Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 05.11.2004 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#45 за 05.11.2004
МОЯ ЛЕСЯ
Галина КЛОК.

Лесю, чайко моя бентежна, ти завжди в моєму серці. І коли мені нестерпно боляче, і така безвихідь, що несила жити, я звертаюся до тебе. І мовлю, шепочу твоє, вистраждане, таке непереборне, невмируще, дивовижно сильне:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись.
Жити буду! Геть думи сумні!
І коли моя душа знемагає від болю, я бачу тебе поруч і чую твій голос, твої слова, Лесю. Ось ти гордо підвела своє натхненне, одухотворене обличчя з високим, красивим, мудрим чолом, бездонно-глибокими, всерозуміючими очима глянула мені прямо в душу, - і душа моя розквітла, випросталася, і я чую, як вона в мені росте, лине в степи нашої України, в ліси і долини твоєї Волині, де творять диво безсмертя твоя Мавка лісова, якій "зірка в серце впала", яка має "в серці те, що не вмирає", і Лукаш, сопілка якого будить у Мавки щасливу тугу в душі і невимовний жаль, що її коханий не може "до себе дорівнятись"; де живе невимовність краси і незнищенність осяйної людяності - доброти.
А пам'ятаєш, Лесю, ми сиділи з тобою над річкою, тихою вечірньою річкою, - чи це була твоя Случ із високими кручами, а чи мій маленький тихоплинний Чумчак? Сиділи і замріяно дивилися
в далину. О, ця далина! Вона вабить, манить до себе, то тремтливо-ніжна, то мерехтлива і така кришталево-чиста, що я бачу в ній тебе, і наших незабутніх предків, і прийдешні покоління. І ти якимось усепроникливим голосом прошепотіла:
"Я в серці маю те, що не вмирає!"
І таким поглядом подивилася на мене очима-зірницями, очима твоєї Мавки, що я назавше повірила в твоє безсмертя, Лесю.
...І ось я знову бачу тебе. Навколо вітер стугонить, бушує - б'ється буря-непогода. А ти, стрімко підвівши чоло, промовляєш:
Гей, ви, грізні, чорні хмари!
Я на вас збираю чари!
Чарівну добуду зброю
І пісні свої узброю.

Дощі ваші дрібненькії
Обернуться в перли срібні,
Поломляться ясненькії
Блискавиці ваші срібні.

Я ж пущу свою пригоду
Геть на тую бистру воду,
Я розвію свою тугу
Вільним співом в темнім лугу.
А пам'ятаєш, Лесю, - бушувала буря, билася з морськими хвилями-мечами, а ти стояла наодинці зі стихією. Хвилі накочувалися грізною лавиною, обгортаючи тебе, море грізно гарчало розгніваним левом, а ти виходила з чорних лискучих хвиль, мов Афродіта, тільки стократ прекрасніша, ясніша, сильніша духом, світліша, ніж богиня вроди, і якимось несказанно дивним голосом задумливо
промовляла:
Гострим полиском хвилі спалахують
Після бурі у місячну ніч...
Мене приголомшило твоє тривожно-роздумливе, пророче, прозираюче в прийдешнє одкровення, з думами-болями про грядущу долю світу:
Людське море, ти сило народная,
З чого ж ти собі зброю скуєш?
Що повстане на місці порожньому
Того світа, що ти розіб'єш?
Твої думи, Лесю, тривожать нас і сьогодні й ще довго тривожитимуть нащадків. Я дивилася на тебе. Тендітну, ніжну, горду, палку (це ж ти вела безперервну тридцятилітню війну зі своїми недугами), у блискучій від хвиль сукні, що спалахувала золотаво-гарячими блискітками від громовиць, а ти шепотіла:
У чорную хмару
 зібралася туга моя,
Огнем-блискавицею
 жаль мій по ній розточився...
Я гордо чоло підвела,
І очі, омиті сльозами,
 тепер поглядають ясніше,
І в серці моїм
 переможнії співи лунають -
Весняная сила в душі моїй грає,
Її не зломили
 зимові морози, міцні...
Нехай там збирається гірша,
страшніша негода...
Я вийду сама проти неї
І стану, - поміряєм силу!
Я зачудовано глянула в твої очі і прикипіла до них: у них було стільки рішучої сили. Завзяття, стільки відваги і якоїсь незахищеної, хороброї жіночої жертовності-непокори, що я назвала тебе Бу-ремною... Де ти знайшла в собі такі сили, відвагу таку, тендітна дівчино, мужня жінко моєї землі? Твої страждання і болі постали стійкістю, пробилися крізь мертве каміння, нев'янучою гірською квіткою - недаремно тебе назвали Ломикаменем. Твої муки викресали непогасний вогонь безсмертя - недаремне тебе нарекли Дочкою Прометея.
...А пам'ятаєш, була весняна злива квітування, і такою рожево-білою піною пливли й пливли до тебе сади, а ти в самозабутті пірнала в це шумовиння, гойдаючись на пінистих духмяних хвилях, а очі твої були такі чисті, як рясні вранішні роси. І мені здалося, що ти плачеш. Ти й справді плакала. Твої сльози, впавши на землю, розквітали перлами-квітами. А з далини линула пісня, чарівливо-непереможна, твоя, Лесина пісня, як далека-далека мрія-спогад, як промінчик віри й надії.
Стояла я і слухала весну,
Вона мені багато говорила...
"Не вір тій весні!"
Та даремна вже та осторога, -
Вже прокинулись мрії
 і співи в мені...
Весно, весно, твоя перемога!
А потім... Сиділа ти серед зів'ялого цвіту, і сліз у тебе вже не було. Висохли. Вилилися. І все навкруги таке печально-сіре, аж чорне. Щойно пішов від тебе в небуття твій коханий, друг і товариш Сергій Мержинський. Помер на руках у тебе. Я не знаю, як ти змогла пережити таку непоправну втрату, сама хвора і немічна. Де ти взяла сили, щоб відродитися в палкому, трагічно-пристрасному слові до свого друга і до нього, як до живого... Твої слова сяють мені ясними зорями, гріють мою душу, мов сонце незгасне. Печуть мене. А ти шепочеш у забутті:
Все, все покинуть,
 до тебе полинуть,
Мій ти єдиний,
 мій зламаний квіте!
Все, все покинуть,
 з тобою загинуть,
То було б щастя,
 мій згублений світе!
Я дивлюся на тебе з ніжністю і любов'ю, Лесю, і не знаю, як тобі допомогти. Здається, якби тобі допомогла, то й сама б сильнішою стала. Та ти сама знайшла розраду в відчаї втрати. Адже з тобою його листи. Не просто на папері.
В твоєму зболеному серці. Назавше. Вони пахнуть зів'ялими трояндами. Ти болісно-задумливо торкаєшся до них, трепетно перегортаєш сльозами зрошені любі листочки, мов білий смуток і нездійснену мрію, мов далеке щастя, якому не судилося збутися, і шепочеш тремтливими вустами і зраненим серцем:
"Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте!.. Мій друже, любий друже, створений для мене!.. Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!.."
Пам'ятаєш, Лесю, як духмяною, біло-рожевою заметіллю віяли сади, а ти лежала немічна й безсила, обезкрилена болями-муками, змучена несказанними стражданнями. А за вікном шумуючою повінню дзвеніла, линула вишнево-яблунева симфонія. Та тобі несила було й усміхнутися. Пригадуєш, як пелюсточка яблуневого тендітного цвіту залетіла в твоє вікно і легесенько опустилася тобі на долоню. І ти, всупереч безсиллю, встала. І пішла. Повільно, болісно, але пішла. На муки, де буяла весна. І твоя мука творилася в слова, гарячі і мужні, пройняті прагненням жити, всупереч усьому. Не "dum spiro spero" ("поки живу - надіюсь"), а "contra spem spero" ("без надії сподіваюсь").
Твої запечені вуста спрагло відгонили чорні хмари недуги, пролилися словами:
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?..

...Так, я буду крізь сльози
 сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки подіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Лесю, чайко моя бентежна, людино моя дорога! Бачу тебе, нескорену духом, - із співом на вустах, затамувавши біль, крізь бурі і грози, крізь віхоли й хвищі ти йдеш у безсмертя.

* * *
Із конвалій, лілей,
 диких руж і барвінку,
Із маків червоних, як жар,
Вінок я сплела тобі в дар,
На безсмертя твоє,
 мужня Лесю Вкраїнко.

Ломикамінь шукала
 на скелях стрімчастих,
Несла із любов'ю тобі,
Щоб в вічній життя боротьбі
Не схилитись тобі,
 не зломитись, не впасти.

Щоб на гору круту,
 неприступну піднять
Важкий долі камінь змогла.
Й, хоч мла безпросвітна лягла,
Гіркі думи, мов хмари осінні,
 прогнати.

В своїм серці
 палкий ти вогонь запалила,
Щоб людям його понести.
Світи ж, рідна Лесю, світи,
Щоб недуга підступна
 тебе не зв'ялила.

Хай стрічає тебе
 у житах перепілка
Й Русалка дзвенить польова,
Хай вічно тобі виграва
На безсмертя твоє
Лукашева сопілка.

Ти торкнула сім струн -
 все струну за струною,
Й озвалася кожна із них.
Мелодії слів чарівних -
Палких, ніжних, натхненних -
 у серці зі мною.

Моя гордая Лесю,
 гарячий мій пломінь,
Палай в моїм серці завжди,
У вічність нетлінно іди,
Моя вранішня зоре,
 мій сонячний промінь.

с. Білоусівка Драбівського району Черкаської області.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 05.11.2004 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2598

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков