Версiя для друку Обговорити в форумi

Ілона КОТОВЩИК,
учениця Білоцерківського гуманітарно-педагогічного коледжу

 * * *
Схлипують зорі… Мені їх не шкода.
Боса красуня бродить в городах.
Нічка нипає зоряна тихо…
– Що ти пророчиш?
Радість чи лихо?
Зоряно плаче, сліпне від смутку…
В небі розквітли рясні незабудки,
Маковий обрій струшує роси,
В нічки Зоряни скуйовджені коси..
Тихо крадеться кудись за городи…
Плачеш, Зоряно?..
Ранок Господній!..

 * * *
Стихло, забулось, осипалось квітом,
І не болить, не щемить, не пече…
Вже так буває: раніше важливе
Щезне, мов роси, водою стече…

Час, як редактор, по-своєму править
І корегує життя сторінки…
Тож не зогледишся, як у минуле
Списані вщерть помандрують листки.

 * * *
Шепочуть зорі – про неминучість…
І квіти золотаві трухнуть,
і жовтим знов стає зелене…
І не лишень для мене…
Спадають зорі в трави –
і гаснуть…
Горить в очах
невідворотність…

 * * *
У кожного свої закони,
свої боги, свої ікони…
А Бог – один!

 * * *
Посолоди брехню правдиву…
Так добре бути юродивим.
Вони ж бо вільні від брехні,
Від правди, що диктують дні.
Їх правда виключно правдива…
Правдива, отже юродива.

* * *
Непевна ніч…
Така страшна й тривожна,
заплутана, уся із протиріч:
стріляти можна чи не можна…
у темінь, в ніч?..
Страшна то річ:
стріляти навмання
у темінь,
в ніч,
у болі з протиріч…
Страшна то річ –
стріляти навмання
у ніч!..
Настане ранок…

* * *
Вмирав Листок…
З останніх сил
за гілочку тримався:
всю душу витряс вітровій.
Листочок помирав…
Знав,
що скоро смерть,
що це – кінець…
На що ж тоді дивак цей сподівався?
Та ні на що…
Лишень хотів
ще раз у шибку зазирнуть – на Орхідею,
що за вікном цвіла в теплі,
полюбуватись нею…
Листок тремтів…
Зірвався й полетів!..
Загинув у холодній круговерті….
А Орхідея заздрила йому:
він вільний був!
І вільним залишився в смерті...

* * *
Хотіла спіймати вітер –
нічого не вийшло…
Підстрибнула!..
Ого, як далеко видно!..
Вітер мене побачив –
примчав на крилах…
– Здрастуй, мила!
Сідай, покатаю,
поки без діла літаю!..
На спину сідай і держись!..
Злетіли ввись!..
Безкрила,
вітер ловила…
Чи є в мене крила? Не знаю!..
З вітром у парі літаю!
Вітер – це, друзі, сила!
Треба нарощувать крила!

 * * *
Закуталась у ковдру теплу
зі спо?кою і сну…
Хлюпоче місяць у вікно:
снодійним заливає очі…
Танцюють кажани…
Сон утікає
стривожений:
жах нічний на сторожі…
Стомилася…
М’ятною хвилею
сон покриває хмара…
Безсоння…
Дарунок чи Божа кара?..

* * *
Простоволоса й боса,
общарпана вітром,
біжить по калюжах
Осінь.
Роси розбризкані,
вітром відспівані…
Подерті на клапті
хмари, як вівці не стрижені,
бродять голодні,
мокрі в небесній кошарі…
Осінь нажахана,
хлюпає носиком:
що за життя у мене?..
Мала коралі
з ягід калинових,
мала намисто черлене…
Тепер ось обшарпана,
простоволоса
калюжами бігаю боса!
Осінь…

* * *
Змерзла
в шубці з туману.
Ловлю дрижаки?:
хутро не гріє…
Мабуть, несправжнє –
підробка...
– Дякую, Листопаде!
Обіцяв же тепло…
Тремчу, а ти
гайнув на курорт, пройдисвіте?..
Однісінька
на семи вітровіях…
О?дяг з туману
благенький…
Холодно.
Мабу?ть, захворі?ю…
Вітер у плечі штурха?є,
холодом дише,
одяг останній здирає:
примарний,
з туманної вати…
 – Нагрілась? –
єхидно шепоче. –
Людям віддай,
щоб не мерзли…

* * *
Хотіла змінити світ –
не змінила навіть себе…
Розвішала марево голубе –
думала: гарно буде…
Заплуталася
в павутинні…
Погожої днини
виклика?ла дощ –
освіжити життя
хотіла,
але прилетіла
громовиця
на вогненних крилах!..
Люди клянуть:
–Нездара!..
Ми не просили
піару,
хочемо щастя й долі…
Посіяла квіти в полі
різнобарвні,
гарні,
садки прикрасила плодами,
як новорічну ялицю.
Радійте, Бог з вами!..
Квіти зів’яли ,
яблука з’їла гусінь…
Ах, то ви так?!
Ось вам!..
Розгнівалася
на людей –
наслала повінь
на людські долі!
Злякались, тремтять…
Стало жаль...
Бачу, що все намарно:
і так, і сяк – негарно.
Радіють чи то лякаються –
люди не міняються.
Світ змінити не можу
й сама не міняюся,
як не стараюся…
Все таке передбачуване,
хоча одначе
не втрачаю надії
змінити світ,
змінити себе…

* * *
Роздягнута догола –
аж серце видно, як у мавки…
Видно мізки й душу,
мов крізь вітраж – думки?,
легені світяться:
бракує повітря,
такі прозорі…
Беззахисна й гола,
прикриваю долонями душу …
Страшно й ніяково,
але мушу
пропхатись крізь натовп.
Море людське вирує, піниться,
тягне до мене кігті,
хоче вирвати серце,
думки просіять на решето…
Закриваюсь од натовпу:
годі вже, одведіть безсоромні очі!..
Я не гола –
умію світитися!..

Люди світяться од щастя,
Я ж – од щирості…

* * *
Туман високий –
вищий од бані небесної …
Дерева, привиди-монстри,
в безвість гупають, як у литаври.
Гілля за коси –
хиже павутиння …
Морок…
Немає просвіту.
Злочинна нічка,
непрощенна…
Смола між очі
ллється і регоче –
нахабно так, безкарно,
доки повіки ранок
не розтулить.
Тоді все перевтілиться
і маски світлі
одягнуть люди
статечні, гарні й милі.
Лиш віддзеркалення
правдиве
спливе за течією,
хоробра річка-невеличка
сховає образи нічні…
Минають сонячні години,
повзе світило на спочинок,
під ковдру ватну хмаровидну…
Розбилось місячне повидло,
на друзки слоїк розлетівсь
дрібними скалками з отрути,
що нищать маски
роздирають…
Нічні, правдиві, виринають
привиди,
по вінця сповнені пихи?,
і скалять ікла!..
Ми повернулись!..
Не чекали?
А ми за вами сумували...
І так зловісно:
Хи-хи-хи…….

* * *
Любов?..
То лицемірство… Правду кажуть очі…
І страх бере за душу,
і коливання серця
видно
просто так…
І танеш ув очах цих дивних,
і любиш кожен по?рух,
кожен подих,
кожен міліметр волосся…
Любов!..
Здалося…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2019 > Тема "Душі криниця"