Михайла Зеленчука (псевдо Деркач) заарештували 8 травня 1955 року. Зрадник з його близького оточення, аби полегшити енкаведистам процедуру захоплення, підсипав у їжу наркотичну речовину, яка паралізовує рухи. Наступного дня СРСР відзначав 10-річчя перемоги над Німеччиною. На цьому світі вже не було ні Сталіна, ні Берії. Микита Хрущов готувався до "відлиги". Упродовж весни - літа цього ж року взяли ще вісьмох підпільників. З їхнім арештом у Карпатському краї припинилася виснажлива післявоєнна боротьба ОУН-УПА за так і не досягнуту незалежність України. Вони стали обвинувачуваними останнього великого судового процесу над учасниками збройного руху опору. "Трійка" військового трибуналу Прикарпатського округу під головуванням судді Карплюка 16 лютого 1956 року оголосила вирок: чотирьох - розстріляти, п'ятьох - ув'язнити, здебільшого на чверть століття. Після трьох з половиною місяців перебування в камері смертників Зеленчуку та ще двом засудженим "вишку" замінили 25 роками таборів, Довбуша (Луку Гринішака) 13 вересня 1956 року розстріляли в Києві. Якихось п'ять - десять хвилин знайомства з паном Михайлом, напевне, достатньо для того, щоб зрозуміти: саме люди таких сили волі, загартування й оптимізму могли витримати подібні нелюдські випробування. Уже майже вісімдесят років він ступає по життю твердо і впевнено, хоча нині робити це стало дуже важко: кілька місяців тому бадьоро пішов з паличкою до лікарів, а вийшов звідти, як каже, їхніми стараннями, на милицях. Тепер без милиць як без рук. Але в очах - жодного натяку на сум чи відчай: "За будь-яких обставин людина мусить самовдосконалюватися, продовжувати творити себе, особливо в такому, як мій, віці. Розслабишся - і та безноса, що стоїть за дверима, відразу це відчує". Він, незважаючи на скутість рухів, відмобілізований на всі сто відсотків. Не в останню чергу зобов'язує довіра побратимів - понад десять років Михайло Зеленчук очолює Всеукраїнське братство ОУН-УПА. - Пане Михайле, у те, що пережили в післявоєнні роки Ви та Ваші друзі, важко повірити, і майже неможливо уявити тривале кількамісячне перебування в підземній криївці, куди ні на мить не проникало денне світло. - Коли в 1990 році я показував івано-франківським студентам місце біля села Зелена Надвірнянського району, де, оточений енкаведистами, полковник Грім застрелився з дружиною Ольгою, молоді люди казали, що за місяць перебування в криївці, напевне, з'їхали б з розуму. Можливо. А для нас тоді це був єдиний спосіб життя. Інакше існувати не могли. І не тільки існувати - боротися. Уже не автоматом, а словом. Цілу зиму при світлі гасових ламп ми готували тисячі листівок. І треба було бачити, як навесні скаженіли московські окупанти, коли в містах і селах Галичини після кількамісячної паузи з'являлося наше друковане слово. Зате в душах краян ставало тепліше. Люди раділи від того, що українська ідея живе, вона - незнищенна. Звісно, в зимовому осідку жилося не з медом. Як правило, наприкінці жовтня, під час першого снігопаду, ми заходили у власноруч зроблену криївку і залишалися "запечатані" там до весни. Про події у світі дізнавалися з радіоприймача, але не знали, що робиться навколо нас, у найближчих населених пунктах. Пригадую, як ми вийшли на світ після першої зимівлі у криївці, то буквально злякалися самих себе: обличчя і все тіло настільки змарніли, настільки втратили звичну людську зовнішність, що спершу охопив відчай. Кожен був блідий, аж синій, тільки ясніли очі, звикаючи до денного світла. Довелося два тижні обвітрюватися і засмагати на сонці, щоб люди дивилися на нас без остраху. - Тоді, у п'ятдесяті роки, володіли ініціативою і мали безсумнівну військову перевагу радянські каральні органи. Ваш опір був опором приречених? За логікою розвитку тих подій, усім українським підпільникам, які не мали наміру здаватися, рано чи пізно, але в дуже близькій перспективі загрожувало фізичне знищення. Ви боролися за інерцією? - Ні. Ми були посвячені в боротьбу. У сорокові роки виникли добрі передумови для створення незалежної соборної України, що не було просто сприятливим збігом історичних обставин чи справою одного дня. До цього наші національні провідники ретельно готувалися щонайменше упродовж десятиліття. У всіх населених пунктах Галичини були створені структури, паралельні окупаційній - польській, німецькій, російській - владі. Західні українці, особливо політично активна й інтелектуально підготовлена молодь, так хотіли бачити свою Україну повноцінною європейською державою, що готувалися віддати заради неї своє життя. У цьому твердженні немає ні на йоту перебільшення. Думаю, що то було дуже велике натхнення, бо встали всі - від дорослого до малого. Народ сяяв від щастя, коли дізнався про самопроголошення 30 червня 1941 року у Львові Української держави. Не треба забувати, що напередодні Другої світової війни різні частини України перебували під п'ятьма окупантами - Росією, Польщею, Румунією, Угорщиною та Чехословаччиною. Ми сподівалися, що німці, аби розколоти СРСР і повалити сталінський комунізм, дадуть незалежність республікам Прибалтики, Білорусії та Україні. Але, як з'ясувалося, німці розтоптали наші самостійницькі ідеї. Вони відразу заарештували Ярослава Стецька та Степана Бандеру, показово стратили близько двохсот українців. Ілюзії розвіялися. Сподіватися можна було лише на самих себе. ОУН зуміла мобілізувати народ, який піднявся і проти Гітлера, і проти Сталіна. Зауважте: ми воювали на своїй землі, а не на чужій території, і за цілковитої підтримки свого народу. Історія дала шанс, і ми взялися за зброю. Коли взялися, то треба було тримати міцно - і за себе, і за тих, хто вже поліг. Ми в полон добровільно не здавалися. В оточенні чи в іншій критичній ситуації приставляли пістолет собі до скроні. Вмерти в бою за Україну серед нас вважалося великою честю. - Дехто стверджує, що підпілля в 50-ті роки поповнювалося не тільки добровольцями, а й насильно мобілізованими. - Як можна насильно тримати людину в підпіллі? Це ж не армія, не в'язниця. Вийшов - і йди, куди хочеш, - ховайся на горищі, сповідайся перед окупаційною владою, пропонуй свої послуги енкаведистам. - Ви торкнулися делікатної теми співпраці у післявоєнні роки певної частини місцевого населення з радянськими спецслужбами. У чому тут причина, адже після першого приходу у вересні 1939 року радянська влада здобула в Західній Україні погану репутацію? - Після капітуляції Німеччини московські окупанти почали стягувати на наші землі великі мілітарні сили для знищення підрозділів УПА, які безперервно проводили рейди і брали участь у бойових діях. Однак ті радянські солдати, які воювали на фронтах, м'яко кажучи, не дуже охоче нам протидіяли. Було чимало випадків, коли і ми, і вони розходилися на лісових стежках, опускаючи зброю. Численні і масові спроби їхнього генералітету ліквідувати національно-визвольний рух у Західній Україні лише військовими засобами успіху не мали. Тому в 1947 році ворог почав застосовувати нову тактику - перехід від демонстрації сили до більш витончених і жорстоких методів боротьби з підпіллям ОУН-УПА, опираючись здебільшого на агентуру, шантаж, дезінформацію. З того ж року розпочалася ієзуїтська кампанія виселення сотень тисяч найсвідоміших патріотичних галичан разом із сім'ями в Сибір та на російську Північ. Багато їх, особливо дітей та літніх людей, загинули в дорозі. Розповідями про це залякували тих, хто залишився вдома. Усю територію, де діяли підпільники, окупанти розділили на дрібні адміністративні райони з повним набором репресивних служб: гарнізонами оперативних військ і "ястребків", штабами НКВС та МДБ, судами, прокуратурами і в'язницями. Кожне село оперативники МДБ умовно поділили на дільниці приблизно по 10 дворів і на кожній з них різними способами вербували як мінімум двох сексотів. Повсюдно проводилося тотальне стеження за всіма людьми, влада жорстоко переслідувала підозрюваних у допомозі рухові опору. Майстри інтриг з МДБ фабрикували і різними каналами підсовували нашій службі безпеки (СБ) "компромат" на підпільників керівної ланки, щоб посіяти в наших рядах хаос й атмосферу суцільної підозри. Часто ворог привселюдно знущався над трупами вбитих повстанців. Наприклад, підпільника Верховинця (Івана Ковача з Тячева) прив'язали шнуром за голову і волокли, поки її не відірвали. Так же у Станіславі поглумилися над курінним Прутом - Вациком. Не кожен міг витримати цю гнітючу атмосферу терору, шантажу, залякування упродовж кількох років. Ворог вишуковував піддатливіших людей і змушував їх працювати на себе. Однак, підкреслюю, харчами та одягом, незважаючи ні на що, селяни допомагали нам до останнього. Ще один підступний задум московських спецслужб - формування спецбоївок, які під виглядом підпільників убивали й мордували галичан. Тепер архівними документами вже підтверджено, що на терені Станіславщини тоді діяло аж 48 таких провокаційних підрозділів. - На ваше підпілля, так би мовити, полювали вишколені каральні загони і висококваліфікована радянська контррозвідка. Як вам, людям, котрі не вчилися у військових училищах та академіях, вдавалося їм протидіяти? - Військовий вишкіл в УПА ми пройшли добротний, з методикою контррозвідувальної роботи було складніше. Але на нашу сторону добровільно перейшов майор НКВС. Він написав дві книжечки-посібники, за якими ми багато чому навчилися. На початку 50-х років чекісти зорганізували в селах таку масову агентурну мережу, що боротися з нею репресивними методами ми не могли. Полковник Грім, котрий командував четвертою воєнною округою "УПА-Захід" і двічі зимував з нами в одній криївці, запропонував щодо сексотів не фізичні, а моральні засоби впливу. Був такий випадок у гірському селі Манява, де хтось із місцевих нас "сипав". Підозра впала на дяка. Мені як районному референту СБ довелося його заарештовувати. Село несхвально сприйняло цю акцію, бо дяк був освіченою людиною і допомагав манявцям писати заяви і скарги. Ми поставили йому умову: чесно розкажеш про свою співпрацю з ворогом - відпустимо. Він погодився. У моїй пасіці, каже, у восьмому вулику захований сигнальний радіопередавач для зв'язку з оперативником. Ні дружина, ні діти про це не знали. На нього енкаведисти знайшли якийсь компромат і поставили перед дилемою: або негайно в Сибір, або інформуватимеш нас про дії "бандерівців". Вибрав останнє. Ми взяли його у серпні 1951 року. Щоб присоромити сексота, зібрали кількох манявців, які неподалік косили сіно, і дяк із зав'язаними очима зізнався перед односельцями про своє "стукацтво". Тоді вже нам довелося його захищати від обурених людей. Наступного дня, коли ми відпустили дяка, він пішов у райцентр і розповів своїм господарям, що його викрила СБ. Розсекреченого агента енкаведисти заарештували за втрату майна - радіопередавача - і засудили до десяти років воркутинських таборів. Щоправда, його випустили, коли помер Сталін. - Ви розповідали, що проти підпільників застосовували бактеріологічну зброю. - Так, з 1947-го на 1948 рік (тоді ще у напівзаритій у землю криївці) нас зимувало 16 чоловік. Сексот підступно запустив тифозних вошей з виданих чекістами ампул у нашу білизну, яку прала його сестра. При цьому заразився сам і захворів на тиф. Перед смертю зізнався сестрі, що то він вчинив гріх і що хлопці в лісі також повмирають. Серед нас першим захворів Лис (псевдо хлопця, який ходив по білизну), а потім епідемія перекинулася на всіх. Ми ходили як тіні, від гарячки часто непритомніли. Але ніхто не вмер. Мабуть, думаю собі тепер, без Божої підтримки тут не обійшлося. Як і при подальших зимівлях. Починаючи з 1950-го, ворог настільки посилив облави, що довелося повністю зариватися в землю. Медикаментів не мали ніяких. І кожен так налаштовувався, щоб не хворіти. А тим паче - не вмерти. Бо що тоді там під землею робити з небіжчиком, адже вилізти назовні не можна - відразу демаскується криївка. За нами взимку велося як наземне, так і повітряне стеження. - Побудувати криївку, напевне, було непростою справою? - Через різні обставини кожної зими доводилося споруджувати нову. Вибирали для неї зручне, добре замасковане місце. Будівництво велося відкритим або закритим способом. У першому варіанті копали яму відповідних розмірів, всередині "в'язали" дерев'яні стіни. Прибудовували комірчину, коридорчик і запасний вихід. Стелю робили подвійну, щоб не просочувалася тала вода.При закритому способі криївку вибудовували збоку похилого чи стрімкого місця. У верхній частині коридорчика, як правило, робили криничку, звідки жолобом вода стікала донизу, де був туалет і злив кухонних помиїв. Споруджували осідок дуже тихо, без жодного стуку, пилку обмотували рушником, сокирою майже не користувалися. Збудована восени 1953 року криївка була так ретельно замаскована, що через неї вівчар кілька разів переганяв вівці і нічого не помітив. Заселялося в криївку, де на зиму закладався запас харчів, дві-три лампи, бензин, кілька примусів, до восьми чоловік. Інакше неодмінно виникали б ще більші труднощі з приготуванням їжі, побутом, утруднювалося б дихання. - Чим під землею ви заповнювали довгі зимові дні і ночі? - Коли не переставав падати сніг і ставало зрозуміло, що почався зимовий сезон, вищий рангом провідник чи командир оголошував програму вишколу і розпорядок дня. У криївці була така ж дисципліна, як і під час рейдів, - ніхто не вилежувався, наче ведмідь у барлозі. День розпочинався о 6-й ранку і завершувався о 22-й. У суворо визначений час відбувалися заняття за програмою вишколу керівних кадрів. Відпочивати, слухати радіо, читати книжки дозволялося лише ввечері, у неділю та святкові дні. Щоправда, добу під землею "зміщували" для конспірації на 12 годин: коли надворі стояла ніч, у нас вважався день, і навпаки. У весняно-літній період та під час підготовки до зими нам дуже допомагало місцеве населення. Особливо хочу подякувати жителям ближнього хутора Рівня. Полковник Грім, котрий застрелився, аби не потрапити в руки ворога, у розташованій неподалік хутора криївці (про це варто було б розповісти окремо. - Авт.), завжди говорив, що ці добрі прості люди заслуговують на найвищі державні нагороди. У найтяжчі часи боротьби вони жертвували своєю безпекою і навіть життям. * * * На ще гострішу небезпеку наражали себе підпільники. Більшість із них загинули, живі зазнали неволі, утисків і страждань. Десь в Іспанії чи Болівії таких людей, як Михайло Зеленчук і його побратими, вже давно канонізували б як національних героїв. Україна за одинадцять років своєї незалежності не спромоглася визнати їх навіть скромними учасниками національно-визвольних змагань. Які сьогодні провідники - така й держава. Івано-Франківськ. ("Україна молода", № 213 від 15.XI 2002 р.).
«З НАБЛИЖЕННЯМ НЕБЕЗПЕКИ ДО НЕ╥ ВЕРТАВ ДОБРИЙ НАСТР╤Й»
НА ЗАХИСТ╤ НАШО╥ СТОЛИЦ╤
╤СТОР╤Я УКРА╥НИ В╤Д МАМОНТ╤В ДО СЬОГОДЕННЯ У 501 ФАКТ╤
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
