Версiя для друку Обговорити в форумi

Інстинкт нападати і вбивати невід'ємний від природи звіра. За такої данності шансом на виживання для людини була постійна готовність до відсічі. Непорушність дотримання цього правила забезпечила виживання людства. Чого ж ми думаємо, що універсальний закон природи якось кардинально змінився від того лишень, що найнебезпечніші хижаки ходять сьогодні на двох ногах? Хто навіяв нам рабську думку, що можемо перекласти турботи про свою безпеку на когось? Ми ще не в Елізиумі, панове, але вже й не в імперському стійлі.

Спецоперація Кремля від 20 лютого 2014 року, в результаті якої український Крим було окуповано, а в подальшому й анексовано до Московії, стала шоком для України, особливо для тієї її частини, для тих українців, які навіть після мешковського фальстарту та Тузлинського рекогностування продовжували щиро вірити у можливість теплих стосунків з тими, хто ніколи й не приховував свого зверхнього ставлення до них, сприймав їх, в кращому разі, за попихачів, а саму українську державу, її мову – не більше як прикрим непорозумінням, фікцією, помилкою, яка, рано чи пізно, мала бути виправленою.
А все ж, попри всю підступність, нахабність та зловорожість кремлівських верховод, попри те, що упродовж всіх років незалежності вони невтомно працювали на відторгнення Криму, скласти виключно на них всю вину за його втрату неможливо. Бо ж тоді нікуди не подітися від питання, чому Порт-Артур ще й досі належить Китаю, а Аляска та Каліфорнія – Сполученим Штатам Америки.
Ще більше безпідставними є спроби зробити винуватцями тої втрати мешканців Криму, які, мовляв, із шкіри вискакували в своєму бажанні від’єднатися від нелюбої їм України та впасти в обійми “матушки Рассеи”. Не відкидаючи того, що подібні настрої і справді побутували серед певної частини населення, переважній більшості кримчан і на думку не спадало нічого подібного. Поміркуймо неупереджено: на двох референдумах – 20 січня та 1 грудня 1991 року мешканці Криму більшістю голосів (93% і 54% відповідно) фактично висловилися за автономний статус Республіки Крим у складі України. Тож, якщо навіть не відкидати того факту, що мотиви більшості кримчан були не стільки патріотичними, як прагматичними, неможливо заперечити, що, висловлюючись за незалежність України, вони, так само як інші її громадяни, щиро вірили в те, що відчепившись від неоковирної, дірявої, напівзатопленої баржі СРСРії, український лайнер швидко наздожене флот розвинутих країн світу, що вони невдовзі зможуть жити не лише у вільній, але в процвітаючій країні, зможуть засмакувати плодів її успіху і свого правильного рішення.
Звісно – tempora mutantur et nos mutamur in illis – автор був би нещирим, якби став заперечувати, що за два з гаком десятилітя по тих референдумах, аж до фатального 2014 року, настрої кримчан залишалися незмінними. Але за безчассям відчаю – з його руйнівною гіперінфляцією, з дикою приватизацією, що більше нагадувала ганебний дерибан, з зарослими бур’янами, роками незасіваними полями, з місяцями невиплачуваною зарплатнею, з втратою роботи і єдиною думкою: “чим нагодувати дітей?”, були роки підйому і розвитку, які сповнювали їх надіями, давали впевненість у сьогоденні і завтрашньому дні.
Кримчани не менш беручкі до діла, аніж мешканці будь-якого іншого регіону України. Не чекаючи ідеальних умов, покладаючись більше на себе, аніж на державу, вони засновували бізнеси, будували нову, привабливу туристичну інфраструктуру, відкривали, підприємства, створювали робочі місця. Саме тому, як один з них, автор береться стверджувати, що настрої більшості мешканців Криму у 2014 році не були аж геть антиукраїнськими, навіть після цільової і довготривалої обробки з боку інформаційних військ Кремля та утримуваних за рахунок українського бюджету їх підрозділів в Україні. Їхні настрої були б незміримо більш прихильними до держави Україна, якби українська влада ставилася до свого народу з належною повагою, не порушувала його невід’ємних прав і свобод, не ігнорувала його життєвих інтересів, не на словах, а на ділі дбала б про його безпеку і процвітання, ні на крок не відступаючи, при тому, від принципів права, не дискредитуючи себе і саму державу догідливим підігруванням інтересам вчорашньої імперії, плентанням у кільватері її експансіоністської політики.
А проте, якби навіть українофільство кримчан у 2014 році було й на порядок сильнішим, воно не гарантувало б від агресії Москви, так само, як москвофільство певної їх частини не було ані причиною, ні вирішальним фактором тої агресії.
Сумно, але, схоже, що в Україні і до сьогодні немає ясного розуміння дійсних причин втрати Криму та запроторення Донбасу у пекло війни. Звідси незасудження прямих винуватців здачі Криму Московії. Звідси бездумні, безвідповідальні закиди у бік кримців за невчинення загарбникам збройного опору, за непохід всім народом у партизани. Звідси сприйняття мешканців Криму не інакше, як зрадників (колись щось подібне вже було, чи не так?). Звідси антиконституційні, злочинні за своєю суттю, заклики відхреститися від Криму та Донбасу, які, на догоду окупантові, наввипередки ширять українськими засобами масової інформації деякі псевдопатріоти, з-поміж них, на жаль, і дехто з претендентів на роль совісті, інтелекту, еліти нації.
Спрощене трактування світу, подій і наслідків, можливо, й доречне у спілкуванні з малими дітьми та людьми неповносправними, але не з дорослими, відповідальними громадянами, тим більше, не з нацією. Ми будемо значно ближчими до розуміння справжніх причин втрати Криму і війни на Донбасі, якщо, не ховаючи голову в пісок, прослідкуємо за тим, як українська влада “утверджувала” Україну в Криму, що робила упродовж відпущеної долею майже чверті сторіччя, аби не випустити його зі своєї орбіти, інтегрувати економічно, мовно, культурно, як вона застоювала інтереси держави Україна, власне, інтереси української нації на півострові упродовж всього цього часу, як протистояла перманентній, багаторівневій експасії “рускаваміра”, зокрема, інформаційній її складовій, як зміцнювала вона тут довіру і повагу до державних інституцій, що робила для гарантування надійної оборони своїх кордонів і як повела себе в часі збройної агресії Кремля.
Відповіді на ці і багато інших питань уважний читач може відшукати в цьому збірнику статей, спорадично писаних автором для «Кримської світлиці» упродовж двох десятиліть.
Поза тим, що «Кримську світлицю» – єдину за всі роки Незалежності державницьку українськомовну газету на півострові – читали не лише в Криму чи на материковій Україні, а, траплялося, і в Австралії, Канаді та США, її читацька аудиторія ніколи не була великою. Українське суспільство цікавилося Кримом у досить вузькому аспекті: більшість - як місцем літнього відпочинку, хтось - як засобом наповнення своїх бездонних кишень. Кримські українці сприймалися в Україні більше як екзотика. Їх погляд на кримські та українські проблеми, трансльовані, зокрема, й «Кримською світлицею», мало цікавив широкі верстви українства і був геть нецікавий малоукраїнській владі. Навіть тоді, коли ми били на сполох. Навіть тепер, коли намагаємося донести ту просту істину, що загарбання Криму сталося не стільки через захланні бажання Московії, як через неналежне управління українською державою. Саме нездарна, а часто й злочинна діяльність влади, яка перетворила економіку України, а відтак і її оборонний потенціал на руїну, уможливила збройну агресію Московії, окупацію та подальшу анексію півострова.
Думка опублікувати ці статті окремим виданням прийшла не через одне лише бажання автора звернути увагу українського суспільства на суттєві причини, що дали можливість Московії анексувати Крим, а більше через те, що причини ті не усунуті й досі, і досі не зроблено адекватного їх аналізу, не зроблено належних висновків. Але ж на черзі тепер вся Україна. Наступ Кремля на українську Незалежність продовжується, і сьогодні загроза її втрати ще більш реальна ніж раніше, бо звір вже засмакував крові і пізнав безкарність.
Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 24.01.2020 > Тема "Резонанс"