Версiя для друку Обговорити в форумi

Зустріч для вас
БРАТИ КАПРАНОВИ: "ПРОВІНЦІЯ НАРОДЖУЄ ФІЛОСОФІВ І ПРЕЗИДЕНТІВ..."
Брати Василь і Дмитро Капранови, з якими я познайомився на львівському Форумі видавців, виявилися дуже цікавими співрозмовниками. І хоча у Львові ми домовлялися, що при нагоді продовжимо розмову на тему Малої Батьківщини (мені цікаво було знати точку зору степовиків-таврійців), одначе київська зустріч у видавництві "Зелений пес" відбулася за дещо іншим сценарієм. І ось чому. Напередодні нашої київської зустрічі телевізійний канал "1+1" демонстрував передачу "Я так думаю" з Анною Безулик у ролі ведучої. У студії зустрілося чимало людей, а серед них, зокрема, були й директори видавництва "Зелений пес" брати Капранови, і львівський політолог Володимир Вітковський. У 2002 році "Кримська світлиця" оприлюднила думки останнього стосовно українського
мовного відродження (стаття "У пошуках наступальної доктрини").
Передача "Я так думаю" стосувалася цієї ж проблеми. Обговорювалася "меншинна" концепція Володимира Вітковського. Суть її полягає в тому, що проголосивши (або хоча б усвідомивши) себе меншиною в державі, україномовні українці впритул підійшли б до створення працездатної доктрини мовного відродження. Концепція ж "фронтального наступу", як відомо, не виправдала себе.
"Ілюзія загальнонаціонального процесу відродження не спонукає нас із нашою традиційною зневагою до людського фактора дбайливо ставитися до кожного згромадження патріотів, кожного активіста чи симпатика української справи..." - писав Володимир Вітковський ще два роки тому. І певно ж, мав рацію... Бо хіба ж не проявом "зневаги" у державному масштабі до українських твердинь можна пояснити припинення фінансування "Кримської світлиці", цієї своєрідної Брестської фортеці на кримських теренах?
Отже, саме з обговорення "меншинної" концепції Вітковського ми й почали свою розмову у видавництві "Зелений пес".
Брати Капранови: - На жаль, у згаданій передачі тема залишилася нерозкритою. Надто різні люди зібралися; та й ведучій не вдалося скерувати думки учасників у якесь конструктивне русло.
- І все ж добре, що "тема" нарешті потрапила на телеекран. Тепер про це говоритимуть. На жаль, до цього часу "П'ємонт" успішно "ховав" всі ідеї Володимира Вітковського. Хоч сам я вважаю його одним з найяскравіших теоретиків українського мовного відродження. Якби до його думок прислухалися, то не опинилися б у нинішньому жалюгідному стані.
- На жаль, нам нічого не відомо про його праці. Будемо сподіватися, що саме телебачення, а не україномовна преса зробить певний поштовх.
- Тим більше, що автор зовсім не наполягає на універсальності своєї ідеї. Він добре розуміє, що "меншинна" доктрина теж не позбавлена істотних вад. Адже визнання українства меншиною є великим психологічним тягарем для свідомих українців; з такої доктрини дуже легко можна зробити капітулянтські висновки, побачити в ній привід для згортання патріотичної роботи. Але й "плюс" у цієї доктрини також величезний! Адже з неї випливає висновок про необхідність концентрації зусиль. "Найвищий час настав, аби школити кожний загін, рахувати кожний багнет!" - переконує читачів Володимир Вітковський. Хіба він не правий?
- Здавалося б, дуже конструктивне гасло, але ми не звикли мис-лити подібним чином. На жаль.
І добре, що є люди, які розуміють важливість "людського фактора". Колись ми з великим інтересом прочитали спостереження за проявами плюралізму... у світі комах. Скажімо, будуючи мурашник, комахи тягнуть соломинку.
Виявляється, ніколи всі не тягнуть у одному напрямку! Двадцять мурашок тягнуть уперед, сім - праворуч, п'ятеро - вліво. А дві-три обов'язково тягнуть назад! Найцікавіше, що в такому розподілі праці є свій сенс. Уявіть, що "бригада" зустрічає якусь перешкоду на своєму шляху. Скажімо, колоду чи камінь. Тоді вперед тягнути неможливо, і процесія починає рухатися вправо, адже сім комах виявляються сильнішими, ніж їхні п'ятеро "опонентів". Якщо колоду чи камінь вдалося благополучно обійти, то знову ініціативу в свої руки беруть оті двадцять "трудяг", що прагнуть рухатися лише вперед. Але не виключені ситуації, коли неможливо рухатися ні вперед, ні праворуч, ні ліворуч. Лише назад. І тоді оті двоє "саботажників" виконують свою місію: тягнуть соломинку назад, тягнуть до тих пір, поки "оперативний простір" не дозволить знову рухатися вперед. У даній ситуації саме "саботажники" виступають у ролі "антикризової команди".
- Дійсно, цікавий факт! Отже, "опортуністи" є і серед комах?
- Так, і це своєрідний прояв демократії, "плюралізму думок". Якщо знову повернутися до "меншинної" концепції Вітковського, то стає зрозуміло: її автор з числа тих членів суспільства, що тягнуть не вперед, а вбік. А може, й назад. Але завтра може виникнути ситуація, що саме він матиме рацію і саме до його голосу треба буде найбільше прислухатися! На цьому й побудована демократія, в цьому її перевага над диктатурою.
- Згоден. А тепер давайте все ж таки торкнемося теми Малої Батьківщини. Ви - степовики, таврійці. Чим відрізняються люди вашого регіону?
- Вони спокійні, мудрі. А ще, напевно, сміливі. Наш дід (також степовик, родом з Одещини) сидів при Сталіні з 1945 по 1953 рік. Він мав свою концепцію, що пояснювала поведінку Сталіна. Та й взагалі, мав свою точку зору на життя, на всі процеси, що відбулися в країні. Ніколи не пристосовувався до більшості. Може, й загинув би у тюрмі, якби не смерть генсека. Але іншим бути він не міг. Кажуть, що степовики "нелякані", бо ніколи не чують відлуння. Вигукнув щось з усієї сили, і твій крик поглине широкий степ.
- Добре, якби всі степовики були такими ж хоробрими у відстоюванні української мови. Однак, наскільки я знаю, Миколаївщина загалом і ваш рідний Очаків зокрема є дуже зросійщеними.
- Щодо Очакова це вірно. Зросійщений тому, що курорт. Миколаїв тому, що це місто корабелів. Найголовніше, до речі, у колишньому СРСР. Крім цих двох, є ще й третє зросійщене місто - Первомайськ. Колись там була потужна ракетна військова база. Стосовно ж усієї решти, то ми б не були такими категоричними. Провінційні містечка, села Миколаївщини - це вже справжня Україна! До речі, свідомі українці є і в Очакові, і в Миколаєві. Хоча їх і не так багато, як у Львові.
- Знаю, що ви 10 років прожили в Москві. Ваші дружини - москвички. Як вам вдалося їх українізувати? Як вони почуваються в Києві?
- У Москві ми завжди з друзями розмовляли лише українською. Ми ж уперті степовики! Отже, щоб з нами товаришувати, треба було неодмінно вивчити українську. Стосовно ж другої частини запитання скажемо так, що дружинам у Києві подобається! На київських пагорбах дуже легко дихається; до того ж тут значно спокійніше, ніж у Москві - немає терактів.
- А що ви можете сказати стосовно потрібності теми Малої Батьківщини на шпальтах "Кримської світлиці"?
- Тема важлива, звичайно, адже коріння кримських українців, як правило, десь на "материку". І ці зв'язки з рідною землю треба зберігати будь-якою ціною! Але це лише одна сторона справи. Важливо й те, що неможливо звертатися до цієї теми, не торкаючись теми провінції. А провінція для української справи завжди відігравала важливу роль. Адже саме провінція народжувала філософів. Ось ми згадали свого діда. Але ж він не один такий був! Ви не задумувалися над особливостями провінційної інтелігенції? Вона ж у молодості десь училася і отримувала знання не гірші, ніж ті, що отримують вихідці з великих міст. Зате у провінціалів є одна перевага: відсутність міської метушні.
У людей є час думати. Коли не витрачаєш час на черги в гастрономах, не їздиш, сутулячись, у переповнених маршрутках, ідеї самі лізуть в голову! Тому в провінції висока концентрація дивакуватих людей. І кожен з них має якусь свою життєву концепцію, кожен є філософом. Мало того, саме провінція народжує президентів. Грушевський, Кравчук, Кучма. У росіян Горбачов, Єльцин. У білорусів - Лукашенко. Цілком логічно і закономірно, якщо наступним українським президентом буде Ющенко - він також з провінції.
Майбутнє країни визначається тим, що думають у даний момент потенційні президенти. Тобто провінціали. Отже, тема малої Батьківщини завжди буде актуальною.
І не лише для кримських українців. Якщо ж розглядати мовне питання, то й тут тему провінції ніяк не обійти. Бо як не крути, а саме провінціали краще зберегли українську мову. В Україні хіба що тільки в Криму сільське населення є зросійщеним. На Миколаївщині ж навіть у болгарських, гагаузьких селах побутує українська мова. Навіть компактні білоруські поселення поволі українізуються.
- Як можна заставити Крим еволюціонувати хоча б у бік Миколаївщини? Декретами? Указами?
А може, якраз дороговказом для просвітян мали б бути ідеї Володимира Вітковського? Їй-Богу, він має рацію, коли говорить: "Якщо ми меншина, то "на нашій, не своїй землі" сподіватися можемо лише на себе. Звідси висновок - мусимо триматися одне одного! Навчитися розпізнавати своїх у чужинському натовпі - з виразу обличчя, деталі одягу, ледь помітного акценту тощо. Підтримувати своїх, захищати своїх, протегувати своїм..." Може, такий підхід виявився б кращим? Не в усьому ж можна покладатися на державу та на чиновництво (як правило, байдуже до національної справи - досить лише згадати ставлення офіціозу до єдиної україномовної газети Криму).
- Це був би ідеальний варіант, якби національно-свідомі українці витворили якусь потужну, організовану силу, справжній моноліт. Нині маємо лише окремі спроби якось згуртувати україномовних людей, починаючи із шкільного віку. Як приклад можемо показати ось ці дві яскраві книжечки: "Як дражнитися з дівчат" та "Як дражнитися з хлопців".
Свого часу дитячий журнал "Соняшник" дав оголошення із закликом надсилати в редакцію створені самотужки "дражнилки". Відгукнулися діти звідусіль: з Києва, Донецька, Маріуполя, Кривого Рогу, Одеси, Луганська... Зауважте, йдеться саме про українськомовні "дражнилки"! І це істинно народна, дитяча творчість!
- Виходить, наш Схід зовсім не безнадійний у мовному плані?
- Звичайно ж, ні. Може, саме такий нестандартний крок дитячого журналу і дозволив українським діткам вперше "засвітитися", спробувати свої сили у літературній творчості. Може, традиційно цнотливій українській культурі якраз і не вистачає оцієї "хуліганськості", задерикуватості.
- Головне, що у цих "дражнилках" так чи інакше відображене наше сучасне життя:
Надя, Надя, ніс у шоколаді,
В Мак-Дональдс заходила,
Сто гамбургерів з'їла.
- Принаймні діти вже добре знають найвідоміших спортсменів України. Про це говорять деякі їхні "дражнилки":
Тоня - Антоніна,
Язик по коліна, шия - як в бичка,
Плечі - як в Кличка!
- А ви могли б подарувати ці дві книжечки для нашого дитячого додатка "Джерельце"? Адже й "Джерельце" ось так, скрупульозно, вишуковує дитячі таланти, популяризує перші поетичні твори.
- Охоче подаруємо. Нехай би й "Джерельце" популяризувало цю вдалу "українізаторську" ініціативу "Соняшника".
- Це й буде приклад "горизон-тальної" співпраці, про необхідність якої так багато пише Володимир Вітковський.
- "Горизонтальна співпраця" - це дуже добре, але час від часу і держава повинна сказати своє вагоме слово. Особливо це стосується видавничої справи. Тут теж треба захищати вітчизняного товаровиробника, обмежувати іноземний імпорт. Сьогодні в державі з кожних 10 книжок лише одна українського виробництва, а 9 - російського. Ми вже не кажемо про те, що і серед українських лише 30% україномовних.
- Невже й справді таке співвідношення? Тоді, дійсно, незрозуміло, куди дивиться держава.
- Це той випадок, коли треба вчитися у росіян. Московський цар Олексій Михайлович ще в 1627 році видав указ, яким звелено книги українського друку зібрати і спалити на вогні із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. В 1693 році патріарх Андріян заборонив привозити українські книжки до Москви. Чомусь українське заборонялося постійно, але воно все одно прокладало собі дорогу. Бо і в 1709 році Петро І вимушений був видати указ, що забороняв друкувати книги українською мовою.
- Зате тепер українські недруги мають всі підстави повторювати: "Так сложилось исторически".
- Тому й ми повинні тиснути на державу, аби вона захищала мову титульної нації. Тиснути "знизу" щоб потім те чи інше питання оперативно, без зволікань, вирішувалося "згори". Це, до речі, стосується і фінансування "Кримської світлиці".

P. S. 21 жовтня провідні літератори, артисти, музиканти оприлюднили відкритого листа до громадян України. У листі, зокрема, були й такі рядки: "Стає очевидним: дорога, якою вело нас дотеперішнє керівництво держави, - це дорога в глухий кут, у минуле в його найбрутальніших формах. Тому ми прагнемо змін і віримо, що вибори 31 жовтня принесуть нам ці зміни...". Під листом поставили свої підписи Євген Сверстюк, Анатолій Дімаров, Дмитро Павличко, Ніна Матвієнко, Федір Стригун, Дмитро Стус, Михайлина Коцюбинська і ще багато-багато відомих людей.
Дев'ятий і десятий підпис під листом поставили відповідно Віталій і Дмитро Капранови - славні хлопці з південного міста Очакова...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 05.11.2004 > Тема "Українці мої..."