Версiя для друку Обговорити в форумi

"Вам було надано вибір мiж війною і безчестям. Ви вибираєте безчестя і отримаєте війну".
Уінстон Чьочил

Вчорашнім вечірнім голосуванням (118 голосів "за", 62 "проти", 10 "утрималися") з московійської делегації в ПАРЕ було знято санкції, внаслідок яких її було позбавлено право голосу ще від квітня 2014 року, після анексії Криму. Тоді, на знак протесту, московійська делегація відмовилася бути присутньою в сесійному залі ПАРЕ.
Власне, нічого неочікуваного у прийнятті такої резолюції немає. Готувалася вона упродовж досить тривалого часу, найперше, за закритими дверима Комітету Міністрів. Якщо ж пригадати ще листопадові 2016 року зусилля тодішнього голови ПАРЕ пана Аграмунта, натхненні, як кажуть, щедрою рукою неофіційного держдумського «лаврова», якщо замислитися над тим, що та щедра рука, черпаючи з далеко небідного «Російського фонду миру» , очолюваного ним же, могла оплачувати не лише той халявний політ пана Педро до Сирії, що виліз йому боком, не лише екскурсії маргінальних европейських політиканів до анексованого Криму, а й лобіювати інтереси Московії у ПАРЄ, то маємо розуміти, що результати голосування були досить передбачуваними. Тим не менш, повернення московійської делегації в сесійну залу Европарламенту набуло сенсаційного характеру. Чи не вперше державі-члену РЕ, позбавленій права голосу за порушення засадничих принципів організації, повертали те право, попри те, що вона не лише не усунула порушення, що спричинило покарання, але й не виявила жодного наміру визнати свою вину.
Мова звісно ж про анексію Криму, про розпалювання та ведення проксі-війни (proxy warfare – війна чужими руками) на сході України. Як вже було згадано, будучи позбавлена в квітні 2014-го права на голосування, не добившись його відновлення на початку 2015 року, Москва призупинила участь своєї делегації в сесіях ПАРЕ, а з 2017 року припинила платити внески.
О, ті несплачені внески! Не встигли й оком кліпнути, а вже тут і там з’явилися конспірологічні теорії про те, що саме бажання европейців отримати заборговані за ці роки грубенькі кошти і є ключем до тріумфального повернення Московії до ПАРЕ. Бо ж, мовляв, хто платить, той і замовляє музику, а часто й танцює проплачених. Жодним чином не піддаючи сумніву бажання ПАРЕ отримати заборговане (цю вимогу вже й виставлено в ряду кількох інших, серед яких, зокрема, й звільнення захоплених в районі Керченської протоки наших моряків), з нашого боку було б надто наївним сприймати таке пояснення всерйоз, знаючи, що ця організація цілком нормально функціонувала без жодних московських вливань упродовж майже півстоліття – від 1949 до 1996 року.
Отже, має існувати якесь інше пояснення тому, що попри гвалтовну невідповідність своєї відверто агресивної політики статуту Ради Европи, Московія знову в ПАРЕ. Може вона таки поступилась чим? Може Крим вже не під її владою? Може вже не шугають над його пляжами з ревом і свистом бойові літаки з причепленими під пилонами ракетами? Може звільнено з в’язниць українських громадян – військовополонених, цивільних осіб, захоплених як в Криму, так і на сході України? Може Кремль вже вивів своїх найманців з Донбасу, не ллє там щоденно кров?
- Ні, - кажете?
Таки ні. Бо ж – он, самовпевнено посміхаючись, вже згадуваний вище майстер кулуарної дипломатії переможно заявляє під телекамери про те, що Крим був, є і залишиться під Москвою, що попри своє необрання на голову делегації, має під санкціями більшу популярність, аніж до їх накладення. Слова і поведінка переможця. Власне, так воно й є.
Щось темне накриває світ, панове, якщо мудрі слова, вкарбовані 70 років тому до статуту цієї шановної організації, де йдеться про чистоту ідеалів, про нетлінні цінності, про принципи пріоритету права та справедливості, про захист, збереження і подальше здійснення прав людини, її основних свобод, про життєву важливість зміцнення миру на засадах справедливості та міжнародного співробітництва задля збереження людського суспільства та цивілізації раптом блякнуть, розпливаються перед очима не одного, не двох - ста вісімнадцяти евродепутатів. Тож чи варто дивуватися, що в тій імлі респектабельна Европа починає комусь нагадувати доступну жиголетту, що проміняла принципи на більш приземленні цінності, яку може відтак танцювати кожен, хто добре заплатить…
Попри те, що для України згадане рішення ПАРЕ не означає якоїсь нагальної катастрофи чи непоправних втрат, тенденція є дуже неприємною. Більш того – загрозливою. Ще б пак! Адже мова йде про девальвацію поглядів на фундаментальні принципи та загальнолюдські цінності. Виходить на те, що принципами можна поступатися, гідністю гендлювати, а довіру зраджувати. Для честі й порядності за таких підходів вже не лишається й місця. Шкода, але за такого світосприйняття політика агресії та насилля вже не сприймається як беззаперечний nefas. Розчленована Грузія, загарбаний в України Крим, сором’язливо «забутий» Будапештський меморандум… Схоже, уроки вісімдесятилітньої давнини геть забуті, бо привиди п.п. Даладье та Чемберлена все частіше з’являються в образі сьогоденних політиків. Прикрившись санітарним кордоном недосконалих постсовєтських демократій, старенька Европа, схоже, тішить себе надіями на те, що вона цілком контролює порухи Кремля. А отже, з ним цілком можна ладнати для власної користі. Велика помилка!
Чи скотиться все те до нового Мюнхена? Хтозна... Тішить, принаймні, те, що наші найближчі сусіди – Польща, Литва, Латвія, Естонія сприймають загрози від Москви цілком серйозно. Так само як Швеція. Тішить, що в Великій Британії не вивітрився ще дух старого сера Уінстона.
Насамкінець, ще раз: справа не в присутності чи відсутності московійської делегації в сесійному залі ПАРЕ. Справа в іншому: двом третинам Европи дуже хочеться танцювати в обіймах багатенького Гремліна. І байдуже, що від кавалера смердить попранням міжнародного права, зневаженими правами людини, а від його рук на талії лишаються плями крові невинних жертв десятків грузинських, сирійських та українських міст і сіл, нізащо загублених пасажирів рейсу MH-17. Найсумніше ж те, що 118 голосів «за» на табло сесійної зали ПАРЕ в Кремлі непомильно читаються як: «Вперед!»
Чи встигне старенька отямитись, чи пригадає слова, сказані одним порядним британським політиком своєму попереднику на посаді прем’єр-міністра – людині, чиї помилки йому доведеться невдовзі так тяжко виправляти? Винесені в епіграф в цьому дописі - нам всім варто б їх згадувати час від часу.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2019 > Тема "Резонанс"