Версiя для друку Обговорити в форумi

Вже традиційно у стінах Національної наукової медичної бібліотеки України відбулося вшанування пам’яті видатного поета, автора неперевершеного національного співу «Повій, вітре, на Вкраїну» та співомовок, одного з перших дипломованих лікарів-інтернів в епоху земської медицини Степана Руданського. Національна медична бібліотека щороку гостинно запрошує усіх небайдужих, хто любить рідне слово та прагне якомога глибше пізнати творчість видатного українця Степана Руданського.

 Попри складний час, в якому ми всі прагнемо не просто вижити, а й віднайти себе, наповнитися творчою енергією та духовним змістом, бібліотека продовжує об’єднувати та дарувати неповторні миті спілкування творчим особистостям. У затишній бібліотеці, справжній оселі духу, зібралися письменники, науковці, нащадки неперевершеного Степана Руданського, аби вкотре доторкнутися до його спадщини – вже прочитаної, але ще до кінця не осмисленої. І завдяки професійному колективові бібліотеки на чолі з директором Тетяною Остапенко маємо змогу пізнавати та відкривати для себе постать видатного українця Степана Руданського.

 І хоча про Степана Руданського ми знаємо не так вже й мало, проте, як зазначають дослідники творчості, життя та творчість поета в багатьох випадках лишається для нас «терра інкогніто». Серед багатьох невідомих, зокрема, проблема нерівномірності творчого процесу, адже в роки юності та молодості Степан Руданський написав вдесятеро більше, аніж в зрілі роки. Крім того, варто пам’ятати, що за радянських часів Степана Руданського називали поетом-демократом, проте погляд на творчість поета був здебільшого поверховим і обмежувався аналізом співомовок. Тож нині маємо змогу набагато ширше поглянути на творчість Степана Руданського, виокремити ті теми, які раніше замовчувалися або подавалися однобоко, з урахуванням кон’юктурних моментів. До аналізу творчості поета чи не найпершим звернувся Іван Франко, назвавши подолянина талановитим ліриком та незрівнянним анекдотистом, котрий поряд із Тарасом Шевченком є найвизначнішим в українському письменництві ХІХ століття, із винятковими здібностями в справі репродукування традиційно-народного матеріалу та історичних фактів. Галичанам також належить першість в широкому знайомстві українського читача із творчим доробком Степана Руданського. Зокрема, його співомовки та ліричні твори, а також короткі, але важливі біографічні свідчення про поета подавалися наприкінці ХІХ століття у літературно-науковому виданні – тижневику «Зоря» Товариства імені Тараса Шевченка.

 Звісно, аби пізнати постать Руданського, недостатньо знати лише біографію письменника. Варто поглянути на життєвий шлях людини в контексті суспільно-політичних та національно-культурних процесів, справедливо наголошують дослідники. У рідному селі Степана Руданського – в Хомутинцях на Вінниччині ще й досі жива легенда про непросту атмосферу життя автора співомовок у родині. Батько мріяв побачити сина в архієрейському сані. Як кажуть, заради досягнення своєї мети пішов на все, аби дістати кошти на навчання. Степан вчиться у Шаргородському духовному училищі, потім у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. нарешті батько надав кошти для поїздки на навчання до Петербурзької духовної академії. Натомість, юнак на власний розсуд вступив там до медико-хірургічної академії й тим самим викликав батьківський гнів та  немилість. Односельці зберігають в пам’яті перекази про ворожість ставлення батька – отця Василя до сина “відступника” Степана, якого він за цей непослух вже навіть не впускав до рідної хати. Важливо також, що народна пам’ять закарбувала іще одну принципово вагому обставину, яка гнітила й гнівила батька. Саме батько категорично не сприймав розмов та писань Степанових українською мовою. Поведінка сина настільки його обурила, що він через Степанового брата, Григорія, просив передати: “Cкажи єму, что єслі он что-то там пішет, то хоть би нє пісал на етом малоросійском язикє”. Цілковита зневага до мови «мужицької», і цілковите нерозуміння сина. Навіщо йому увесь цей клопіт?

 На Степана Руданського чекали натомість нові випробування. Степан вчився у Петербурзькій медико-хірургічній академії, через розрив із батьком вже не мав засобів приїздити на вакації до Хомутинець. А коли він, завершивши навчання (а водночас, хворіючи вже на сухоти), виклопотав собі призначення до праці у кримській Ялті, то саме тоді – восени 1861 року – й завітав до рідного села. Батька, отця Василя, на той час вже не було в живих, тож можна стверджувати, що стосунки між ними так і не налагодилися. Агатангел Кримський свого часу опублікував Степанів лист до брата Григорія, датований липнем 1859 року – цей лист було написано у Петербурзі. Дякуючи брату за надіслані йому “рятівні” 5 карбованців, Степан ділився своїми важкими думами та переживаннями під враженням від батькового листа, отриманого ним наприкінці травня того ж року, й частково цитував його. Батько дорікав Степанові невдячністю й неповагою та радив йому: “Єслі захочєш напісать пісьмо, то піші ілі почтітєльно, нє по малоросійському, або лучше нічєго нє піші”. Степанові боліло, що немає розуміння з боку найближчої людини – рідного батька: «Більше нічого не треба! Тут зачеплено і збито з болотом все, що було для мене дорогого: мою покірність називають пихою, мою правду – цвікою, мою жалість – здирством, мою вдяку – чорною невдякою… Мало того: вони личать мене годним проклину і заказують мені говорити з ними моєю рідною мовою… Тату! Тату! Ми ваші діти, а не довжники, ми завсігди маємо вас за батьків, а не пожичників, за що ж ви звете нас невдячними?!!” Та проте, хоча б як не було важко, Степан Руданський не скорився, не зрадив рідній мові: «Заказують мені мою рідну мову, заказує батько; але в мене був дід, був прадід і прапрадід – вони мені не заказали; не слухає батько мої мови – зате мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців”. Перейшовши через родинну трагедію, так і не дочекавшись розуміння з боку батька, який, як парафіяльний священник, мав би бути набагато гуманнішим і поступливішим, Руданський вірив, що наступні покоління оцінять його чин.

 Дослідники наголошують, що Степан, на відміну від батька, пройшов усі щаблі навчання, аби законно й “фахово” набути чин священика, а у випадку закінчення духовної академії перед ним відкрилася б перспектива входження до стану вищого духовенства – архієрейства. Проте Руданського, який з ранніх років пізнав життя українського селянства, цікавило зовсім інше життя. Він прагнув служити народові, тож не занапастив себе, хоча тогочасне навчання в духовних закладах – то було ще те випробовування. Як писав Степан Руданський, бурса, попри прагнення насиллям викорінити “зло”, залишалася “царством злочинів та вад”: обманів, образ, зневаги, крадіжок, завдання моральних та тілесних страждань. Степан Руданський з гідністю витримав усі випробування, приготовлені йому долею. Дослідники звертають увагу, що роки дитячого, підліткового та юначого віку Степана збігаються із поширенням на Правобережжі суспільно-культурних рухів “балагульства” (у 30-х – 40-х роках) та “хлопоманства” (наприкінці 50-х – початку 60-х років) – ці тенденції певним чином вплинули на Степана Руданського. Так званий “хлопоманський” рух характеризувався виявом пошани та уважного ставлення до народу та народної української культури.

 Поведінка “балагулів” характеризувалася обов’язковим дотриманням елементів ексцентричності, легковажності, навіть певного бешкетування задля підкреслення свого нехтування та зверхності до усталених шляхетсько-великосвітських норм і традицій (тобто, до станових принципів та цінностей). “Балагульський” рух вважають шляхетською реакцією на ті погроми, що відбувалися з боку російської влади після поразки Листопадового польського повстання 1830–1831 років. Тож дивакуваті, безглузді, а іноді шалені витівки, до яких вдавалися “балагули” – мода на простий (з елементами українського етнографічного характеру) одяг, захоплення кінними перегонами на бричках, «народна» мова, така собі говірка, галасливі зібрання на ярмарках та базарах, все це було не лише проявом шляхетської прихильності до українського простонародного життя, але й своєрідним протестом, небажанням жити за традиціями, порядками й законами російської дійсності. Саме «хлопомани», зазначають дослідники, розпочали свою громадянську місію “пробудження народу до нових умов життя”. Поступово цей рух спричинився до зародження українофільства, що стало основою формування української національної еліти, до якої, без сумніву, належить Степан Руданський.

 Як відомо з біографії письменника, влітку 1855 року він прибув до Петербурга, аби навчатися в медико-хірургічній академії. Це був період в історії, коли сталася поразка Росії в Кримській війні, і ця поразка збіглася зі смертю російського імператора Миколи І. Щойно прийшовши до влади, Олександр ІІ розпочав готувати реформи й лібералізував політичний режим в імперії. Власне, ліберальними, громадянськими ідеями та настроями на той час було захоплене усе російське суспільство, звісно, що йдеться про його освічену частину. Від імперської влади очікували рішучих реформ, аби позбутися “рабства” в кріпосному праві, зневажливого ставлення панівних верств до “мужицтва”. І саме на цей історичний відтинок припадають роки навчання Степана Руданського. Цей період можна характеризувати, як розквіт творчості поета, і були це літа молодії. Власне, перші його твори були написані ще в Подільській семінарії, починаючи із 1851–52 років. Проте, справжній творчий вибух приходиться на 1857–60 роки, тобто у віці 23–26 років. Звісно, що у старшому віці (а прожив Степан до 39 років) він не втратив своїх здібностей, а отже причина творчого “затишшя” – у життєвих обставинах, в умовах його епохи. Лібералізм в політичному режимі імперії (1856–62 роки), а також активна громадська діяльність українців (зокрема, Петербурзької громади) надихали подільського юнака докласти й своїх зусиль до справи вибудовування українського національного культурно-митецького та освітнього середовища. Саме у цей петербурзький період з’явилися його “Співомовки козака Вінка Руданського. Книжка перша. З 1851 року до 1857”, “Співомовки козака Вінка Руданського. Книжка друга. 1857, 1858 і 1859”, а також “Співомовки Вінка Руданського. 1859–1860. Петропіль”. Тоді ж автором було укладено збірку для друку під авторською назвою: “Нива козака Вінка Руданського. Київ. 1860”. Впродовж 1859 року було опубліковано чотири гуморески, вірш та баладу у петербурзькому тижневику “Русский мир”, а невдовзі, у 1861 р. в кількох числах “Основи” з’явилося друком іще шість ліричних поезій. На жаль, це були усі твори, що публікувалися за життя поета. Далі, як відомо з біографії поета та медика, розпочинається ялтинський період в його житті. Середина 1862 року характеризується в Російській імперії, як політична реакція, яка знищила і поставила під заборону усю громадську роботу українців: закриті були недільні школи, заборонялися й вилучалися букварі та україномовна література для селян, припинено видання “Основи”. Все це було названо “політично неблагонадійним”, і вже готувався горезвісний Валуєвський циркуляр, який знищував будь-який натяк на все українське. За таких політичних обставин українська громадськість втратила можливість видавати твори, тому для Степана Руданського настає доволі складний період. Так званий ялтинський період охарактеризувався написанням віршованої п’єси “Чумак” та укладанням збірки народних пісень, куди увійшли також його авторські твори - під загальною назвою “Копа пісень». Далі розпочинається надзвичайно цікавий період в життя Степана Руданського, який ще потребує прискіпливого вивчення – митець зосередився над перекладам світової класики українською. Він перекладає “Іліаду” Гомера, “Енеїду” Вергілія, старогрецьку пародію “Батрахоміомахія”, “Демона” Лермонтова.

 …Степан Руданський прочитаний, але до кінця не осмислений… Справді, настав час відійти від шаблонного сприйняття цієї видатної постаті. За радянських часів Руданський поставав сміхотоворцем, дещо поверховим ліриком, який обмежувався селянською тематикою. Звісно, що тогочасна доба диктувала шаблонний, примітивний підхід до оцінки творчості поета. Нині маємо змогу по-новому поглянути, переосмислити творчість Степана Руданського, адже розголосу набувають раніше невідомі факти. За межами російського імперського та радянського простору збірки його творів виходили значно гострішими, з яскраво підкресленими національно-українськими рисами. Так, у Нью-Йоркському виданні 1915 року його приказки подаються параграфами за соціально-національними ознаками змісту: “про попів та ксьондзів”, “про Ляхів і панів”, “про Москалів і урядників”, “про Циганів”. Степан Руданський доволі гостро пише про москалів, і саме сьогодні його влучні характеристики справді на часі, адже минають століття, а хижацька сутність москальської душі не змінюється.

 Степан Руданський викриває жорстокість кацапів, яким вбити людину нічого не варто (“Рубль мєдью”, “То-то любо”), насміхається з їхнього грубіянства (“Бальная мать”, “Что смотріш?”), природності для них крадіжки (“Добрий чоловік”, “Скачі Мікалай!”), з їхнього догматизму в дотриманні релігійного ритуалу (“Кацапська сповідь”), а водночас, відсутності людинолюбства й поваги до іншої людини (“Варвара”, “Пилипон”), із холуйської готовності служити сильним світу цього (“Цаловалов”, “Рибка-с”). Нехай же на повний голос звучить ця сатира на нашого одвічного ворога, якого маємо знищувати і зброєю, і гострим словом. Нам ще належить повернути з небуття ті поезії, які були «усунуті» цензорами усіх мастей, аби образ Степана Руданського обмежувався вузьким селянським гумором. Натомість, малознані слова поета, написані ним далекого 1858 року, мають звучати зі сцени, на фронті і в запіллі, бо талант Степана Руданського – потужний та націоналістичний.

 І це найбільш потужна зброя проти ворога: «Україно, Україно, моя рідна мати/Чи ще довго над тобою/ Будуть панувати?/Чи ще довго кривавицю/ Будуть з тебе пити/Та й діточок твоїх бідних/ В кайданах водити?/Твоя слава у могилі/А воля в Сибіру/Ось що тобі, матусенько/Москалі зробили!/ Гукни ж, гукни, Україно/Нещасная вдово!/Може діти на твій голос/Обізвуться знову!/Може знову розв’яжуться зв’язанії руки/ Може знову бряжчатимуть козацькі шаблюки!...»

 Поезія, яку можна поставити поряд з творами нашого пророка Тараса Шевченка. До слова, тема, яка також потребує вивчення, осмислення та поширення. Бо існував між цими геніальними особистостями особливий духовний зв’язок. Прикметним є те, що саме Степан Руданський збирав кошти на впорядкування могили Тараса Шевченка, що на Чернечій горі у Каневі. Родич і приятель Кобзаря Варфоломій Шевченко 1000 знімків могили поета розіслав його шанувальникам. Одержав світлини і Степан Руданський.

 У листі до свого приятеля, художника Віктора Ковальова, поет писав у квітні 1869 року: «Портрети могили покійного Тараса получив і я од брата покійного — Варфоломія; всего получив 25 штук, продаю по два карбованці (Варфоломій назначив по карбованцеві, а я продаю по два), і коли усі розпродам, пошлю йому гроші. Варфоломій писав до мене, що гроші за портрети підуть тільки на те, щоб поправити хрест на Тарасову могилу, а може, вони підуть і на що друге. Нехай їм Бог на все добре помагає».

 Як відомо, Степан Руданський народився на Поділлі, де Тарас Шевченко побував 1846 року з метою вивчення старожитностей краю. Побував і на Вінниччині та в одному з найдавніших міст Європи — Кам’янці-Подільському.

 І Шевченко, і Руданський здобули найкращу на той час освіту в столиці Російської імперії — Петербурзі. Обидва напрочуд гарно співали, зачаровуючи й хвилюючи слухачів, малювали, цікавилися пам’ятками старовини, захоплювалися фольклором, обидва творили в умовах заборони української мови, щиро любили рідну мову, мріяли про кращу долю для українців. І хоча немає достеменних даних про те, чи зустрічалися Тарас Шевченко та Степан Руданський, проте незримий духовний зв’язок існував між ними повсякчас. Руданський дружив з художником Віктором Ковальовим, який навчався в Академії мистецтв разом з Тарасом Шевченком та мешкав із ним на одній квартирі в Петербурзі. У Ялті познайомився з управляючим царським маєтком в Лівадії Яковом Лазаревським, який особисто знав Тараса Шевченка, лікував знаменитого артиста Михайла Щепкіна, друга Тараса Григоровича. Відомий український бібліограф Михайло Комаров писав: «Визначавсь Руданський і як чтець: читав не гірше, як і співав. Особливо любив читати «Кобзаря», знав його напам’ять і часто балакаючи наводив то один, то другий стих, щоб тим справдити свої слова».

 Уперше кілька своїх творів Степан Руданський опублікував у тижневику «Русский мир» 1859 року. А вже 1861 року в Петербурзі побачив світ перший номер журналу «Основа». На його сторінках поряд із творами Тараса Шевченка і Миколи Костомарова знаходимо й поезії Степана Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну» та «Гей, бики!» під заголовком «Гей-гей, воли!» за підписом «Подолянин Ст. Руданський». Маємо говорити про шанобливе ставлення поета Степана Руданського до Тараса Шевченка, проте він не став його тінню, мав власний голос, шукав свій неповторний шлях в літературі. Як зазначають дослідники творчості Степана Руданського, поет - автор оригінальних творів звертався і до народної скарбниці, і до античної й світової культур. Його твори відзначаються різноманіттям віршових форм і жанрів.

 Михайло Драгоманов писав: «Руданський був з небагатьох українських поетів, котрі намагаються зачепити у своїй творчості нові теми, а не тільки ті, що їх «заїздили» попередники і наслідувачі Шевченка». Тож вивчаймо і поглиблюймо нові знання про Степана Руданського, глибоко національного поета, видатного українця, який гідно збагатив нашу культуру.

Наталія Осипчук,

письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #9 за 01.03.2024 > Тема "Українці мої..."