Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно харківське видавництво «Фоліо» випустило в світ книгу Романа Зіненка «Іловайський щоденник» (переклад з російської Т.В.Рассадкіної).  Це – одна з перших книжок про війну на Сході України, написана учасником подій, колишнім морським піхотинцем, добровольцем батальйону «Дніпро-1». Автор був серед тих, хто опинився в пеклі Іловайська в серпні 2014-го і не лише вижив, а й допоміг вибратися з «котла» своїм товаришам, зокрема й тяжкопораненим.
Роман Зіненко згадує навчання в батальйоні «Дніпро-1»: «Нас тоді було сорок чоловік. Одна людина запізнилася  і була відразу відрахована. Потім – щоденні поїздки на полігон МВС та заняття під керівництвом досвідчених інструкторів. Пролили багато поту, вистріляли багато патронів, зате отримали чимало нових знань і навичок. Вчилися стріляти з різних позицій, у русі, на різних дистанціях, на ходу перезаряджати зброю, правильно переходити дороги й пересуватися по захопленій противником території. Інструктори з Грузії ділилися своїм бойовим досвідом. Щодня, з ранку до вечора, з нами займалися досвідчені інструктори і проводилася ідеологічна робота».
А ось методи ведення війни зрадниками Батьківщини: «Вся та група бійців була знищена. Бойовики завантажили трупи в автівки. Окрім цих трьох автомобілів, шістнадцять тіл бійців були завантажені в КамАЗ, що стояв метрів за двісті від них біля дороги. Бойовики через якихось місцевих жителів передали військовим, щоб ті приїхали та забрали своїх «двохсотих». Гарантували, що стріляти ніхто не буде. Для вивезення загиблих відправили БТР з групою бійців – у складі близько 15 осіб. Прибувши на місце, бійці стали оглядати КамАЗ та місцевість на предмет наявності мін та розтяжок. І тут по них раптово відкрили вогонь. Місцевість була дуже вдало вибрана для засідки. Вузька дорога, по обидва боки якої густа «зеленка», що надійно маскувала бойовиків, які причаїлися у засідці, прострілювалася з усіх боків. КамАЗ, схоже, теж був замінований та вибухнув. Група під прикриттям БТРа відступила. При цьому в групі також були втрати».
А от на такій техніці українські добровольці захищали Батьківщину: «На яких тільки купах металобрухту доводилося воювати нашим  танкістам, механікам БМП та водіям іншої техніки! Всі ці іржаві й застарілі корита давно відслужили визначений їм термін, постійно перегрівалися на марші, часто в них щось заклинювало й виходило з ладу у найнедоречніший момент».
Роман Зіненко пише про стосунки з місцевим населенням: «Більшість будинків були порожніми. З початком активних бойових дій, люди, які були на боці сепаратистів, а таких в Іловайську було чимало, спішно покинули місто. В багатьох покинутих будинках  знаходили друковану продукцію та атрибутику ДНР. Такі будинки вважалися ворожими, і  будь-яке майно, що в них знаходилося, вважалося трофеєм, чи то автомобіль, чи газовий балон, чи каністри з паливом або набір інструментів. Дуже часто в покинутих будинках лишалися на прив’язі домашні тварини, які вже кілька днів нічого не їли. Таких собак відв’язували та відпускали на волю. По шляху руху також затримувалися цивільні особи й проводилася перевірка їх документів та огляд особистих речей. Під час зачисток у місцевого населення вилучалися мобільні телефони для перевірки на предмет підозрілих смс-повідомлень та фотографій. Згодом більшість телефонів були повернуті власникам. Місцеве населення було налаштоване насторожено. Зазвичай, агресію та протести виявляли ті жителі, родичі яких воювали на боці терористів й змушені були покинути свої домівки через розпочату зачистку міста від незаконних збройних формувань силами добробатів та оточення міста частинами ЗСУ. Повернення міста під контроль українських силовиків означало, що ті, хто брав участь у збройному опорі, виявлялися злочинцями й не могли безкарно повернутися до своїх родин. Оскільки жителі пов’язували початок бойових дій в місті з появою українських силовиків, то вони були абсолютно впевнені в тому, що обстріли здійснювала виключно українська артилерія. Здавалося б, наше сусідство мало їх заспокоїти, оскільки обстріли з українського боку повинні були припинитися, та деякі місцеві жителі все ж залишалися невдоволеними, і роботу артилерії по наших позиціях помилково вважали справою рук українських військових».
Але було й інше ставлення: «Один старий сам покликав наших бійців і показав ящик, який напередодні ввечері до нього на подвір’я занесли кілька бородатих чоловіків й сказали, що скоро повернуться та заберуть його. У ящику виявилися заряди до РПГ-7 нової модифікації, яких не було на озброєнні українських військових».
Зіненко далі розповідає: «З водою було настільки скрутно, що не можна навіть приготувати тарілку супу, не кажучи вже про те, щоб помитися чи випрати речі. У нас з собою були деякі запаси води та продовольства у вигляді сухпайків, і ми ділилися цими запасами з місцевим населенням, яке знайшло прихисток у підвалі дитячого садка. Особисто мені було щиро шкода цих людей. Особливо дітей. Бійці часто пригощали діточок солодощами, які траплялися у сухпайках. Люди дякували, та якось нещиро. Відчувалося, що  роблять це зі страху. Вони були розгублені й боялися відкрито висловлювати будь-яку громадянську позицію:сепаратистські настрої викликали підозри й були приводом для затримання українськими силовиками, а підтримка дій українських військових загрожувала тим, що можна було постраждати від бойовиків у разі їх повернення».
Точилися бої: «Після кожної невдалої спроби штурму бойовики відступали і починався мінометний обстріл позиції. Періоди штурмів та обстрілів так часто повторювалися, що ми вже наперед могли передбачити подальші їхні дії. Так… «сепари» припинили стріляти? Отже, зараз підуть міномети та АГС. Ми заздалегідь переміщалися в будинок або льох у дворі, ховаючись від чергового мінометного обстрілу. Після обстрілу знову виходили на позиції й відбивали нову атаку».
Ось бій з російськими окупантами: «По радіозв’язку прозвучали численні відгуки про те, що прямо на приховані позиції ЗСУ рухається невідома колона бронетехніки без прапорів, з ворожими розпізнавальними знаками (білими колами з боків). Всі відразу ж взяли зброю, зайняли свої бойові розрахунки та приготувалися відбивати атаку, бо не сумнівалися, що це противник. Колона нахабно їхала на нас так, ніби навіть не підозрювала про позиції української армії на цій ділянці. Після того як з «Рапіри» бійці ЗСУ знищили перший МТЛБ, зав’язався  бій. Колону противника розстрілювали з усієї зброї, що була в наявності: ручних гранатометів, стрілецької зброї, протитанкових гармат і т.д. За час ведення бою були знищені три бойові машини МТЛБ. Від детонації боєкомплекту у них зривало башти, а ті, хто сидів всередині та на броні, миттєво вирушили на той світ. Їхній танк, який на той час був ще на ходу, намагався зробити маневр, але невдовзі він був також виведений з ладу. Бій закінчився лише під вечір. Спалена техніка російської армії ще довго горіла. У тому, що це саме росіяни, вже ніхто не сумнівався. Не можуть колишні шахтарі, охоронці, автомийники та зеки, навіть якщо вони раніше служили в армії, проявляти таку взаємодію й маневри під час обстрілу. Для цього потрібні місяці, може й роки, проведені в навчаннях. Не кажучи вже про те, звідки в них взялася модернізована російська техніка».
На місці розгромленої колони було зібрано багато речових доказів російської агресії: «Поруч зі знищеною технікою лежали відірвані кінцівки та фрагменти тіл у дранті російської форми та спорядження нового зразка. У вбитих були сучасні армійські російські засоби зв’язку та зброя: автомати АКМ-74М виробництва після 1995 року, ручні кулемети ПКП «Печенєг» виробництва 2000-х рр., а також снайперські гвинтівки СВД-С та безшумні гвинтівки ВСС «гвинторіз». Такої сучасної російської зброї в українській армії ніколи не було й бути не могло, оскільки все наше озброєння на той час було старого радянського виробництва до 1991 року. Дуже багато одиниць тієї зброї були оснащені коліматорними прицілами ПКА, ПК-01. На гвинтівках та автоматах стояли сучасні варіанти прицілів ПСО».
Але російських військових було надто багато. Було домовлено, що українські військові вийдуть так званим зеленим коридором. Але хіба можна вірити росіянам?  Українських військовиків розстрілювали, добивали поранених. Роман Зіненко пише: «Розповідали про те, як вулицями Новоазовська  волокли прив’язаними до автомобілів полонених Фізрука та Машину. Про Спілберга доходили свідчення бійців, які повернулися з полону, про те, як російська БМП давила й розстрілювала наших бійців, які намагалися сховатися в заростях соняшнику. Набагато пізніше бійці, які повернулися з полону, розповідали, як російський офіцер не дозволив бійцям, які здалися в полон, допомогти Колі піднятися на броню БМП для евакуації до медиків. Колю переїхала навпіл гусенична машина, але він був ще живий. Командир російської БМП добив Миколу пострілом у голову. Російські десантники вихвалялися перед полоненими бійцями одного з добровольчих батальйонів тим, що їм вдалося ліквідувати снайпера «Дніпра-1». Бунчиков Віталій, що сховався в кущах, бачив омських десантників, які хизувалися тим, що точно бачили своє потрапляння з 30-мм автоматичної гармати БМП в голову одного з бійців, які проривалися на броні МТЛБ через Новокатеринівку».
А ось думки воїна Романа Зіненка після прориву з оточення: «Деякі «експерти» радили залишити передову та йти на Київ проти «хунти». Рівень диванної ватності й сепаратизму на міських форумах, у соціальних мережах та на міських ринках зашкалював. Дивлячись на людей, які не розуміють та не бажають сприйняти факт агресії проти України, а також тих, хто підтримує «русский мир», я був цілком переконаний, що переді мною ворог. І цей ворог небезпечніший та підступніший за того, який без розпізнавальних знаків перетнув наш кордон. З тим ворогом все зрозуміло. Йому дали наказ і він його виконує в інтересах політики своєї держави. Ватний та латентний сепаратизм підліший тим, що, в безпосередній зоні бойових дій «мирний» прибічник «русского мира»  здає противнику позиції та кількість українських військових. На ньому кров наших бійців та патріотів України. Саме ці люди повідомляли бойовикам та агресорам про своїх сусідів, що надавали допомогу бійцям, які виходили з оточення, й переховували їх від розправи. У мирному та безтурботному місті , що не зазнало бомбардувань та згарищ, ці люди – просто базіки й здаються сумирними обивателями з «іншою точкою зору», але варто війні переміститися в це місто, і вони ж стануть зрадниками, донощиками та пособниками тих, на чиїх руках кров наших побратимів, і хто хоче знищити нашу країну».
Роман Зіненко розмірковує: «Багатьох гризе питання: хто винен і хто відповість за цю жахливу катастрофу, яку називають Іловайською трагедією? Щось мені підказує, що справжніх винуватців не назвуть та не притягнуть до відповідальності. Надії на справедливу кару винним у мене немає, але є моя віра. І моя тверда віра малює в моїй свідомості картину майбутнього. Настане день та година, коли ми всі станемо перед Страшним судом Творця, якого не уникнути нікому. І відкриється все таємне й приховане відвіку. І кожен бачитиме справи, думки й приховані в душі кожного з нас помисли. І багатьом буде нестерпно боляче й страшно. Мені теж. У своєму житті я робив багато вчинків, якими не пишаюсь і за які мені соромно, але коли Господь судитиме за Іловайськ, я буду дивитися у вічі всім вам,і мені нічого буде соромитися. Страшно буде тим, хто зараз думає, що не понесе відповідальності за все горе, яке спіткало сотні наших бійців та членів їхніх родин. Бо ті,кого не торкнулося правосуддя земне, відповідатимуть перед правосуддям Небесним. І кожному воздасться по справах його».

Анатолій Зборовський
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2019 > Тема ""Білі плями" історії"