Версiя для друку Обговорити в форумi

Автор публікованого спогаду про Івана Світличного - його одноліток і тезка Іван Павлович Кравченко, котрого теж спіткала доля політв'язня, щоправда, раніше - 1947 року, коли він був заарештований зі шкільної парти і засуджений військовим (?!) трибуналом на 10 років сталінських таборів за так звану "антирадянську агітацію". На жаль, уже немає на цьому світі ні Івана Світличного, ні Івана Кравченка, який до своїх останніх днів залишався постійним автором і другом "Кримської світлиці". Тож нехай про них обох залишиться світла пам'ять!
Спомин І. П. Кравченка був надрукований 1994 року в "Альманасі Українського Братського Союзу", що видається в американському місті Скрентоні, штат Пенсильванія, з переднім словом редакції цього видання. І передмову, і сам спогад подаємо в цілості. 

Від редакції: До цього спомину про Івана Світличного, визначного українського мовознавця, літературного критика і учасника українського руху опору 1960-70-их років, вважаємо за потрібне додати кілька біографічних даних, бо українська діаспора, на жаль, неознайомлена достатньо із життям і діяльністю цього мужнього борця проти совєтської системи забріханости, фальшувань і терору, який поставив правду вище, ніж свою особисту безпеку і вигоди, які давало примирення з тією системою.
Іван Світличний народивсь 1929 р. на Луганщині. Цей індустріальний район України був найбільш виставлений на лавину русифікації, тому його смілива діяльність на захист української мови і культури взагалі, його стійкість у тій боротьбі, заслуговують особливого признання і вдячности.
Закінчивши 1962 р. Харківський університет - факультет української мови й літератури, він працював короткий час у словниковому відділі Інституту мовознавства Академії наук УРСР. Однак, як чесна і прямолінійна людина з природи, він не міг погодитись з тодішньою русифікаторською політикою і нагінкою на все українське. За критику тієї політики, яка форсувалась особливо за Брежнєва, і за протести проти арештів діячів української культури і проти незаконних судів над ними та драконських вироків його звільнено з праці в інституті і арештовано влітку 1965 р. Цим разом він відсидів лише 8 місяців, але після звільнення не міг дістати праці за фахом. В січні 1972 р. - це був місяць погромів серед української інтелігенції - його арештовано вдруге і засуджено, в березні того ж року, на 12 років позбавлення волі -  сім років концтаборів і п'ять років заслання. Його судили за "антисовєтську агітацію і пропаганду" - ідіотичне обвинувачення, нечуване в культурному світі, яке пришивали всім опонентам комуністичної диктатури, а на Україні  - всім українським патріотам.
Після звільнення Світличний вернувсь на Україну, але його здоров'я було підірване каторгою, і він помер 25 жовтня 1992 р. Його смерть - велика втрата для української культури, для якої він міг зробити ще багато.
Літературно-критичні статті Світличного присвячені головно творчості літературного покоління 60-их років і критиці слабостей офіційної "соціалістичної реалістичної" літератури. Писав також полемічні статті на мовознавчі теми. Перекладав іноземних поетів, головно французьких, і писав власні поезії.
Був він у видавництві "Наукова думка" недовго. Здається, це була друга половина 60-их років (липень 1965 року). Якось тихо і непомітно з'явився новий завідуючий редакцією мовознавства. На сходовій клітці, де ми курили і спілкувалися, він майже не з'являвся. На оперативних нарадах сидів тихо, "не висовувався". Але не похмуро, не зачаєно. Просто скромно. Всього його поглинула робота, весь - в рукописах. Ніби поставив завдання весь редпортфель особисто якнайглибше вивчити. Всі жінки редакції мовознавства, - а там споконвічно і донині завжди були самі жінки, - мало не з першого дня були захоплені своїм завідувачем. Не те що закохалися в молоду інтелігентну особу, хоч, може, й не без того, але ідеалізували свого Івана Олексійовича відверто й публічно. Взагалі та редакція традиційно була тиха, мирна і досить дружна.
Було літо, пора відпусток. Хто тільки міг, уже зник з Києва, серед них і директор видавництва Микола Леонідович Карпенко. За старшого залишився головний редактор Олександр Великохатько, молодий економіст, свіжоспечений кандидат наук. Якось викликає він мене і каже:
-  Керівництво видавництва викликають на партком у президію Академії наук. Оскільки ж нікого немає, то підем вдвох.
-  З якого питання?
-  Там скажуть, сам нічого не знаю.
Прийшли, це недалечко, на сусідній вулиці. Позаглядали у двері, здибали в кабінеті секретаря парткому Ситника й запитали, де буде засідання парткому. Каже: тут, заходьте! Зайшли, сіли та лупаємо очима - мовляв, десь в іншому місці почекаємо. Де ж той партком, людей нема?
Ситник владним тоном заявив, що партком - це він, і засідання вже почалося. Розмова пішла круто по-партійному, звичайно ж, російською мовою.
-  Ви кого взяли на роботу завідуючого редакцією мовознавства?
-  Світличного, - каже Сашко (так ми кликали Олександра).
-  А ви знаєте, хто то такий?
-  Знаємо. Прекрасний літератор, у філології кохається. Такого ми давно шукали.
-  А ви хоч погодили кандидатуру в парткомі?
- Ми питалися в райкомі, заперечень не було.
-  Та це ж махровий буржуазний націоналіст. Він виробив програму антирадянської організації, він душа тієї організації...
-  Чули ми про подібні патякання, - каже Сашко, все ще не здаючись. - Але ж нічого не доведено. Жодного доказу проти Івана Олексійовича немає.
-  Як то немає? А ви чули, що в комсомольському парку на пересіченні молодь збиралася, і що там читали, і які виступи були?
-  Чули, але ж Світличного там не було.
-  Не має значення. Дух його там був. І біля пам'ятника Шевченкові що творилося?
-  Але Світличного і там не було.
-  Дух його там був...
І т. д. і т. п. - в такому дусі все більше громадилися "фак-ти" "злочинних" вчинків Світличного.
Сашко вже перестав опиратися. Слухали мовчки. Нарешті висновок: негайно звільнити. Як? А як приймали, так і звільняйте. Тут вже нарешті я подав голос, як голова місцевкому профспіл-ки: мовляв, не маємо права безпідставно звільняти, порушуємо правильник профспілки, суд негайно відновить. Ситник був невблаганний: я вам і суд, і закон. Якщо хочете і ви обидва працювати, звільнити і негайно! Та так, щоб і кінці в воду... Спробували домовитися, аби зачекати, поки директор повернеться з відпустки, не ми ж приймали - жодної поступки, негайно, сьогодні ж!
На прощання Ситник елементарно пояснив: "Ви що - сліпі чи недоумкуваті? Як ото у вишиванці та вуса донизу, так і націоналіст, бери і запаковуй".
Вийшли ми пригнічені з будинку президії, помовчали, а Сашко і каже: "Іване, а мені ж дружина аж дві сороч-ки вишила, та такі ж гарні! Сьогодні ж порубаю та спалю, у мене ж двоє дітей". Я, правда, не похвалився, що у мене теж дві, хоч, може, й не такі гарні. Але палити не буду, краще заховаю.
Прийшли до видавництва. Сашко одразу повів до себе в кабінет, і аж тепер заговорили про справу. Що робити, як звільнити, з яким формулюванням?.. Про те, що дуже шкода чудового спеціаліста й не говоримо. Зійшлися на думці, що справа не в націоналізмі, не ті вже часи. Це помста Білодіда, котрий був в той час віце-президентом Академії наук УРСР та головою нашої редакційно-видавничої ради - нашого безпосереднього начальства. Незадовго перед тим Світличний опублікував в якомусь фаховому журналі критичну статтю, в якій делікатно, але доказово прорецензував книгу акад. Білодіда. Не читав я тієї книги, ні статті, але пам'ятаю, що те "відкриття" в царині мовознавства називалося щось на зразок "Українсько-російські мовні зв'язки", і що там була мова про нерозривні мовні зв'язки українського народу зі "старшим братом". Знаю, що Білодід бурчав, що то на нього брудний наклеп, що і в ЦК тої ж думки, і він, як науковець, ще не раз доведе неспроможність випадів проти нього.
Нічого не придумавши, Сашко запросив Світличного. Іван зайшов, чемно привітався, присів. По нашому вигляду зрозумів, що розмова буде не з легких. Сашко вирішив бути відвертим: "Іване Олексійовичу, на превеликий жаль, обставини набагато сильніші за нас. Виходить так, що вам не можна у нас працювати". Всі помовчали. Сашко продовжував: "Іване Олексійовичу, чи не могли б ви написати заяву". - "Яку?" - "Ну, що ви помилилися, що ви людина творча, а тут робота майже виключно технічна, марудна, що то вам не підходить, і ви просите звільнити вас".
І ось тут я вперше зустрівся з безкомпромісністю Світ-личного, почув, що таке справжня чесність: "Хлопці, нащо ж ви примушуєте мене брехати? Це ж неправда. Робота мені подобається, вона мені і за фахом підходить, як же я можу на себе і на мовознавство клепати? Ви тільки, якщо можна, скажіть, з якого рівня це йде?" - "Схоже, з самої гори, принаймні нам так здається", - відповів головний редактор.
Іван Олексійович мовчки кивнув головою і сказав: "Хлопці, як мене звільнити, то вже ваша проблема. Тільки, прошу, не паплюжте мого чесного імені, на це я вам згоди не дам". Вклонився і вийшов.
Я також був відпущений, як непотрібний. А години через півтори Великохатько знову покликав нас і прочитав чудернацький наказ: звільнити нібито на час іспитового строку. Знаючи, що строку ніякого не визначалося, навіть якби й був, то час минув, я хотів щось заперечити, але Іван Олексійович зупинив мене жестом, спитав, де розписатися, і мовчки вийшов.
Того ж дня він залишив "Наукову думку" назавжди. Назавжди втратив і я його з поля зору. І вже більше не бачив. Тільки чув... Що і всі чули...
У редакції мовознавства був траур. Жінки ридма ридали, хто потай, а хто й відверто, не приховуючи свого горя. Сумно було і в цілому видавництві.
Вічна пам'ять світлому образу чудової людини, Івана Олексійовича Світличного! Хай земля буде йому, мученикові, пухом!
Березень 1993.
.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 29.11.2002 > Тема "Українці мої..."