Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
К╤ЛЬК╤СТЬ СКАРГ НА ДОТРИМАННЯ ЗАКОНУ ПРО МОВУ ЗРОСТА╢
Значний стрибок у ставленн╕ до мови стався власне п╕сля повномасштабного вторгнення Рос╕╖…


НА ХЕРСОНЩИН╤ В╤ДКРИВСЯ ПЕРШИЙ ФЕСТИВАЛЬ «Р╤ДНА МОВА - ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ»
Укра╖нська мова об’╓дну╓ укра╖нц╕в у боротьб╕ та в нац╕ональн╕й ╕дентичност╕…


УКРА╥НЦ╤ ВИЗНАЧИЛИСЬ, ЧИ ТРЕБА РОС╤ЙСЬКА У ШКОЛАХ
42% укра╖нц╕в п╕дтримують збереження вивчення рос╕йсько╖ мови в певному обсяз╕.


МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
В Укра╖н╕ в╕дзначають День писемност╕ та мови.


МОВИ Р╤ДНО╥ ОБОРОНЦ╤
Сьогодн╕шня доб╕рка поез╕й – це твори кримських укра╖нських педагог╕в-поет╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 12.11.2004 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#46 за 12.11.2004
НАЦІОНАЛІСТ
Юрій МУШКЕТИК

Оповідання

Вона померла десь опівночі. Коли Степан відімкнув двері (не дзвонив, щоб не збудити, якщо раптом заснула), не побачив її на ліжку, в сусідній кімнаті й на кухні, вийшов на балкон... Вона сиділа в старому продавленому кріслі, голова була закинута на спинку крісла, рот відкритий. Була ще тепла. Либонь, виглядала з балкона його. Над силу доніс-доволік її до старого-престарого, з того ж дешевого гарнітура, що й крісло на балконі, дивана. А тоді всю ніч сидів у другому кріслі, й страждався, термосувався, тероризував себе... Якби був удома, може, не допустив би до смерті. Й треба ж такому статися - блукав по парку й зустрів колишнього співкурсника. Ніколи не зустрічалися й зненацька зіткнулися на виході з парку. Слово по слову, співкурсник повів до пивного павільйону, а далі до себе додому. Там за чаркою привезеного з села самогону розгомонілися, спогадували колишні часи, а далі перевирішували всі проблеми, не вирішені найвищими урядовцями, чистили реліктовим піском зі скипидаром Горбачова, Єльцина, Кравчука, Кучму, злодіїв-олігархів, міністрів-корупціонерів. Ще й посперечалися: Степан - сталініст, він казав, що тоді був порядок, тоді керівництво було відповідальне, дбало про людей, а колишній однокурсник заперечував: тоді теж був бардак, може, трохи менший, і начальники теж захланні й хабарники. "Ти ж он у хрущобі прожив". І вже разом поливали сучасні порядки, вишукували все нові й нові негаразди, прорахунки, злочини влади. Нині таких багато, надто серед ветеранів, озлоблених, озвірчених: "якби мені зараз автомат..." Розмова була гаряча і довга, буряківка міцна.
Мусив зізнатися з гіркотою: відтоді, як захворіла Параска, він у чарку заглядав частенько, приливав пекучим трунком убозтво життя, всі негаразди, неспокій і тривогу в душі.
Жевріла вгорі лампочка-сороківка, освітлювала убоге помешкання, покійницю з підв'язаним хусткою підборіддям і миршаву зі-гнуту постать у кріслі. На стіні голубі стрілки електронного годинника рахували час тільки йому. В цій хрущовці, після кімнатини в напівпідвалі, минуло життя. Тут виросли діти, поодружувалися, народили внуків - вісім душ у двох кімнатках, зовсім недавно діти отримали власні малогабаритки. Он стіна, на якій не тільки обдерті шпалери, а яка поцюкана молотком - Данилко, внучок, ще зовсім малим, підібрав дідів молоток і "підремонтував" стіну, он на дверцятах шафи Оксанкою понакле-ювані вирізані з книжечки вишеньки та порічки... Внуки любили бабу...
О сьомій подзвонив дочці, - син у відрядженні, невістці не дзвонив, - але невдовзі прибігли обидві, либонь, дочка подзвонила зовиці - братовій. Саме невістка подзвонила в поліклініку і викликала лікарку, засвідчити смерть. З лікаркою у машину невідкладної до-помоги сів і він, щоб забрати довідку про смерть. З довідкою вернувся додому, там вже були і внучка - десятикласниця, й внук Данилко - шестикласник.
Треба було їхати в ритуальну контору облаштовувати похорон. Він скинув черевики - потріскані, немащені, - і взув ще старіші - покривлені й діряві. "Ті труть ноги".
- Тату, поїж, це ж надовго, - просила дочка Оля.
- Не хочу.
- Поїж. Я вже нагріла... Це ще мама варила, - і сльози рясно покотилися з очей.
Проти Пашиного борщу просто не міг заперечити. Всипав кілька ложок і з'їв на кухні, стоячи, без хліба. Він тримався, сухі тверді струни натяглися в душі, але не вібрували, тільки був блідий і слабкий, аж хитався. Через те невістка, Аня, відпровадила з ним Данил-ка. Їхали автобусом, тролейбусом, на метро. Ось і ритуальна контора, а поруч неї кафе "Радійте сьогодні". В першій кімнаті знову
реєстрували смерть: "Заплатите в сберкассу за регистрацию два рубля". Вийшли на вулицю, ощадкаса - в кінці вулиці, вгорі. Він ледве тягнув ноги. Й був, як обтіпана дощами і вітрами, не зовсім облетіла кульбаба. Маленький, худенький, на голові жмутик сивого, аж жовтого волосся, ледве тягнув ноги. Данилко сказав:
- Діду, посидьте ось тут (просто на вулиці лежало спиляне, не прибране дерево) - я збігаю сам.
Він мовчки дав Данилку дві гривні. Проте Данилко не знав, як заповнити бланк, хоч на стіні, на дошці, висіли зразки, але там стільки граф, цифр. Допомогла якась тітонька, що платила компослуги. За послуги каси довелося ще заплатити сорок п'ять копійок.
Потому пішли до першої риту-альної кімнати, там видали свідоцтво про смерть. Далі коридором, у якому труни-зразки, а в кінці на стінах висіли вінки - теж зразки, пройшли до наступної кімнати. Там за двома столами сиділи дві жінки, щось писали, підраховували на калькуляторах. До тієї, котра з правого боку, стояло дві групи відвідувачів, до тієї, яка ліворуч - одна - двоє чоловіків. Респектабельні, укохані, сповнені власної гідності. Стали за ними. Жінка за столом писала щось на великих аркушах, запитувала чоловіків, знову писала, знову запитувала, там сталась якась заминка, й вона сказала:
- Я відкладу ваше замовлення, а ви підіть подивіться, порадьтеся й прийдете.
Ті пішли, чомусь посміхаючись один до одного. Степан і Данилко підійшли ближче, сіли на стільці біля столу, дід упритул до столу, Данилко за ним. Жінка за столом - ще молода, в кремовій сукні, з гарно нафарбованими губами, взяла у Степана свідоцтво про смерть, переклала копіювальним папером великі листки, почала писати, іноді мовби звертаючись чи й не звертаючись до Степана:
- Значит так. Кладбище Северное. Копка могилы - двадцать пять, цоколь - триста восемьдесят четыре, бальзамирование - восемьдесят, гроб... возьмем недорогой - двести семьдесят, венков сколько? Три хватит? По семьдесят пять, организатор ритуала - двадцать четыре, катафалк - сто девяносто один, подушечка, тюль на покрывало, - й тисла наманікюреним пальчиком на калькулятор. Двічі чи тричі їй дзвонили, один раз з дому - дочка просила щось купити, ще раз - подруга - говорили про якісь іменини.
Степан сидів відсутній, байдужий, здавалося, він нічого не розуміє, а може, й справді не розумів чи не сприймав; Данилко ж, хоч був не вельми в ладах у школі з математикою, розхвилювався страшенно, дивився то на жінку, то на діда, який тримав під столом конвертика, в ньому носив гроші, конвертик той був дуже худий, та Данилко й так знав, що в діда грошей обмаль.
- Діду, - не втримався, запитав пошепки, поки жінка розмовляла по телефону. - А що таке цоколь? Чи він треба?
Степан мовчав, думав щось своє чи й не думав нічого. А Данилко стиснувся увесь у маленьку грудочку, піт виступив йому на обсипаному муратинням носі, й губку прикусив.
- Распишитесь вот здесь, здесь и платите, - повернула жінка аркуш-простирадло до Степана. Той мовби пробудився чи й справді пробудився. Уважно подивився на цифру в кінці, а тоді побіг поглядом по рядках угору. На його обличчі проступив справжній переляк.
І враз погляд його отвердів:
- Скільки-скільки? Тисяча сто тридцять шість? Та ви що? - й, не питаючи дозволу, взяв ручку на столі. - Оце, оце, оце, - викреслював рядок за рядком. Данилко і потерпав, і радів.
- Не смейте! Не смейте! - кричала жінка за столом і нафарбований рот некрасиво кривився. На величезному аркуші лишилися неза-креслені два рядки: "Катафалк" і "Гроб".
Дідова рука тицьнула в один рядок, далі в другий і зупинилася посередині.
- Вы что, без гроба будете хоронить? - іронічно і зло мовила жінка. - Разве такое видано?
- Видано ще й не таке. Скільки я їх перехоронив...
- Где?
- На війні. Ну гаразд, катафалк мені не треба, у мене сусід їздить на рафі без сидінь... Попрошу...
- Не в катафалке вас никто на кладбище не пустит. И без руководителя ритуала.
- Який там ритуал... - у Степана смикалася ліва щока.
- Что вы здесь спектакль устраиваете, голову морочите. Люди вот, - показала на відкладені папери, - по две тысячи платят. Идите в коридор, подумайте. У меня очередь.
Справді, вернулися ті двоє чоловіків, чиї аркуші вона відклала.
- Дідуню, - згораючи від жалю і сорому, прохально зашепотів Данилко, - давай вийдемо, дідуню.
Вони вийшли в коридор. Тепер Степан повільно йшов повз зразки трун з цінниками. Там стояли труни, розцяцьковані позолоченими бляшками, білі, з ручками, в червоному бархаті, по півтори тисячі й більше, а щодалі ліворуч - ціни спадали, найдешевші коштували по півтори сотні. До вінків Степан не пішов. У нього вже смикалася й ліва рука, і Данилко злякався, потягнув його за рукав сірого піджачка:
- Дідуню, давай сядемо.
Вони сіли поруч на стільці. Данилко з острахом дивився на діда. Й раптом мовив:
- Ді-ді, - навмисне сказав так, як називав Степана, коли був дуже маленьким і тільки починав говорити, це було після "мами" друге слово, мовлене ним, намагаючись відволікти діда, заспокоїти: - Чого ти ніколи не розказував мені про війну? У яких військах ти воював: у артилерії, в танках?..
Дід дивився кудись у невідомість.
- У піхоті, рядовим, автоматником. Уже в кінці - трохи в розвідці.
- У розвідці?! Та це ж... Там, мабуть, самі герої, там найстрашніше.
- Яке... Розвідка порівняно з піхотою - курорт. Маямі... Чи оті самі, як їх... Сошели.
Данилко не вірив. Але сперечатися не зважувався.
- І де ти... воював?
Ліва рука в Степана перестала смикатися.
- Хіба я знаю... Для мене війна - це... Ніч кудись женуть, на світанку окопуємось, а коли розвидниться - пішли німці. Танки і піхота. А перед цим вогневий вал на окопи: гармати, міномети, бувало, й літаки.
- І...-і-і - страшно?
- Як тобі сказать... Якби повірив, що ти живий або будеш живий - збожеволів би або вискочив з окопу й там змело б умить. А так... накриєш кухвайкою голову і автомат...
- А нащо автомат?
- Щоб не забило піском. Бо не стрілятиме. Й лежиш, поки скінчиться. А тоді підводишся, дивишся вподовж окопу, скільки нас устало...
- Ну... й скільки?
- Коли як. Іноді - половина, а бувало десять, сім, п'ять...
- З чого?
- З роти.
- А в роті скільки?
- Чоловік сто.
- Й далі? - Данилко.
- Ну, якщо артилерія ззаду залишилася і б'є по танках, ми теж з автоматів по піхоті, а ні - ноги на плечі й драла.
- Як це? Без наказу? - недовірливо блиснув оченятами Данилко. -Я в книжках читав, у кіно бачив: "Ни шагу назад без приказа". Степан махнув рукою:
- Ет, у кіно. Ми ж біжимо в другу лінію, ті бачать і розуміють, що в першій даремно загинемо. А так - хоч трохи їм у поміч, - по Степановому чолу пробігли зморшки. - Один раз був загаявся - мішка речового було шкода, його піском присипало - й танк хотів мене розчавити, намотати кишки на траки. Я біжу, а він за мною. Осінь пізня була. Реве за плечима... Ото страх!.. Все тіло проймає, од п'ят до голови. П'яти в мене голі, я на бігу валянки поскидав. Солдатський мішок за плечима й лямки попереду мотузочком зв'язані. Ледве згадав про фінку, брейонув мотузок і скинув мішок разом з кухвайкою. Автомата на самому початку викинув... А він реве, а він реве, вже ось-ось... А тут річечка. Не річечка - канава. Береги круті. Я з розбігу... Трохи не доскочив. Дряпонувся, і в кущі. І він тоді з кулемета - гр-р-р. Прибіг я до сво-їх, знайшов свій батальйон, хлопці валянки дали - убитого, і кухвайку. Кручу цигарку з махри й не можу скрутити, руки трясуться. Один сержант скрутив, у рота всунув... Я курю, а він сидить навпроти мене й регоче, і пальцем мені кудись нижче матні показує.
Я зирк - матінко моя, на мені галіфе - завелике, - так увесь низ, нижче матні, кулі виїли, і все теє... грішне... видно. А мене не зачепило. Ніскілечки... Бо ж і ти он єсть, і тато твій... Ну, та, що це я... - Семен почервонів... Але було видно, трохи розважився своєю розповіддю. - Поїхали.
- Дідуню, - Данилко не міг стриматися. - Ви ніколи нагород не носите. У вас орденів багато?
- Де б вони взялися, - хмикнув Степан. - Де б знайшлися такі дурні, щоб нагородні в піхоті на передовій на рядових писали. Ні до чого воно. В піхоті роту пов-ністю вибивало за три місяці.
- Всіх до одного?
- Ну, рота є... її весь час поповнюють. Але в кругову, за статистикою... Пам'ятаю, з тих, з ким Дніпро форсував, до Шепетовки в нас у роті залишилося двоє. Там і той, другий, товариш мій, загинув... Медальки там усякі десь валяються, їх уже після давали, - Степан почервонів. - Та що це я, дурень старий, розпатякався. Поїхали додому. Будемо десь позичати.
- Дідуню, - тихо-тихо сказав Данилко. - В мене є сто двадцять. Ось. На, - і простягнув зіжмакані гривні, які вже давно мацулив у кишені.
- Звідки вони в тебе? - здиву-вався Степан.
- Мама дала... Ну, коли їхали сюди.
Малий казав неправду. Мама дала ці гроші вчора на спортивний костюм, який вони нагледіли в магазині. Старий Данилків костюм був геть вицвілий, штопаний, повитягався й порозтягався, і Данилкові було соромно перед однокласниками, надто перед дівчатками, а особливо перед отією новенькою. Лілею. Але тепер Данилкові вже не було соромно.
Степан вдивлявся в папір перед собою, ворушив губами. Рішуче пересмикнув плечем і рушив до столу:
- Ось що, - мовив твердо. - Труна за сто п'ятдесят і катафалк...
- Но без распорядителя...
Степан ще раз заглянув у папір, пожував губами.
- Дідько з вами. Нехай буде розпорядителька. Ось гроші...
Уточнив час, адресу, і вони з Данилком вийшли на вулицю. Данилко зітхнув полегшено.
Вдома дочка і невістка з допомогою прибиральниці будинку вже опорядили Пашу. Вона лежала незвично строга, з загостреним носом, якась аж незнайома. Степанові запекло в серці, в грудях натяглися тонкі-претонкі струнки, боявся мовити слово, почував, голос зрадить його. Тримався, подавав приклад дочці, невістці, та й Данилкові, який не зводив з діда очей, дід видавався йому не таким, яким знав його раніше. Прийшов зять, високий, худий, чорнявий чоловік, монтер, і вони сіли складати меню на поминальний обід, щоб і дешево, і як у людей, потім зять і дочка поїхали по продукти, а Степан тинявся по квартирі, не знаючи, що йому робити.
Гортав старий альбом, де їхнє з Пашею весільне й інші фото, в основному молодих, кольорове фото, де вони молоденькі-молоденькі стоять на тлі бузкового куща, узявшись за руки, й дві скупі сльози упали на бузковий кущ, але підійшов Данилко, і Степан одвернувся до вікна, крадькома утер очі долонею. На серці лежала мжа, в голові стояв туман, не міг думати про те, що робитиме, як житиме. Паша не була ні красунею, ні якоюсь особливою - це він знав, - прожили ж життя в злагоді, завжди мав від неї простеньку, нехитру пораду, мав гарячий борщ або суп і пиріжки на свята, умитих і обіпраних дітей, перевірені уроки в них, теплий погляд і ласку, й навіть похвальбу чоловіком перед сусідками - знав і це. Сам був інженером на заводі бетонних виробів, і одним з ведучих інженерів, посад головного і директора не сягнув, і не прагнув цього, і ось вже п'ятнадцять років пенсіонер, на пенсію вийшов у шістдесят, хоч залишали на роботі, - почала боліти поранена голова, працювати не міг. Тоді ж вирішив повернути інвалідність, від якої відмовився в молодості - руки-ноги цілі, соромно перед дівчатами - інвалід, - тепер би ті інвалідні пільги ой як згодилися. Його ганяли по комісіях, по всіляких інстанціях (треба було давати хабара), зрештою, він плюнув і всі ці пенсійні роки жили на дві свої куці пенсії. І не вмирали, й не жили. Трохи допомагали діти, хоч і в самих які там статки.
Життя складається з двох половин: короткої першої, коли бачиш усе зеленим, рожевим, голубим, віриш у щастя, в майбутнє, де буде щось хороше-хороше, краще, ніж є, і з другої - довгої, похмурої, сірої, а в кінці чорної, де нужда, страх втратити й те погане, що є, болячки, і болі, і моторошне чекання тієї останньої чорної крапки. В цілому ж людське життя без мети, без щастя без правди, без добра, і все воно, як сказав отой гіркий філософ-проповідник Екклезіаст, марнота марнот. Але коли б тільки марнота. Бо поза ним ще є оце, що переживає нині він сам.
Дочка, невістка, внучка і дві сусідки поралися на кухні, готували поминальний обід на завтра - похорони рано, на десяту, так записала та, в ритуальній конторі - багатим на вибір: і на дванадцяту, і на годину, й на дві, а їм на десяту і квит.

Він ще якийсь час сидів у другій кімнаті на дивані, втупившись у вікно, за яким за високий дах дев'ятиповерхівки сідало хворе лазурове сонце, й непомітно для себе заснув, схилившись на бильце. Проспав до одинадцятої вечора, пробудився - боліла шия, голова була важка, в горлі зсотався тугий клубок.
Всю ніч знову сидів у кріслі біля покійної дружини. Шурхотіли за вікном колесами машини, іноді по стіні ковзало світло від фари, з кафе на розі долітала мажорна музика. Він згадував. Певніше, згадувалося воно само. Все-все, від того дня, як познайомився з Пашею, вони з одного села, тільки з різних колгоспів, возив зерно на станцію, вона була там лаборанткою, брала лискучим щупом проби зерна з мішків, а в нього в черевикові виліз цвях, і він щупом забивав його, а вона віднімала щупа, гнівно блискала на нього горіховими очима, косинка збилася їй на скручені у тугий вузол коси... І далі через усі гони аж до цього дня. Голосили зозулі на вишитих Пашиними руками рушниках на стіні, півні здивовано випинали груди і косували круглими очима на завжди таку метушливу, а нині нерухому господиню - чого вона не встає.
Вранці Степан спробував підвестися з крісла й не міг. Тіло ніби й не було важким, але не слухалося, ноги не тримали. Наледве якось вихилитався з крісла, з жахом подумав про те, як же він рухатиметься, як проводитиме в останню дорогу дружину, й щоб якось тому зарадити, збудити сили, підійшов до шаховки, налив більше як півсклянки горілки і, палений соромом, - йому здалося, Паша осудливо хитнула головою, випив. Горілка запекла, вогнем потекла по жилах.
У квартирі розпочалася передпохоронна метушня. Під'їхав "пазик", Пашу поклали в труну, накрили тюлевим покривалом, - в неї все було приготовано на смерть - навіть хустки на рукави тим, хто нестиме труну і віко. Носії були з доччиної роботи, хлопці й чоловіки, мовчазні й урочисті відповідно своєї місії, заходили сусідки з квітами в руках. Розпоряджалася всім строга жінка в чорному з поховальної контори. Вона поторсала за плече Степана, який примостився на дивані в узголів'ї дружини.
- Подымитесь и отойдите в сторону.
Степанові це дуже не сподобалося, одначе він змовчав. Жінка розпоряджалася й далі:
- Положите хлеб на крышку гроба, повяжите платки, вы, мужчины, подойдите вот сюда...
Врешті труну поставили в катафалк, туди ж сіли всі, хто їхав на кладовище. Автобус чомусь летів, немов на перегонах, чи шофер поспішав додому, чи на чергову ходку за наступним покійником. Степан, який сидів попереду, бачив, що стрілка спідометра нижче цифри 90 не опускається.
- Чого ти женеш, як той самий з гори, - мовив. Шофер на мить оглянувся, з напіввідкритого рота під щіточкою вусів хижо блиснули прокурені, з двома великими різцями-іклами зуби, швидкості не зменшив. Летіли навстріч бетонні стовпи, летіли кучеряві, в бризках дощу дерева, летів чорногуз, поклавши крила на зустрічний потік повітря. І летіло, миготіло все в Степановій голові, йому було душно, маркітно, зле. Кладовище
нове - чисте поле, по якому в кількох місцях ряди піскуватих горбиків з білими табличками. З білими табличками, по суті, безіменних могил. Такий світ. Вінець кожного життя - пам'ять про нього. Могил Олександра Македонського і Чингісхана немає, а імена їхні... Бо півземлі встелили безіменними людськими могилами.
І Гітлер, і Сталін... А простій людині. Все життя ми зі смертю. І все одно вона ніби десь там. Аж поки... Тоді бачиш і власний кінець. "Все марнота на світі, і немає добра людині при всіх трудах її", - чи як там у Писанії... Добиратися сюди далеко, он скільки йти пішки од дороги...
"Пазик" зупинився біля ряду накопаних ям. Четверта - для Паші. І все. За вказаним розпорядницею порядком Степанові чомусь здався недобрий, вовкодухий взводний.
І все - "быстрей, быстрей, ты - сюда, ты - туда". В Степанових грудях став колючий штурпак опору.
- Минута прощання, - розпорядниця дивилася в папір. - Прощаемся с Евпраксией Филипповной...
- Параскою Пилипівною, - не втримався Степан.
Розпорядниця збилася, здивовано і обурено блиснула очима...
- Она была законопослушной гражданкой...
"Звідки ти знаєш, якою вона була, - подумав Степан. - І кому потрібна ця законопослушність...
- Евпраксия Филипповна...
- Параска Пилипівна, - голосно, аж оглянулися люди біля недалекої могили, либонь, учорашнього поховання, Степанові стисло груди, в скронях стукотіли молоточки й сюрчали коники. Він тільки тепер побачив, що й на табличці, яку взяли біля воріт, теж стояло "Евпраксия Филипповна". Мовні, національні проблеми ніколи не обходили Степана, зі школи, з війни і потім мався "інтернаціоналістом", як йому й було вкладено в голову, але ж Паша завжди була Параскою, і розмовляла так, як розмовляли в селі, ще й так мелодійно, з отим м'яким "л". І діти перейняли її мову, й не перейшли на іншу, російську, це було природно, з любові й поваги до матері. І ось тепер ця мальована лярва перейменовує його Пашу.
- Я же хочу по-культурному...
- Ми знаємо, що таке культура!
В Степанових грудях клекотіло. Він оглянувся й зненацька побачив, що і на всіх сусідніх могилах дощечки понаписувані російською, й пригадав, що навіть у їхньому селі на пам'ятниках карбують імена покійників тільки російською мовою, на землі, на цьому світі люди ще якось можуть відстоювати свої імена, на той світ їх спроваджують уже з іменами та прізвищами іншими, де Петро Слюсар стає Пьєтром Слесарем, Ганна Іванина - Анной Иваниной, Павло Вовк - Павелом Волковим... "А що, як той світ існує? - вперше з якимось містичним жахом подумав Степан. - Тоді там всі ми вже не ті, що були тут".
І коли розпорядниця ротом-чирвочкою втретє прорекла "Евпраксия Филипповна", Степан, не пам'ятаючи себе, вибухнув.
- Досить. Не дам калічити ім'я дружини. Досить. Вона настраждалася на цьому світі... - його ліва щока смикалася, й тіпалася рука.
- Вы нарушаете порядок.
- Досить, - ухопився за це слово. - Його вже порушили достатньо всі оті... Нехай лягають у труни по півтори тисячі, чим швидше, тим краще, - і почав називати прізвища.
- Я буду жаловаться...
Вибухнув скандал. Степан розійшовся, вже не пам'ятав себе. Вивергав із себе увесь біль, всі кривди, яких зазнав упродовж життя, а надто в останні роки.
Розпорядниця згорнула папірця, одійшла до автобуса, де стояв водій.
- Националист проклятый, - цідила крізь зуби. - Не перестреляли вас всех, бандер... - і схлипнула. Їй було образливо, вона теж важко заробляла свій хліб.
- Придет время, - сплюнув під ноги цигарку водій.
- Немає на вас Сталіна, - кричав Степан. - Він би всіх, всіх...
Повисла на шиї дочка, відтягнула вбік, але він не вгавав. Аж поки не підійшов Данилко, обійняв за руку, притулився голівкою до живота.
- Досить, дідуню. Ми напишемо на пам'ятнику "Параска Пилипівна". Досить... Ти в які атаки ходив!.. А ці... Ходімо, дідуню...
Степанова рука опустилася на голівку хлопчика й гладила, гладила її, і по руці текли теплі ніжні струми, й вона заспокоїлася, перестала тіпатися, й поволі заспокоївся Степан.
- Ну... нехай. Все одно... все одно правда прийде. Наша правда.
Й не було ясно, якою буде та правда.

м. Київ.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 12.11.2004 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2628

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков