Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4452)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4125)
Українці мої... (1661)
Резонанс (2122)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1052)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (242)
Бути чи не бути? (323)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (207)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВЕРБНА НЕД╤ЛЯ
Наш╕ традиц╕╖


ПОЕЗ╤Я ╤ ПРОЗА НАШОГО ЖИТТЯ
Третя зб╕рка поез╕╖ - «╥╖ написала в╕йна»…


НЕ ХОДИ НА ЛИСУ ГОРУ…
Наш╕ традиц╕╖


КАРИКАТУРИ БАТЬКА Й ЖИВОПИС СИНА
Карикатури батька викривають агресивну пол╕тику Москви, показують, що вона ╓ загрозою для всього...


РОЗПУСКА╢ТЬСЯ Л╤ЩИНА
Наш╕ традиц╕╖




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2019 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#18 за 03.05.2019
К╤Т КОТ

╤лона КОТОВЩИК,
учениця Б╕лоцерк╕вського гуман╕тарно-педагог╕чного коледжу

Cонячний пром╕нчик прокрався кр╕зь порть╓ру ╕ впевнено помандрував к╕мнатою. Сл╕пучим л╕хтариком вв╕рвався в п╕дводне царство аквар╕уму ╕ розколошкав поважного товстого телескопа Васю. Вася невдоволено мотнув прозорим хвостищем ╕ сховався у декоративний грот у заростях водоростей. Веселков╕ неони грайливою зграйкою сунули вр╕зноб╕ч в╕д сердитого Вас╕ – повноправного ╕ беззаперечного володаря п╕дводного св╕ту: вся др╕бнота Василя побоювалася, хоча й незрозум╕ло чому – в╕н звичайний товстий, неповороткий телескоп, а не яка-небудь п╕ранья… Розплющивши одне око, Кот спостер╕гав за ц╕╓ю п╕дводною метушнею. Розвалився на велюровому кр╕сл╕ ╕ п╕дставив сонячному пром╕нчику волохате пузо, Кот л╕ниво потягнувся ╕ вдоволено примружився: в╕н, як ╕ вс╕ його родич╕, любив тепло ╕ сонце. Кот – смоляний, як н╕ч, котяра, повноправний господар квартири №17 на першому поверс╕ п’ятиповерх╕вки, життям був задоволений геть ╕ повн╕стю. ╤ якщо пор╕вняти його, Котовий, авторитет ╕ авторитет якогось паршивого слизького телескопа… Ну що тут пор╕внювати? Кот хижо облизнувся, але це так, для порядку. Щоб риби знали все таки, хто тут господар. ╥сти ╖х в╕н зовс╕м не збирався, потр╕бно сильно… В його ф╕алковому блюдечку, з ╕менним написом «Кот», лежало смачне куряче стегенце, не подужав його прик╕нчити котяра, як не старався… Господиня Кота годувала на заздр╕сть. Вистачало ╕ Коту ╕ ще декому, але то поки що являлось виключно Котовою та╓мницею. Риб вт╕м теж не ображала, а Кот, як кожен поважаючий себе котяра, н╕коли не робив хазяйц╕ капостей, отже Вася енд компан╕я могли бути спок╕йними: ╖х риб’ячому життю котяч╕ пазур╕ не загрожували.
Кот скрутився в клубок ╕ почав було др╕мати, аж раптом, вже кр╕зь сон, до загострених вух котофана донеслось приглушене собаче гарчання. В квартир╕ собак не водилося, отже звук йшов знадвору ╕ Кот це добре розум╕в, одначе п╕дскочив, мов ошпарений. Гарчання пса викликало у сонного кота страшн╕ дитяч╕ спогади.
Кот сповз з улюбленого кр╕сла: серце калаталося як несамовите. Щоб заспоко╖тися, пройшовся по квартир╕, вискочив на п╕дв╕конник ╕ виглянув у в╕кно: б╕ля ╖хнього в╕кна крутилася невеличка кудлата Булька – дворова собачка, капосна ╕ боягузлива. Ось ╕ зараз Булька гарчала до синиць, що билися за крихти. Таких бульок Кот за виграшки м╕г роз╕гнати одн╕╓ю л╕вою лапою десяток за секунду,та що там казати: величезного чорного ╕ гр╕зного котяру боялися вс╕ сус╕дськ╕ в╕вчарки, бульдоги ╕ нав╕ть водолаз Кузя – здоровенний, як бронетранспортер, пес, що мешкав на 5 поверс╕ у ╖хньому ж п╕д’╖зд╕. Кот вистрибнув на кватирку ╕ рявкнув до Бульки як справжн╕й лев: ╖╖ вмить як в╕тром здуло, правда синиць теж.
Кот все н╕як не м╕г заспоко╖тися: нав╕ть роки безпечного ╕ ситого життя не могли витравити до к╕нця страшних спогад╕в Котового нещасливого дитинства. Дуже р╕дко, але з певною пер╕одичн╕стю, спогади давали про себе знати ╕ мучили кота. От ╕ сьогодн╕, почувши кр╕зь сон гарчання дурно╖ Бульки, Кот ледь не збожевол╕в з переляку.
К╕т Кот вир╕шив врешт╕-решт д╕яти ╕накше: не намагатися забути лих╕ спогади, не заганяти ╖х в середину св╕домост╕, а, навпаки, витягти все на поверхню ╕ врешт╕-решт забути. Таку пораду Кот якось почув по телев╕зор╕ в як╕сь ╕з телепередач, що дивилася його господиня Марта В╕ктор╕вна.
Марта В╕ктор╕вна, ж╕нка дуже добра ╕ розумна, працю╓ головним бухгалтером в як╕йсь сол╕дн╕й ф╕рм╕. ╤ передач╕ розумн╕ дивиться,там якийсь людський л╕кар, психолог зда╓ться, радив так чинити. Марта В╕ктор╕вна на Кота каже «к╕т учений», от ╕ буде себе вести Кот по-мудрому ╕ скориста╓ться порадами психолога. «Вченим» господиня називала кота ╕з-за того, що в╕н дуже любив гортати лапкою книги, саме не шматувати к╕гтями, а гортати, н╕би й справд╕ читаючи стор╕нку за стор╕нко. Цього Кот навчився не в Марти В╕ктор╕вни, а в ╕ншо╖ людини з╕ свого минулого життя.
Спогади самого раннього дитинства Кот майже не пам’ятав. Батько, як часто водиться у котячо╖ породи ╕ нав╕ть у людей, покинув ваг╕тну котову маму ╕ подався на зустр╕ч ╕ншим пригодам. ╥х у мами Мурняви народилося дв╕йко: в╕н, без╕менний хлопчик та його, так само без╕менна, сестричка. Д╕тки у мами Мурняви були першеньк╕, до цього вона в╕рою ╕ правдою служила сво╖м господарям, виловлюючи пацюк╕в та мишей.
«Справна к╕шечка» – казали нав╕ть сус╕ди, поск╕льки м╕н╕атюрна Мурнява винищила вс╕х гризун╕в не т╕льки в сво╖х господар╕в, а й по вс╕х сус╕дах..
Ну ╕ тут народилися в╕н, Кот, та сестричка. Без╕менна. Мама Мурнява не стала ледач╕шою. Н╕, навпаки. Днями й ночами вона, не забуваючи нагодувати сво╖х сл╕пих та безпорадних д╕тлах╕в, гасала в пошуках здобич╕: господар╕ чомусь майже перестали годувати свою к╕шку, вважаючи, що прив╕вши кошенят вона чомусь перед ними проштрафилася. До цього, якщо чесно, вони ╖╖ теж не вельми шанували. К╕шка, отже хай сама соб╕ на прожиття ╕ заробля╓.
А от одного разу сталося щось не зрозум╕ле: котенята лежали п╕д теплим пузцем мами Мурняви, як раптом почулися сердит╕ голоса.
Кричала господиня:
–Забери ╖х наф╕г ╕ вивези кудись!
–Куди я ╖х под╕ну…– бурмот╕в господар
–Вбий чи втопи! Котенят потр╕бно було зразу потопити!
–То що я зроблю, як ця падлюка ╖х на горищ╕ сховала?...
–То тепер що хоч те й роби з ними! Годувати цей виводок чи що?...
–Куди ╖х д╕ти…Гарн╕ ж.. Може хто забере…
–Ще чого,– верещала господиня, – буду поп╕д хатами б╕гати ╕ навкол╕шки падати чи хто в╕зьме безпородних тварюк!? – На роботу до себе забери, хай там лазять! Чи передохнуть, чи собаки зжеруть, чи може який дурень забере!
–Мен╕ Валька м╕зки ви╖сть чайною ложечкою, якщо побаче, що я ╖х п╕дкинув. У нас ╕ так притулок …
–Та бачила я твою Валку зна╓ш де!!!…– крик з╕рвався на вереск.
–Ну добре. Я раненько, поки Вальки нема╓, п╕дкину….
Господар ухопив маму Мурняву ╕ кинув в м╕шок, за мамою в м╕шок полет╕ла сестричка, а за сестричкою Кот. М╕шок зав’язали на зашморг.
Знову почулися голоси господин╕ та господаря:
–Щоб я цих тварюк тут б╕льше не бачила!!!
–Добре, добре….
╤ звук мотоцикла, що заводився.
М╕шок з котячою с╕м’╓ю полет╕в, мабуть, в коляску мотоцикла, який покотився в нев╕домому напрямку. В м╕шку беззахисна мама Мурнява горнула до себе ще б╕льш беззахисних д╕ток ╕ любою ц╕ною намагалося заспоко╖ти дв╕йко сво╖х малят-кошенят. Котяче материнське серце розривалося в╕д жалю.
Мотоцикл зупинився. Колишн╕й господар невеличко╖ родини кот╕в д╕став м╕шок, йому було гидко якось на душ╕, але в╕н вважав що чинить в╕рно. Нав╕що ╖м т╕ коти? Розв’язав м╕шок ╕ перекинув, витрусивши з м╕шка котяче с╕мейство, через високу загорожу. Було ще рано, але господар злод╕йкувато оглянувся, п╕дпри╓мство на якому в╕н працював, функц╕онувало ц╕лодобово ╕ в╕н боявся, щоб його не зас╕кли. В╕н чомусь страшенно боявся всюдисущо╖ Вальки.
Н╕хто його не пом╕тив ╕ його злочину також. Десь там за загорожею в трав╕ занявчали його колишн╕ к╕шка з кошенятами ╕ почувся лютий собачий гавк╕т. В╕н знав, на територ╕ю орган╕зац╕╖ де в╕н працював, пер╕одично п╕дкидали то кот╕в, то собак. Валька,капосна начальниця в╕дд╕лку програмного забезпечення, люто воювала з даним явищем. Вона просто ненавид╕ла людей, як приносили тварин на п╕дпри╓мство. Принести принесли, а годувати хто буде? Сам╕ нажерлися, а тварини голодн╕?? Вальку чи то,правильн╕ше було б сказати, Валентину Валер╕╖вну одночасно любили ╕ ненавид╕ли. Специф╕чна така соб╕ т╕тонька. Ск╕льки вс╕м кров╕ перепила – ╕ не ка╓ться. З ╕ншо╖ сторони взяти – золота людина: жодного разу н╕кого не п╕двела, не здала перед кер╕вництвом, за вс╕х горою стояла. Хоч ╕ сама на кер╕вн╕й посад╕, але чомусь мала дивну специф╕ку повед╕нки: з самими низами кар’╓рно╖ драбини сп╕лкувалася запросто за пан╕брата, а чим вище хто стояв до верх╕вок, тих просто «напрягала» на р╕вному м╕сц╕ ╕ не мала ну н╕яко╖ поваги до того, хто ╓ «круче». Могла п╕вдня няньчитись з якоюсь там прибиральницею бабою Юлькою, бо в те╖ тиск, вибачте, високий. Пот╕м взявши швабру ╕ вклавши бабу Юльку в себе в каб╕нет╕ на кушетку, видраяти п╕длогу по вс╕х оф╕сах, попутно вломити гарний рознос вс╕м сво╖м зам╕сникам, що «н╕ д╕дька лисого не роблять ╕ т╕льки галдять, граючись в «танчики». Роздавши «п╕люль», приб╕гала до себе в каб╕нет, перев╕ряла тиск в баби Юл╕, за п╕в години клепала якусь супер-важливу програму для орган╕зац╕╖(без жодно╖ помилки),казала вс╕м « оруженосцам», що йде до «дерика» писати на них «паскв╕л╕» (чого жодного разу ще не зробила) ╕ гналася по вс╕х ╕нших в╕дд╕лках, в тому числ╕ по виробництв╕, допомагати колегам. Валька була проф╕. Не т╕льки в програмному забезпеченн╕. Скр╕зь. За св╕й не такий уже ╕ довгий в╕к, вона зм╕нила купу профес╕й ╕ кожну знала досконало. Свою кар’╓ру на даному п╕дпри╓мств╕ почала простою «чорно робочою», з’явившись нев╕домо зв╕дки одного дня, в╕рн╕ше ноч╕, вил╕зши з глибин пекла – по верс╕╖ одних, чи спустившись з небес – по верс╕╖ ╕нших. Отже, могла допомогти вс╕м ╕ вся. Що й робила. Просто так. Тому, що людям потр╕бно допомагати. Тому, що люди не народилися спец╕ал╕стами. А ╖╖ не любили за це. Вона не потребувала нав╕ть «дякую». Просто прийшла, мовчки допомогла, розвернулася та й п╕шла. Ще й при цьому якось так особливо противно вм╕ла здвигувати плечима. Мовляв «та ладно». ╤ смарагдовими очиськами кл╕пала аж занадто самовпевнено. ╤ н╕ з ким майже не товаришувала. ╤ не жал╕лася н╕коли. ╤ н╕коли не закохувалася. Ще й не плакала. Зовс╕м. Та що ╖╖ там плакати та закохуватися? Страшко. Кому вона потр╕бна? Так господаря ж╕нка казала.
Територ╕я, де правила балом злобна Валька, в уяв╕ Кота кошеняти була теж справжн╕с╕ньким пеклом, а сама Валька здавалася страшн╕шою за сус╕дську в╕вчарку, яку в╕н нав╕ть не бачив, а чув кра╓чком вуха. Це так ╕ виявилось, справжн╕й жах почався лишень в╕н, мама та сестричка впали через високий паркан, а ╖х колишн╕й господар потираючи ручки: «Вдалося!», спок╕йно попрямував соб╕ через пропускну на роботу.
На невеличку котячу родину накинулася ц╕ла зграя собак, мама Мурнява, захищаючи д╕тлах╕в, перетворилася на справжню пантеру.
–Доню, синок, рятуйтеся! На дерево!– ╕ сама одна кинулася навперейми трьом лютим псам.
Кот з сестричкою, ч╕пляючись слабенькими лапками, щодуху подерлися на деревину. Кот оглянувся. Краще б в╕н цього не робив: б╕лий, як полярний вовк, лютий пес роз╕рвав ╖хню маму Мурняву навп╕л. Це видиво, люте собаче гарчання ╕ переляканий в╕дчайдушний нявк╕т сестри стояти в нього в вухах до к╕нця його дн╕в.
Притиснувшись один до одного, тремтячи з жаху, нещасн╕ малюки сид╕ли на дерев╕. Горе в маленьких котячих сердечках було глибше океанських западин –хто скаже, що кошенята не так як люди розум╕ють загибель неньки, хто скаже таке, тепер уже дорослий к╕т Кот видере тому оч╕.
Отямився Кот в╕д в╕дчайдушного вереску сестри: к╕гтики нещасного маляти зан╕м╕ли в╕д сид╕ння на тонк╕й г╕лляц╕ ╕ безталанна сестричка з╕рвалася вниз, прямо в пащу страшенного собацюри, вдруге за коротке життя кошеняти в нього на очах загинуло р╕дне створ╕ння. Нав╕що жити? Та й ск╕льки мен╕ залишилося? Без мами, без сестри, зраджений господарями. Лапки кота ослабли ╕ в╕н також полет╕в вниз назустр╕ч загибел╕. Почувся скажений гавк╕т, до котеняти метнулося к╕лька величезних лютий вовкулак, стальн╕ щелепи з╕мкнулися на н╕жному т╕льц╕…В цей же момент почувся людський ж╕ночий крик:
–А киш, капость, я ось тоб╕ дам!!!!...
Навперейми згра╖ собак лет╕ла, не б╕гла, а лет╕ла людина. Ж╕ночо╖ стат╕, як кажуть у людей. Господиня у кошеняти була гарною. Вс╕ так говорили: висока, рум’яна як троянда, красуня, хоч картини пиши. Ця ж людина була так-соб╕, якби не вереск на височенних нотах, к╕т би подумав, що то хлопчак: обтр╕пан╕ джинси, незрозум╕ла футболка ╕ якась чи курточка чи кофта. «Секонд»– так казала господиня. Зач╕ска, правда, патлата, але такий хаос, що в безпритульного Рябка краще було. Це все що узр╕в Кот кр╕зь кривавий туман: собацюра прокусив йому пузце. Вересклива особа ж╕ночо╖ стат╕ безстрашно наздогнала зграю вовкулак╕в, видерла з зуб╕в вожака нап╕вживе кошеня, надавала собакам легеньких копняк╕в, закутала котеня в бандану, яку здерла в себе з голови, ╕ поб╕гла на пропускник давати рознос охорон╕, « як╕ д╕дько зна за чим дивляться, знову п╕дкинули кот╕в, к╕шку з котям роз╕рвали пси, як╕ теж якась сволота п╕дкинула, одне ледь врятувала ╕ тепер на мене знову вс╕ чортом дивляться, бо в нас розпл╕дник кот╕в ╕ собак, а ╖х треба кормити, а я одна така гадина н╕би-то ╖х стягую, хоча я жодного не принесла, лишень прилаштовую в добр╕ руки, а вам, кабанам годованим, шматка хл╕ба жаль, а пузища на кол╕нах лежать, «вохри» паршив╕, що ви тут стережете, гади, га!!!?????» ╤ так дальш╕ ╕ тому под╕бне сипалось на голови нещасних «вохр╕в» хвилин з п’ятнадцять.
Охорона, на чол╕ з начальником охорони, стояли як олов’ян╕ солдатики ╕ нав╕ть не кл╕пали. Нап╕впритомний к╕т лежав на руках у скандально╖ д╕вки ╕ нав╕ть за не╖ бояться почав: вс╕ охоронц╕ – здоровенн╕ дядьки та ще й плюс та зграя собак, а вона сама проти них, ще й перша напада╓. А ну як вс╕╓ю згра╓ю на не╖ нападуть, роз╕рвуть як маму Мурняву ╕ сестричку. ╤ його разом з ц╕╓ю нерозумною самицею. Але, чомусь, на не╖ н╕хто не кинувся ╕ н╕хто не роз╕рвав.
Начальник охорони пробекав т╕льки:
–Валентино Валер╕╖вно, х╕ба усл╕дку╓ш за вс╕ма.
–А ви тут нащо? Т╕льки зранку до вечора топтати за дв╕ щоки, «тел╕к» дивиться та барила чухати?А, ще язиками чесати як баби базарн╕! Я в «ветеринарку», якщо якомусь оболтусу знадоблюсь, та й телефон╕в н╕би-то, на превеликий жаль, не в╕дм╕нили, через кожн╕ дв╕ хвилини якийсь балбес дзвонить….А на вас йду писати допов╕дну.
–Валентино Валер╕╖вно, а хочете собак постреля╓мо, ну щоб вашого котика не кусали?
Реакц╕╖ Валентини Валер╕╖вни к╕т злякався й сам: вона розвернулася за секунду на триста ш╕стдесят градус╕в ╕ люто гарикнуна до дядька:
–Котик такий м╕й, як ╕ ваш! Собак в╕н постреля╓! Хто ╖х сюди притяг, га?
Того кум п╕дкинув, того сват, того брат, ну не з Караганди нам же ╖х п╕дкидати везуть? Розвели псарню, годувати хто ма╓? Лиха Валька? П╕ди сам краще застрелься, тьфу! Як при╖хали Тарзана забирати, то ти де сид╕в, на груш╕ ? Чого не в╕ддав, я ж з нормальними господарями домовились, забрали б пса!
–Валентино Валер╕╖вно, ну як пр╖зжали по Тарзана, то Вас же не було, я його не вловлю, вс╕ вони Вас лише слухаються.
– Слухаються. Вух не затикають. Чекай-но, ти в мене й по територ╕╖ не пройдеш, нацькую, що без штан╕в б╕гатимеш! Я зможу, будеш знати. Буде тоб╕ ╕ Валька ╕ Валентина Валер╕╖вна.
Д╕вчина фиркнула до охоронц╕в ╕ п╕шла прямо в зграю величезних лютих пс╕в з пораненим кошеням на руках. Пси поб╕гли до не╖, виляючи хвостами.
–Ще раз, гади, кот╕в зачепите вуха пообриваю, зрозум╕ло?
К╕т не розум╕в н╕чого: убивць мами та сестри незрозум╕ла д╕вка почухала за вухами, попутно д╕стаючи з кишен╕ як╕сь ласощ╕.
–А оце кошеня якщо зачепите – пов╕дриваю хвости, ясно ????
 –В╕дьма, – надчутливе котяче вухо вловило шеп╕т охоронник╕в, – вс╕ вже дв╕ст╕ раз╕в казали, що Валька в╕дьма,то так, мабуть, ╕ ╓….
╤ тут до кошеняти д╕йшло, що його рят╕вниця ╕ ╓ ота страшна Валька, яку так чомусь боявся колишн╕й господар кота, яку перелякалися в смерть людськ╕ охоронц╕ ╕ до яко╖ вихляють хвостами собаки-вбивц╕. Хто ж вона така?
А в╕дьма Валька дуже стомилася, а тут ще така пригода з беззахисною котячою с╕м’╓ю. Три ноч╕ в╕дчергувала Валька, п╕дм╕няючи то того, то того, от ╕ «прошляпила» таку трагед╕ю. Картаючи себе, йшла до себе в каб╕нет, щоб взяти грош╕ для по╖здки у ветеринарну л╕карню, притискаючи до грудей врятоване кошеня ╕ лаяла себе на ч╕м св╕т сто╖ть. ╤ чула ж кр╕зь сон гавк╕т, але так зморилася, що закуняла п╕д ранок, схилившись за столом. На ╖╖ сов╕ст╕ дв╕ смерт╕. Що котяч╕, то Валька так не думала. Смерть вона завжди смерть. Собаки тут н╕ до чого. ╤нстинкти, боротьба за виживання. Вони – тварини. Ми – люди. А чи люди ми? Чи т╕льки назва залишилася?
В «ветеринарц╕» все пройшло швидко, травма виявилась нескладною. Але й тут не об╕йшлось без перепалки. Молоденький л╕кар глянув на Вальку ╕ кошеня ╕ на свою голову запитав:
– Породистий? Щось не схоже. Як звати?
–Себе в дзеркало давно бачив, аристократ ти наш!? Кот та й кот, н╕як не звати. Ти перев’язку роби швидше!(п╕зн╕ше к╕т Кот звернув увагу, що Валька, якщо починала хвилюватися, балакала ц╕кавим суржиком, плутаючи до купи рос╕йськ╕ та укра╖нськ╕ слова, за що пер╕одично за спиною отримувала ╕дентиф╕кац╕ю «москальки»)
Вийшов старенький сивий д╕дусь, мабуть саме так мав виглядати добрий л╕кар Айболить, посм╕хнувся до Вальки, почухав кошеня за вухом, а молоденькому пом╕чнику сказав:
–Так ╕ пиши, Васю, аристократичний к╕т якого звати Кот, – ╕ до Вальки, –
прив╕т, Валюшо, знову п╕доп╕чного привезла? Це м╕й практикант, познайомтесь.
Червоний, як печений рак, рудоволосий ╕ в ластовинках Вася, посм╕хнувся, кивнув ╕ щез.
– Знов «п╕дкидиш»?
– Та сил мо╖х б╕льше нема╓,Олекс╕ю Петровичу!!!!Ну нелюди як╕сь, цього ось Кота кота видерла у пс╕в, а к╕шку ╕ друге кошеня собаки роз╕рвали!
–Валюш, життя часто жорстоке.
–Я здогадувалась, – холодно в╕дпов╕ла Валька, забрала кота, якого тепер оф╕ц╕йно звали Кот ╕ подалася знов на п╕дпри╓мство. На робот╕ був повний аврал.
Йшла ╕ все думала, про сво╓, що смерть непоправна, а життя безц╕нне,чи людське, чи котяче, чи собаче. Аби душу можна було дияволу продати та повернути минуле назад. Але що ж там продавати, як уже ж, мабуть, продала? Та й не купить, якщо й не так. Бо в╕д душ╕ н╕чого в не╖ не залишилось: згор╕ла давним-давно в вогнищ╕ надлюдських страждань.
Чи давно то було?Давно, а час не л╕ку╓, просто в╕дбитки кладе, а за ними, за тими в╕дбитками – шрами, шрами, шрами…
Валя вийшла зам╕ж в 20 рок╕в. За коханого хлопця. Так як серце вел╕ло. Так як одружився ╖╖ брат ╕ ╖╖ батьки. По щирому коханн╕. Батьки Вал╕ обидва з дитячого будинку, ще там познайомилися, ще там покохали один одного та й одружилися. Перев╕рка почутт╕в пройшла вс╕ перепони ╕ виявилася справжньою: жили молодята душа в душу. Настраждалися в дитинств╕ так, що н╕ донька, н╕ син про ╖хн╓ нещасне дитинство ╕ знати неповинн╕ були, ╕ будуть мати все: ╕ гарн╕ ╕грашки, ╕ костюмчики, ╕ платтячка, ╕ ласощ╕. Батьки, якимсь дивом, ╕з двох неблагонад╕йних дитбудинк╕вц╕в стали забезпеченими людьми, ростили сина та доньку осв╕ченими людьми з вивченням дек╕лькох ╕ноземних мов, з гуртками, веселими ╕грами, подорожами, все чого сам╕ не мали в дитинств╕,забезпечили сво╖м любим д╕тлахам. Син Саша та донька Валя п╕дростали на рад╕сть батькам, вза╓морозум╕ння було просто ╕деальним. Як не дивно, д╕ти майже «мажорик╕в», виросли нормальними, чесними, трудолюбивими, людяними ╕ порядними людьми. Вал╕ на 16 рок╕в подарували сережки з д╕амантами, а брат також прив╕в дарунок сестр╕ –наречену Аню. З дитячого будинку. А Валька зрад╕ла ╕ прийняла ╖╖ як р╕дну сестру, батьки – як р╕дну доньку. Братов╕ було 18, навчався в престижному «ун╕вер╕», Аня –в училищ╕ на швачку. Напрошу╓ться верс╕я, що Анька була ваг╕тна ╕ виг╕дно зловила виг╕дного жениха. Н╕чого под╕бного, ваг╕тною Аня не була, брат Сашко п╕дробляв у супермаркет╕ вантажником де Аня п╕дробляла прибиральницею, отже, про забезпечену родину жениха н╕чого не знала, а просто щиро кохала. Як ╕ ма╓ бути.
 Пройшло дек╕лька рок╕в, Анька та Санька одружилися, Валя в них була дружкою, а боярином найгарн╕ший та найкращий хлопець у св╕т╕ – Олег. З дитячого будинку, де виросла Аня, майже що брат Аньки, благородний, добрий та чуйний, вс╕ нелегк╕ роки дитбудинк╕вського життя хлопець по-братньому захищався за кволу Ан╕чку, яку вс╕ ображали. Валя та Олег закохалися з першого погляду ╕ невдовз╕ родина святкувала ще одне вес╕лля.
С╕м’я в них була просто знах╕дка, таку родину т╕льки в приклад ставити: один одного любили та поважали, жодного разу н╕хто н╕ з ким не посварився, хоча жили вс╕ одн╕╓ю великою родиною у батьк╕вському будинку, серед чудового саду, що потопав у випещених маминими невтомними руками трояндах, на околиц╕ мальовничого п╕вденного м╕ста. Вс╕ разом гайнули в вес╕льну подорож, п╕в св╕ту об’╖здили, батьки нат╕шитись не могли, як пощастило ╖м та ╖хн╕м д╕тям, вс╕м доля ╕ щастя ╓!
Пройшов час, Анька та Санька чекали вже на ляльку, Валя також мала св╕й секрет. Аня народити малася десь через тиждень-другий, а Валя саме сьогодн╕ зробила тест: дв╕ рисочки, ваг╕тна! От Олег зрад╕╓! Сама, скачучи в╕д щастя, подзвонила до нев╕стки, яка лежала вже в пологовому будинку на збереженн╕, л╕кар╕ порекомендували, мовляв так краще буде, ваг╕тн╕сть у Ан╕ прот╕кала складно, краще до полог╕в полежати п╕д наглядом л╕кар╕в. Подзвонила, щоб похвалитися, що татко, мамка,Санька та Олег, ╖╖ Вал╕ чолов╕к, малися по╖хати в б╕знесових справах до ╕ншого м╕ста,отже навезуть купу гостинц╕в, Валька, зв╕сно, ╖хала разом з ними ╕ об╕цяла проконтролювати щоб подарунки були д╕йсно «супер-пупер», просила Аню не сумувати ╕ об╕цяла, що скоро повернуться. Хот╕ла сказати про свою ваг╕тн╕сть, але чомусь промовчала.
╥хали с╕мейним м╕кроавтобусом, по дороз╕ регот╕ли ╕ будували гранд╕озн╕ плани на майбутн╓. Батько вимагав онука в╕д сина ╕ натякав донц╕ з зятем, що також ще один онук чи онучка були б дуже до реч╕, мама Вал╕ також, дзв╕нко см╕ючись, казала, що внук, що внучка, а гляд╕тиме все одно д╕дуган, бо в╕н просто шален╕╓ в╕д д╕тей, а от внук╕в няньчити – то взагал╕ його святий обов’язок. Олег пригорнув Валю до себе ╕ прошепот╕в: «Чула? Вимагають онук╕в!».А Вальку чомусь як зац╕пило, про дв╕ смужки так ╕ не сказала.
Стали на заправц╕. Олег з╕брався вийти купити води, але Вал╕ раптом якось дуже сильно захот╕лось на св╕же пов╕тря, отже вона виголосилась зганяти в магазинчик. Вискочивши з машини, шепнула чолов╕ков╕ на вухо: «Маю секрет, зараз вернуся ╕ розпов╕м». Купивши вже води ╕ виходячи з магазина, Валя аж св╕тилася в╕д передчуття радост╕ в╕д ╖╖ новини. Вся родина так ╕ сид╕ла в «бусику», весело посм╕хаючись ╕ махали ╖й руками, мовляв швидше, особливо сонячно посм╕хався ╖╖ коханий чолов╕к.
╤з-за повороту вилет╕ла величезна машина-бензовоз. Вищачи гальмами, з усього розмаху вона влет╕ла в заправку, зачепивши цистерну з бензином, що стояла осторонь. Такого гуркоту мабуть не чув ще св╕т: заправка запалала вогнем, все довкола перетворилось на пекло. Вальку обдало жаром, але вона кинулася до свого «буса», де т╕льки що б╕лозубо всм╕хався ╖й ╖╖ Олежка ╕ вся ╖╖ родина. «Бус» перетворився в купу розпеченого металу, рвонула ще одна цистерна, Валю вибуховою хвилею в╕дкинуло далеко в╕д заправки ╕ на ╖й виявилося лише дек╕лька др╕бних подряпин.
Пот╕м пекло продовжувалось: на заправц╕, на як╕й на той момент часу знаходилося близько 15 чолов╕к, загинули вс╕, кр╕м не╖. Валька стояла на вп╕знанн╕ в морз╕ над нап╕в згор╕вшими т╕лами ╕ казала: «Так– це мама, так – це тато, так – це брат, це чолов╕к, це продавщиня в яко╖ я воду купувала, по ман╕кюру п╕знала….» Сл╕з не було, почуття втрати не було ╕ взагал╕ не було мабуть ╕ само╖ Вальки. Все здавалось страшним сном,от в╕н зак╕нчиться, вс╕ будуть жив╕-здоров╕ ╕ тод╕ вони, вс╕ разом, по╖дуть до ваг╕тно╖ нев╕стки з купою гостинц╕в. От саме думка про нев╕стку та ╖╖ дитя ╕ не дала Вальц╕ здур╕ти: вона молилася вс╕м богам як╕ ╓ на планет╕, щоб вони дали ╖й сили викрутитися з дано╖ ситуац╕╖ «Та в╕зьм╕ть що хочете, дайте мен╕ сил врятувати нев╕стку з ненародженим дитям!» – одна ╓дина думка билась у Вал╕ в голов╕. Вона знала: Анька такого горя просто не витрима╓ на дев’ятому м╕сяц╕ ваг╕тност╕. Чи боги чи нечист╕ таки почули ╖╖ молитву. ╤ прийняли ╖╖ жертву, забравши саме дороге, що було ще у Вал╕: життя ╖╖ ненародженого немовляти. П╕сля ще одних походеньок в морг у не╖ стався викидень. Кажуть, що життя ╖╖ вис╕ло на волосин╕, але до тями прийшла напрочуд швидко. Хоча то була вже не Валька, а якась ╕нша сутн╕сть. Домовившись про похорони ╕ замовивши вс╕ послуги ритуальних служб, Валька по╖хала в перукарню щоб зробити зач╕ску ╕ пофарбувати волосся: у двадцятир╕чно╖ д╕вчини на голов╕ вс╕ кости посив╕ли. Пот╕м, накуплявши всяких цяцьок, по╖хала в пологовий будинок, до нев╕стки. Набрехала, що вс╕й ╖хн╕й родин╕ п╕двернулась мега-виг╕дна пропозиц╕я по зароб╕тку купи грошей, отже хлопц╕ з мамою залишились на дек╕лька тижн╕в, щоб заробити нам на д╕амантов╕ прикраси ╕ норков╕ шубки, передавала палк╕ прив╕ти, регот╕ла ╕ була прикладом житт╓рад╕сност╕.
Вийшовши в╕д Аньки, в╕дчувала себе так, наче ╖╖ пере╖хало танком. А завтра похорони мами, тата, брата ╕ чолов╕ка. ╤ ╖╖ ненародженого ╕ такого коханого дитяти. А ввечер╕ пох╕д до нев╕стки, весел╕ посм╕шки ╕ море позитиву ╕ знов брехня. ╥╖ обов’язок врятувати ц╕ два життя, вона соб╕ не пробачить, якщо не зможе. Вона зможе, зможе, адже в не╖ б╕льш н╕кого не залишилось ╕ мабуть таки в пекл╕ почули ╖╖ в╕дчайдушне мовчазне волання ╕ прийняли жертву, забравши життя ╖╖ власно╖ дитини. Але ж вона не таку страшну жертву мала на уваз╕, не таку, не таку…Як тепер жити, як жити, як?!!!
Вона вижила. Життя розбилось на шматки, але Валя вижила. ╤ врятувала нев╕стку з плем╕нником. Як з таким розбитим серцем, розтерзаною душею можна було жити – нев╕домо. Але ж Анька, братова вдова, н╕, не вдова,сестричка тепер, братова спадщина. ╤ новонароджений Володька, плем╕нник ╕ сенс життя. От заради них треба жити ╕ Валя все перенесла на них. Що ╖й варто було не розпов╕сти спочатку про трагед╕ю. А чого варто було пот╕м розпов╕сти. Аня рев╕ла м╕сяцями, а Валя ╖╖ вт╕шала. Няньчила плем╕нника, безперестанку вт╕шала нев╕стку ╕ працювала, працювала, працювала. Чого не знала – вивчила, весь с╕мейний б╕знес взяла на сво╖ плеч╕, не спала ночами: курси, трен╕нги, зустр╕ч╕, нов╕ дипломи, нов╕ мови, по╖здки за кордон, непоган╕ статки заради нев╕стки ╕ плем╕нника, кращий дитячий садок, краща школа, кращ╕ гуртки, салон краси для Ан╕, знову зустр╕ч╕, проекти, зароб╕тки, по╖здки, знову салон краси для нещасно╖ нев╕стки, плем╕нник – сенс життя, Аня – сестра, ╓дина ╕ кохана. Роки лет╕ли, Волод╕ вже десять рок╕в, а Анька знайшла жениха. Валя зрад╕ла так, неначе в╕ддавала ╓дину доньку зам╕ж: нарешт╕ ╖╖ кохана нещасна сестра знайшла соб╕ долю, а до цього й св╕ту не бачила, б╕дна, п╕сля пережито╖ трагед╕╖. Про себе Валя не подумала жодного разу, нав╕ть десь в далеку часточку ╖╖ св╕домост╕ не закралося, що вона також могла б з кимось познайомитись. Та яке там познайомитись, вона все поховала давним-давно, все згор╕ло в тому полум’╖ на т╕й автозаправц╕, думка, що в не╖ колись може трапитись щось схоже на кохання, на особисте життя, здавалась ╖й якоюсь дикою ╕ нереальною. Тим б╕льш Валя знала: д╕тей у не╖ б╕льше н╕коли не буде. Жила заради сестри-нев╕стки ╕ плем╕нника, от ╕ все що в не╖ залишилось.
╤ от щастя: Аня виходить зам╕ж! Як Валя зрад╕ла: нарешт╕ Аня справилася з трагед╕╓ю, пересилила себе, яка молодець! Ну й правильно: молода, гарна, що ╖й все життя брата оплакувати? Н╕ один ще з могили не встав: мертвим –мертве, живим– живе. А сама, мабуть, до к╕нця в╕ку оплакувати збиралась маму, тата, чолов╕ка, брата, ненароджене дитя…Але ж то я, а то Аня, Аня ма╓ право на щастя. До обранця Ан╕ в╕днеслась як до р╕дного брата, полюбила як р╕дного, допомогла з усим. Орган╕зувала шикарне вес╕лля, вес╕льну подорож, подарувала омр╕яне авто.
А десь приблизно п╕сля нового року, Валя рано повернулася додому ╕ почула розмову Ан╕ з чолов╕ком.
–Слухай, Анька, а спадко╓мець оцього всього добра тв╕й малий чи твоя шизонута сестриця?
–Ну це само собою розум╕╓ться, що Володька, в шиз╕чки, на щастя, н╕коли не буде д╕тей.
–А юридично це оформлено? –приск╕пувався Ан╕н чолов╕к, – а то знайде соб╕ якогось кавалера ╕ тю-тю наш╕ грошики….
–Та кому вона треба? Та й вона н╕ на кого уваги не зверта╓. Так що все буде Володьц╕, ну тобто нам, – Аня гидко захихот╕ла.
–Таки аби юридично оформить…– Ан╕н чолов╕к не договорив, бо пом╕тив в дверях силует господин╕ дому, Валентину.
Оч╕ нев╕стки заб╕гали туди сюди, вона намагалась щось сказати, але Валька ╖╖ перебила:
–Юридично, кажеш? Збирайтесь, по╖хали.
Знайомий юрист справився швидко. Все майно було оформлено на плем╕нника. Повертались додому мовчки, мовчки Валя п╕д╕йшла до серванту, взяла сво╖ багато чисельн╕ дипломи ╕ сертиф╕кати, альбом з фотограф╕ями, паспорт ╕ невелику суму кошт╕в ╕ так само мовчки вийшла з будинку в чому була. Вийшла на вулицю ╕ п╕шла в сторону автостанц╕╖. Все, ╖╖ житт╓вий шлях зак╕нчено, жити нема╓ сенсу, але Вал╕ було так гидко, що хот╕лось щезнути, провалившись кр╕зь землю. Простим вар╕антом було б п╕ти ╕ втопитись в мор╕, але Валю аж трусило в╕д думки, що ╖╖ можуть знайти ╕ Анька з чолов╕ком прийдуть в морг на вп╕знання. Н╕, треба якнайдальш╕, на к╕нець св╕ту, щоб н╕хто н╕коли не знайшов, не згадав, пропасти, щезнути назавжди. Купила квиток до м╕ста де ходили потяги, а дальш╕ все як в туман╕: в зал╕зничн╕й кас╕ купила квиток незрозум╕ло куди, с╕ла ╕ по╖хала. Вийшла на як╕сь станц╕╖, знову купила квиток куди-небудь, ╕ так дек╕лька раз╕в. Валя була майже без пам’ят╕ ╕ погано ор╕╓нтувалась куди вона руха╓ться, головне подальш╕ в╕д колишнього дому. Подорож╕ сво╓╖ не пам’ятала взагал╕, хтось щось ╖╖ казав, хтось щось питав – не зна╓. Вийшла з потягу на як╕йсь станц╕╖, якраз п╕д’╖хав електропотяг, Валя с╕ла ╕ знов по╖хала, а куди – не важливо . Рев╕зор дек╕лька раз╕в запитав про квиток, Валя дивилась ╕ не розум╕ла, а що там розум╕ти: вона ж мертва, померла багато рок╕в тому, а що мертвий розум╕╓? Жила, бо треба було в╕дбуть в цьому жорстокому св╕т╕ якусь свою м╕с╕ю, ось в╕дбула, все! Тепер за╖хати св╕т заоч╕ ╕ померти, десь так, щоб н╕хто не знайшов. Не хочу, вже н╕чого не хочу, а там мама, тато, брат, коханий ╕ мо╓ дитятко. Нарешт╕ я прийду до вас…Рев╕зор взяв за шк╕рки явно п’яну чи обкурену пасажирку ╕ виштурхав на пустий полустанок. В далин╕ блищало засн╕жене чи то озеро, чи то р╕чка, шум╕ла дамба. Як чудово, зрад╕ла Валя, велике водоймище, отже швидко не знайдуть, ура.
Попленталась в сторону дамби, сн╕жок йшов напрочуд казковий, такий як показують в добрих дитячих ф╕льмах про новий р╕к. Вал╕ чомусь пригадались новор╕чн╕ пригоди Маш╕ та М╕т╕ ╕ дитяча в╕ра в диво, ╕ взяв жаль, що розучилась плакати. А вт╕м то др╕бниц╕, ще тр╕шки ╕ настане диво ╕ брехня, що самогубство то гр╕х. Душа згор╕ла до тла, якщо на неб╕ ╓ справедливий суд то в╕н бачить, а як ╕ в╕н не бачить, то побачать мама, тато, братик, Олежка, доня. Валя в╕рила, що ╖╖ втрачена дитина чомусь саме д╕вчинка. Вони зрозум╕ють, простять, зустр╕нуть, захистять.
Ось шумить дамба. Р╕чка, велика ╕ широка, чорн╕╓ п╕д високим мостом. «Ось я й прийшла» – ледь-ледь прошепот╕ли посин╕л╕ губи. Валя дуже замерзла, стомилася ╕ вже ледь дихала. Молитись не хот╕лось, чомусь таки жал╕ла, що не може заплакати, але ну як ти спец╕ально заплачеш? Перел╕зла за перила. Зрад╕ла, що високо. Внизу клекотить вода. Валя гарно плавала, але з тако╖ висоти ╕ при так╕й температур╕ шанс╕в не буде. Ура. Серце калаталось, але то др╕бниц╕, цить, дурне, зараз все буде добре. Валя торкнулась до л╕во╖ сторони грудей де шален╕ло серце ╕ завмерла: вона наткнулася на чортов╕ дипломи ╕ альбом з фотками, як╕ на якийсь д╕дько взяла з собою. Ох ╕ дурепа! ╥╖ ж по них вп╕знають, ╕дентиф╕кують, чи як там про трупи кажуть. Ну д╕дько! Спалити! Зараз-зараз, десь в кишен╕ ╓ запальничка. Валька, матюкаючись, пол╕зла через перила знову на м╕ст, д╕стала паспорт, дипломи ╕ альбом, чиркнула запальничкою…Альбом в╕дкрився на стор╕нц╕ де вони стояли вчотирьох: мама, тато, брат Саша ╕ вона, Валя. Сонячний день наче ще б╕льше розцв╕в в╕д запальнички самогубц╕ Вальки, яка стояла ╕ посм╕халась в об╕ймах мами, тата ╕ брата сонячного дня б╕ля ╖хнього будинку в кв╕тнику розк╕шних троянд, як╕ так любила мама. Задерло в горл╕, пальц╕ затремт╕ли ╕ вогник погас. Руки у Вал╕ зальодян╕ли ╕ майже не слухались. Так д╕ло не п╕де! Скинувши в купу документи, альбом та дипломи, Валька сердито чиркнула запальничкою ╕ побачила в в╕дблиску св╕тла кошеня, яке взялося нев╕домо зв╕дки, нахабно вил╕зло на Вальчин╕ спогади в вигляд╕ документ╕в ╕ фотокарток, що були приречен╕ на спалення, нахабно вуркот╕ло. Нещасне, худе ╕ заморене.
– Ану ж киш, кляте! – зашип╕ла Валя, – ви мен╕ дасте померти чи н╕??? !!! Кошеня завуркот╕ло ще голосн╕ше.
Валька згребла сво╖ документи ╕ «фотки», заховала в кишеню запальничку, схопила дерев’яною рукою клятого диверсанта, запхала п╕д свою благеньку курточку. Ну зараз вона стрибне, а воно тут здохне в╕д холоду, ге? Побрела в б╕к яскравих л╕хтар╕в яко╖сь промислово╖ зони. Попереду видн╕лось величезне п╕дпри╓мство, завод чи фабрика. От зараз вона закине цього паразита туди, а сама повернеться до р╕чки ╕ вже тод╕…
Д╕д Коля як зараз пам’ята╓ як познайомився з Валентиною Валер╕╖вною. В╕н, майстер з виробництва, пенс╕онер, на Р╕здвян╕ свята частенько добровольцем погоджувався п╕дм╕няти хлопц╕в з охорони. А що? Д╕ло молоде: тому в Карпати з нареченою по╖хати, тому з ж╕нкою та д╕тлахами побути хочеться, тому до тещ╕ на млинц╕ в гост╕ треба. Та за ради Бога, хай соб╕ ╖здять хлопц╕, а в╕н, старий д╕д, йому що? П╕дпри╓мство сво╓ любить, п╕в стор╕ччя на ньому пропрацював. Зараз «новор╕чн╕ кан╕кули», як зараз модно казати, хай молодь гуля╓, а в╕н почергу╓. Сьогодн╕ в╕н мав ще й гостя: слюсар Д╕мка зав╕тав. Пограли в шахи, попили чаю, потеревенили. Д╕мц╕ вже двадцять шостий р╕к п╕шов, а в╕н, паршивець, холостяку╓. Зам╕сть того, щоб дружину гляд╕ти, то в╕н до д╕да в гост╕ прийшов, бурчав старенький. Але то так, для годиться, в╕н гостю щиро рад╕в: Д╕ма трудолюбивий, непитущий кремезний юнак, жив з╕ старенькою т╕ткою, яка зам╕нила йому маму, бо хлопець рано осирот╕в, працював на цьому ж п╕дпри╓мств╕ ╕ дуже часто складав компан╕ю д╕дов╕ Микол╕, допомагав в╕дкидати сн╕г, обходив територ╕ю. Добрий хлопець, щоб Господь ще гарну наречену послав.
Гарно сьогодн╕: сн╕жить так, як в дитинств╕, дорога наче в казку веде. Д╕д Коля замр╕яно вдивлявся в в╕кно сторожки ╕ раптом побачив на пустельн╕й дороз╕ силует. «Кого чорти несуть, в╕дпустки у вс╕х же, п╕дпри╓мство не працю╓?» Тоненька, явно д╕воча ф╕гурка, н╕ на кого не схожа з ╖хньо╖ орган╕зац╕╖. Йшла, немов примара, притискаючи щось до грудей. П╕д╕йшла безшумно до сторожки, у д╕да Кол╕ чомусь на голов╕ заворушилося волосся: н╕чого людського ╕ в╕д св╕ту живих людей в ц╕й ф╕гур╕ не просл╕дковувалось. Неб╕жчиця, вамп╕р, привид…. «Ох ╕ дурень старий!» – роз╕злився сам на себе д╕д, – «Старий д╕дько, а придумав казна що!»
Ледь чутний стук╕т в скло пройшовся морозом поза шк╕рою, але сторож переборов себе ╕ в╕дчинив двер╕, хоча робити цього, в принцип╕, ╕ не мав права. В╕дчинив ╕ сахнувся: на пороз╕ стояла д╕йсно примара, молода чи то д╕вчина, чи то ж╕нка, нап╕впрозора, з поп╕льнястим кольром волосся ╕ таким же кольором обличчя. Погляд зелених очей був погаслим ╕ явно належав не людин╕, а пок╕йниц╕, п╕д очами залягли чорн╕ кола, нап╕впрозор╕ льодян╕ пальц╕ горнули до грудей кошеня. Саме цей живий клубочок не дав д╕ду Микол╕ з криками «Отче наш, ╕зид╕, сатано!» закрити перед примарою двер╕. Примара прошелест╕ла:
–Я на хвилинку, вибачте, – ╕ несм╕ливо переступила пор╕г.
Д╕мка,з «Сканвордом» в руках, дивився на примару, не в╕дводячи очей.
–Дядечку, вибачте мене, кошеня залиште в себе, будь ласка. Я далеко з╕бралася, не можу з собою взяти, в╕зьм╕ть котика, прошу вас.
Подивилась таким поглядом, що д╕д Микола ще раз от так взяв ╕ пов╕рив в легенди про живих мерц╕в: в погляд╕ д╕вчини не було н╕чого живого, погляд людини, що переступила грань в потойб╕ччя.
–В╕зьмете? Дякую, вибачте, що потурбувала.
Льодяною рукою передала кошеня д╕дов╕, а сама в╕дступила в н╕ч. Розвернулась ╕ п╕шла.
Кошеня запищало ╕ д╕д неначе прокинувся в╕д жахливого сну:
«Ох ╕ дурень старий!» – гримнув сам на себе ╕ хот╕в було поб╕гти всл╕д за д╕вчиною, але його опередив Д╕ма, в ч╕м бувши, хлопець помчався в зимову н╕ч за привидом, догнав, пригорнув до себе крижану ф╕гурку ╕ майже пон╕с до сторожки, до тепла, до св╕тла, до живих людей.
Пот╕м по╖ли ╖╖ ча╓м, намагаючись з╕гр╕ти, д╕д Микола намагався вмовити випити «сто грам», закутали в кожух, годували «мунд╓ркою». Льодяний привид виявився просто нещасною ж╕нкою в яко╖ к «чортям собачим розбилися рештки сенсу життя». Без сл╕з ╕ без емоц╕й, Валька коротко розказала д╕ду Кол╕ та Д╕мц╕, що сталося. Попросила н╕кому н╕ про що не розпов╕дати . З тих п╕р це стало ╖хньою та╓мницею. Кошеня Димок задоволено воркот╕ло в Вальки на руках. Димком назвав Д╕мка, бо к╕т виявився поп╕льнястого кольору, як дим, як Вальчин╕ коси ╕ кол╕р обличчя. Д╕д сказав, що на ╖хн╓ п╕дпри╓мство потр╕бн╕ «чорно робоч╕» ╕ ╖м в╕д орган╕зац╕╖ видають к╕мнати в гуртожитку. На ранок привид в╕дтанув,став схожим на людину, а п╕сля свят п╕шов в в╕дд╕л кадр╕в влаштовуватися на роботу. В свою к╕мнату Валька прийшла з домашньою худобою та з гостями: з котом Димком, д╕дом Колею та слюсарем Д╕мою. Вони допомогли ╖╖ так-сяк облаштуватися та прив╕тали з новос╕ллям. Помирати Валя передумала: вона вир╕шила, що смерть таки не для не╖ ╕ налаштувалась, як вона сама соб╕ сказала, добути це чортове життя на ц╕й чортов╕й планет╕.
Влаштувалась р╕зноробочою чи «п╕дм╕тайликом», як казали на орган╕зац╕╖. Виконувала обов’язки сумл╕нно ╕ н╕ на що не претендувала, але занадто осв╕чену особу з╕ знанням енно╖ к╕лькост╕ мов, купи комп’ютерних програм ╕ з дипломами з р╕зних вищих навчальних заклад╕в, не пом╕тити було просто не можливо. Незам╕нна на багатьох ланках п╕дпри╓мства, розумна, дипломатична Валька за р╕к стала начальником в╕дд╕лу програмного забезпечення. Стала без «блат╕в», без покровител╕в, без друз╕в. Хоча н╕, друз╕в Валя таки мала: д╕да Миколу та слюсаря Д╕мку. ╤ ще купу собак та кот╕в, яких якась сволота, як казала сама Валька, пер╕одично п╕дкидала на територ╕ю п╕дпри╓мства. Люди ж ╖╖ побоювались. Щось в ╖╖ очах таки залишилось в╕д того нап╕вмертвого льодяного привида.
Йшли роки. Валя так ╕ жила в сво╖й к╕мнат╕ в гуртожитку, не купляла соб╕ гарного одягу ╕ прикрас, ╖ла щось, мабуть, дек╕лька раз╕в на тиждень ╕ то в кращому випадку, бо ходила в╕чно в «секонд╕» ╕ в стандартн╕й ваз╕ к╕лограм в 40, якщо не в 35. Прихильник╕в, зв╕сно, не мала також, та як╕ прихильники в такого страшка. Якщо не брати до уваги д╕да Миколу ╕ Д╕мку. Перший в╕дносився до не╖ як до р╕дно╖ доньки, а от Д╕мка…закохався в Вальку з першого погляду, хоча якщо сказати правильн╕ше, з першого дотику. Якби Д╕мка був поетичною натурою, то в╕н би сказав, що як т╕льки в╕н наздогнав т╕╓╖ ноч╕ на зимов╕й дороз╕ нап╕впрозору крижану ф╕гурку ╕ пригорнув до себе, то шматочок кришталево╖ крижинки загнався йому прямо в сам╕с╕ньке серце. Поетом Д╕ма не був ╕ таке пор╕вняння нав╕ть не спало йому на думку, але знав, що кр╕м крижано╖ Вальки йому не потр╕бна жодна д╕вчина на св╕т╕. Спочатку в╕н побудував соб╕ гранд╕озн╕ плани: Валя трохи в╕д╕йде в╕д пережитого ╕ можна буде почати залицятися,одружитися ╕ жити довго ╕ щасливо, як в казц╕, обер╕гати ╖╖ все життя, п╕клуватися, любити, носити на руках. Але п╕зн╕ше зрозум╕в, що це були т╕льки мр╕╖. Валька в╕дносилась до нього добре, але не б╕льш того. ╤ як виявилось, вона якби то сказати, була не одного поля яг╕дкою з Дмитром. Високоосв╕чена наст╕льки, що Д╕мка аж комплексувати почав. Д╕мка взявся за самоосв╕ту: п╕шов на курси п╕двищення квал╕ф╕кац╕╖ ╕ отримав самий високий розряд. ╤ тут стався казус: Валя ще в цеху робила, як припхалась якась закордонна делегац╕я. Перекладач виявився явно випадковою людиною в сво╓му ремесл╕ ╕ явно не справлявся, його не розум╕ли «н╕ наш╕, н╕ не наш╕», розмова зайшла в глухий кут, зам╕сник директора, знаючи, що йому влетить, бо саме в╕н знайшов перекладача, бекав, мекав, витирав сп╕тн╕ле чоло ╕ з ус╕х сил намагався згадати щось з╕ шк╕льно╖ програми. Але якщо з англ╕йсько╖ в╕н ще щось «сп╕кав», то що ти скажеш китайцям? Валя мовчки робила свою роботу, на в╕дм╕ну в╕д сво╖х колег, як╕ рвали боки. Замдиректора в в╕дча╖ задав риторичне питання, на яке ╕ не чекав в╕дпов╕д╕:
– Хоть якась сволота зна╓ тут англ╕йську чи хоча б китайську!!!!
–Я знаю. Але я не геть сволота,так, наполовину.
Зам, злющий як сто чорт╕в, подивився на роб╕тницю, яка це сказала: а, приблуда наша, ох ╕ нахабне створ╕ння. Вижену до б╕са!
–Перекладай, як така розумна!
Валя,в спецовц╕,заляпана мастилом,спок╕йно п╕д╕йшла до делегац╕╖ ╕ в╕льно почала балакати через фразу то на англ╕йськ╕й, то на китайськ╕й мов╕. Делегац╕я жваво в╕дпов╕дала, засипавши Вальку запитаннями. Сказати, що у вс╕х в╕дпали щелепи – це н╕чого не сказати.
Допомогла тод╕ з тими «делегентами» Валька ╕ дуже сильно допомогла. Р╕вень ╖╖ знання цих двох мов виявився профес╕йним.
–А ти ще якусь мову може зна╓ш? – чомусь пошепки запитав замдиректора у Вальки.
–Може, – буркнула вона ╕ п╕шла на сво╓ робоче м╕сце.
–Яку?
–Матюкливу.
Ну от н╕яко╖ поваги до кер╕вництва.
Хоча п╕зн╕ше стало в╕домо, що мов Валька зна╓ достоб╕са. ╤ не т╕льки мов. Коли стався незрозум╕лий зб╕й у програмному забезпеченн╕ ╕ вс╕ збились з н╕г, налаштувала все Валька. Спок╕йно, впевнено ╕, як завжди, якось презирливо. Вс╕ дивувались, ахкали ╕ охкали, а Д╕мка засумував. От куди йому, простому слюсарю, до не╖ рипатись? Розмр╕явся, дурень. Валька швидко п╕днялась по кар’╓рн╕й драбин╕ ╕ Д╕мка змирився з думкою, що вона не для нього. Слюсар ╕ начальниця в╕дд╕лу програмного забезпечення??? См╕шно. Але любити ╖╖ так ╕ не перестав. А хто йому може заборонити кохати? В╕н знав, що разом ╖м не бути,отже старався бути просто поряд, щоб захистити, допомогти, просто помилуватися поп╕льнястим волоссям ╕ смарагдовими очима. Хто з чолов╕к╕в про Вальку казав погано – негайно був в╕длупцьований. Тобто, все п╕дпри╓мство, окр╕м само╖ Вальки, знало, що в страшно╖ ╕ капосно╖ Валентини Валер╕╖вни ╓ прихильник ╕ захисник.
А Валька жила соб╕ день до вечора. В к╕мнатц╕ в гуртожитку, з котом Димком. Намагалась життя сво╓ прокляте прожити хоч з м╕н╕мальною користю. Хоч котам та собакам допомогти.
От сьогодн╕шня ситуац╕я з цим котом Котом. От що з ним робити? До себе не забереш, бо Димок злий ╕ ревнивий. Та й в гуртожитку вона прожива╓, не у власн╕й в╕лл╕. На робот╕ не залишиш. Знов шукати «добр╕ руки».
П╕д╕йшовши до прох╕дно╖, Валька з кошеням на руках, пом╕тила ц╕лу делегац╕ю: при╖хали знов за Тарзаном ╕ знов без не╖ не могли впоратись. Зловивши ╕ в╕ддавши новим хазяйнам Тарзана, Валька, ледве волочачи ноги, п╕шла до себе в каб╕нет.
–Ну, що мен╕ з тобою робити? Ладно, Кот, поживеш у мене поки, а там щось придума╓мо. Все одно я днюю ╕ ночую зараз на робот╕, будеш мен╕ допомагати.
Посадила кота на кр╕сло, на якому лежали як╕сь документи.
Побачивши документи, щось згадала ╕ почала шукати, гортаючи папери. Допомагати так допомагати. Щоб догодити сво╖й рят╕вниц╕, кошеня несм╕ливо лапкою також почало перегортати стор╕нки.
–Ти диви! Дякую, друже. Погано тоб╕, ге? Знаю, що погано. Я знаю як р╕дних втрачати, тебе розум╕ю як н╕хто ╕нший. Хочеш розпов╕м тоб╕ про себе?
╤ Валька, сама не знаючи, що на не╖ найшло, почала розпов╕дати кошенят╕ всю свою ╕стор╕ю. Не так, як розпов╕дала д╕дов╕ Микол╕ ╕ Д╕мц╕. А з емоц╕ями, переживаннями, з подробицями. Як згор╕ла вся ╖╖ родина, як вона втратила дитя, як зрадила названа сестра, як хот╕ла втопитись ╕ ╖╖ врятувало кошеня.
–Набалакала тоб╕ такого що й ну!? ╤ ще дивуюсь, як люди кажуть, що я не геть сповна розуму. Ладно, про╖хали. Тебе годувати треба, а не теревен╕ розводити. Вибачай, Коте, зараз нагодую тебе.
╤ поб╕гла в «столовку» по харч╕. К╕т був шокований почутою ╕стор╕╓ю. Йому було до глибини душ╕ шкода Вал╕, хоча в самого сердечко стискалося в╕д власного горя, в╕н зробив би що завгодно, щоб якось розрадити цю людину. Але що ж в╕н м╕г зробити? Х╕ба що перегортати стор╕нки ╕ муркот╕ти. Те в╕н ╕ робив, чекаючи Вальку. Почулися кроки, к╕т зрад╕в, але в каб╕нет зайшла не Валька, а якийсь високий ╕ сердитий дядько.
–Валентино Валер╕╖вно, я хот╕в Вам сказати….А це що за зв╕рюка???
В тей момент в каб╕нет╕ з’явилась ╕ Валька:
–Ви побачили себе в дзеркало ╕ забули як Вас звати, В╕кторе Васильовичу? –почув к╕т ╖╖ ╓хидний голос.
Маленька, розпатлана,з пакунком в руках. Самовпевнена ╕ нахабна.
–Валентино Валер╕╖вно, я Вас ц╕ную ╕ поважаю, але це вже перейшло вс╕ границ╕! – дядько в дорогому костюм╕ говорив голосно, впевнено ╕ нав╕ть гр╕зно, але на кляте створ╕ння це н╕як не вплинуло, вона т╕льки плечима стенула:
–Ну? Якщо Ви про те, що синок Вашого кума, якого Ви впхнули мен╕ в практиканти– ледащо ╕ неук, то я з вами зг╕дна на триста в╕дсотк╕в – це перейшло вс╕ границ╕. Ви мен╕ з року в р╕к п╕дсову╓те синк╕в та доць якихось знайомих «мажор╕в», в них дипломи за сало куплен╕, а я маю з ними мучитись???
–До чого тут це? Я про кота.
–А що не так з котом? Покусаний? Так це його наш╕ пси покусали. А кота нам п╕дкинули, в принцип╕ як ╕ пс╕в. А, до реч╕, Тарзана т╕льки що забрали.
–Якого Тарзана?
–Того, що з джунгл╕в.
– Ви хоть раз нормально в╕дпов╕сти можете????Це собаку так звуть чи що?
–Чи що.
–Я не запам’ятовую як тих зв╕рюк звуть, вони мен╕ не ц╕кав╕.
–Розум╕ю Вас. Я, наприклад, не запам’ятовую як звуть ледачих практикант╕в, вони мен╕ не ц╕кав╕. Нав╕ть, якщо вони д╕тоньки багат╕╖в. ╤ вчить ╖х н╕чого не буду.
–Валентино Валер╕╖вно, ну от чому Ви пост╕йно перекручу╓те мо╖ слова? Я про кота, а Ви про практикант╕в. Потр╕бен Вам цей к╕т, то хай сидить тут каменюкою, х╕ба я що? А Тарасику допомож╕ть, в╕н зд╕бний хлопчик…
–Тарасик ледачий як ч╕п. ╤ з нього такий програм╕ст, як Вас балерина. Вчитись чомусь хоче, наче я оце зараз гопки скакати.
–Ну спробу╓те? Ну треба…
–Спробую, – буркнула Валька.
–Ну й добре, Ви талановитий спец╕ал╕ст, в кого ж д╕тям вчитись як не у Вас, а за комп’ютерами майбутн╓, ну що Вам розказувати, Ви ж сам╕ все зна╓те.
Валька слухала мовчки, т╕льки сердито соп╕ла. Дядько ще покрутився трохи ╕ п╕шов.
–Ти директора не б╕йся, в╕н не злий. Це в╕н так, для порядку бурчить. Та й Тарасика ж хоче щоб я чогось навчила… Хм-хм. Прост╕ше це кр╕сло навчити вальс танцювати. Ну добре, якось воно буде. Давай будемо об╕дати, Коте.
 Вже дек╕лька тижн╕в Кот жив в каб╕нет╕ Вал╕: перегортав стор╕нки ╕ воркот╕в, тобто з ус╕х сил намагався бути корисним. Потроху осво╖вся, але в╕в себе чемно ╕ не нахабн╕в. Дек╕лька раз╕в заходив дядько-директор, але зв╕рюкою б╕льше не обзивав, а раз нав╕ть погладив. Директора б╕льше ц╕кавили усп╕хи Тарасика, чим кота. А в Тарасика справи були кепськ╕: що в╕н п’ять рок╕в робив в ун╕верситет╕ було взагал╕ не зрозум╕ло, Валька доривала на соб╕ останн╕ три волосини, намагаючись йому щось вталдичити, але Тарасик вперто н╕чого не розум╕в. Через кожн╕ десять хвилин б╕г дзвонити до тата ╕ жал╕вся, що в╕н його п╕дв╕в: об╕цяв «по-блату» прилаштувати на «шарову» практику, а в╕н, мовляв, потрапив в пекло п╕д нагляд само╖ головно╖ чортиц╕. Валька хапалась за серце ╕ проклинала директора, який, наче спец╕ально, п╕дсову╓ ╖й таких «спец╕в».
Тарасик, стогнучи ╕ крекчучи, сид╕в за комп’ютером, намагаючись стулити до купи якусь прим╕тивну програмку, Валька з останн╕х сил намагалась його не вбити, як н╕ з того, н╕ з сього почувся шум ╕ з батаре╖ почала б╕гти вода. Валька вхопила телефон ╕ подзвонила до Д╕мки, щоб прийшов подивитись, що ко╖ться. Д╕мка телепортувався за секунду, н╕би за дверима стояв.
–Прив╕т, Д╕ма, ну ти й шустрий! Дякую, що прийшов. Рятуй, авар╕я в нас. Ще втоплю кота ╕ практиканта.
Д╕ма прив╕тався з Тарасиком, який явно рад╕в «авар╕╖» ╕ щиро спод╕вався, що його в зв’язку з цим в╕дпустять, п╕д╕йшов до кота, почухав його за вухом.
–Валю, що це за котяра в тебе? Ух, який чорнющий! Соб╕ взяла?
–Ага, взяла, щоб м╕й Димок його з’╖в? П╕дкинули дек╕лька тижн╕в тому, не знаю кому прилаштувати, об’яв надавала вже ц╕лу купу, поки нуль результату. Тарасику, тоб╕ треба к╕т?
–В╕н же не породистий… – зморщив носа Тарасик.
Валька хот╕ла вже сказати щось негарне, але втрутився Д╕ма:
–Валь, в мо╓╖ т╕тки ╓ знайома, дуже хороша ж╕ночка, хот╕ла соб╕ саме чорного котика, я ось попитаю.
–Так в╕н же не породистий, ось мен╕ тато собаку купив породисту, з документами, за триста бакс╕в, – Тарасику сьогодн╕ не мовчалося.
–Так, покажи що ти тут наклацав, породистий ти наш. Ясно. Дурниця. Вставай, козаче, допоможеш ось цьому дядьков╕ з ремонтом батаре╖ ╕ якщо ти мен╕ зараз скажеш, що ти програм╕ст, а не слюсар, я тебе роздеру.
Тарасик в╕дпов╕в неспод╕вано:
–А я й хот╕в бути слюсарем чи автомехан╕ком та тато причепився, що програм╕ст престижно, а я цю абру-кадабру ненавиджу, Валентино Валер╕╖вно! Ось так!
Валька аж розгубилась, а Д╕мка в тандем╕ з Тарасиком почали розбиратись в причин╕ катастрофи.
Котов╕ Д╕мка дуже сподобався: спок╕йний, самовпевнений, над╕йний. ╤ добрий.
Пройшло ще дек╕лька тижн╕в,Тарасик, з горем пополам, освоював ази «абри-кадабри» ╕ пост╕йно намагався дезертирувати до Д╕мки на територ╕ю, щоб там йому щось допомогти. Валька трохи на нього сварилася, але скор╕ше для годиться, дек╕лька раз╕в, при Котов╕, вона висловила думку, що от нав╕що обирати за дитину профес╕ю, яку дитина ще з самого початку ненавидить???
А пот╕м сталась под╕я: за Котом прийшла господиня. Марта В╕ктор╕вна, знайома Д╕мино╖ т╕тки. В╕д кота вона була просто в захват╕: манюс╕нький, гарнюс╕нький, чорн╕с╕нький. Ск╕льки компл╕мент╕в к╕т не чув в╕д початку свого життя. К╕т уже аж нервувати було почав, ану ж як ╕ ╖й породистий треба? Виявилось, що ╖й не треба породистий, ╖й треба саме цей к╕т Кот.
–А чого Кот?
–Та це ╕з-за мого суржика причепилось. Перезв╕ть, якщо не подоба╓ться.
–Н╕, дуже ориг╕нально. Ну що, Кот, п╕деш з╕ мною?
Марта В╕ктор╕вна Котов╕ дуже сподобалась, але до Вальки в╕н прикип╕в душею. « Я знаю як р╕дних втрачати, тебе розум╕ю, як н╕хто ╕нший…», звучали ╖╖ слова ╕ котов╕ було ╖╖ безм╕рно шкода, як би в╕н хот╕в, щоб у не╖ якось налагодилось життя. Н╕би то сильна ╕ самовпевнена, добра, чуйна ╕ така безм╕рно нещасна ╕ одинока. Ну х╕ба так може бути?
В╕дчинились двер╕, в каб╕нет заглянув Д╕ма:
– Ну як, сторгувалися? – пожартував.
–Ой, а що я вам винна за котика? – заметушилась Марта В╕ктор╕вна.
–Сто м╕льйон╕в. Ну що Ви видуму╓те? Дякую, що берете, дякую Вам. В╕н хороший котик, вчений. Нещасливий т╕льки, а коти ж також мають право на щастя, так що береж╕ть його, не ображайте. Ну до побачення, Коте, удач╕ тоб╕, не сумуй.
За Котом ╕ Мартою В╕ктор╕вною зачинились двер╕, Валя залишилась з Д╕мою.
–Ти не переживай, Марта В╕ктор╕вна дуже хороша ╕ добра, не ображатиме котика.
–Дякую, Д╕ма, що допом╕г. Це добре, що добра. Хай хоч Кот буде щасливим.
Д╕мц╕ по серцю полоснуло ножем, по тому самому м╕сц╕, де зас╕в отой уламочок в╕чно╖ криги кохання, йому безмежно шкода зробилось Вальки ╕… себе. З язика за маленьким не з╕рвалися слова, як╕ так хот╕лося сказати ще с╕м рок╕в назад, вперше побачивши цю кришталеву ф╕гурку на крижан╕й дороз╕.
Але не сказав. Та вже, мабуть, н╕коли й не скаже.
П╕сля роботи Д╕ма просто тинявся вулицями. Без ц╕л╕, просто так. Зустр╕в д╕да Миколу, постояли побалакали про те про се, про роботу, що там нового. Д╕дусь Микола вже був на пенс╕╖, але так само на свята п╕дм╕няв охорону ╕ жваво ц╕кавився, що в╕дбува╓ться на р╕дному п╕дпри╓мств╕.
А тод╕ н╕ з того, н╕ з сього сказав:
– Ти навколо Вальки ще облудом довго ходитимеш? Рок╕в ще з╕ сто?
Д╕ма аж поперхнувся:
–Що ви таке кажете, таке придумали. Валя начальниця, я простий слюсар та й взагал╕…
–Ти простий дурень. А Валя дуже хороша, добра ╕ дуже нещасна ж╕нка. Ж╕нка! Почув? А от ти – чолов╕к. Слюсар, не слюсар, це дурниц╕ все, та будь вона хоч прем’╓р м╕н╕стром, то д╕яти ти повинен, а то ходиш ╕ любу╓шся на не╖ здалеку.
–Вона ж мене не любить, мабуть…Ви ж зна╓те, в не╖ чолов╕к загинув.
–Знаю, що загинув, а от вона залишилась живою одна з усих тих людей на т╕й заправц╕, ╕ коли з моста хот╕ла стрибнути, кошеня нев╕домо зв╕дки з’явилось. То як вважа╓ш, можливо ╖╖ таки доля по цьому св╕т╕ ходить? Як на той ╖╖ не пуска╓? Кажеш, не любить, а ти в не╖, до реч╕, питав чи сам придумав? А от ти любиш?
–Б╕льше життя.
–То чого ти н╕чого не робиш?
–А що: отак брати ╕ робити?
–Отак брати ╕ робити, а не потилицю чухати!
–А чого ви мен╕ ран╕ше цього не казали?
–╤ то правда, от молодь п╕шла, старий д╕д ма╓ вчить як до д╕вок залицятися!!!!
П╕сля розмови з д╕дом Миколою Д╕мка попрямував в б╕к гуртожитку де проживала Валя.
П╕д╕йшов до в╕кон. У Вальки св╕тилося, було видно через ф╕ранку ╖╖ тоненьку ф╕гурку: вона сид╕ла за комп’ютером ╕ щось друкувала, знову щось комусь допомага╓ зробити, здогадався Д╕ма. В╕н знав: Валька навмисне до вс╕х гирка╓ аби не зближуватись н╕ з ким. А помагала завжди за просто так, в╕д душ╕, нав╕ть не за «дякую». Чи курсову комусь, чи дипломну зробити, чи переклад який, вс╕ б╕гли до Вал╕ ╕ жодного разу вона н╕кому не в╕дмовила. Валя жила на першому поверс╕ ╕ високому Д╕мц╕ було добре видно ╖╖ помешкання: майже все так, як ╕ того дня як вона тут з’явилась, н╕чого лишнього, майже спартанський комфорт. ╤з загального ╕нтер’╓ру вир╕знялась т╕льки велика розк╕шна корзина – спальне м╕сце кота Димка. Сама ж господиня спала на старому дротяному гуртожитському л╕жку.
Д╕ма набравшись хороброст╕ ╕ вже збирався постукати у в╕кно, але в╕дсмикнув руку. Що в╕н скаже, чого припхався п╕зно ввечер╕ та ╕ хто в╕н такий? Хоробрий ╕ в╕дважний Д╕мка зараз був сам не св╕й, в╕н в╕дчайдушно боявся ╕ нервував. З╕тхнувши ╕ сумно опустивши голову, Д╕ма позадкував в╕д в╕кна: ще хай хтось побачить, що в╕н тут тупцю╓ як дурень. «Господи, хоч знак якийсь мен╕ подай, що мен╕ робити!!!???» – подумки молився нев╕руючий Дмитро.
Зробив крок назад, перечепився через щось велике ╕ волохате, сторчака полет╕в через лавочку, збивши при цьому урну з╕ см╕ттям. Якщо п╕в гуртожитку ╕ не почало виглядати в в╕кна через страшенний тарарам, то ╖х змусило це зробити злюще завивання Вальчиного кота Димка, саме на нього й наступив Д╕ма,коли намагався тихенько зникнути.
╤з-за благенько╖ ф╕раночки висунулась гол╕вка з гривою поп╕льнястого волосся:
–Димок, к╕с,к╕с! Тебе там р╕жуть чи що? Ти чого там товчешся, що там в╕дбува╓ться?
К╕т тим часом п╕д╕йшов до Дмитра ╕ боляче вкусив його за руку. Д╕ма зойкнув ╕ Валька перевела погляд: Д╕ма сид╕в в незрозум╕л╕й поз╕ б╕ля перевернуто╖ урни ╕ дмухав на вкушену руку.
–Д╕ма? Що тут д╕╓ться?
Димок явно налаштувався ще раз ╕ти в атаку ╕ Д╕мка, сам в╕д себе не чекаючи, майже крикнув:
–Валь! Ти вийдеш за мене зам╕ж?
 Весела мед сестричка, як синичка, впурхнула до Вал╕ в палату ╕ запитала:
–Мамочко, ну як ваше самопочуття, як ваш╕ красунчики?
–╤ я, ╕ вони спали як сурки, – посм╕хнулась Валя.
–Там ваш татусь не нат╕шиться, весь веч╕р гасав навколо пологового будинку, а коли зв╕стку отримав про доньку з сином, то аж танцювати почав.Такий кумедний, нам цукерок прин╕с, а сам радий-рад╕с╕нький!!!
Медсестричка п╕д╕йшла до двох л╕жечок в яких лежали дво╓ немовлят.
–Ой, гарненьк╕ як╕! В нас близнюки р╕дк╕сть. А це ще й хлопчик з д╕вчинкою. Ох л╕кар ╕ нанервувався ╕з-за вас! Каже, що на його практиц╕ вперше таке бачить. Хлопчик у вас першим народиться мався, в╕н крупн╕ший ╕ лежав нижче, я знаю про що кажу,а як так сталося, що д╕вчинка перша надумалась на св╕т Божий з’явитись – так це просто фантастика. Ох л╕кар ╕ нервував! Та й ви, мабуть. Але ж тепер все добре, ох як╕ гар нюн╕! Що, красуне, об╕гнала братика? – мед сестричка нахилилась до корзинок, подивилась на час народження, – шустра д╕вка, на ц╕лих с╕мнадцять хвилин старша за брата!
–Не дивно. Адже малася бути старшою на 17 рок╕в, – тихо проказала Валя, задумливо дивлячись на сина й доньку.
–Що, вибачте? – не зрозум╕ла мед сестричка.
–Та н╕чого, так, це я так, про сво╓.
Мед сестричка ще трохи пощебетала ╕ випурхнула за двер╕.
Валя сид╕ла в глибок╕й задум╕. Вс╕ ц╕ роки ╖й снився один ╕ той самий сон, який сам по соб╕ був н╕би то безневинним, а для не╖ являвся кошмаром. Н╕би то Валя намага╓ться наздогнати маленьку д╕вчинку,свою доньку, а наздогнати не може ╕ зна╓, що навряд чи наздожене. ╤ так майже кожну н╕ч, ╕з року в р╕к п╕сля т╕╓╖ страшно╖ трагед╕╖. Вчора п╕зно ввечер╕ вона народила доньку та сина, а вноч╕,╕ вв╕ сн╕, вона наздогнала свою втрачену багато рок╕в тому донечку яка тримала за руку кумедного хлопчака – Вал╕ного синочка. Душа ╖╖ втраченого дитяти повернулась до не╖ та ще не сама.
Валя встала з л╕жка, полюбувалась на д╕тлах╕в, п╕д╕йшла до в╕кна.
Згадала як п╕зно ввечер╕ виглянула з в╕кна ╕ пом╕тила Д╕мку, який сид╕в б╕ля перевернуто╖ урни ╕ пропонував ╖й вийти зам╕ж, як вона йому в╕дмовила, приводячи на користь сво╓╖ в╕дмови купу аргумент╕в: ╕ старша вона за нього, ╕ страшна, ╕ вредна, ╕ не полюбить б╕льш н╕кого ╕, саме головне, в не╖ н╕коли д╕тей не буде.
А Д╕ма не в╕дставав, ходив та й ходив, сказав, що його кохання на десятьох вистачить, а Д╕мина т╕тка сказала стосовно д╕тей, що то мовляв не в ваш╕й компетенц╕╖ взагал╕, а в руках Божих. Валька т╕льки хмикала ╕ в╕дн╕кувалась, але не могла соб╕ не признатись, що вс╕ ц╕ роки була небайдужою до Дмитра. Врешт╕-решт п╕дпри╓мство грим╕ло новиною: Валентина Валер╕╖вна зам╕ж за Д╕мку виходить! Жили дуже дружньо ╕ чудово, Д╕ма з Вал╕ пилинки здмухував та ╕ в Вальки характер зробився тр╕шечки м’якший. ╤ вс╕ якось побачили, що, виявля╓ться, Валя дуже гарна. ╤ посм╕шка в не╖ просто чар╕вна.А через п╕вроку Валя д╕зналась, що ваг╕тна. Вона не пов╕рила. Не може бути. Д╕мка був на сьомому небу в╕д щастя, Валька боялась в╕рити в таке диво, т╕льки Д╕мина старенька т╕тонька спок╕йно сказала:
–Чого ти, доню диву╓шся? Звичайне соб╕ диво. Я ж тоб╕ казала, що все в руках Господа.
За в╕кном вставало яскраве л╕тн╓ сонечко. В л╕жечках соп╕ло носиками Вал╕не щастя, на яке вона вже н╕коли й не спод╕валась, пов╕тря було таке напрочуд ароматне, пахло чимсь таким чудовим, якимсь запахом з дитинства. Валя поглянула на кудлат╕ хмаринки: десь там, на небесах, душ╕ ╖╖ р╕дних. Сльози градом покотились в не╖ по щоках, вперше за ск╕льки рок╕в вона розплакалась: навзрид, в╕дчайдушно, до нестями. Хмаринки роз╕йшлися ╕ ц╕лий сн╕п сонячного пром╕ння полився прям╕с╕нько у в╕но палати де б╕ля п╕дв╕коння стояла заплакана Валя
Сльози висохли. Валя знала, що на неб╕ ма╓ сво╖х ангел╕в-охоронц╕в, як╕ завжди ╖й допомагатимуть ╕ благословляють ╖╖ на довге щасливе життя, тут, на земл╕. З коханим чолов╕ком ╕ д╕тлахами. ╤ знала ,що Олег зовс╕м на не╖ сердиться, а душа донечки нарешт╕ повернулась до не╖.
Щасливо посм╕хнулась, з зелених очей назавжди зник крижаний блиск, розтанув назавжди.
По алейц╕ посп╕шав Д╕ма з купою сумок ╕ з Димком на руках.
Валя помахала ╖м рукою
–Валюша, сонечко, я тебе люблю, ти чого встала??? Ляж! Негайно. Валь, покажи донечку ╕ сина. Валь, ти мо╓ щастя, люблю тебе, р╕дна! – волав Д╕мка, – я цю зв╕рюку мус╕в тягнуть з собою бо в╕н, як побачив, що я збираюсь до тебе сам йти почав мене кусати! Це якийсь крокодил, а не к╕т.
 Кот потягнувся ╕ вмостився знову на кр╕сл╕. Методика психолога ма╓ под╕яти: все згадавши, Кот заспоко╖вся ╕ прийшов до висновку, що минуле в минулому, отже його потр╕бно просто в╕дпустити, а от майбутн╓, от воно в наших лапах.
Про Вальку в╕н пер╕одично чув в╕д Марти В╕ктор╕вни яка товаришувала з т╕ткою Д╕ми. Д╕миним та Вал╕ним малюкам вже п’ятий р╕к п╕шов. Згадав як Валька його в╕дбила у лютих собацюр,згадав пок╕йну сестричку ╕ маму. ╤ прийняв р╕шення: сьогодн╕ або н╕коли! Кот мав свою та╓мницю, яку приховував в╕д господин╕. А от сьогодн╕ подумав: досить. День сьогодн╕ такий, щоб крапки над «╕» розставляти. Р╕шуче скочив на п╕дв╕коння, вил╕з через кватирку ╕ майнув в б╕к дров’яних сара╖в. В одному з них, на горищ╕, ╕ жила його та╓мниця: дружина Мурнява та синок з донькою, ще сл╕пеньк╕ та безпорадн╕. Мурнява була дворовою к╕шкою ╕ виросла в злиднях, Кот пост╕йно приносив як╕сь смаколики, але його все одно мучило, що в╕н чинить не порядно. Мурнява з д╕тьми в дровнику, а в╕н на подушках?
–Збирайся, – сказав в╕н Мурняв╕, – давай так: ти бери доньку, а я в╕зьму синочка ╕ гайда за мною!
Взявши за шк╕рки кошеня, Мурнява попрямувала за Котом без питань: за ним хоч на край св╕ту. А прив╕в ╖х к╕т в квартиру до Марти В╕ктор╕вни. Мурнява занервувала, к╕т нервував ╕ сам, але намагався дружину заспоко╖ти. Розм╕стив с╕мейство на кр╕сл╕, сам с╕в скра╓чку ╕ вс╕ разом, нервуючи, почали чекати Марту В╕ктор╕вну. Клацнув замок – прийшла господиня.
–Коточку, а йди но сюда, диви яке смачненьке я тоб╕ принесла!
Але Кот вперто муркнув, мовляв не п╕ду, ╕ Марта В╕ктор╕вна сама заглянула в к╕мнату.
–А що тут таке, Коте…Ой леле! То ти, нарешт╕, одружився? – ╕ Марта В╕ктор╕вна дзв╕нко засм╕ялась, а в усього котячого с╕мейства наче гора з плечей упала.
Погладила Мурняву та кошенят ╕ промовила:
–Зна╓ш, а я сьогодн╕ твою рят╕вницю бачила, Валю. Гуляли з чолов╕ком ╕ д╕тлахами. Так╕ малюки кумедн╕ в них. А балакуч╕, що й ну! ╤ в тебе, Коте, синок ╕ доня? Що ж, будемо няньчити разом.
П╕дморгнула котяч╕й с╕мейц╕, додала:
–Чур, риб не ╖сти! Валя, до реч╕, орган╕зувала якусь волонтерську групу по захисту тварин, пам’ята╓ш як вона казала: коти теж мають право щастя?
Кот пригорнув до себе дружину ╕ д╕тлах╕в.
Так, право на щастя мають вс╕.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2019 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21115

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков