"Кримська Свiтлиця" > #32 за 09.08.2019 > Тема "Душі криниця"
#32 за 09.08.2019
КОЛИМСЬК╤ Д╤ВЧАТКА
Дмитро ШУПТА
Дмитро ШУПТА
КОЛИМСЬК╤ Д╤ВЧАТКА Поема-рекв╕╓м
Передмова Поема-рекв╕╓м Дмитра Шупти «Колимськ╕ д╕вчатка» уже ма╓ к╕лька видань. Перше з них датоване 2011 роком. Тод╕ я в╕дгукнувся на не╖ невеликою реценз╕╓ю. Цього року поема в зв’язку з с╕мдесятил╕ттям под╕й, про як╕ в н╕й ╕деться, отримала нове видання, завдячуючи доброд╕йству лужанського козацтва Буковинського коша УК, а передовс╕м – кур╕нному отаману Григор╕ю Куришу. Якщо говорити про нин╕шн╓ видання (Ки╖в, УкрС╤Ч, 2019), то воно виг╕дно в╕др╕зня╓ться в╕д першого, надто скромного, але суть, звичайно, передовс╕м у самому твор╕. Висловивши сво╓ враження, я не думав писати вдруге, та перечитавши поему ╕ споглядаючи нин╕шню культурну ситуац╕ю, в╕дчув потребу висловити деяк╕ м╕ркування. Адже за цей час багато чого зм╕нилося в житт╕ сусп╕льному, пол╕тичному, виразн╕ше окреслю╓ться нова позиц╕я ╕ чин художнього слова. Вони полягають у тому, що сусп╕льна св╕дом╕сть слово чу╓ ╕ не чу╓, воно важить ╕ не важить, воно хвилю╓, але уже ясно, що достатньо обмежене коло тих, хто здатен його сприймати й розум╕ти. Не мо╓ в╕дкриття, що л╕тература позбулася рол╕ «володарки дум», ╕ читацькими масами сьогодн╕ волод╕ють не ст╕льки твори, ск╕льки письменники, як╕ вдало вписуються в культурний сучасний алгоритм. Ц╕ м╕ркування я висловив для того, щоб, швидше самому соб╕, з?ясувати певну глухоту критики до «Колимських д╕вчаток» Дмитра Шупти (може й помиляюсь, серйозно╖ розв╕дки не читав). Як не дивно, адже так воно й мало бути з твором незаперечно╖ художньо╖ якост╕, причому сучасним, новаторським, але не трендовим. Спробую з’ясувати останн╓. Тв╕р виразно ╕деолог╕чний. В╕н присвячений одному з еп╕зод╕в нац╕онально╖ трагед╕╖, що стався л╕том 1949 року, коли в Колимських болотах за кремл╕вським наказом було потоплено живцем три тисяч╕ д╕вчаток-укра╖нок, як╕ перебували в заполярних концтаборах з батьками. Мета акц╕╖ чисто геноцидна: «Чтоб н╓кому било рожать банд╓ровцев». Отже, ╕деолог╕я твору однозначно виразна – це ╕деолог╕я безкомпром╕сного патр╕отизму, нац╕╓ствердження – в╕дтак державотворча. Чи говорять у нас сьогодн╕ в под╕бному тон╕? Незаперечно. От т╕льки сусп╕льний резонанс мав би бути вагом╕шим. Державн╕ ╕нституц╕╖, як╕ б мали формувати державну ╕деолог╕ю, цього завдання не виконують, б╕льше думаючи про те, «як би когось не об╕дити», озираються на думку ледь не св╕тово╖ сп╕льноти, заплющуючи оч╕ на те, як ╕нш╕ нац╕╖ пильнують св╕й ╕нтерес. Толерантн╕сть, що виходить за розумн╕ меж╕, вихову╓, по сут╕, ╕ндиферентне до добра ╕ зла (в даному випадку нац╕онального) сусп╕льства. В так╕й ситуац╕╖ тв╕р посл╕довно╖ ╕деолог╕чно╖ тенденц╕╖ вит╕сня╓ться на загум╕нки перифер╕╖. Його вол╕ють сприймати як ╕люстрац╕ю ╕стор╕╖, ╕гноруючи енерг╕ю художню. Такий стан речей ╓ загрозливим ╕ ось чому. Рос╕йсько-укра╖нська в╕йна на Донбас╕ (а ще ж ╓ й Крим) трива╓ вже довше, н╕ж та частина Друго╖ св╕тово╖ в╕йни, яку ми знали, як «Велика В╕тчизняна», ╕ при цьому укра╖нське сусп╕льство у сво╓му ставленн╕ до сьогодн╕шн╕х под╕й не ╓ достатньо консол╕дованим. В╕дпов╕дальн╕сть за це лежить не т╕льки на «сов╓тському» спадку, але ╕ на культурн╕й пол╕тиц╕ нин╕шнього дня, коли очевидна потреба адекватно╖ ╕деолог╕╖ замулю╓ться в найр╕зноман╕тн╕ший спос╕б. Може видатися, що ц╕ м╕ркування далек╕ в╕д конкретного твору, але не погоджуся, бо саме «Колимськ╕ д╕вчатка» п╕дштовхнули мене до них. Не ╓ поема-рекв╕╓м «Колимськ╕ д╕вчатка» трендовим твором ╕ще в одн╕й площин╕ – площин╕ мови. Не т╕льки поема, що безпосередньо спричинила мо╖ м╕ркування, але творч╕сть Дмитра Шупти загалом змушу╓ чесного читача з╕знатися, що горизонти укра╖нсько╖ мови ╕стотно ширш╕ за ╖╖ повсякденний вжиток. Звичайно, художня мова л╕тератури ╕ мова побуту р╕зняться м╕ж собою, зрозум╕ло й те, що мова – це живий орган╕зм, який не можна загнуздати раз ╕ назавжди приписами та обмеженнями, але та прим╕тив╕зац╕я, яку спостер╕га╓мо сьогодн╕ у наших стосунках з мовою, вража╓. Здавалося б, небокра╖ мови розширю╓м – нецензурна лексика, суржик, засилля ╕ншомовних сл╕в, як╕сь карколомн╕ г╕бриди – все це засв╕дчу╓ ╕ працю╓ на р╕знобарвн╕сть, р╕зноман╕тн╕сть… Насправд╕ ж – на торжество прим╕тиву прим╕тива! Все зводиться до к╕лькох лайок, вивчених у початков╕й школ╕, не хочеться в╕рити, що в дитсадочку, ╕ зведення ╕нтелекту до комп’ютерно╖ програми. На цьому тл╕ твори Дмитра Шупти можуть видатися, нав╕ть подекуди важко вчитаного, екзотикою. ╤ справа тут не т╕льки в арха╖змах чи новотворах, не т╕льки у д╕алектизмах, пов’язаних з колимськими реал╕ями (якщо говорити конкретно про поему), а, в першу чергу, з тим, що в╕дчува╓ш живе, напружене енерг╕╓ю сп╕лкування автора з мовою. В╕н ╖╖ не «використову╓», але, розвиваючи, занурю╓ться в не╖, як ловець перлин, зачудову╓ться словом ╕ схиля╓ться перед ним, одночасно граючись з ним. Поез╕я не чужа словесн╕й екв╕л╕бристиц╕, але сенс останньо╖ ма╓ полягати у досягненн╕ гармон╕╖, яка вже виходить за меж╕ вербального. ╤ тут Дмитро Шупта не ориг╕нальний ориг╕нал, бо в╕н точно, я б сказав, канон╕чно, риму╓. Сьогодн╕ це – не модно. Риму заступа╓ ритм. Але ж х╕ба рима не ритм? В чому особлив╕сть сучасного ритму? Як на мене, ритм неримованого слова працю╓ на автора-людину, в╕н увиразню╓ ф╕зичного нос╕я слова. Ритм, п╕дкорений рим╕, працю╓ на слово. Така тактика «зат╕ня╓ ф╕зику», актуал╕зуючи маг╕ю слова. «Кровь – любовь», «Слезы – грезы» не можуть не викликати посм╕шки, але одночасно ця посм╕шка не здатна знищити закладену в них позасв╕тову маг╕ю. ╤ саме ╖й служить Дмитро Шупта, в поез╕╖ якого важко знайти неточну риму. Сьогодн╕шн╓ показне скорочення дистанц╕╖ м╕ж людиною ╕ автором – одне ╕з марнославств нашого часу (хоча, коли його не було!), чуже поез╕╖ нашого автора, який вол╕╓ до класично╖ презентац╕╖ творчого «Я». Не ритм╕зована експанс╕я «его», не пот╕к рефлекс╕й, не претенз╕йне бурмот╕ння, але ч╕тко сформульована доб╕рно висловлена думка познача╓ авторський стиль поета Дмитра Шупти. Саме така поез╕я ╕ вимага╓ в╕дпов╕дного читача, а нас все б╕льше й б╕льше привчають до поз╕рно╖ простоти – не т╕╓╖, що ╓ результатом каторжно╖ прац╕ митця (як ╕ в даному випадку), але як артистично╖ пози на гран╕ нехлюйства, до т╕╓╖ простоти, що г╕рше крад╕╖вщини, бо не т╕льки замулю╓ глибину, а й не передбача╓ ╖╖. Я вже неодноразово згадував про мову. Як до не╖ не ставитись, в╕д не╖ н╕куди не д╕нешся. То ж сьогодн╕, якщо читача не вразиш, мода тоб╕ не пробачить, загалу на тво╓му боц╕ не буде. Епатажн╕сть слухова, зорова ╕ ще бозна яка, ╕стотно форму╓ сусп╕льну оц╕нку мистецького явища. Але мода н╕чого не здатна вд╕яти з тим, що сильне враження вигоря╓, коли затихають децибели чи зника╓ з поля зору вибаглива конструкц╕я. Звичайно, тод╕ на допомогу приходить експертне мудрування, але це не надовго, бо т╕льки ╕стинне мистецьке переживання, неп╕дробне л╕ричне почуття не знають ф╕зично╖ тяглост╕ часу. Б╕да ж ╕ще ╕ в тому, що справжн╓ мистецтво травматичне (недарма древн╕ говорили про катарсис) – травматичне не в сенс╕ «к╕мнати жах╕в»: зайшов – перелякався – вийшов, а в сенс╕ роботи душ╕, яка через ╕стинне переживання ╕стинного вивершу╓ться над собою. Недарма Леся Укра╖нка говорила про страх звичайно╖ людини: «Сво╖м життям до себе дор╕внятись». ╤ тут я, власне, повертаюсь до того, з чого почав: «Колимськ╕ д╕вчатка» Дмитра Шупти – це тв╕р, який вража╓, який не може не викликати глибинне переживання, який передбача╓ катарсис. ╤ стосу╓ться це не т╕льки теми, але, в першу чергу, ╖╖ художнього вир╕шення. Загал уже адаптувався до думки про «бром ╕ ╕стор╕ю», з рад╕стю погоджуючись ╕з загалом, та справедливою тезою про безперспективн╕сть ╕сторичного мазох╕зму, не розум╕ючи того, що приречений на нього, якщо не в╕дбудеться катарсис. Байдужо спожита ╕нформац╕я не доходить до серця ╕ зайва розуму, пережите ╕ донесене ╕ передане людям художн╕м образом, перетворю╓ ╖╖ на чинник духовного життя. ╤ саме в цьому алгоритм╕ прочиту╓ться поема-рекв╕╓м «Колимськ╕ д╕вчатка» Дмитра Шупти. Хтось може бути здивований, що у цьому в╕дгуку на тв╕р я не пишу про його суто художн╕ особливост╕, не процитував жодного рядка, але сьогодн╕ для мене важлив╕ше те, що добре знаний мен╕ автор уже в╕домим мен╕ твором спровокував роздуми дещо ширшого, н╕ж суто оц╕ночного л╕тературно-критичного кола. А це ╕ визнача╓ мистецьку варт╕сть твору, зумовлену, кр╕м усього ╕ншого, спонукою не т╕льки споживати культуру, а й схилятися перед нею. Олекс╕й МАКОВ
Дмитро ШУПТА
КОЛИМСЬК╤ Д╤ВЧАТКА Поема-рекв╕╓м
1949 року поблизу одного з колимських концтабор╕в за наказом Москви живцем потоплено в болот╕ близько трьох тисяч укра╖нських д╕вчаток в╕ком 12-14 рок╕в – “чтоб н╓кому било рожать банд╓ровцев”.
*** В дротах в╕тр╕в полярн╕ оратор╕╖ Звучать не для калини чи верби. Скуп╕ для ока Колими просторо╖ Несм╕тн╕ зача╖лися скарби.
Лишайники з мохами чемно щупляться, Де ╕ван-чай клеча╓ зв╕р╕вник. Сюди спрутяч╕ пажерлив╕ щупальця Кремль простяга╓ через материк.
На св╕т╕ ма╓ все свою кол╕з╕ю ╤ байдуже те, як ╖╖ назвуть. Десь в океан╕ остр╕в ╓ Ел╕з╕ум – В раю т╕м душ╕ праведних живуть.
А пом╕ж Колимою та ╤ршавою Затиснув неймов╕рним тягарем Вс╕х монстр, по╕менований державою, Немилосердний б╕льшовицький Кремль.
Для нього стало зд╕йсненою мр╕╓ю Владарювати т╕льки з-п╕д бича. Переплелася влада з тиран╕╓ю У вседозволен╕сть керманича.
Хто ╕ чого нара╖ть нам нарайського, ╤ де воно тепер яйце-райце? Гребуть-гребуть багатства краю райського, Й хоча б де посадили деревце…
Грядуть часи осудження нащадками – Всяк на слизькому пада╓ льоду. А нин╕ ми з колимськими д╕вчатками Продовжим до загибел╕ ходу.
Жорстоко в╕д батьк╕в ╖х в╕докремили Й погнали на загибель в болота. Прил╕тн╕ журавл╕ печаль суремили – Той сум понесла юн╕сть золота.
Вони вже не в╕дродяться ╕ з веснами, Бодай до сонця вислати б г╕нця. Ус╕ шляхи до раю п╕днебесного У драматичн╕м д╕йств╕ без к╕нця.
Ми л╕земо тундроболотним м╕сивом, Хто здатен на прокляття ╕ на крик. Сюди загнали силу достоб╕сову, Що згодом п╕д╕рве цей материк.
Вдротоване ГУЛАГу халабудище, Безодня, де вже не ╕сну╓ час – Все, що було, що ╓ й коли то буде ще, Примарою явилося до нас.
На цих шляхах ми квапимось останн╕ми – З╕бралися край св╕ту, хто зв╕дк╕ль. Норильськими й Кенг╕рськими повстаннями Й Майданами ще в╕дгукнеться б╕ль.
*** Спрут чемесить вс╕ нац╕╖ до болю, Хто не змирився з долею раба, Нав’язуючи пол╕тичну волю, Щоб вигасла народу боротьба.
╤ на покору згоди спрут не просить, Покликаний у зародку душить Усе, що до свободи дух п╕дносить Й за волю здатне подвиги вершить.
У цьому спрут таки досяг вершини – В╕н гнав етапи, як по килиму, ╤ чад комун╕стично╖ машини Накрив ╤нту й далеку Колиму.
Не вибирав, дорослим чи д╕вчаткам, Вс╕м, гемоне, хребти переломи, А злочин силкувався запечатать У мерзлот╕ ╤нти ╕ Колими.
Бо як не юнь, кого зосталось жерти? Тож вибирай, а хоч – не вибирай… В╕д спрута вимагав ново╖ жертви Щодня кремл╕вський пажерливий рай.
У танучу мерзлоту хаотичну Погнала юнок, наче нелюдей, Не зла недоля в тундру приарктичну, А п╕дла сутн╕сть явищ та ╕дей.
Де мамонта стежки ╕ динозавра Лягли в перв╕сний допечерний в╕к, Там в╕дбулося те, що буде завтра, До чого спрут кремл╕вський вс╕х прир╕к.
У апоге╖ катувань ╕ страчень, У безм╕р╕ ╕мперських волод╕нь З╕ спрутових останн╕х передбачень Збулась катюжна маг╕я вид╕нь.
Спрут зм╕г усе поставити на карту ╤ рай перетворити на гарм╕з, Де конво╖ри стал╕нського ╜арту Женуть нас ╕ сьогодн╕ в комун╕зм.
*** Г╕р на виднокра╖ в╕дроги – Там воля, лиш т╕льки рвони… Безлюдн╕ колимськ╕ дороги – Мов щупальця спрута вони.
Колимськ╕ дороги не знають Зв╕рюки п╕вн╕чно╖ лап, Одначе вони оживають, Коли ними гонять етап.
У мерехт╕ сяйво б╕лисле У неб╕ шоку╓ д╕тей, Гн╕тить ╖х свинцево нависле, Не зичить над╕йних в╕стей.
В╕бру╓ в зен╕т╕, то низько Пливе св╕тломузика чень. Та з╕рветься раптом в╕трисько, Й ряту╓ ще каптур лишень.
Заст╕бнута куртка по горло, А ти, св╕тломузико, грай! Де сяйво немеркнуче гордо Розпису╓ весь небокрай.
В природи ╓ власн╕ манери, Чи, може, в небесних цар╕в – У верхн╕х шарах атмосфери Св╕тити розлив кольор╕в.
Це явище дивне оптичне, При╓мне для ока й душ╕, ╤ ╓ щось велично готичне В рухлив╕м жив╕м м╕раж╕.
Але для д╕вчаток все – марне, Хоч послане сонмом бог╕в, Не раду╓ сяйво Полярне – Салют юкаг╕рських вогн╕в.
Не виповнить катов╕ душу ╤ юнок не зв╕льнить з лещат, Не виведе нав╕ть на сушу, – Воно не вряту╓ д╕вчат.
Дзвен╕тиме в далях колимських ╤ вл╕тку замерзла сльоза, Де в╕дсв╕т огн╕в юкаг╕рських В Полярному сяйв╕ щеза.
Ти, схиблена з в╕рного шляху, В стромину летиш повсякдень, Жахалище, сповнене жаху – ╤мпер╕╓, трухла, мов пень.
Пост╕йно зд╕ймаючи шарварк, З рук не випуска╓ш обух – Керму╓ кра╖ною варвар, З яко╖ тхне варварський дух.
Свою в╕дбуваючи тризну, Реваншем скупа╓ш вину, В безпутност╕ путлищ путизму Нову розпалила в╕йну.
Не збувся пров╕щений Трет╕й Пихато омр╕яний Рим. Тво╖х в╕ков╕чних трагед╕й Хльобне окупований Крим.
Г╕╓но! Боротися з барсом Тоб╕ допоможе фашизм… Траг╕чне п╕дм╕ню╓ фарсом Освячений тв╕й бандитизм.
*** В╕чномерзлотна тундро Колими, В багно при покарлючен╕й берез╕ Цих юних укра╖ночок прийми! Обаб╕ч конво╖ри нетверез╕.
В загибель ╖х веде остання путь, Повернення з безодн╕ тут нема╓. Куди д╕вчатка йдуть, ╕ йдуть, ╕ йдуть, ╤ хто про це уже сьогодн╕ зна╓?
Ступають тисяч╕ худеньких н╕г Цих п╕дл╕тк╕в, яким не п╕длет╕ти. Де-де обаб╕ч не розтанув сн╕г – ╤дуть грузьким болотом. Майже д╕ти.
Прошкують юнки-п╕дл╕тки на смерть, Хода ╖х просува╓ться пов╕льно Шляхом, печаллю сповненим ущерть, Де в розпач╕ вмовк в╕тер божев╕льно.
Полярне сяйво об╕рвало гру, В╕д горя с╕ре небо помутн╕ло. Женуть д╕вчаток у страшну д╕ру Конвойн╕, зг╕дно припису, ум╕ло.
Неначе на прогулянку женуть, Та хто й коли прогулю╓ться тихо? Без см╕ху, без розмов останню путь Д╕вчаток простелило гр╕зне лихо.
Безгом╕н з’╖в ридання матер╕в… У твань д╕вчатка шлях св╕й перем╕сять, Там жоден з конво╖р╕в не здур╕в В поход╕ до призначеного м╕сця.
Сво╖ га╖вки в тундру понесли, Сво╖ колядки ╕ сво╖ щедр╕вки. Стежки болотним мохом заросли, Чуж╕ й грузьк╕, до р╕дно╖ дом╕вки.
Кремл╕вський спрут гвалтовно оповив Уг╕ддя люто й з Укра╖ни смокче Затяту кров, яку не перелив У Колиму, щоб виц╕дити конче.
*** Сполоха╓ться гуска, там – веселик… А вдома – голоси пташиних нот Звучать у наших укра╖нських селах, Що сповнен╕ буйнуючих пишнот.
Та н╕кому вродливих захищати, О збро╖ – зв╕р, ╕ пес – теж лютий зв╕р. Ус╕м мовчать наказано д╕вчаткам – На слово ма╓ право конво╖р.
У тундр╕ болота холодн╕ й гостр╕, По них ╕ти – неначе по ножах, Брутальщина, матюк ╕ наглий постр╕л – Приреченим несе убивчий жах.
Лишайник, мох полярний та осоки, Гружаве дно й пов╕тря негр╕мке. Призначення ╖х – нищити високе Та непохитне, г╕дне ╕ стр╕мке.
Кара╓ться тут нав╕ть зайвий порух – Зак╕нчились дороги крижов╕, Примарливо ступають душ╕ поруч, Де виснажен╕ юнки – ще жив╕.
╤ з твердю зник останн╕й клаптик суш╕. В╕д жаху ц╕пен╕╓ш спроквола. В╕дкраян╕ осирот╕л╕ душ╕ Дивились на приречен╕ т╕ла.
Брести болотом дал╕ неможливо, К╕нець тому, хто слабне й в╕дста╓. Холонучи у в╕дча╖ тужливо, Вже й голосу н╕хто не пода╓.
В багн╕ ус╕ сл╕ди д╕вчач╕ стерт╕, Там в╕дчай кожну душу охопив. Тупе передчуття близько╖ смерт╕ З очей немилосердний жах надпив.
Безодню тундри ми не подола╓м, Для чого ж цей, такий печальний, трай? Полярне сонце понад небокра╓м Котилось, не заходячи за край.
*** … За небокра╓м димар╕ барак╕в… Д╕вчаткам не вернутися назад. Колючими дротами концентрак╕в Обнесених не матимуть досад.
Н╕хто не запляму╓ ╖хню свят╕сть. ╤удо, чи отримав шеляг ти? Похитуються, йдуть, щоб не зламатись, Не думають, що мають полягти.
П╕вн╕чне сяйво вклечу╓ галуззя, Вогнями негасимо миготить. Поразки бузув╕рського безглуздя Оч╕ку╓ прийдешн╓ хоч на мить.
У тундров╕, у пр╕рвов╕ палати Нещасн╕ йдуть, волаючи до нас. Доба гряде, а з нею час розплати – Святий для юних душ безгр╕шний час.
Трясовина – куди тут не б╕жи ти, Та й хто куди, ослаблий, поб╕жить… Вогонь пекельний знов бажанням жити Запалить душ╕. Знову, знову – жить!
Була година рання чи зап╕зня, Д╕вчаток сили кидали чимдуж, ╤ раптом пролунала тиха п╕сня – Над тундрою сп╕вав хор св╕тлих душ.
Лунала тихо, та була велика – Ця п╕сня чист╕ душ╕ береже. Той Голос Неба т╕льки Бога кликав Засв╕дчити згасання юних жертв.
Г╕рка печаль п╕вн╕чно╖ пастел╕ Зволожена болотом, не суха. Та╓мний голос мертво╖ пустел╕ Звучить луною ╕ не затиха.
Ця п╕сня – св╕док лютого загину П╕д шовком ╕з мережив павучат, Вона пост╕йно рветься в Укра╖ну ╤з душами невинними д╕вчат.
У безолюдню вс╕ шляхи простерт╕. Тут нав╕ть смерть сама вола╓: «Жить!» Луна╓ п╕сня у безодню смерт╕, Яку н╕що не здатне задушить. …Д╕вчатка йдуть.., в затятому мовчанн╕ Тримаючи убивчу н╕моту. Потоплен╕, одначе – нездоланн╕, Несуть, найвищу, правди наготу.
Ввижались мальви ╖м б╕ля в╕конця, А не оцей колимський талий сн╕г. Обличчями повернен╕ до сонця, Лишень воно ще пестувало ╖х.
Задивлен╕ у сонце ╕ у себе Вони – ще д╕ти. Вс╕ – ╕ще мал╕. Не вабило ╖х з╕лля тонкостебле Чужо╖ неприв╕тно╖ земл╕.
Уже не чули конво╖рських мат╕в. Позамерзали сльози в ╖х очах. ╥м п╕сля камер, п╕сля каземат╕в Недоля ухвалила смерт╕ шлях.
В ц╕й тундр╕ – також не без вежово╖ В дротах кошари, наче у Кремл╕. Страшн╕ш земл╕ смертельно╖ чужо╖ Н╕чого не бува╓ на земл╕.
*** У лайди муки Байди, У драговинн╕ безв╕ст╕ – углиб. ╤ не дано ╖м тверд╕, а н╕ райдуг, Якими душ╕ праведн╕ п╕шли б.
Хоча б вогню болотного оскалок На вчинену загладу дочиста – Три тисяч╕ д╕вчаток, як русалок, Кремл╕вський спрут загнав у болота.
Н╕ скрикнуть, н╕ сплакнуть, н╕ заскавчати Вам не дано, ой, д╕точки мо╖, Загнали вас, три тисяч╕ д╕вчаток, В Колимськ╕ розболочен╕ кра╖.
Судосили вас б╕ди нев╕дчепн╕ ╤ ця – в безодню тундрова тропа Через батьк╕в, як╕ були причетн╕ До визвольного руху – до УПА.
Чи╖сь батьки наклали головою В бою чи у кри╖вц╕ за ярком... Була чиясь матуся зв’язковою В УПА, а тато – просто вояком.
Для вас уже нема нового часу, Нев╕льницям з Прута, Дн╕стра й Дн╕пра – Ви мали заснувать колимську расу, Живу, адже тутешня – вимира.
А р╕дний край позароста куколем… Живе до цурки вигибне – ╕ все. Адже колимц╕ – вбит╕ алкоголем , ╥х «п’ятниця зап╕йна» не спасе.
Прин╕с букет московський венеричних Невил╕ковних капосних хвороб На Колиму ГУЛАГ╕вський опричник, Бо ╕ншого ╕ статись не могло б.
Нам н╕чого сувору долю злити, За це Ти нас, Всевишн╕й, не карай, Що випало скорботно заселити, Залюднити золотоносний рай…
Плануються для цього нав╕ть юн╕, Для чого не придатний старожил – Народяться ╕ красен╕, й красун╕ З копальнями золотоносних жил.
Багатства тут немислимо казков╕, Потоки ╖х – прям╕с╕нько в Москву Посиплються в зернятах чи п╕сков╕, Як розсипи коштовного п╕ску.
Оц╕нено найвище кожну драгу, Де самородком кожен метр пропах. ╤ жертвами невинними ГУЛАГу, ╤ вашими т╕лами в болотах.
В╕чномерзлотно Колими заперт╕ Ворота – ╖х не в╕зьмуть ╕ ломи. Тут, що не балка, то й Долина Смерт╕ – Останн╓ коло пекла Колими.
Клондайком стане Колима зал╕ська, Скарб╕вня перем╕шених бол╕т, Бо кл╕ка «небожител╕в» кремл╕вська Зазябрити запрагла ц╕лий св╕т.
***
Кра╓св╕тн╕й страшний материк, Страхолюдн╕ ви, зимо ╕ спеко, Душ╕ право тут мають на крик, Як ╕ оч╕, щоб глянуть далеко.
Я лечу ╕з-за Случ╕ за Збруч, Роздираючи тундри тужав╕ч, Щоб торкнутись б╕ди власноруч ╤ трагед╕ю бачити нав╕ч.
Та з кат╕в час не зми╓ вину, Нав╕ть Бог якщо це напророчить – ╤з етапами в драговину Тундра буде завжди кровоточить.
Укра╖на пряму╓ – в пут╕, Укра╖на жива ╕ не вмерла… В тундр╕ виливки душ золот╕ ╤ ╖╖ найкоштовн╕ш╕ перла.
Про загиблих – н╕яких прим╕т, А н╕ ц╕хи з т╕╓╖ нагоди. Гружавинна безодня бол╕т ╤ смертельн╕ отру╓н╕ води.
*** В неб╕ нав╕ть розкрилений птах Не кигиче над тундровим ра╓м… Зачекалися за небокра╓м Ген, бараки в колючих дротах.
За дротами сумн╕ матер╕ – ╥х серця у надрив╕ з печал╕ Загорьован╕, мов на причал╕, Невидимих з╕рок л╕хтар╕.
Зан╕м╕ння – й н╕ зойк╕в, н╕ сл╕з. ╤ суц╕ль комашнею покрит╕ У тванюц╕, мов черви в корит╕, Кривуляки полярних бер╕з.
А д╕вчатка бредуть золот╕, Вже й не в╕рять сво╓му чучундр╕ – Правда мохом покрилася в тундр╕ У полярн╕й н╕м╕й мерзлот╕.
Йдуть ╕ йдуть, бредучи босон╕ж, Передишки минають спокусу У краю кровопивного гнусу, Де в безвих╕дь веде бездор╕ж.
Йдуть по бабиному живот╕, Де ще не пролягали маршрути ╤ кування зозул╕ не чути – Довгих рок╕в би ╖м у житт╕.
Запекельна мандр╕вка страшна, К╕тловина ╜валтовного глуму. Засп╕вають в╕три свою думу – ╥х накри╓ н╕ма тишина.
До небесних уг╕дь неземних! Мерхли в них нав╕ть проблиски в╕ри… Драт╕влив╕ хм╕льн╕ конво╖ри ╤ в╕вчарки скажен╕ при них.
╥х команди облудн╕ слова Поглинаюч╕, повн╕ принижень. Крик зд╕йма наполоханий крижень, Жухне-в’яне трава-батлава.
Поглина╓ останн╕ сл╕ди У безодню колимських д╕вчаток – В пр╕рву загнаних, наче качаток, Що потрапили з горя сюди.
*** Де л╕то з тундри хлань вчинило плютну П╕д завивання дике хижак╕в, У загнаних на Колиму безлюдну Д╕вчаток в╕длучили в╕д батьк╕в.
╤ задрижала Колими споруда – Вс╕ щупальця напохват╕ тремтять. Вони з жадоби душогуба-спрута Накинулись д╕вчаток обмотать.
Зав╕брували щупальця в екстаз╕ – Ворушиться дорога Колими. Д╕вчаток не погнали в цьому раз╕ Н╕ до копалень, а н╕ до тюрми.
Заглушу╓ться чайчине квил╕ння, Де хмарами дзвенячий гнус л╕та. Квилить душа ячанням покол╕ння, Яке п╕шло на страту в болота.
Вс╕ жертв сл╕ди засипле сн╕гу мерва. Та т╕льки не зника╓ молоде – Пекучий б╕ль наструнченого нерва, Надсадливо в╕бруючи, гуде.
*** Не зникли юн╕ мр╕╖ ╕ над╕╖, Незд╕йснене ми ма╓мо зд╕йснить. Свобода й воля кличуть нас до д╕╖ Часи не перетруть над╕╖ нить.
Вона жива, болюча й неспалима, Вона, як пром╕нь сонця, не згора. Стояли у д╕вчат перед очима Кв╕туч╕ береги Дн╕пра й Дн╕стра.
Убога мерзлота в полярн╕м з╕лл╕… Одначе, в ц╕й пустел╕, навпаки, Клечально╖ Зелено╖ Нед╕л╕ У тундр╕ ╖м привид╕лись святки.
Ввижалась конво╖ров╕ кокарда… А юнкам видавалося щокрок – У кожно╖ ╕з них дзвен╕ла згарда, На кожн╕й з них – з к╕сниками в╕нок.
Вони ще не д╕ждалися любов╕. Й не в кожно╖ вже з них була р╕дня. Тепер – н╕ мук, н╕ стогон╕в, н╕ кров╕, Н╕ попелу у порожнеч╕ дня.
Бредуть болотом мовчазн╕ д╕вчатка – Змива╓ сл╕д сколочена вода. Та ще н╕ма зац╕плена мовчанка – Н╕хто про тих д╕вчаток не згада.
Мовчущо спить колимський край омшаний, Де тисяч╕ д╕вчаток йдуть ╕ йдуть… О! Як же ╖м потр╕бне слово шани ╤ пам’ять про стражденну ╖хню путь.
Доба ганьбу поклала на скрижал╕, Яка ╕ дос╕ ц╕лий св╕т трясе: «Банд╓ровцев чтоб больше н╓ рожал╕…» За це ╖х умертвили. От ╕ все.
*** Зор╕ ╖м у неб╕ не мигали – Йшли д╕вчатка, як в страшному сн╕. Про пощаду зовс╕м не благали – В╕д розпуки в тундр╕ мовчазн╕.
╥м не уд╕лили по набою, Не давали випити отрут. Став ╖х шлях р╕кою вогняною, У як╕й пливе червоний спрут.
Злочинам його нема╓ м╕ри – ╥х не покрива н╕яка мжа. Все перетоптали конво╖ри, Де живого й мертвого межа.
Вам, собаки, захищати Молох, Бо на те вас, озв╕р╕л╕ пси, Вишколив досв╕дчений к╕нолог Рвать людину, Господи, спаси!
Нюх ╕ слух ви ма╓те належний, Щоб команду виконать «Атас!» ╤ про вас не скажеш, що ви – лежн╕, Зв╕сно, не вряту╓шся в╕д вас.
Розтерзати жертву безборонну ╤з колючодротих табор╕в, Кинувшись, неначе на ворону, Кр╕зь пекучу хмару комар╕в.
Це для вас щоденна справа звична. Жодн╕й жертв╕ захисту катма. Зона вся ГУЛаг╕вська – арктична, ╥й ╕м’я? – бездонна Колима.
*** Поруч з вами йдуть песиголовц╕, Жертва в них у кожного – на кл╕: Москал╕ – рязанц╕ ╕ тамбовц╕, Сказано – скажен╕ москал╕.
Хто ╖х т╕льки й зв╕дки не потурив? Вс╕м вони – затят╕ вороги. Меншиков з Петром знесли Батурин, Мешканц╕в скаравши до ноги.
Прир╕кали кожного на муки… Кожен – кат ╕ кожен з вас – п╕лат. Матерям пов╕дтинати руки Й голови в╕дтяти в немовлят…
Де система вишколу зм╕йова – На ординств╕ вибуяв бур’ян. Господи, як банда Муравйова Тисячами нищила киян!
Згасли безневинними закланц╕, Жертвами розбою та облав, Хто попався ╖м у вишиванц╕ Й укра╖нське слово промовляв…
Кров людську пролити – в цьому подвиг, Килими багрить в невинну кров. Колими настав останн╕й подих – Псиний ╜валт усе переборов.
Вибабране в злочини сумл╕ння – Пасете отару ви людську, Виселену в болота, в кам╕ння Чи у жар аз╕йського п╕ску.
Вовче кодло, скопище шакал╕в – ╤ншого вам ╕мен╕ нема – В╕д московських хижих генерал╕в ╤ до вас, ким повна Колима.
Грабувать, нахабно брати в наб╕р, Черепами всипать гобелен – Безберегий св╕товий концтаб╕р В межах в╕д Чопа й по Уелен.
*** Конвойн╕ не спонукують до б╕гу – На марш╕ в конво╖р╕в св╕й манер. По тундр╕ бруднуват╕ купи сн╕гу Не станули ╕ вл╕тку. Дотепер.
Колона йде… Припинена балачка. Лишень болото тундри чвакотить. Для ноженят яка в кого взувачка? П╕дковами конвой не цокотить.
У конво╖ра вистача набо╖в, На безк╕нечний шлях, який замр╕в У гост╕ до приморських зв╕робо╖в Чи, може, в гост╕ до оленяр╕в.
Для конво╖р╕в чути звуки рац╕й. Вода хлюпоче, П╕д ногами – л╕д. Щокрок до екстремальних ситуац╕й Не вимагав готовност╕ пох╕д.
Розк╕шна болотн╕вка, як перина. М’якенька бойлава, неначе пух. Кишить летюча хмара комарина ╤ мошки, й ╜едз╕в та кусючих мух.
╤ не ясир в степу вели татари – Торкались личок ╕ чар╕вних бр╕в, А спрагл╕ кров╕ ненаситн╕ хмари Бозна-яких летючих упир╕в.
В╕ддайтеся цим кровоп╕ям, д╕тки, – ╥х осоружн╕ крила скр╕зь бринять. Не вам в╕тровки та енцефал╕тки. Ви без антимоск╕тного вбрання.
Не вам хоча б якийсь х╕м╕чний зас╕б. Вас упир╕ з’╖дають на ходу. На вас конвойн╕ зирять дуже ласо – Задовольнити пох╕ть ╕ жаду.
Довк╕л буя╓ тундра буйнокв╕то На безм╕рах простор╕в Колими. З╕йшло спекотне ╕ коротке л╕то – Надходить н╕ч полярно╖ зими.
*** Куди ж д╕тей ти гнала у болото? Чи охопив невил╕ковний сказ, Розбещена, зв╕р╕юча сволото, Який ╕ хто б не дав тоб╕ наказ.
Без Бога у душ╕ сво╖й порожн╕й. Та злочин╕в таких не бачив св╕т! Три тисяч╕ по тундр╕ бездорожн╕й – Д╕вчаток на загибель. Мак╕в цв╕т!
В╕д лиход╕йства й спирту оп’ян╕л╕? Сумл╕ння вам безкарн╕сть в╕дн╕ма, Катюги невмолим╕, знахабн╕л╕, Для вас людського ╕мен╕ нема.
При збро╖ ви ╕ взут╕, гамадрили. Дорога смерт╕ – бос╕й д╕твор╕. Чи вас в╕д вурдалак╕в народили Вовчиц╕ хиж╕, а не матер╕?
Та згодом тихнув сп╕в, але до сп╕ву, Як розпочався дикий той шабаш, Чи хто молив святу небесну Д╕ву ╤ хто казав по себе «Отченаш»?!
Опричникам не йнять лихо╖ смерт╕. Зам╕сть душ╕ в них в кожного – лагно. ╤ рухла тундра з видим╕стю тверд╕ – П╕дтале, розболочене багно.
Одначе, слався, каторжна робото! Катюги ╕ не ймуть свою вину, Як╕ д╕вчаток гнали у болото – Все дал╕ й дал╕ у трясовину.
Ц╕ болота недоля розм╕сила Для нашого страждання, наших мук, Де не живе й сама нечиста сила – Болотяник заклятий чи тулук.
Ут╕м, н╕чого дивного нема╓ – Гружавину покри╓ патлама. Смертельна тиша злочин прихова╓ Й зима, на котру щедра Колима.
*** А ╖х вели… В безодню просто гнали… Ще й дос╕ в тундр╕ болота дрижать. З Москви так наказали генерали: «Чтоб н╓кому банд╓ровцев рожать»…
До того, як взяли п╕д караб╕ни, Для них було повторене стократ: – Зреч╕ться в╕д батьк╕в та Укра╖ни! – Усе, що вимагалось в╕д д╕вчат.
╤ зойкнула з Дн╕пром далека Тиса, Душа знялася високо, мов птах, Коли втонула перша ╕з трьох тисяч Невинна жертва в тундр╕ в болотах.
П╕шла на дно багнюки в╕ково╖, Сховалася, як в н╕рку ховраха. ╥╖ Господь всевишн╕й упоко╖в На Луках Неба душу без гр╕ха.
Високе небо, цей траг╕зм засв╕дчуй – Ступати, мабуть, легше по ножах. В очах д╕вчаток зача╖вся в╕дчай ╤ розпач задушив душевний жах.
╤з цих д╕вчаток жодна не кохала, А вже для вс╕х вогонь життя зачах. Приречена колона потахала – Зникала в конво╖р╕в на очах.
В безодню третя тисяча гунула. Схлипнули й захлинулись мочар╕, Коли остання д╕вчинка втонула – З’явився блиск Полярно╖ Зор╕.
*** ╤ забрин╕ла зумером маячка, Й покликала сумл╕ння, як магн╕т, А перед конво╖рами мерячка Шлях заступила у блигомий св╕т.
Знов тванню затяглась бездонна д╕рка Б╕льмом з╕ниц╕ кожного ствола. ╤ раптом з неба гр╕зним сяйвом з╕рка Конвойних на мерячку повела.
Хто йшов на повен зр╕ст, хто навкарячки, Хтось каявся ╕з них ╕ був ласкав. Та вабив клич облудно╖ мерячки – До себе кликав ╕ не в╕дпускав.
Когось вела на клич уява хвора. Аякже. Вс╕ вони – богатир╕! Полярна З╕рка з╕ркою майора Для когось увижалася вгор╕.
В подонк╕в тих була така сверблячка – За з╕рочку п╕двищують платню, ╤з чим в╕тала кожного мерячка, Вмикаючи собачу гавкотню.
Здавалось ╖м, що йдуть вони по трупах, Здавалось ╖м – нарешт╕ повезло… Шанкрован╕, у сиф╕л╕сних струпах Несли вони не т╕льки тундр╕ зло.
Конвойним приключилася гарячка – Вони посл╕пли, ╖м заклало н╕с… Глухого спрута вивела мерячка У св╕тле майбуття – у комун╕зм.
Мерячка ╖м таки забила баки, Тож, вижив зв╕р, на те воно й Сиб╕р. В концтаб╕р повернулися собаки ╤ не вернувся жоден конво╖р.
Скавчав зашитим ротом правознавець – Живе ╕ мертве йшло на переплав. ГУЛагу генеральний виконавець У метастазах ракових конав.
*** На П╕вноч╕ Шторм╕в оселя буйних, Загрозливий Гр╕м криги не затих, Там не бува╓ Нав╕ть зм╕й отруйних, Комах отруйних Й випар╕в лихих.
На П╕вноч╕, Де холоди лютують, Пост╕йно нами Дек╕лька стол╕ть Бездонну мерзлоту Весь час трамбують, Щоб мерзле Заполяр’я В╕д╕гр╕ть.
На П╕вноч╕ Все ж зацв╕туть черешн╕ – Вда╓ться Провид╕ння До синкоп: Розтане крига Арктики Нарешт╕ Й не забариться Св╕товий потоп.
*** Загарбаних ╕ простору, ╕ неба, ╤ ст╕льки в тебе злидн╕в та багатств, Ордо московська! Що тоб╕ ще треба? Не здатна ти молитися й благать.
Молитвенно розсипана на стрази, Втрачай останн╕ залишки мети! З безоднею велико╖ образи Тоб╕ н╕де прощення не знайти.
Бо в╕д государя ╕ до сатрапа У тебе душ╕ сповнен╕ чудер. Просмолена ти хиж╕стю касапа, Москаль у тебе кожен – живодер.
Все умертвля╓ш проклятим поконом, Плюндру╓ш ти усе – на перегн╕й. Не канон╕чна – ти поза законом, У самосвятт╕ здатна на розб╕й.
У тебе в неб╕, в мор╕ ╕ на суш╕ Побо╖ща тривають ножов╕ – Суц╕ль панують здавна мертв╕ душ╕, А знищен╕, д╕вчач╕, – вс╕ жив╕!
Вони тоб╕ – чуж╕ й так╕ далек╕ – В╕д помсти ╖х ти вже не утечеш. Обурення перероста╓ в клек╕т, А ти соб╕ останн╕й саван тчеш.
Себе ти догриза╓ш до ок╕стя, У жовчн╕й злоб╕ м╕нишся з лиця. Тоб╕ нема╓ затишного м╕сця, Захмелена – в пияцтв╕ до к╕нця.
У тебе вс╕ – раби, п╕дн╕жки, слуги. Для тебе всюди – вирви на сош╕. ╤ невимовн╕ чорн╕ крила туги Тебе накрили, хижу, без душ╕.
*** Для тебе в майбутт╕ – нема н╕чого. Все, що ти мала, втратила нав╕к. ╤з туги тв╕й, ╕з в╕дчаю страшного Безчестя виповнятиме пот╕к.
Ти диха╓ш сиб╕рно-заурально. Уся твоя безмеж – колимська твань. В ╕мпер╕╖ вс╕м жити – аморально. Ти звиродн╕ла вже в╕д зловживань.
Навальна ти з поразками вперем╕ж, Тебе вже не вряту╓ дев’ясил. Розбещена твоя стареча нем╕ч Призводить т╕льки до згасання сил.
З покарою тоб╕ не розминутись. Д╕вчатка юн╕ в тебе – на десерт? Тоб╕ н╕коли вже не схаменутись У пожиранн╕ тисячами жертв.
Затурканий народ мовчить терпляче. Комуно╖ди ж, як в╕д блекоти – Вт╕шаються безкарн╕стю одначе В шален╕й озв╕р╕лост╕ кати.
На оч╕ вс╕м нал╕плюють полуду… Ти т╕льки й прагнеш, де б кого вкусить. Зачумленого безпросв╕ттям люду Н╕яка сила вже не воскресить.
Душа твоя кам╕нна – з д╕ориту, Вона не зна╓ сов╕сти гризот. Сучасн╕сть п╕длу ╕ несамовиту Не затуля╓ в╕ри горизонт.
Злод╕╓ш ти! У пошуков╕ виг╕д Себе саму давно пережила. Глуха, просякла мрякою безвих╕дь Мертвенно╖ застиглост╕ д╕йшла.
Жах с╕╓ш ти такий не випадково – Тоб╕ нема прощення далеб╕. Душ╕ останн╓ вимовлене слово – То рекв╕╓м останн╕й по тоб╕.
*** Давно тво╖ вже п╕ддан╕ поспит╕ – До грабежу в них т╕льки ненасить. Н╕яка сила живодайна в св╕т╕ Не зможе ╖х жадоби погасить.
За злочинами ти сто╖ш найвище ╤ звиродн╕ло плем’я молоде. А Дантовими колами очищень Н╕хто уже тебе не поведе.
На злочини катюжн╕ ти посп╕ла, Не маючи для розкв╕ту зернин. Морально ти, ╕мпер╕╓, з╕пр╕ла – ╤ смертоносний тв╕й кадаверин.
Злочинн╕ конво╖ри ╕ солдати – ╥м н╕ч потр╕бна, а не ясний день. Ти так ╕ не навчилася страждати ╤ не придатна вже для одкровень.
Дорогою в безодню без зупинки Чи хтось пройти наважиться колись? – Зреч╕ться хоч тепер, що укра╖нки! – Д╕вчатка й перед смертю не зреклись.
Так страчен╕ ╕ не почили в Боз╕, Бо зречення не мало сприйняття. На зболотн╕л╕й тундров╕й дороз╕ П╕шло в безодню варварства буття.
Буть скоморохом в рол╕ зубоскала Тоб╕, мабуть, призначили свят╕. Нечист╕й сил╕ душу ти заклала ╤ зрадила духовн╕й висот╕.
К╕нець тво╖х смертельних хоровод╕в, Злов╕сна, з апокал╕псисом зла, Ти в╕д останк╕в знищених народ╕в Сама себе К╕стками загребла.
У розпал╕ тво╓ полярне л╕то, Але шляхи безодн╕ розвезло. В тво╖й кат╕вн╕, довбана ел╕то, Н╕хто не здатний визначити зло.
Попри бридку й злор╕ку теревенн╕сть Усе-таки оновлю╓ться св╕т. А Укра╖на дивним птахом Фен╕кс Постане врешт╕ з попелу й бол╕т.
Ще будеш ╖й ти ноги ц╕лувати Й жахатимешся дико╖ Москви, Коли по св╕ту п╕деш старцювати ╤ понесеш залатан╕ сакви.
*** Хто нам прин╕с неволю й мракоб╕сся? Прийшов по власну гибель супостат. ╤ пов╕ддю вогненного Пол╕сся Розлився збройний оп╕р до Карпат.
Загибель наша завше ╓ початком, Як забуття стира╓ться нал╕т. Нова доба зневаженим д╕вчатком З колимських п╕д╕йма╓ться бол╕т.
Знайшлася пр╕рва кожному шрубку З Дн╕стра, Дн╕пра ╕ з Ворскли та Д╕нця. Страшну твою ╕мперську м’ясорубку Пройшли ми вс╕, невинн╕, до к╕нця.
Полярний св╕дку, скривджена березо, Ти зна╓ш, що д╕вчатка – не раби. ╤ ╖хн╕й день горить вогненнолезо Над пр╕рвою криваво╖ доби.
╥й не потр╕бно фальш╕, н╕ п╕дробок. Траг╕чно занапащеним серцям Вона жахтить, як монумент-надгробок Фашистським ╕ комун╕вським жерцям.
Болюча правдо, сущий ╕змарагде, Зда╓ться час катюжний в╕дгостивсь. Про злочин правда вирватися прагне Й св╕тами якнайдал╕ пронестись.
Про те, як ми у тридцять трет╕м пухли, Як вистр╕лян╕ пот╕м п╕дзак╕т. До нас ╕ наших б╕д цей св╕т – оглухлий, Осл╕плений брехнею ц╕лий св╕т.
Нас позбавляли живота й осел╕ На вс╕х етапах – аж до Колими. А ми ╕шли сн╕гами, кр╕зь пустел╕, Кр╕зь полум’я на згарища й громи.
Н╕де ми не зламались ан╕трохи – Упертий розпач палахтить вогнем. Хода в безодню п╕дло╖ епохи Зак╕нчиться – ╖╖ ми не збагнем.
*** До катувань п╕вн╕чний край незвиклий. А тут у жертву – юнок тисяч╕, Як╕ бредуть болотом, наче виклик, Св╕танком, вдень, увечер╕, вноч╕.
Вони пречист╕, наче зор╕ ясн╕ – Приречен╕, зневажен╕ ус╕, Гвалтован╕ й незаймано-прекрасн╕ При г╕дност╕, в божественн╕й крас╕.
Злий гавк╕т конво╖р╕в та в╕вчарок В багнюц╕ тундри – ╖м ус╕м жених. Нев╕нчан╕ три тисяч╕ д╕вчаток – ╤ сл╕ду не лишилося по них.
╤шли без Бога чи, можливо, з Богом? Про це вже ╖х н╕хто не запита. На обр╕╖, кр╕м сонця золотого, До океану – в╕чна мерзлота.
Н╕хто не пода╓ команд «Полундра!» Зриваються кур╕почки й качки… У рихло╖ розверзено╖ тундри Д╕вчатка – укра╖нськ╕ кв╕точки.
Жах╕ття нароста╓ з кожним кроком, А конво╖ри квапляться чимдуж. ╤ не окремий б╕ль суц╕льним шоком Опанував три-тисячами душ.
В╕дчуй найболюч╕ше ╖х, доби б╕ль, Стопроклятуща пр╕рва – Колима. Бредуть вони за обр╕й на загибель – ╥м порятунку жодного нема.
Дай, Боже, для рятунку хоч п╕р’╖ну. Води – розливи, та не можна плить. В ц╕й тундр╕ стом╕льйонну Укра╖ну Не вдасться дикунам перетопить.
Бездонна пр╕рва Колими у серпн╕… Бредуть… А тундр╕ – геть нема╓ меж. Умертвлен╕ ╕ все-таки – безсмертн╕, Повинищен╕ – й нездоланн╕ все ж!
*** Понад пекельн╕стю земною, Де крила обпалив ╕ птах, ╤дуть ╕ йдуть перед╕ мною Д╕вчатка в тундр╕ в болотах.
╤деш ╕ ти, моя В╕тчизно, ╤ под╕ля╓ш ╖хн╕й б╕ль. Прошкую я, хоча й зап╕зно, – ╥х прагну вирвати зв╕дт╕ль.
╤дуть нескорен╕, не вбит╕ Й на помсту кличуть, як на б╕й. ╤ запеклися в д╕орит╕ ╥х бол╕ гронами над╕й.
Не чути ╖хнього квил╕ння, Як ни╓ серце молоде. Д╕вчаток юне покол╕ння З епохи карно╖ гряде.
╥х, укра╖ночок, м╕льйони В страшн╕й ГУЛаг╕вськ╕й д╕р╕. А це ж – нев╕нчан╕ мадонни, А це ж – майбутн╕ матер╕.
У гвалт╕вничому ГУЛаз╕ ╥х загубилися сл╕ди. Але вони ╕дуть нараз╕ З бол╕т колимських аж сюди!
Комусь примариться встоп’яте, Хто не втонув ╕ще в гр╕хах, Все покол╕ння роз╕п’яте На етапованих шляхах.
Сво╖х ми ма╓мо геро╖в. Сво╓, в╕домо, – не чуже… Прояв неозоренний прояв Небесна сила береже. 1999 –2014
С л о в н и к вжитих терм╕н╕в
Арктична тундра – безл╕са природна зона, що простяга╓ться на п╕вн╕ч в╕д зони тайги Бабин╕ животи – трясовинн╕ болота Б╕лислий – б╓л╓соватий (рос.) Болот╕вка – болотяна рослинн╕сть Бойлава – теж В╕тровка та енцефал╕тка – захисний одяг в╕д комар╕в, гнусу Вклечувати – прикрашати зеленими г╕лками (клечанням) Ел╕з╕ум – м╕ф╕чний потойб╕чний остр╕в, де мешкають душ╕ праведник╕в; царство щастя ╕ краси, рай ╤нта – заполярне м╕сто, ГУЛАГ, де катували укра╖нц╕в ╤ршава – м╕сто в Зах╕дн╕й Укра╖н╕ Кадаверин – трупна отрута Касап – живодер, кат К╕нолог – дресирувальник собак Кло – ╕кло, клювак Клондайк – р╕чка та золотоносний район у США Лайди – (ф╕н.) заболочен╕ тундров╕ луки Маячка – привид, маяч╕ння Мерва – потерть, тут – замет╕ль Мерячка – див. поклик Полярно╖ з╕рки Оскалок – зблиск Патлама – те, що й баглава Плютний – розгрузлий, непрох╕дний Поклик Полярно╖ З╕рки – так на Далек╕й П╕вноч╕ назива╓ться мерячка, стан, коли просту╓ш у тундру, не розплющуючи очей, назустр╕ч примарному вогню Полярне сяйво – оптичне явище, яке в╕дбува╓ться у верхн╕х шарах атмосфери, св╕т╕ння окремих д╕лянок н╕чного неба, що швидко зм╕ню╓ться тривал╕стю в╕д к╕лькох хвилин до к╕лькох д╕б Потахати – танути (приклад: сн╕г тане) «(П’яна) п’ятниця зап╕йна» – щось на зразок м’якого сухого закону, коли спиртн╕ напо╖ продають лиш у останн╕ три дн╕ тижня Стрази – б╕жутерн╕ прикраси Судосити – зустр╕ти Тулук – вовченя Уелен – портове м╕сто над Бер╕нговою протокою Ц╕ха – позначка, прикмета Чемасити – душити Чоп – прикордонне м╕сто в Зах╕дн╕й Укра╖н╕ Чучундра – символ божества Шанкр – одна ╕з стад╕й сиф╕л╕су Юкаг╕рськ╕ вогн╕ – див. Полярне сяйво
"Кримська Свiтлиця" > #32 за 09.08.2019 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21408
|