Версiя для друку Обговорити в форумi

Софія ЗАХАРЕНКО, 15 років, 9 клас,
вихованка дитячої літературної студії імені Данила Кононенка.
м. Кам’янка, Черкаська обл.

Двигун автомобіля вередливо попирхував, намагаючись звернути увагу водія на мізерний вміст пального, але все було марно. За 7 миль від Дебрецену маленька полум’яна мигавка дала сигнал, що пальне ось-ось закінчиться й авто потихеньку почало гальмувати, аж поки остаточно не зупинилося.
 Стефанія, замислившись, проґавила автозаправку і тепер зосереджено розглядала мапу. Намагалася розібратися в плетиві жовтих, синіх і зелених стрічок. Темрява наздогнала її раніше, ніж вона змогла покинути тенета вечірнього лісу. Зорієнтувавшись, у якому напрямку є поселення, дівчина вирішила, що зможе швидко подолати незначну відстань.
 «Ніч. Темрява. Безпросвітна повінь всмоктала все навколо. Я насолоджувалася задумливим, дрімливим лісом. Чи відчувала страх? І сама не знаю. Уявляла себе рудоволосим дівчиськом у човні, між дерев. Ураз притихли всі звуки й голоси у моїй голові. Ліс затамував подих, як і я…
 Вдалині проступив силует жінки. Бліде обличчя на тлі плахти кольору воронячого крила. Аристократичні риси незнайомки, постава та горда осанка засвідчували знатне походження. Несподіваність видива змушувала серце шалено калататися. Містична господиня мого видіння наближалася все ближче й ближче. Я майже відчувала її подих. Здавалося, що вуста незнайомки міцно стиснуті, але нізвідки пролунав голос: «Шлях до твого минулого… Знайди його». Жінка простягла руку – і в ній зблиснуло щось коштовне, ніби шматочок срібла…»
 Змучена тяжкою ніччю, Стефанія ледве пересувала ноги. Нарешті вона натрапила на місцеву автозаправну станцію, де можна було зателефонувати і попросити про допомогу. Привітний власник гостинно запропонував стомленій мандрівниці філіжанку кави з цитриною. Стефа з цікавістю оглядала настінні фотокартки, на яких були зображені усміхнені відвідувачі. Враз її погляд зупинився на світлині з рудоволосою дівчиною, обличчя якої здалося дуже знайомим.
 «Це ж я!» – вигукнула заінтригована Стефанія, продовжуючи прискіпливо розглядати фото.
 «Дівчину, яка вас так зацікавила, звати Олеся Задорожна, дуже мила і привітна особа, до того ж, ви з нею дивовижно схожі», – господар добродушно повідомив інформацію про одну з випадкових, але симпатичних відвідувачок придорожнього кафе.
 Морозний подих грудневого ранку сиротливо заглядав до ще не прогрітої добре кімнати мотелю. Стефа з чашечкою пахкого лате грілася біля старого цегляного комина. Мандрівниця вписувала літери в пошуковий рядок браузера. Її настільки заінтригувала дівчина з фото, що Стефанія навіть забула про мету поїздки до Дебрецену. Архів почекає.
 Спочатку було нелегко відшукати рудоволоску зі смарагдовими очима у всесвітній мережевій павутині, але декілька десятків відкинутих акаунтів – і вже через годину Стефа розглядала сторінку чарівної української дівчини й вирішила написати їй листа:
 «Привіт, Олесю. Можливо, тебе здивує це повідомлення, а ще більше – моє фото. Мене теж дуже вразила наша схожість, от і вирішила тобі написати. Раніше ніколи б не повірила, що десь у світі є такий подібний до мене двійник. А може, в цьому прихована якась таємниця..?»
 Стефанія повністю заглибилась у власні думки. Нахлинули спогади… Вона рано залишилася сиротою. Батька зовсім не пам’ятала, а мама померла, коли дівчина тільки-но вступила до університету. Довелося перейти на заочне відділення і сподіватися лише на власні сили. Робота в національній бібліотеці дозволяла Стефі відчути себе справжньою книгинею. Романи, детективи відкривали браму до пригодницького захопливого світу, де вона могла ставати учасницею історичних подій минулих віків. Життя текло неквапливо, розмірено до сьогодні …
 В кімнаті мотелю раптово згасло світло. Стефа вийшла в коридор, аби когось покликати.
 «Допоможи! Допоможи мені! Лише ти зможеш мені допомогти!» - приємний і водночас вкрадливий голос прорізав дрімотливу тишу. Дівчина роззирнулася в обидва боки… Її злякані очі зафіксували жіночий силует. Це була таємнича пані з минулого видіння. Смарагдово-шифонова сукня, що ледь-ледь торкалась підлоги, невимушено відкривала плечі, надаючи образу легкої окриленості: «Я втомлена вічними скитаннями. Я хочу відпочити… у серці коханого…»
 …Прохолодні скрадливі сутінки розплітали зірчасту косу, розсипаючи неонові вогники, що миготіли яскравіше від вуличних ліхтарів. Старезна рипуча підлога, вкрита вицвілим паркетом, потріскувала в такт із жевріючими дрівцями в комині. Стефа майже не спала цієї ночі. Дівчина з нетерпінням чекала ранку, щоб продовжити свій маршрут.
 «Як розгадати сутність незбагненних видінь? Хто вона та втаємничена незнайомка? Ні, я не маю часу на містику. Потрібно їхати до архіву. Може, знайду нарешті відповіді на родинні таємниці».
 …Величезні полиці ломилися під натиском томів старосвітських книг, газет, різноманітних документів. На перших шпальтах випаленої жорстокими подіями і просоченої часом газети «Правда» надруковані слова поваги й пошани радянського народу до правлячої влади. Раніше преса більше нагадувала політичну брошуру, яка не мала нічого спільного зі свободою слова. Стефанія вчитувалася в невеликий список жертв політичних репресій, серед яких – знайоме ім’я: Яворський Мстислав (1896-1921). Дівчина знову і знову перевіряла архівні дані, знаходила відомості про дату смерті прадідуся. Адже вона точно знала від мами, що помер він у 1973. Але питань залишалося більше, ніж відповідей.
 Дорогою додому Стефа продовжувала розмірковувати над долею прадідуся. Дівчина картала себе, що не розпитала детально в мами, коли та ще була жива, про її батьків та інших рідних. Але тепер ніхто не відповість на хвилюючі питання.
 …Будапешт зустрів Стефанію справжньою різдвяною казкою. У сяйві вечірніх ламп, що освічували довгі тротуарні доріжки, переливалися крижані сніжинки, повільно спадаючи срібно-білою пеленою на дорогу, на автомобілі, на людей. Увійшовши в дім, дівчина відразу ввімкнула ноутбук. Засвітилось одне нове повідомлення – від Олесі.
 …У передсвятково-новорічній метушні час невпинно наближав омріяну зустріч двох подруг.
  Вони активно вели переписку в соціальних мережах і спілкувалися за допомогою скайпу, ставши за короткий час близькими. Олеся напередодні запланувала поїздку до Будапешта в пошуках матеріалів для дипломної роботи. І ось дівчата незчулися, як за склянкою гарячого шоколаду вже сміялися і плакали зі Стефиних дитячих світлин. Фото різних років нагадували Олесі її саму. Несподівано дівчина перестала посміхатися і зосередила погляд на одній з фотографій.
 Найпочесніше місце в шагреневому фотоальбомі займало чорно-біле прадідусеве фото.
 - Але… але звідки в тебе це фото? Як воно тут опинилося, адже в мене точнісінько таке ж?! – Олеся не стомлювалась ставити питання.
 - Що ти говориш? Це мій прадідусь!
 - Мій прадідусь…
 І вони майже одночасно вигукнули: «Мстислав Яворський?!»
 Дівчата не могли вимовити й слова, боялися почути ще щось, більш неймовірне, аж поки Олеся не наважилась на очевидний для всіх аргумент:
 - То, що ж це виходить? Ти моя… сестра?!
 - У третьому коліні, якщо бути точним! – додала Стефанія, обіймаючи знайдену родичку.
 - Моя прабабуся до кінця життя любила свого Мстислава і не вірила, що він загинув. Її серце відчувало…
 Довго обговорювали важливість несподіваного відкриття. Згадували рідних, їхні розповіді та спомини про далекі часи. Нарешті пазли з багатьма невідомими у Стефиній голові зійшлися. Вона зрозуміла, чому архівні дані помилялися з датою смерті прадідуся. Олеся добре пам’ятала згаданки бабусі про те, що батько її матері у 1921 році разом з УПА відступив і опинився за кордоном. Згодом родина дізналася про його загибель. Отож, насправді він вижив, а сім’я, яку вважав втраченою, теж уціліла. Дізнатися про це довелося їхнім нащадкам через багато років.
 - У мене дещо є вдома, дуже рідкісне, – родинна реліквія, що передається з покоління в покоління, – Олеся розповіла сестрі про дерев’яну різьблену скриньку зі срібною монетою, що у зв’язку з останніми подіями належала також і Стефанії.
 Дівчата разом спланували мандрівку до Закарпаття, де й почалася дивовижна історія, що об’єднала дві країни.
 «Вибоїсті шляхи; чоловіки заливаються горілкою, а дівчата прагнуть зв’язатися з підстаркуватими багатіями; маленька зарплатня, відсутність планів на майбутнє… Небезпечно, бідно й некомфортно, українці не знають іноземних мов…» – така поширена мадярська думка супроводжувала Стефанію у її невідкладній подорожі, але побачене…
 ...Райські гірські краєвиди, чисте повітря, оперезане ялицевими і смерековими лісами селище в Закарпатті, не відпускало захоплених поглядів мандрівників, а головне – привітні місцеві мешканці справляли на туристів чудове враження гостинного українського села. Кольористе містечко Колочава полонило серце угорської дівчини. Cестри блукали лабіринтами різдвяного ярмарку, поки не загубили одна одну. Стефанія стояла біля залізної будки з ледь видним написом «КАСА» і уявляла себе десь там, на вершечку каруселі…
 «Віддай мені цю річ! Віддай – і я тебе полишу! Ти прирікаєш себе на вічні муки нескореністю своєю. Допоможи мені, благаю…»
 - Дівчино! Дівчино! Ви як?
 - Що…
 - Все добре? Ви знепритомніли посеред ярмарку, – незнайомець тримав за руку перелякану Стефанію. Вона нарешті опанувала себе і побачила усміхнені блакитні очі. Перед нею стояв високий чорнявий чоловік з ледь помітною щетиною.
 - Мене звати Іван…
 - Я – Стефанія. Дякую, що допомогли…
 - Нарешті я тебе знайшла! – зеленкувате світло вогників відбивалося від Олесиного обличчя, надаючи йому блідого відтінку. Дівчина зацікавлено глянула на незнайомця, що попрямував у протилежний бік.
 - Ну що, ходімо? – звернулася до сестри.
 …«Черговий вологий засніжений ранок, здавалося, приховував якусь таємницю. Посеред пухових перин я не відчувала свого тіла, воно ніби набувало невагомості. А в голові продовжували звучати загадкові слова, промовлені жіночим голосом з моїх видінь. Що це все означає? Що я повинна віддати? І хто та загадкова незнайомка, що переслідує мене?»
 …Шумливий потік бурхливих карпатських рік притишував кроки біля безлюдних кам’янистих стежок. Сестер оточувала непроглядна гущавина смерекового лісу. Як раптом мелькнуло щось схоже на чорну кішку.
 Дівчата вийшли на пагорб і опинилися перед охайненькою хижкою мольфарки, до якої порадила звернутися Олесина бабуся, дізнавшись про Стефині видіння.
 «Ти привела відвідувачів, Василино? – старенька сивокоса жіночка лагідно звернулася до своєї чорнявої улюблениці, – прошу, заходьте!»
 - Не бійся, вона не причинить тобі шкоди, – через якусь мить сказала віщунка.
 - Хто? Звідки ви..? – Стефа не розуміла, що коїться.
 - Я знаю, донечко, чому ти прийшла до мене.
 Дівчата терпляче чекали, що ж далі скаже їм непередбачувана провидиця. Але та, погладжуючи кішку, довго мовчала, аж поки знову не заговорила: «Довіряти цій жінці я просити не буду, але дослухайся до її слів. Пам’ятай, у кожній загадці є відповідь, яка криється в питанні. А ти, Лесю, стережись. Не довіряй сліпо випадковим знайомим».
 Верхівки поодиноких ялиць огороджували гірські стежини, що вдало прокладали шлях додому. Наполохані дивними натяками ворожбитки, дівчата роздумували над її словами.
 Легкий, пухнастий сніжок розмірено вкутував землю та всіх її мешканців, вибілюючи думки, ояснюючи помисли.
 «А подивись-но, це, випадково, не той красень, з яким ти вчора на ярмарку познайомилася? Здається, його зацікавив наш музей», – вигукнула Олеся.
 Охайно вдягнений, статний, приязно усміхнений Іван теж помітив дівчат: «Яка приємна зустріч! Не хочете оглянути експозицію?»
 …Військове, побутове, сільськогосподарське начиння доповнювало автентичні кімнати. Репродукції відомих золотих майстрів пензля прикрашали амарантові фарбовані стіни. Знайомі світлини із національного будапештського музею привабили погляд Стефи, а особливо зображення колекційних монет XIII століття.
 Сестер зацікавили зображення з прадідусевою монетою, хоча була й невеличка відмінність. На музейному експонаті вигравіюваний король, а в дівчат – королева.
 В розмову втрутився Іван: «Дівчата, хочу вас заспокоїти. Подібної монети із зображенням королеви – не існує. Єдина, з королем династії Арпад, знаходиться в Будапешті, у найбільшому краєзнавчому музеї Угорщини».
 Розмова продовжувалась і поза музеєм. Приємний, освічений Іван зачарував Олесю. Стефанія ще ніколи не бачила її такою радісною і піднесеною.
 Сестри запросили хлопця на вечерю, але він чемно відмовився, пообіцявши розкрити якось ще більше відомих йому таємниць історії…
 Набридливий дощ лив безперестанку всю ніч, ніби вказуючи пронизливим грюкотом важких крапель, що він тут головний. Під його барабанний дріб Стефі не спалося.
 Увагу дівчини привернув сайт Ужгородської обласної бібліотеки. Вона переглянула кілька документів, присвячених великим королям Угорщини, і вразив її навіть не тісний зв'язок між правителем династії Арпад Стефаном ІІІ і Київським князем Мстиславом, а те, що ніяких даних про його першу кохану дружину Ярославну Галицьку не збереглося. Хоча, саме їхній син Белла унаслідував трон, згодом – онук Стефан IV. Далі королем став правнук Белла ІІ.
 «…Стефани і Белли… Невже інших імен не було? Дивно. У наш час це ім’я в Угорщині зовсім не популярне. Але мене батьки назвали саме Стефанією. Черговий збіг… Шкода, що вони пішли рано з життя. Сьогодні я багато б чого розпитала…».
 Син Белли ІІ Імріх унаслідував угорський престол, після нього був Ласло, а згодом – Андрій. Белла ІІІ… Андрій ІІ… Владислав… Андрій ІІІ – останній король Угорщини з династії Арпадів.
 «Що ж сталося з такою потужною династією? Мало інформації. Монета, зображення якої ми бачили в музеї, належала Стефану ІІІ. Іван мав рацію. До наших днів єдиний зразок зберігся в Будапештському музеї. А наша монета, з королевою? Знати б, якого вона року? Треба врешті поглянути на той родинний скарб.»
 …Дівчина скурпульозно придивлялася до посрібленої поверхні дідівського скарбу. На кожну вигравіювану деталь, символ…
 Раптово все похилилося ліворуч, Стефу ніби покрило чорне рядно…
 Коли вона відкрила очі, побачила два обличчя – Олесі й Івана.
 Думка, що проґавлено потрібний пазл, не давала спокою знесиленій Стефанії, та вона все одно загорілася азартним бажанням перечитати всі до одного листи прадідуся, аби склеїти невідоме й відтворити картину минулого. Дівчина згадала, що вчора тримала в руках монету і… коли падала…
 «Треба негайно сказати Олесі!»
 Сестри заглянули в кожну шпаринку, у кожний куточок. Монета зникла. Вирішили не втрачати дорогоцінного часу і знову звернутися по допомогу до мольфарки.
 - Здрастуй, доню, з чим на сей раз ти до мене завітала? – запитала стара ворожбитка. Стефа, цього разу була одна, Олеся зустрічалася з Іваном.
 - Монета… Вона зникла, але перед цим…
 - Не поспішай, що ти хочеш дізнатися чи, може, вислухати пораду?
 - Чи пов’язано зникнення монети й видіння? Чому вона приходить до мене? Чому саме я? У мене немає чого їй дати. – Стефанія, не замовкаючи, запитувала про все, що накипіло.
 - Тебе цікавить ця жінка. Прадідусева монета є відповіддю на деякі твої питання, але наскільки мені відомо, її хтось поцупив. Я попереджала, що небезпека вартує і вдень, і вночі. Ви запросили її в дім і відкрили найпотаємніше.
 - Але звідки ви знаєте про монету і що вона належала прадідусю?
 - Знайди срібляк і зачини браму в астральний темний ліс. – Мольфарка, ніби ігноруючи слова збентеженої дівчини, продовжувала говорити загадками.
 Ще більше сполохана Стефанія вибігла з будинку. Десь високо вгорі кружляли чорні круки, розтинаючи небо на сотні маленьких частин. Дівчина почула ніби поштовх зсередини, а знайомий голос промовив: «Не зупиняйся, доню, ти на правильному шляху, допоможи нам і я дам тобі спокій!» За хвилину Стефа відчула легке дзижчання в кишені, телефонувала Олеся. Вона повідомила, що Іван їй допоміг знайти матеріали зі справи прадідуся.
 …Виявляється, прабабуся їхнього діда Мстислава була донькою Августи Баварської. Та ж взяла шлюб із Фрідріхом Каленбергським, князем тодішньої Австро-Угорщини. Його наступниця Барбара Бранденбургська – одна з величних представниць династії Ягеллонів, була видана заміж у 8 років. Беззахисна, самотня дитина, помстившись світові за кривду, незабаром поставила на коліна всю Європу. Спадкоємців у подружжя не було. Династію Ягеллонів замінили такі потужні роди, як: Габсбурги, Люксембурги і… Арпад, що князювала з кінця дев’ятого століття по 1301 рік. У Європі їх називали «Дім Святих Королів». Олеся чітко відслідковувала зв'язок між прабабусею діда Слави і правнуком короля Угорщини Андрія IV. Виявилось, що дідусь не випадково натякав на королівську кров. Він напевно знав про своє походження. Доклавши чимало зусиль, сестри дізнались, що та старовинна монета – це весільний подарунок Стефана III своїй дружині, галицькій княжні, доньці Ярослава Осмомисла.
 Ось так за декілька хвилин вражені дівчата усвідомили, що належать до найвпливовішої мадярської династії Арпад: «Шкода, що монета зникла, вона б допомогла нам скласти всі за і проти, так і ні, чорне і біле».
 Наступного дня сестри, щоб відволіктися від проблем, з радістю згодилися виконати доручення бабусі й вирушили на базар до Ужгорода.
 Залите сонцем, розмірене старовинне містечко припало Стефі до душі.
 Затишні дворики, тихі кав’ярні, магазинчики з яскравими вітринами, від яких перехоплювало погляд, зачаровували й без того приголомшених тутешньою красою туристів.
 Оглянувши майже всі пам’ятки ужгородської архітектури, дівчата дійшли й до базару. Вони поринули у світ вишивки: яскраві сорочки, рушники, скатертини. Орнаментика вражала своїм різноманіттям: геометричні фігури та рослинні мотиви, багатство кольорів… Сестри просувалися у самісінький глиб торжка, з інтересом розглядаючи вироби із глини, дерева, лози. Далі було ще цікавіше.
 «Ринок чорних археологів?» – здивовано запитала Стефа, та відповіді Олесиної вже не чула. Обличчя сестри зблідло, а зосереджений погляд пронизував натовп.
 «Сестро!? Щось сталося?» Та дівчина на неї не реагувала, лиш міцно схопила Стефу за руку і потягнула в густий натовп покупців.
 За одним з останніх прилавків стояв їхній добрий знайомий і тримав в руках не аби що…
 Олеся готова була кинутися з кулаками на того, кому сама показала родинний скарб, але Стефа її зупинила: «Треба подумати».
 Вже через годину дівчата здалеку спостерігали за розкішною молодою блондинкою (Олесиною студентською подругою), що демонстративно прогулювалась перед прилавками. Дійшовши до потрібного об’єкту, вона задумливо промовила: «Що ж мені робити?! Ніде не можу знайти щось справді вартісне й цінне! Всі ці залізяки – лише дешева підробка! Мій дідусь – відомий колекціонер і він розуміється на справжніх артефактах. Але що подарувати йому на ювілей?»
 Приманка спрацювала. І за мить дівчині запропонували придбати старовинну річ, що належала угорській династії Арпад. Раптова поява поліції застала злодія на гарячому…
 Затишна сімейна вітальня збирала за родинним столом не одне покоління Яворських-Задорожних і передостанній день Стефиної відпустки не був винятком. Згодом дівчина вже пакувала валізу, згадуючи всі пригоди, що супроводжували її під час подорожі.
 Відлітати дуже не хотілося, але робота кликала. Через декілька годин Стефа вже самотилася в порожній квартирі, залишивши на потім розбирання речей.
 Вночі вона довго не могла зімкнути очей, автоматично перемикала телевізійні канали, заглибившись у свої незбагненні думки, але раптом увагу привернуло одне слово: «Арпад». Дівчина увімкнула звук гучніше. Кандидат історичних наук В. Яблонський розповідав про останні дослідження угорської та української академій наук і запрошував небайдужих приєднатися до проведення Міжнародної конференції, яку цього року присвячували відомій династії.
 Вранці, розбираючи валізу, Стефанія мимовільно натрапила на дивний предмет, прискіпливо замотаний в картату хустку. То був родинний скарб –
прадідусева монета! Здивована дівчина в той момент не повірила власним очам: «Олеся!»
 Монета… Конференція… Промовисті знаки. Дівчина вже знала, що робитиме далі.
 …Вона впевнено зайшла до великої, яскраво освітленої зали краєзнавчого музею. Вчені, науковці, історики займали свої місця. Першим слово взяв професор історії Будапештського університету Міклош Кун. Згодом виступив кандидат історичних наук, вже відомий Стефанії з телевізійної програми, Василь Яблонський. Мова йшла про обірвані зв’язки прямих нащадків королів Угорщини із сучасністю. Стефа уважно вслухалася в кожне слово і коли нарешті був виділений регламент для запитань, підійшла до мікрофону: «Я не погоджуюся із висновками, що прозвучали в цій залі. Адже маю прямі докази того, що в світі існують нащадки угорської корони. Нещодавно я дізналася про те, що маю сестру в Україні. Разом ми провели розслідування, завдяки якому маємо залізні аргументи й факти, які підтверджують наш родинний зв'язок із династією Арпад. Я знаю, що повірити в це складно, сама не зовсім оговталася від несподіванки, але в мене є доказ…» Дівчина простягнула срібну прадідівську монету із вигравіюваним силуетом дружини Стефана ІІІ. Директор музею та інші науковці з цікавістю розглядали давню річ. Монету помістили в мідну скриньку із позолоченим обідком і пообіцяли швидко зробити експертизу.
 Погляди всього залу були прикуті до дівчини. На конференції оголосили перерву. І в цей момент журналісти з усіх боків оточили Стефу. Вона не встигала давати відповіді на питання. Врешті, відкараскавшись від набридливих ЗМІ, дівчина-сенсація вибігла на вулицю. Треба про все розповісти Олесі. Вони не могли наговоритися. Стефанія докладно описала всі останні події, але сестра ще і ще хотіла знати деталі.
 А далі… Зал аплодував стоячи. Дівчину довго не відпускали. Знову розпитували, фотографували та знімали на камеру. Тепер Стефі не доводилося сумувати, як, власне, і в наступні дні. Навіть стомилася від надмірної уваги. Видіння її більше не турбували.
 Одного засонценого квітневого ранку дівчина вдягнула свою найнепримітнішу сукню, пов’язала на голову прозору хустинку, не забула й про затемнені окуляри. Вона вийшла з дому непомітно для всіх, через службовий хід. Довго блукала вуличками рідного міста, аж поки ноги самі не привели до музею. Стефа намагалася не привертати увагу працівників. Ходила напівпорожніми залами, аж поки не знайшла потрібний. Тут вона відразу попрямувала до невеликої старовинної вітрини, під склом якої, на бурштиновій оксамитовій подушечці, лежали дві срібні монети. Дівчина довго вдивлялася в обличчя прапрапра… прадідуся і… прабабусі. Раптом здалося, що королева повернула голову, поглянула на неї і… посміхнулася.
 «Так! Вона посміхнулася… А, може… все ж, здалося?»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2019 > Тема "Душі криниця"