Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Харкові вийшло друком сьоме, доповнене видання збірки історичних нарисів «Минуле українського козацтва на Луганщині» Ігоря Саєнка. Автор висвітлює сторінки історії України, які замовчувалися або спотворювалися російськими імперіями, як царською, так і комуністичною. Прикро, але й досі для багатьох мешканців Луганщини московські імперські міфи є «историко-культурным наследием». Цих людей навчали «истории», яка ґрунтується на брехні, привчали «чтить» різноманітних царських і комуністичних виродків-людожерів, відзначати чужі свята та шанувати чужих героїв, нехтуючи своїми.
У передмові до книги Ігор Саєнко зазначає: «Першими поселенцями на теренах Луганщини були запорозькі козаки. Ця земля, яку Українське козацтво відвоювало колись у татар, з давніх-давен була українською. Щороку навесні чимало запорозьких козаків вирушало з Січі на ці терени, долучаючись до тих запорожців, які мешкали тут повсякчас у зимівниках і прикордонних залогах. Історію заселення та освоєння луганських земель неможливо відділити від історії українського козацтва. За це свідчить передусім топоніміка краю – Гетьманський шлях, Гетьманський яр, Черкаський брід, села Байдівка, Великий Луг, Бунчуківка, Пластунівка, Гармашівка, Макарів Яр тощо. Розташовані на битому татарському шляху – Кальміуській сакмі, землі теперішньої Луганської області понад два сторіччя були полем бою запорозьких, а далі-подалі й слобідських козаків з татарськими ордами. Московським сторожовим загонам, які приходили сюди з півночі, були до снаги лише розвідувальні дії. Тому основною збройною силою на Придінців’ї тривалий час лишалося Українське козацтво, до послуг якого дедалі частіше мусив звертатися і царський уряд».
Автор розглядає звичаї і військову діяльність запорозького козацтва та його стосунки з донськими козаками. І. Саєнко аналізує устрій і службу царату слобідського козацтва.
Ігор Саєнко викриває фальсифікаторів історії, зокрема луганських чиновників: «Степана Бандеру, який від вересня до кінця 1941 перебував за гратами центральної Берлінської в’язниці, а з початку 1942 по серпень 1944 був в’язнем німецького концентраційного табору Заксенгаузен, «луганские антифашисты» вважають «предателем Родины». Натомість генерала П.Н. Краснова, який на чолі російських козаків від 1941 по 1945 рік віддано служив «Великой Германии», вони називають «борцом за родное Отечество».
Ще такий анекдотичний факт: «24 жовтня 2014 року Державна Дума Російської Федерації ухвалила закон, що передбачає покарання за виготовлення, продаж і використання символіки організацій, які співпрацювали з «фашистами» під час Другої Світової війни. Тоді російські колаборанти, нагороджені «георгиевскими» хрестами і зброєю, служили німцям під стягами «Войска Донского» та біло-синьо-червоним прапором РОА. Наприкінці ХХ сторіччя цей прапор став для Російської Федерації державним. Ці «символы фашизма» мали на увазі російські законодавці?»
І. Саєнко пише: «РОА мала велику підтримку серед мешканців Криму. Сімферопольський часопис «Голос Крыма» наполегливо заохочував його населення до створення частин РОА. В «Голосе Крыма» з’являлися повідомлення про відкриття вербувальних пунктів РОА в різних містах Криму. Дуже цим переймався бургомістр Ялти В.І. Мальцев, колишній полковник Червоної Армії. Він серед перших пішов до РОА добровольцем. За сприяння Мальцева в Євпаторії відкрився перший вербувальний пункт РОА на Кримському півострові. Приклад Мальцева, який згодом став генерал-майором РОА, наслідував бургомістр міста Феодосії І.С. Харченко, записавшись добровольцем до цієї армії. Незабаром до лав РОА долучилося багато інших представників місцевої цивільної адміністрації Завдяки цій наполегливій праці навесні 1944 року на Кримському півострові перебували численні частини РОА».
Саєнко звертає увагу, що навіть у незалежній Україні виховували зрадників Батьківщини: «Виховання у школах Луганської області від 1991 по 2014 рік здебільшого було просякнуте «совковым духом», яким тхнуло з її керівних чиновничих кабінетів. Спростування імперських міфів Московії місцеві можновладці називали «переписыванием истории». Вони сумлінно виконували в Україні настанови Москви – «Разделяй и властвуй». Аби посіяти розбрат і ворожнечу серед її громадян московські холуї не гребували нічим. В місцевих часописах і на телебаченні Луганської області всі ці роки сумлінно плекали «советскую» спадщину, таврували «украинских фашистов» і очаровували місцевих мешканців «русским миром». Таким чином виховували молодих «совков» та підживлювали їхніх попередників. Луганські «кукловоды» прищеплювали їм відразу до українців, поблажливе ставлення до хохлів-малоросів і усвідомлення власного «величия» через те, що вони, мовляв, «кормят» мало не всю Україну. Певна частина луганської молоді, попри титанічні зусилля луганських хрунів-можновладців, не стали «совком». Її врятувало українське патріотичне виховання в родинах та громадських організаціях. Проте таких родин на Луганщині небагато, а місцеві українські громадські організації не надто потужні. Вони не мали жодної допомоги від держави за часів усіх Президентів і Голів Урядів України. А з боку місцевої влади ці організації повсякчас відчували відверту відразу».
Наслідком діяльності таких чиновників стала війна. Виховані продажним чиновництвом люди перетворилися на зрадників Батьківщини: «Коли у 2014 році розпочалася російська окупація України, багато цих вилупків, навіжено вигукуючи: «Россия! Путин!», зробилися колаборантами і допомагали «москалеві господарювати та з матері полатану сорочку знімати». Чимало очарованих «русским миром» хрунів, яких москалі убрали в шори, вже дуже розчаровані, бо не отримали за вчинок Іуди «большие российские пенсии и зарплаты». Дехто з українців помилково сприймає їхнє розчарування за каяття не розуміючи, що це почуття повії, чиї сподівання не виправдав заможний клієнт. За свою тривалу злодійську, україножерську та антидержавну діяльність чимало луганських можновладців і «слуг народа» мусять сидіти за гратами протягом багатьох років з конфіскацією награбованого ними майна. Коли на деяких з них наділи кайданки, вони негайно здійняли галас, що їх переслідують за «инакомыслие». Якщо українська влада не покарає цих покидьків за всі їхні злочини – це зроблять, як і колись у давнину, гайдамаки».
І. Саєнко впевнений: «Москалі теревенять, що у них з українцями «общая история» бо вони протягом тривалого часу жили в одній державі. Але ж разом з поляками українці були ще довше, а спільно з литовцями – набагато довше. Народ, який забуде своє минуле, не матиме майбутнього. Саме це москалі прагнули зробити з українським народом. Та зась їм! Українці-русини знатимуть справжню свою історію, не спотворену чужинцями. Будьмо гідні своїх славетних предків, будьмо Українським народом, а не зросійщеним «язычным населением».
Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 24.05.2019 > Тема ""Білі плями" історії"