Версiя для друку Обговорити в форумi

«Любви все возрасты покорны,
её порывы благотворны…» –
сказав колись один піїт, –
«але бувають і потворні», –
я проказав йому услід.

Таки бувають. Так я мислив,
з села вертаючись до міста,
бо все не йшла із голови
розмова з гостею з Москви…
Я розкажу її вам стисло.

В селі, ну себто, в Шелепухах,
де прожива моя рідня
і де люблю бувати я,
живе собі одна старуха
(бабуся – краще так для слуху),
сусідка наша – як своя.
Усі зовуть її Палазя,
живе самотньо, без сім’ї,
а веселенькою вдалася,
аж любо стрінути її.

Живе в хатиночці малій,
ну трохи більшій від горіха –
єдина хата на селі,
солом’яна в якої стріха.
Палазя свій город навпіл
щороку засіває житом
й пече такий із нього хліб –
всі уплітають з апетитом.

Завжди усміхнена, одна
серед зими, одна і влітку,
мені здавалася вона
не сьогосвітнім вже відбитком.
У білій хусточці завжди
весь день гребеться на городі.
Коли до неї не зайди,
угостить квасом у господі.

А в тій господі тільки піч,
щоб там варити, там і спати,
та скриня – найдорожча річ,
а у куточку – Божа мати –
ікона з церкви, що її
поруйнували на селі
недавно зовсім комуністи,
немов вона просила їсти.

Стояла ще з часів козацьких –
міцна, ставна, як дівка хвацька.
Аж тракторами дерли зруб –
такий міцний церковний дуб!
Палазя теж взяла собі
іконку з церкви – вкрала наче,
і вечорами тягне-плаче
до неї руки у мольбі.

…Під рушником – портрет у рамці:
Палазин батько – теж як дуб,
немов метеличок, на шапці
сидить петлюрівський тризуб…
Я міг би більше розказати
про цю бджолу вам, читачі,
та знаю: міру треба знати,
розмову з вами ведучи.

А ще, панове, ви праві,
події люблячи нові.
Спішу подать. В селі всі знали:
в Палазі є сестра в Москві,
що служить в домі генерала.
І ось з’явилась та сестра –
така ж росточком, як Палазя,
але свіженька, не стара,
у полі, видно, не пеклася.
І капелюшок, і вбрання –
як у столичної людини,
і зубки золотом дзвенять,
і на руці блищить годинник.

Вона дівчам під час війни
із дому зникла – й ось явилась…
А щоб послухать дивини,
сусіди теж не забарились.
За стіл усілись під кленком,
і кожний висловитись пнеться.
Не тільки теплим молоком
нас пригощають, як ведеться.

А на закуску завжди спів
із добре злитих голосів:
«Поза гаєм зелененьким
брала вдова льон дрібненький…»

Я тут би слухав без кінця
пісні розложисті, як ця:
«Ой, наїхали хлопці з України,
попускали коней по долині,
почепили сідла на калині,
запалили гнізда солов’їні…»

Застілля в нас завжди чудне:
говорять всі – ніхто не слуха.
Від гості я почув одне:
живе – нічого, має внука.

***
Другого дня вже тет-а-тет
ми говорили, п’ючи каву.
Я їй сказав, що я – поет,
її судьба мені цікава.
«З поетів я люблю Тараса,
все перечитую «Кобзар»,
тому і мови не зреклася,
бо він для мене, як буквар.

Хоча життя всьому навчило…
А нащо вам моє життя?
Було без долі, без пуття,
таким і піде до могили.
Людину наче не чужу
у вас я бачу – сядьте ближче!
Я справді дещо розкажу,
не дуже, правда, таємниче.

Ви, мабуть, чули, як мене,
коли тут наші німців гнали,
дівчисько гарне, хоч дурне,
взяли у військо, в санітари.
А там побачив генерал
і взяв до себе борщ варити.
Який там з мене кулінар!?
Він просто став зі мною жити.

З ним і в Германії була,
коли вже німці склали зброю,
а генерал вагон добра
привіз на дачу під Москвою.
Такого срібла і картин
ви не побачите в музеї.
«Кто победил – тот господин!» –
хваливсь до братії своєї.

І по війні жила при нім,
а коли стала вже брюхата,
й дитя знайшлось – сказали всім,
що від солдата.
А скоро генерал помер.
Така вже доля моя клята –
мене служницею тепер
взяли на дачу його брата.

Теж генерал, ще вищий чин –
над тюрмами всіма начальник.
Там надивилась я картин –
хоч генерал, а чорний бабник.
Привозив з друзями дівчат –
гуляють, п’ють, як у борделі.
І не було для мене свят,
усе перу для них постелі.

Кому що скажеш? Де втечеш?
Такі кнури, де хочеш, знайдуть.
Дитя моє маленьке ще –
у нім знаходила розраду.
Ішли артисточок гурти…
А тут якраз впокоївсь Сталін.
Кнури притихли, мов коти.
Мій генерал поблід, постарів.

Хоч довго ще носив мундир –
вже й доня фельдшеркою стала,
а потім зліг, лиш пив кефір –
а то вина було все мало.
Дочка у госпіталь пішла –
робота близько біля дому,
та генерал наш пожелал,
щоб чергувала лиш при ньому.

Йому в нічні години зле –
то біля нього має бути.
Все наче владилось. Але…
Аж соромно признатись людям!
Призналась і мені дочка,
коли вже стало дуже пізно.
А справа вийшла тут така…
(І залилася жінка слізьми).

Дочку той блудень ублагав
лягати з ним, хоч би в халаті –
йому полегшає, мовляв,
і Сталін спав лиш при дівчаті,
а як хворів Мао Цзе-дун,
то з двох боків дівчата гріли.
Заговорив проклятий бздун
дитині розум… Боже милий!

Дочка соромилась сказать,
що по неволі согрішила,
що зґвалтував він. Сто проклять
цим генералам!.. Тільки шила
не утаїш в мішку. Родила
невдовзі хлопчика вона.
Сказали знову – від солдата.
Тоді – війна, тепер – війна…

Аж соромно розповідати!
А що?! Візьміть та напишіть,
які в нас славні генерали!
Імен лиш наших не вкажіть,
а так якісь ініціали.
…Дали нам волю, щоб скандал
не вибухнув. Дали квартиру.
Помер зятьок мій – генерал,
вже десь чорти здирають шкіру.

А я навідалась сюди.
Можливо, скоро переїду
на Україну. Від біди
подалі. Боже, скільки стиду!
До Канева переберусь,
захоче, може, і Палазя…
Ви напишіть! Я не боюсь –
уже доволі натряслася.

Селянки заздрять тут мені,
що у Москві живу понині.
Чого ви заздрите, дурні!?
Жила я гірше від рабині.
На буряках увесь свій вік,
ви, знаю, гнули рабські спини,
та все ж були серед своїх –
мене ж топтали на чужині.

Була підстилкою гріха.
За що так доля покарала?
Не покарала, ні! Ха-ха!..
Тепер я – теща генерала!» –
чи то сміялась, чи ридала
сивенька жіночка суха.
А потім стрепенулась: «Годі!
Наговорила вам дурниць.
Он і Палазя на городі
мене вже кличе до суниць».

P. S.
Цю річ я написав давно,
та тільки в схроні все лежала:
не надрукують все одно
книжкові наші генерали.
Знайшов цей списаний блокнот,
старі гортаючи папери.
Художніх мало тут красот,
та не багато і химери.

Я мав би зараз не спішить –
щось підлатати, перешить,
перш як виносити на шпальти,
та час втікає, час біжить –
я вже шаную кожну мить
і все, як є, кладу на шальки.
Просила жінка: напишіть!
А я прохаю: почитайте!

05.07.2013 р.,
с. Шелепухи на Черкащинi

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 03.07.2020 > Тема "Душі криниця"