Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3579)
З потоку життя (6822)
Душі криниця (3673)
Українці мої... (1499)
Резонанс (1576)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1749)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
НЕПОВТОРНА Н╤Ч КУПАЛА
7 липня — Р╕здво ╤вана Хрестителя, у народ╕ — Купала, ╤вана Купала, яке у давн╕ш╕...


ВАСИЛЬ МАРСЮК: ГЕНЕРАЛЬСЬКА ТЕЩА
Таки бувають. Так я мислив, з села вертаючись до м╕ста, бо все не йшла ╕з голови розмова з...


В╕ра Ро╖к. ВИШИВКА - ЯК СИМВОЛ УКРА╥НИ
Цей матер╕ал надав «Св╕тлиц╕» син вишивальниц╕ – Вадим Михайлович Ро╖к, який...


╢ЛИСЕЙ
27 червня у церквах сх╕дного обряду поминають старозав╕тного пророка ╢лисея, який був учнем ╕...


НА ЗДОБУТТЯ ПРЕМ╤╥ ╤МЕН╤ ╤ВАНА ФРАНКА НАД╤ЙШЛО 22 ТВОРИ
Держкомтелерад╕о оприлюднив список твор╕в, що над╕йшли на здобуття Прем╕╖ ╕мен╕ ╤вана Франка в...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2020 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#10 за 06.03.2020
СЕЛО КОЗАКОВА БАЛКА

Гортаючи стор╕нки свого життя

Не можу не згадати невеличке село, яке тод╕ називали хутором, з чудовою назвою Козакова Балка в тод╕ К╕ровоградськ╕й, нин╕ Кропивницьк╕й област╕, зовс╕м близько в╕д р╕дного села мо╓╖ мами — Глодос.
Вл╕тку 1944 року моя мама отримала призначення в це село директором семир╕чно╖ школи, яку необх╕дно було в╕дродити п╕сля н╕мецько╖ окупац╕╖.
Козакова Балка тод╕ – суц╕льний сад: ╕ б╕ля кожно╖ хати, ╕ б╕ля школи, ╕ горд╕сть села – колгоспний сад площею 40 га. Цей сад, оточений широкою смугою неплодових дерев ╕ кущ╕в, спланований був як сад-парк. Весь розд╕лений алеями на квадрати-д╕лянки, на кожн╕й з яких - сад з деревами одного виду ╕ сорту. В центр╕ саду - парк з соснами ╕ ялинками, з кв╕тами ╕ братською могилою загиблих во╖н╕в.
В сел╕ жив заслужений садовод-м╕чур╕нець, який д╕ставав нов╕ хорош╕ сорти дерев ╕ кущ╕в, та й сам займався схрещуванням ╕ селекц╕╓ю. Його пр╕звище, зда╓ться, було Карпенко (а може, Коропенко? Саме таке пр╕звище я знайшла в ╤нтернет╕, розшукуючи щось ╕сторичне про це село. Знайшла багато зн╕мк╕в села Козакова Балка ╕ Глодос, автором яких ╓ виходець цього краю Коропенко Василь).
До в╕йни наш садовод був нагороджений орденом Лен╕на – в т╕ часи це була дуже висока нагорода. Вс╕ його 5 син╕в воювали на фронт╕, ╕ вс╕ загинули. ╤ в╕д горя в╕н ╕ сам помер в 1944 чи на початку 1945 року (пам’ятаю похорони).
Коли в╕н ще жив, ми вс╕╓ю с╕м’╓ю побували в нього в гостях. В╕д хати город спускався вниз терасами, на яких р╕с сад. А внизу д╕дусь викопав ставок, в якому було ст╕льки риби, що ╖╖ ловили с╕точкою, под╕бною на друшляк.
На одн╕й з терас господар збудував л╕тню плиту, на як╕й при нас смажили щойно п╕йманих в ставку короп╕в. Було дуже смачно, бо ж смажили ╖х на св╕ж╕й ол╕╖, яка вироблялась в сел╕.
В двор╕ перед хатою росли дв╕ ялини, страшенно висок╕, одна з них була зелена, а друга – блакитна. В сел╕ розпов╕дали, що н╕мц╕ хот╕ли зрубати блакитну ялину ╕ в╕двезти на Р╕здво в Faterland, то д╕дусь на кол╕нах просив не губити красу, ╕ ялинка залишилась на р╕дн╕й земл╕.
В Козаков╕й Балц╕ ми жили в прим╕щенн╕ школи. До реч╕, хоч село було невелике, школа була дуже гарна: з великими в╕кнами, просторими класними к╕мнатами. Б╕ля школи – велика спортивна площадка ╕ чудовий сад з але╓ю високих дерев черешн╕ р╕зних сорт╕в та ╕нших плодових дерев, кущ╕ пор╕чок, смородини.
Квартира директора школи мала окремий вх╕д, одну к╕мнату, майже всю перегороджену грубою, за якою стояла кушетка, де я спала. Коридорчика не було, лише маленький тамбур м╕ж подв╕йними дверима, пот╕м кухня з плитою, на як╕й варили ╖жу, гр╕ли воду, а поруч з плитою – топка груби, в як╕й мама пекла нам хл╕б. Ще в нас була темна ком╕рчина, де збер╕гались продукти. З мебл╕в стояло л╕жко, ст╕л, кушетка, ╕ ще десь д╕стали диван з блощицями (клопами), як╕ нас не дуже мучили. Зате як ночував у нас одного разу Юрко (син тьот╕ Наталки), то його так покусали, що в╕н аж опух в╕д ╖хн╕х укус╕в.
Як т╕льки не боролись ми з ц╕╓ю нечистю: ╕ гасом, ╕ кип’ятком, н╕чого не допомагало, ╕ я добре запам’ятала, що позбавитись клоп╕в дуже важко.
Ми з мамою прожили в Козаков╕й Балц╕ ц╕лий р╕к, а батька, нарешт╕, моб╕л╕зували в арм╕ю. До в╕д’╖зду в╕н допом╕г мам╕ п╕дготувати школу до навчального року, облаштував наш побут. Але найголовн╕ше, що в╕н зробив, це в╕дремонтував локомоб╕ль — величезний агрегат, який давав електроенерг╕ю для колгоспно╖ ол╕йн╕. ╤ це дало можлив╕сть виробляти в сел╕ ол╕ю з соняшникового нас╕ння, якого в людей було багато.
В арм╕╖ батько служив в артилер╕йському полку десь в П╕дмосков’╖, а ми писали йому листи. Звичайно, перший лист нам допомогла написати мама, а пот╕м вже сам╕, хоч вс╕ починались «ми за тобою дуже скучили». Листи в╕дправляли не в конвертах, а складали в трикутник, на якому писали адресу.
До призову в арм╕ю батько з’╖здив в Одесу ╕ прив╕з нашу двоюр╕дну сестру Галину – дочку т. Даш╕. Вони наголодались в Одес╕ в румунськ╕й окупац╕╖, як ╕ ми в Слат╕но б╕ля Харкова, де нас застала в╕йна. Чолов╕к т. Даш╕ Петро (Сильвестрович?) В’юн ще на початку в╕йни був призваний в арм╕ю ╕ в перш╕ ж дн╕ пропав безв╕сти. ╥х перевозили кудись на корабл╕, який, можливо, затонув. Т╕тка Даша все життя чекала свого Петра, хоч ╕ мала можлив╕сть вийти зам╕ж ╕ жити заможн╕ше.
Батько прив╕з з Одеси багато ц╕кавих книг, бо свою б╕бл╕отеку ми змушен╕ були залишити в Слат╕но. В батьк╕в ще багато книг лишалось в Глодосах, коли вони по╖хали вчитися в Харк╕в. Неграмотна т. Наталка накривала глечики з молоком товстенними томами Брема про тваринний св╕т. А книжок в Глодосах з╕бралось багатенько, бо в часи розкуркулень л╕тература продавалась на аукц╕онах за безц╕нь.
Серед привезених з Одеси книг були «Адм╕рал Синяв╕н», «Принц ╕ злидар», казки Андерсена ╕ особливо ц╕нна для мене невеличка книжечка з сер╕╖ «Зроби сам», в як╕й описувалось, як робити паперов╕ ╕грашки, маючи в руках лише пап╕р ╕ ножиц╕. Я зараз знаю, що в н╕й ознайомлювали з мистецтвом ор╕гам╕, поширеним чи винайденим в Япон╕╖. К╕лька рок╕в тому я купила для внука «Енциклопед╕ю ор╕гам╕», але там так складно опису╓ться процес виготовлення ╕грашок з паперу, що я не змогла роз╕братись нав╕ть з тими виробами, як╕ вм╕ю робити вже б╕льше, н╕ж 60 рок╕в. А та, дово╓нна книжечка, пояснювала все так просто ╕ дох╕дливо, так╕ були зрозум╕л╕ малюнки, що я навчилась робити журавлика, жабку, катамаран, який можна перетворити в курчатко, двохтрубний кораблик, осво╖вши техн╕ку ор╕гам╕ сама, без допомоги дорослих.
В Япон╕╖ таких паперових журавлик╕в складала д╕вчинка, яка постраждала в╕д ядерно╕ бомби в Х╕росим╕, бо вважалось, що як зробиш 1000 таких журавлик╕в, то будеш жити. ╤ пам’ятник жертвам ядерних вибух╕в – саме такий журавлик.
В Козаков╕й Балц╕ ми жили, як на той час, непогано, бо було борошно, з якого мама пекла в груб╕ хл╕б, була зароблена батьком ол╕я, яку нам видавали безплатно, як плату за ремонт ол╕йн╕, який в╕н зробив в той час, коли потр╕бних спец╕ал╕ст╕в забрала в╕йна. Було багато сухофрукт╕в, як╕ ми насушили за л╕то на зал╕зному даху школи, а фрукти ╕ ягоди б╕ля школи вродили дуже рясно.
Зам╕сть цукру використовували в╕двар цукрового буряка, який вирощували в сел╕, ╕ було його достатньо. В╕н, правда, ма╓ не зовс╕м при╓мний смак, але узвар виходить смачний. Тримали ми курей, а, значить, мали сво╖ яйця, та й п╕вник╕в вирощених часом р╕зали.
Ну, а м’яса в в╕йну ╕ п╕сля не╖ не часто доводилось ╖сти.
В Козаков╕й я почала вчитися в школ╕ зразу в другому клас╕; можна було б ╕ в трет╕й п╕ти, бо я вже давно гарно читала, рахувала, словом, була п╕дготовлена, але третього класу не було. Валя п╕шла в перший клас. Не було зошит╕в, писали на газетах, як╕ доводилось розграфлювати.
Мою першу вчительку звали Клавд╕я Мефод╕╖вна. ╤ вела вона в╕дразу два класи - другий ╕ четвертий, в одн╕й класн╕й к╕мнат╕, де ми сид╕ли на лавках за великим столом. Вчителька працювала спочатку з одним класом, пот╕м давала ╖м завдання ╕ починала працювати з ╕ншим.
Читала ╕ рахувала я добре, а писала дуже погано: букви не слухались, одн╕ виходили велик╕, друг╕ – маленьк╕. Не було пропис╕в, зошит╕в, тому кал╕граф╕╓ю я почала займатись значно п╕зн╕ше, десь в 5 клас╕, по прописах, в зошит╕ в косу л╕н╕йку. Почерк пост╕йно м╕нявся. В наш клас прийшла нова д╕вчинка, яка писала так, що «нажим» був лише в верхн╕й частин╕ букви, ╕ я теж почала так писати, хоч перед очима завжди був прекрасний зразок почерку – мамин.
Для мами 1944-1945 навчальний р╕к в Козаков╕й Балц╕, мабуть, був дуже важким: налагодити роботу школи в умовах деф╕циту зошит╕в, п╕дручник╕в, та ще й нас, д╕тей тро╓. Коли мама ╖здила (а точн╕ше, ходила) в район – Хмельове (а це - 15 км), часом нам допомагала техн╕чка, яка жила недалеко, але, в основному, якось справлялись сам╕. Важко було нам, д╕тям, д╕ставати воду з глибоко╖ криниц╕, бо п╕сля голодних рок╕в ми були ф╕зично слабк╕, а в╕дро з водою важке, та ще часом корба виривалась з рук ╕ могла не т╕льки вдарити, а й забити.
Пам’ятаю, одного вечора мами не було дома ╕ не було в хат╕ води. Ми захот╕ли ╖сти ╕ я вир╕шила напекти млинц╕в. Зам╕сть води взяли в╕двар буряка, який завжди стояв на плит╕. Без сол╕ ╕ соди, млинц╕ були несмачн╕, ╕ не пам’ятаю, чи ми ╖х ╖ли, але, мабуть, таки ╖ли, бо щось треба було ╖сти…
Вл╕тку мама на якийсь час влаштувала нас в колгоспний дитсадочок, де я допомагала вихователям: читала д╕тям казки, влаштовувала для них ляльковий театр, використовуючи т╕ ╕грашки, як╕ були. В Козакову якось при╖жджав ляльковий театр, показували нам музичну казку, от ╕ я роз╕грувала музичн╕ казки, сп╕ваючи за вс╕х геро╖в.
Садочок розм╕щався в садиб╕, де, видно, колись жили заможн╕ люди. На горищ╕ знайшли хорошу коп╕ю картини Шишк╕на з ведмедями, написану масляними фарбами.
З цим горищем мало не трапилась б╕да. Батько пол╕з туди, а ляду п╕дпер зал╕зним шворнем. Мама стояла внизу, ╕ раптом цей швор╕нь пада╓ мам╕ на голову. На щастя, в╕н якось сковзнув, лише поранивши маму, а м╕г же ╕ вбити… Довелося вистригати волосся, гамувати кров.
Б╕ля цього будинку був великий запущений сад, який спускався до ставка. Мен╕ подобалось блукати алеями цього саду, уявляючи себе геро╖нею яко╖сь з прочитаних книг. Мама, попри свою зайнят╕сть, багато уваги прид╕ляла нашому вихованню. Щоб привити любов до читання, вона привозила з районно╖ б╕бл╕отеки ц╕кав╕, захоплююч╕ книжки. Пам’ятаю з того часу «Школу над морем» Василенка з елементами детективу, з шпигуном, який з горища школи подавав л╕хтариком сигнали ворогам. Дуже подобались мен╕ опов╕дання Трубла╖н╕ про п╕вн╕ч, його пов╕ст╕ «Лахтак» ╕ «Шхуна «Колумб».
А ось ще ц╕кавий факт з нашого життя в Козаков╕й Балц╕. Школу опалювали соломою (у двор╕ стояла велика довга скирта ), ╕ ще лушпинням в╕д соняшникового нас╕ння, яке значно калор╕йн╕ше, н╕ж солома. Але палити ним важко, бо воно дуже др╕бненьке, тому використовували спец╕альну приспособу: розр╕зали в╕дро цил╕ндрично╖ форми на два нап╕вцил╕ндри, в яких пробивали отвори, як на тертушц╕, через як╕ поступало пов╕тря для гор╕ння, вставляли його в п╕ч, ╕ на нього насипали лушпиння. Це паливо досить небезпечне, бо як його засипати забагато, може вибухнути ╕ роз╕рвати п╕ч.
Таке сталося в нашому клас╕, ╕, поки п╕ч ремонтували, ми вчилися в прим╕щенн╕ дитячого садочка. До реч╕, грубу (так називалась п╕ч для опалення) в наш╕й квартир╕ ми опалювали таким же чином.
Соняшникового лушпиння в сел╕ було багато, бо наша ол╕йня обслуговувала не т╕льки наше село, а й сус╕дн╕. Для школи його завозили повний сарайчик, який стояв неподал╕к в двор╕ школи.
В час окупац╕╖ ол╕йня не працювала, бо з╕псували величезний двигун -локомоб╕ль. Як я вже згадувала, п╕сля зв╕льнення наш батько в╕дремонтував цей агрегат, за що колгосп був такий вдячний батьков╕, що зам╕сть оплати за цей ремонт нам ц╕лий р╕к ол╕ю давали безплатно.
В лушпинн╕ залишалось багато зерняток соняшника, як╕ видзьобували наш╕ курочки ╕ жир╕ли в╕д них.
Якось навесн╕ мама купила на базар╕ 15 качиних я╓ць ╕ п╕дклала ╖х п╕д квочку. Квочка була така маленька, що ледве прикривала ц╕ досить велик╕ яйця. Ми й не спод╕валися, що з того щось вийде. А вилупилось 14 каченят (з 15 лише один був бовтун). Квочка вс╕х ╖х виростила. Годували ми ╖х макухою, та й сам╕ вони знаходили зернята соняшника в лушпинн╕, яким був до стел╕ заповнений сарай в двор╕ школи. А ще ми з Валею ходили на ставок ╕ збирали там ряску, яку каченята дуже любили.
Через ту ряску я мало не втопилась. Хот╕ла помити руки, стала на трубу, яка проходила кр╕зь дамбу, через яку з ставка спускалась на другий б╕к дамби зайва вода. Труба, зроблена з дерев’яних дощок, виявилась слизькою, я посковзнулась ╕ впала в ставок.
Там було глибоко, а плавати я не вм╕ла, от ╕ почала тонути. Дорослих не було, а моя сестричка Валя з нашою подругою Нюрою злякались ╕ втекли. Я борсалась, не спод╕ваючись вибратись, та якось намацала, що дамба обплетена лозою, як тини плетуть з лози. ╤ по т╕й лоз╕ я п╕днялась з глибини ╕ вибралась на берег. Д╕вчатка вже й не спод╕вались побачити мене живою, коли побачили, як я йду ╖м назустр╕ч по дороз╕.
Я ще дв╕ч╕ тонула, три роки п╕дряд, але, як кажуть, кому судилось бути пов╕шеним (не проти ноч╕ будь сказано), той не втоне.
Повернусь до каченят. Якось ми погнали ╖х до ставка, вони в╕дразу кинулись у воду ╕ попливли, а мати-квочка заклопотано б╕гала по берез╕, кликала ╖х, та марно.
З того часу каченята щодня ходили сам╕ на ставок, а мен╕ вже не треба було збирати для них ряску.
В к╕нц╕ л╕та 1944 року ми повернулись в Глодоси до бабус╕ ╕ т. Наталки.
В Глодосах качок зар╕зали, склали в мак╕тру ╕ поставили в «Марусину» к╕мнату, бо там було холодно (думаю, що не вс╕х качок забили зразу). Був у т. Наталки собака Рябко. Якось бабуся Оксана каже: «Мабуть, наш Рябко захвор╕в. Дала йому поми╖, а в╕н не ╖сть». А пот╕м знайшли причину його «хвороби»: виявилось, що Рябко якось зал╕з в ту к╕мнату ╕ добряче поласував качатиною. Ми довго см╕ялись, згадуючи, як б╕дкалась бабуся, що Рябко захвор╕в.
Я вже писала про каченят, яких висид╕ла у нас курочка. ╤ ще був ц╕кавий випадок. Ми пом╕тили, що рябенька курочка не несеться дома, а кудись зника╓, ╕ почали за нею сл╕дкувати. Б╕ля школи була досить велика площадка – стад╕он для спортивних занять.
╤ от курочка поб╕гла через той стад╕он ╕ щезла в висок╕й трав╕. Ми обережно п╕д╕йшли ╕ побачили, що вона сидить в гн╕здечку п╕д кущем. Вона вже нанесла з 10 я╓ць, ╕ була б вивела таки курчат.

Хвороби п╕сляво╓нного часу

В час в╕йни ╕ в п╕сляво╓нний час з’явилися р╕зн╕ хвороби. Боротися з ними було важко, бо не було л╕к╕в, не було мила, щоб добре помити руки. Пригадую, що в Глодосах одного разу варили мило, використовуючи якийсь жир ╕ каустичну соду. Воно було смердюче, але то було мило, а п╕зн╕ше ╕ його не стало. Прали не милом, а «лугом» - розчиненим в вод╕ попелом з дров. А деяк╕ реч╕ – ╕ зовс╕м без мила, а на р╕чц╕ чи ставку праником – дерев’яним, под╕бним на кухонну дошку, т╕льки з довшою ручкою.
Праником добре вибива╓ться бруд з ряден, х╕дник╕в, тобто вироб╕в з грубих тканин, а пот╕м треба ╖х гарно прополоскати в проточн╕й вод╕.
Брудн╕ руки сприяли поширенню еп╕дем╕й р╕зних хвороб. В Козаков╕й ми пережили дв╕ еп╕дем╕╖ – корости (чесотки) ╕ скарлатини.
Коли в сел╕ з’явилась короста, мама в╕дправила мене ╕ Валю в Глодоси. Йти туди було степом 7 км. Ми прийшли до бабус╕ ╕ т. Наталки, а там теж короста, ╕ ми зразу ж повернулись додому.
Корости важко уникнути, бо виклика╓ ╖╖ др╕бнесенький кл╕щ, який укор╕ню╓ться в складках шк╕ри, м╕ж пальцями, ╕ легко переда╓ться при контактах через руки ╕ нав╕ть через предмети, до яких доторкався заражений. Все т╕ло свербить ╕ розчесу╓ться.
Л╕кують цю напасть маззю, зробленою з коров’ячого масла ╕ с╕рки. Вона смердюча, але вил╕кову╓, та при контактах з хворими короста з’явля╓ться знову ╕ знову.
Дошкуляли ╕ супутники в╕йни - вош╕, яких теж важко позбутись, бо ж заразитись можна в╕д будь-кого, нав╕ть сидячи поруч в клас╕ чи в к╕но. Зараз ╕ мила досить, ╕ р╕зн╕ препарати ╕снують, ╕ то час в╕д часу з’являються пов╕домлення, що в як╕йсь школ╕ чи клас╕ при медогляд╕ знайшли вошей. Мою плем╕нницю ╤рочку дв╕ч╕ заражали вошами в дитсадочку.
Дуже поширеними п╕сля в╕йни були гн╕йничков╕ захворювання.
Якось в Великос╕лках, де ми жили з 1947 року, я захот╕ла попасти шк╕льну корову. Пасли ми з д╕вчатками на стерн╕, я поколола ноги, ╕ вони покрилися гн╕йниками. Довго довелось ╖х л╕кувати, ╕ дуже соромно було ходити з ногами, покритими болячками.
Того ж року в Великос╕лках причепились маленьк╕ наривчики на вказ╕вному пальц╕ мо╓╖ право╖ руки. В сел╕ була амбулатор╕я, ╕ працювали там так╕ «спец╕ал╕сти», що здирали п╕нцетом ц╕ гн╕йнички ╕ прикладали як╕сь маз╕, ╕ тягнулось це л╕кування довго ╕ боляче, а сл╕ди в╕д нього ╕ зараз на пальц╕ можна побачити.
Пригадую, як в Козаков╕й почалась еп╕дем╕я скарлатини. Валя в╕дхвор╕ла нею ще в 1942 роц╕ в Глодосах, а я – н╕, та захвор╕ла не я, а Гала. В одн╕й к╕мнат╕ нас четверо, а Гала важко хвора. Щоб я не заразилась, одна вчителька (╕мен╕ не пам’ятаю) запропонувала мам╕, що забере нас, Валю ╕ мене, до себе. Вона жила далеченько в╕д школи, город в╕д хати спускався вниз, а б╕ля стежки-меж╕ р╕с терен ╕ шипшина. Вже була п╕зня ос╕нь, на город╕ ще лишався пасл╕н, а п╕сля заморозк╕в терен був вже не таким терпким, можна було поласувати останн╕ми ягодами року. Нам добре жилося в т╕й с╕м’╖, додому повернулись аж тод╕, коли вил╕кувалась Гала.
Ще пригадую, як нам робили щеплення в╕д скарлатини. Я готова була см╕ливо витримати цю незвичну процедуру, але мене взяли не зразу, а д╕ти так плакали, що коли прийшла моя черга, я теж злякалась ╕ розплакалась, хоч взагал╕ не була плаксивою. Мене ж завжди вважали дорослою, а Валю – маленькою, бо я – старша.
Я так ╕ не хвор╕ла скарлатиною, хоч п╕сля прививки був висип, але без температури.
Ще трошки про нашу сестру Галину-Галку. Коли наш батько прив╕з ╖╖ з Одеси, вона говорила рос╕йською мовою, але коли мама сказала ╖й, що в нас говорять укра╖нською, б╕льше ми в╕д не╖ не почули жодного слова рос╕йською мовою, нав╕ть, коли ми просили ╖╖ сказати щось рос╕йською.
Якось ввечер╕, коли ми вже полягали спати, Гала засп╕вала нам новий г╕мн СССР, який щойно появився зам╕сть ╤нтернац╕оналу.
Гала вчилась разом з╕ мною в другому клас╕, а через 9 рок╕в ми разом поступили на ф╕змат Одеського Державного ун╕верситету ╕м. Мечникова, т╕льки я вчилась на математичному в╕дд╕л╕, а Гала - на ф╕зичному. Дуже смутно, невиразно пригадую перебування Гали у нас в Козаков╕й. Воно й не дивно, адже пройшло вже ст╕льки рок╕в.
Гала ще раз хвор╕ла в нас. Зробився в не╖ нарив, великий, син╕й, як велика слива. Мама сама л╕кувала його, прикладаючи коржик з борошна з медом, щоб витягував гн╕й. Одним словом, мама мала досить клопоту з Галиним здоров’ям, та ще й боротьба з вошами, коли нав╕ть мила нема, щоб голови д╕тям помити……
Не знаю вже, ск╕льки м╕сяц╕в Гала прожила в нас, т╕льки як при╖хала т. Даша, то все ╖й не подобалось, вс╕м була незадоволена, але така вже вона була. ╥й ╕ Великос╕лки колись не сподобались, хоч ╕ не погане це село, ╕ кооперативна квартира в Севастопол╕, яку я допомогла сво╖м батькам отримати, як╕й вони були безмежно рад╕, бо це була перша в ╖хньому житт╕ квартира з ус╕ма зручностями, теж не сподобалась… Правду кажучи, важкий в не╖ був характер.
 
╤ ще про життя в Козаков╕й балц╕

Жили ми в цьому сел╕ всього один р╕к, та коли пор╕вняти з частими пере╖здами в во╓нн╕ роки з м╕сця на м╕сце, то можна сказати: не всього один р╕к, а аж ц╕лий р╕к.
Нас, д╕тей, посилали на баштан збирати кавуни ╕ дин╕, на поле - збирати колоски ╕ здавати ╖х в колгосп.
Одного разу, коли ми були на баштан╕, над нами прол╕тав л╕так- «кукурузник». Ж╕нки почали махати йому руками, кавунами, динями, запрошуючи його с╕сти, ╕ в╕н с╕в прямо на наше поле. Ж╕нки нанесли льотчику хл╕ба, меду, я╓ць, а в╕н ще й покатав голову нашого колгоспу над полем, а пот╕м взяв дари нашо╖ щедро╖ земл╕ ╕ полет╕в дал╕ сво╖м шляхом.
День Перемоги 9 травня 1945 року застав нас в Козаков╕й. Приведу ц╕кавий випадок, який св╕дчить, як люди чекали перемоги. Це сталось за к╕лька м╕сяц╕в до не╖.
В одн╕й з дитячих газет, як╕ ми отримували (а ╖х в радянськ╕ часи виходило три: «П╕онерська правда», «Юний лен╕нець», «З╕рка») друкували з продовженнями опов╕дання чи нав╕ть пов╕сть «Червоний галстук» про те, як хлопчик сховав галстук п╕д п╕дв╕конням сво╓╖ к╕мнати в як╕йсь шпарин╕, а н╕мц╕ вигнали господар╕в жити в сарай, а сам╕ жили в будинку; як хлопчик переживав за галстук, як в╕н д╕став його ╕з схованки ╕ т. д. аж до приходу наших.
Я читала ц╕ продовження з великою ц╕кав╕стю, чекала з нетерп╕ням наступного номера газети. Читала сама, ╕ т╕й техн╕чц╕, яка часом допомагала нам в домашн╕х справах. Аж ось опов╕дання зак╕нчилось хепп╕ ендом, я поб╕гла до техн╕чки ╕ кричу: «К╕нчилось! К╕нчилось!», а вона впала на ст╕лець ╕ заплакала, думаючи, що зак╕нчилась в╕йна.
9 травня вранц╕ хтось при╖хав з району (в сел╕ не було рад╕о) ╕ пов╕домив, що в╕йна зак╕нчилась. Люди обн╕мались, плакали, бо ж в кожн╕й с╕м’╖ хтось загинув. Пот╕м був м╕тинг, виступи людей, пот╕м ми несли кв╕ти в сад-парк на т╕ могили, в яких поховали чи перезаховали людей, замучених н╕мцями в окупац╕╖.
Так зак╕нчились для нас роки в╕йни, та ще не зак╕нчились пере╖зди по наш╕й р╕дн╕й Укра╖н╕.

А це – з ╕нших спогад╕в, де теж згаду╓ться в╕йна.
П╕онерська к╕мната

М╕й чолов╕к розпов╕в нам про ц╕кавий, а скор╕ше траг╕ком╕чний випадок з його життя в окупац╕╖.
За радянсько╖ влади нас навчали, що ╖╖ символи — червоний прапор, парт╕йний чи комсомольський квиток — це чи не свят╕ символи, як╕ треба берегти ╕ захищати нав╕ть ц╕ною свого життя. Пригадую, як я в 1950 роц╕ десь под╕ла св╕й комсомольський квиток ╕ довго не могла його знайти. Я дуже переживала, боялась признатись, що не знаю, де м╕й квиток, бо за втрату його кара могла бути дуже великою. Квиток знайшовся в вал╕з╕, яку занесли на горище, де ми тримали все, що не потр╕бно було в к╕мнатах.
Десь в шостому клас╕ мен╕ дали вивчити в╕рш «Партквиток», в якому йшлось про комун╕ста, якого фашисти обливали на мороз╕ водою, вимагаючи, мабуть, в╕дмовитись в╕д сво╖х погляд╕в. ╤ от в╕н «св╕й квиток до грудей притискав, н╕би квиток п╕д водою страшною серцю його охолоть не давав». Я не довчила тод╕ того в╕рша (замало було часу), не хот╕ла виходити на сцену, але примусили, я збилася, а п╕дказок не чула, бо з раннього дитинства не чую на л╕ве вухо, ╕ п╕сля цього я вже н╕коли не могла читати з╕ сцени в╕рш╕, хоч на уроках все було нормально.
П╕онерський галстук теж треба було берегти, як з╕ницю ока. Ми нав╕ть в╕ршик вчили: «Как повяжешь галстук, береги его, он ведь с красным знаменем цвета одного».
Але повертаюсь до ╕стор╕╖, яка в╕дбулась в Чеч╕льнику з мо╖м чолов╕ком. (23 лютого - день його смерт╕ в 2004 роц╕).
«Наш╕» залишили м╕стечко, окупант╕в ще не було, ╕ Слава п╕шов у свою школу. Там було пусто ╕ сумно. Зайшов в п╕онерську к╕мнату, а там висить наша дорогоц╕нна рел╕кв╕я — п╕онерський прапор дружини, лежить барабан з паличками ╕ нав╕ть п╕онерський горн. Покинули ╖х парт╕йно-комсомольськ╕ прац╕вники, лишили ворогам… Слава, якому тод╕ було 10 рок╕в, забрав все це багатство, прин╕с до л╕карн╕, де працювала його мати ╕ де вони жили, ╕ в одному з прим╕щень влаштував п╕онерську к╕мнату.
Ск╕льки часу вона про╕снувала, не знаю, але якось побачили ╖╖ окупанти, д╕знались, хто це влаштував, взяли Анну Васил╕вну ╕ Славу, дали матер╕ в руки прапор, сину — сурму ╕ барабан, ╕ послали в м╕сто (мабуть, в комендатуру) в супровод╕ старого ╕нвал╕да-румуна. Дорогою румун давав ╖м можлив╕сть втекти, ходив кудись за кущики, та моя майбутня свекруха вперто не хот╕ла н╕куди вт╕кати.
Прийшли в м╕сто. Уяв╕ть соб╕ картину: марширу╓ ж╕нка з червоним п╕онерським прапором, за нею — хлопчик з барабаном ╕ сурмою. А за ними шкандиба╓ старий ╕нвал╕д з костуром. В м╕ст╕ було якраз багато в╕йськових: румун╕в, мадьяр╕в. Побачивши такий «парад», вони вишикувались ╕ в╕ддали, см╕ючись, честь, п╕сля чого демонстрант╕в в╕дпустили…
Коли Харк╕в визволила Червона арм╕я, нашу маму викликали в комендатуру ╕ допитувались: «Чому вас не розстр╕ляли?» ╤ вс╕ пово╓нн╕ роки маму повинно було мучити сумл╕ння, що вона залишилась жива, коли повинна була померти, притискаючи до грудей безц╕нну рел╕кв╕ю — партквиток…
Мо╓ покол╕ння, яке народилося перед в╕йною (нав╕ть в 1939-1940 роках), заповнюючи як╕сь документи, повинно було в╕дпов╕дати на запитання: «чим ти займався в час окупац╕╖?» А мен╕ ж на початок в╕йни було вже 5 рок╕в ╕ 8 м╕сяц╕в, так що, на думку нашого комун╕стичного кер╕вництва, я могла б вже якось боротись проти фашист╕в, а не в ляльки гратися…
Ось так╕ сумн╕ реал╕╖ нашого «щасливого» життя в часи комун╕стично╖ влади пригадуються мен╕ зараз, коли з такою помпою збираються святкувати 75 роковини зак╕нчення Друго╖ св╕тово╖ в╕йни, яку називають «в╕тчизняною», та ще й об╕цяють: «Можем повторить!»
Алла ОСАДЧА
м. Феодос╕я

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #10 за 06.03.2020 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22084

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков