Версiя для друку Обговорити в форумi

"Ах не смійтеся ви наді мною, -
Не для вас я Вкраїну люблю!.."

Якщо спробувати одним словом передати мистецьку сутність поетичної збірки Павла Тичини "Сонячні кларнети" (1918), то, найімовірніше, важко знайти тут слово влучніше, ніж "гармонія". Провідна тема збірки - гармонія людської душі, природи й космосу, її відчуття чи то як засадничої умови буття, чи то як ідеалу, без якого буття немислиме, чи то як особливої божественної субстанції, яка творчо проймає все суще... Очевидно, можна ще варіювати й множити словесні визначення, однак слід визнати, що це варіювання й множення лише підкреслили б неможливість раціонально вичерпного з'ясування образності поета. "Сонячні кларнети" - знаменний образ збірки - покликані опоетизувати цю гармонію і наголосити на здатності мистецтва її осягати й утверджувати. Гармонія прочитується в збірці і як філософська категорія, і як поетична ознака, що засвідчує неможливість трактування художньої мови П. Тичини в звичних координатах змісту й форми. Філософічність - це посутня риса поетики збірки, її стилю, філософічність проймає розмаїті пейзажні картини й інтимні, переважно любовні сповіді ліричного героя. Філософічність невіддільна від новітнього мистецького синкретизму, передусім неповторної музикальності й мальовничості, про філігранний вияв яких у поетичному слові П. Тичини писав не один дослідник. Філософічність невіддільна також від відзначуваної багатьма особливої поетичної вибагливості, версифікаційної витонченості поезії автора.

Звичайно, феномен Тичини не зродився з нічого. В його творах відлунюються і неповторний чар української народної пісні та близького до її поетики "Слова о полку Ігоревім" - аж до прозорих ремінісценцій з цієї па-м'ятки ("Женуть вітри, як буйні тури"), і пишна орієнтальна орнаментика, і ваблива урочистість поезії західноєвропейського і російського символізму, і плідні осягнення українських модерністів, передусім Михайла Коцюбинського і Миколи Вороного... Серед цих відлунь чи не найвиразніше - сковородинівське. І філософічність, і вигадливе розмаїття версифікації збірки "Сонячні кларнети" змушує згадати "Сад божественних пісень". Ясна річ, Тичина, освоюючи згадані особливості поезії Г. С. Сковороди, підніс їх на новий модерний рівень. І загалом гармонійно об'єднав згадані й незгадані відлуння під знаком власної геніальності.
Важко, а може, й неможливо знайти у світовій поезії ще один приклад такої ритміко-інтонаційної, строфічної вишуканості, як у П. Тичини. Поєднання розлогих, широких рядків і чітких, коротких, різні способи внутрішнього та зовнішнього римування, зокрема перехресного, перегук наголошеного (чоловічого) завершення рядка з дактилічним ("Йде весна, Запашна... Закосичена"), взаємодія римованого вірша й білого (як-от у вірші "Гаї шумлять"), точних рит-мів і верлібру, розмаїття алітерацій, що виступають лиш одним з аспектів тонкої звукової інструментовки ("Над бором хмари муром!", "О панно Інно, панно Інно!") - усе це тільки окремі прикмети незрівнянного Тичининого віршування. Дивовижно, що за такого вигадливого розмаїття, за такої незвичної конструктивності жодного натяку на відчуття якоїсь нарочитості, штучності, переускладненості. Вірш Тичини завше плине природно й легко, він грайливо-граційний. З цього приводу дуже точно висловився Євген Маланюк, який наголосив, що Тичина пише, як сонце світить, як пташка співає.
Версифікаційна вибагливість має виразний стосунок передусім до музикальності поезії автора. Ризикну сказати, що Тичина - наймузикальніший поет світової літератури. Навіть Поль Верлен, який висловив знамените гасло "Музика - понад усе!" і вражаюче довів його живлющість у своїх творах, зокрема в "Осінній пісні" ("Ячать скрипки...", в оригіналі тужливий стогін душі ліричного героя особливо виразно передається за допомогою алітерацій), мені здається, поступається Тичині в сенсі наближення поезії до музики. Гадаю, тут знову доречно послатися на Є. Маланюка: "Космос - оркестр. Буття - музика. Слух - очі Тичини... Чи сподівався другий Павло - француз Поль Верлен, що його заповіт про музику найде коли-небудь таке несподівано-велике, необмежено-повне втілення в поезії? Його пророчий натяк здійснився: музика стала не тільки "на першім місці" - вона стала істотою поезії українського поета Павла Тичини".
Музикальність поетичної мови Тичини полягає не лише в характері образності, зокрема безпосередньому використанні ключових образів з царини музики ("Тополі арфи гнуть", "Коливалося флейтам там, де сонце зайшло..."), і навіть не лише у віртуозному звукописі ("Тінь там тоне, тінь там десь..."), а й в особливій інтонаційній багатогранності, поліфонічній настроєвості, у вишукано мелодійній організації рядка. Багато строф Тичини хочеться співати, і, здається, в них навіть без нот записана музика. Ось, приміром, "Хор лісових дзвіночків" (знову ж таки назва цього фрагменту вельми промовиста):
Ми дзвіночки,
Лісові дзвіночки,
Славим день.
Ми співаєм,
Дзвоном зустрічаєм:
День!
День...
Суттєво, що звукова віртуозність у Тичини (день-день, тінь-тінь) не досягається за рахунок семантичної деструкції, як це часто трапляється у футуристів.
І відточений вишуканими римами пристрасно-енергійний вірш ("Арфами, арфами..."), і скресаюча у білому вірші лагідно-елегійна картина ("Гаї шумлять..."), і верліброві "Пастелі" - у всьому неповторна тичинівська мелодика, яка ріднить з музикою його поезію.
Дослідники не раз писали про особливу мальовничість поетичної мови автора, яка органічно поєднує музикальні та живописні аспекти виразу в одному образі, досягає взаємодії легкого імпресіоністичного нюансування та пристрасної експресії, вказували й на апеляцію до артистичних засобів архітектури, хореографії, на те, що тичинівське слово не раз ніби передбачає увиразнення жестом ("Покладіть отут м'яти!", "...по квітку ось таку!"). Гармонія кольорів, звуків, півтонів, ліній, жестів... - усе це в поезії автора виступає уреальненням відчуття космічної гармонії. Дуже земні й людяні, пройняті ліричним теплом краєвиди чи любовні звертання-сповіді (ця людяність в любовних поезіях підкреслюється тим, що йдеться найчастіше про нерозділене кохання, яке все одно приносить щастя, повноту відчуттів) набувають позбавленого й тіні якоїсь фальші чи манірності щиро-пристрасного, піднесено-патетичного зву-чання.
Особлива лірична теплота, неповторна емоційність, настроєність Тичининого слова пов'язані, зокрема, з тим, що за всієї своєї філософічності його поезія позбавлена раціоналістичної однозначності і від раціоналістичної впорядкованості суттєво віддаляється. У Тичини майже не зустрінете синтаксично завершених словесни конструкцій. У нього переважають (це дещо нагадує спосіб нанесення барв у пунктуаційному живопису) уривчасті фрази, недомовленості, з яких вимальовується цілісна картина. Виразно дається взнаки така манера, наприклад, у вірші "О панно Інно...".
Не лише космос, природа, а й суспільні процеси гармонійно відлунюються в "Сонячних кларнетах", про що передусім свідчить поема "Золотий гомін", пройнята пафосом звеличення українських визвольних змагань початку ХХ століття. Але вже в цій поемі з'являється прикметний образ лиховісного крука, заявляється, так би мовити, побічна в збірці тема дисгармонії. Ця тема виразно звучить в поемі "Скорбна мати", у ряді віршів, зокрема в такій вражаючій мініатюрі, як "Одчиняйте двері...". Але в художній структурі всієї збірки вона побічна, контрастно відтіняє провідну тут те-му, тему гармонії.
Мистецьке відчуття й утвердження гармонії, очевидно, можна розглядати як провідну типологічну рису раннього модернізму. Це риса, без якої мистецтво взагалі немислиме, але в тому й полягає прикметна ознака модернізму, що він з особливою силою наголошує на питомих властивостях художньої мови, прагне повернути їй її сутність, довести, що не так правда, як у часи реалізму, як саме краса має виступити основним критерієм визначення мистецьких цінностей. Відтак можемо говорити про "Сонячні кларнети" як про один з найпромовистіших зразків раннього модернізму в українській і не лише в українській літературі.
Мистецький авангардизм продовжує та розвиває суттєві тенденції раннього модернізму, наголошуючи на пріоритетності в художній мові вияву неповторних авторських візій та відчуттів. Однак, розкриваючи суб'єктивний світ людини ХХ сторіччя, часу незнаного доти загострення суспільних протиріч і деформацій, авангардизм парадоксальним чином обертається до об'єктивної дійсності і зумовлює, образно кажучи, появу гармонії дисгармонії, а точніше, нових шляхів досягнення художньої гармонії. Саме болісні суспільні катаклізми часто стимулюють та увиразнюють дискурс авангардизму. Наприклад, Перша світова війна стає поштовхом в піднесенні експресіонізму, перед
усім німецького, з большевицькою революцією в Росії пов'язана футуристична снага поезії Володимира Маяковського, бомбування рідного міста Пабло Пікассо зроджує його славетну "Герніку"... В шерензі подібних явищ можна угледіти й післякларнетну поезію Тичини, передусім його другу збірку - "Замість сонетів і октав" (початок 1920), замовчувану в радянську добу. Про неї дозволялося згадувати, і то з неабиякими ідеологічно простерилізованими застереженнями, лише таким літературознавцям, як Леонід Новиченко.

(Закінчення буде).
Віктор ГУМЕНЮК,
завідувач кафедри
української літератури
ТНУ ім. В. І. Вернадського.

Павло Тичина
* * *
Не знаю і сам я,
за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою?
За що так кохаю? І що у їй є? -Нещасний народ,
його гірке життє:
Темнота та голод...
Ох, ліпше мовчать!
За що ж так любити,
за що так кохать?
Не знаю, не знаю! -
але  я  люблю,
І сили свої всі я їй віддаю.
Їй пісні складаю, веселі, сумні,
Молюсь за її... Але ж чудно мені,
Що й сам я не знаю,
за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою...
[1909]

* * *
Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе,
чим тебе заспокою? -
Чи про те розкажу,
як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь,
мов сирітська дитина,
Чим тебе заспокою я -
бідна людина,-
Скажи, моя люба Вкраїно,
  Вкраїно моя!
(1909)

ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ...
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? -
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить...
Ви чули ж бо:
так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? -
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
"Я твій"-десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
6 травня 1911

МОЛОДИЙ Я,
МОЛОДИЙ...
Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій,-
Пожартуєм для розваги!

Гей, життя, ставай, тремти!
Дай я з тебе посміюся.
Хто сміліший: я чи ти -
Подивлюся, подивлюся.

Горе?.. біль? - як жарт мине.
Скільки сили молодої!
Чи ж моя рука здригне,
Що йде битись без озброї?

Ой скажіть мені, скажіть,
Любі мої сестри, браття:
Що в житті вас так гнітить?
Чом нема у вас завзяття?

Там, де всесвіт я стягну,
Де від болю шаленію, -
Там ніяк вас не збагну,
Вас ніяк не розумію.

Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій, -
Пожартуєм для розваги!
1911

* * *
Ах не смійтеся ви наді мною,-
Не для вас я Вкраїну люблю!
Не для вас виливаю ці сльози
з журбою,
Що ніхто їх не бачить
нічною добою,
Коли довго від думок не сплю.
Не чіпайте моєї Вкраїни!
Хай по-вашому вмерла вона.
Скажіть: нащо ці ваші
знущання та кпини?
Не чіпайте - просю вас -
моєї Вкраїни:
Тільки це ж моя втіха одна!
Хіба можете ви зрозуміти,
Як її я кохаю, люблю?
Та коли б не вона,
то для чого б і жити!
Але що... що вам бідним
про це говорити...
Чи ви любите матір свою?
28 жовтня 1911

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2002 > Тема "Душі криниця"