила Дімку, який сидів біля перевернутої урни і пропонував їй вийти заміж, як вона йому відмовила, приводячи на користь своєї відмови купу аргументів: і старша вона за нього, і страшна, і вредна, і не полюбить більш нікого і, саме головне, в неї ніколи дітей не буде.
А Діма не відставав, ходив та й ходив, сказав, що його кохання на десятьох вистачить, а Дімина тітка сказала стосовно дітей, що то мовляв не в вашій компетенції взагалі, а в руках Божих. Валька тільки хмикала і віднікувалась, але не могла собі не признатись, що всі ці роки була небайдужою до Дмитра. Врешті-решт підприємство гриміло новиною: Валентина Валеріївна заміж за Дімку виходить! Жили дуже дружньо і чудово, Діма з Валі пилинки здмухував та і в Вальки характер зробився трішечки м’якший. І всі якось побачили, що, виявляється, Валя дуже гарна. І посмішка в неї просто чарівна.А через півроку Валя дізналась, що вагітна. Вона не повірила. Не може бути. Дімка був на сьомому небу від щастя, Валька боялась вірити в таке диво, тільки Дімина старенька тітонька спокійно сказала:
–Чого ти, доню дивуєшся? Звичайне собі диво. Я ж тобі казала, що все в руках Господа.
За вікном вставало яскраве літнє сонечко. В ліжечках сопіло носиками Валіне щастя, на яке вона вже ніколи й не сподівалась, повітря було таке напрочуд ароматне, пахло чимсь таким чудовим, якимсь запахом з дитинства. Валя поглянула на кудлаті хмаринки: десь там, на небесах, душі її рідних. Сльози градом покотились в неї по щоках, вперше за скільки років вона розплакалась: навзрид, відчайдушно, до нестями. Хмаринки розійшлися і цілий сніп сонячного проміння полився прямісінько у віно палати де біля підвіконня стояла заплакана Валя
Сльози висохли. Валя знала, що на небі має своїх ангелів-охоронців, які завжди їй допомагатимуть і благословляють її на довге щасливе життя, тут, на землі. З коханим чоловіком і дітлахами. І знала ,що Олег зовсім на неї сердиться, а душа донечки нарешті повернулась до неї.
Щасливо посміхнулась, з зелених очей назавжди зник крижаний блиск, розтанув назавжди.
По алейці поспішав Діма з купою сумок і з Димком на руках.
Валя помахала їм рукою
–Валюша, сонечко, я тебе люблю, ти чого встала??? Ляж! Негайно. Валь, покажи донечку і сина. Валь, ти моє щастя, люблю тебе, рідна! – волав Дімка, – я цю звірюку мусів тягнуть з собою бо він, як побачив, що я збираюсь до тебе сам йти почав мене кусати! Це якийсь крокодил, а не кіт.
 Кот потягнувся і вмостився знову на кріслі. Методика психолога має подіяти: все згадавши, Кот заспокоївся і прийшов до висновку, що минуле в минулому, отже його потрібно просто відпустити, а от майбутнє, от воно в наших лапах.
Про Вальку він періодично чув від Марти Вікторівни яка товаришувала з тіткою Діми. Діминим та Валіним малюкам вже п’ятий рік пішов. Згадав як Валька його відбила у лютих собацюр,згадав покійну сестричку і маму. І прийняв рішення: сьогодні або ніколи! Кот мав свою таємницю, яку приховував від господині. А от сьогодні подумав: досить. День сьогодні такий, щоб крапки над «і» розставляти. Рішуче скочив на підвіконня, виліз через кватирку і майнув в бік дров’яних сараїв. В одному з них, на горищі, і жила його таємниця: дружина Мурнява та синок з донькою, ще сліпенькі та безпорадні. Мурнява була дворовою кішкою і виросла в злиднях, Кот постійно приносив якісь смаколики, але його все одно мучило, що він чинить не порядно. Мурнява з дітьми в дровнику, а він на подушках?
–Збирайся, – сказав він Мурняві, – давай так: ти бери доньку, а я візьму синочка і гайда за мною!
Взявши за шкірки кошеня, Мурнява попрямувала за Котом без питань: за ним хоч на край світу. А привів їх кіт в квартиру до Марти Вікторівни. Мурнява занервувала, кіт нервував і сам, але намагався дружину заспокоїти. Розмістив сімейство на кріслі, сам сів скраєчку і всі разом, нервуючи, почали чекати Марту Вікторівну. Клацнув замок – прийшла господиня.
–Коточку, а йди но сюда, диви яке смачненьке я тобі принесла!
Але Кот вперто муркнув, мовляв не піду, і Марта Вікторівна сама заглянула в кімнату.
–А що тут таке, Коте…Ой леле! То ти, нарешті, одружився? – і Марта Вікторівна дзвінко засміялась, а в усього котячого сімейства наче гора з плечей упала.
Погладила Мурняву та кошенят і промовила:
–Знаєш, а я сьогодні твою рятівницю бачила, Валю. Гуляли з чоловіком і дітлахами. Такі малюки кумедні в них. А балакучі, що й ну! І в тебе, Коте, синок і доня? Що ж, будемо няньчити разом.
Підморгнула котячій сімейці, додала:
–Чур, риб не їсти! Валя, до речі, організувала якусь волонтерську групу по захисту тварин, пам’ятаєш як вона казала: коти теж мають право щастя?
Кот пригорнув до себе дружину і дітлахів.
Так, право на щастя мають всі.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2019 > Тема "Душі криниця"