Версiя для друку Обговорити в форумi

Це питання, поставлене Володимиром Яворівським у відомій програмі на радіо, колись буде розв'язане і фахівці докладніше розкажуть нам про нас. Але, може б, цікаві були сьогодні і мої спостереження та роздуми стосовно цієї проблеми.

Колись одна знайома вчителька, якій довелось декілька років працювати у Польщі, так коментувала різницю між польськими і нашими школярами у середніх класах:
- І у нас, і там у кожному класі є 5 -10 відсотків хлопців, що виходять, так би мовити, за нормальні межі поведінки. Це зухвалі і цинічні бешкетники. Але спостерігається різниця у ставленні до них. Для наших школярів це найчастіше авторитети, а для польських - непотріб і бидло.
Постає питання: чому це так? Особливо тепер, коли ми бачимо різницю між нашими країнами після одночасного старту у розвитку після руйнації СРСР і "соціалістичного табору". Адже і Польща від кінця XVIII до початку ХХ століття була у складі Російської імперії. Та, може, тому, що у поляків завжди була Батьківщина у повному розумінні цього терміну. В усі часи у першому класі польські діти вивчали вірш з такими рядками:
- Хто єстесь ти?
- Поляк малий.
- Який знак твій?
- Оржел бялий...
Запам'ятавши це з дитинства, поляк ставав патріотом. А потім вже здобував політичні переконання, якщо вони були навіть комуністичні. То, може, таким чином, і не тільки, звичайно, виховувалась шляхетність народу? Якщо ж спитати хлопця чи дівчину 10 - 12 років, що одягли червоні краватки, та ще й в урочистих обставинах біля пам'ятника Леніну: хто ти є? Як зветься твоя Батьківщина і якого кольору її прапор? То що вони скажуть у відповідь? І що скажуть їх вчителі - громадяни України, що повісили їм ці відзнаки?!
Як не дивно, але наша Батьківщина була заборонена понад півстоліття. Згадаймо, як за вірш "Любіть Україну" нашого видатного поета Сосюру партійно-кадебістська влада довела до психічного розладу. Я згадую, як у школі слово "Україна" не вживалось у значенні Батьківщина, але тільки як складова якоїсь віртуальної Вітчизни. Згадаймо рядки колись популярної пісеньки: "Когда ж я кончал плаванья далекие, то целовал гранит на пристанях, в родном порту и во Владивостоке я, как на Курильских дальних островах..." Ось, так - цілуй землю там, де є радянська влада!
Природне почуття Батьківщини, що є глибинним у свідомості   та в підсвідомості людини і пов'язане з етносом, з краєвидами рідної землі, з калинами і вербами, у когось з березами чи пальмами, витравлювалось з душ радянських людей заради імперської єдності. Це було навіть не за Марксом, який стверджував, що у пролетарів немає батьківщини. Сама влада, що після знищення Сталіним романтичних революціонерів була ним сформована як зафарбована імперська, від усіх народів вимагала поклонитись "найстаршій сестрі" та поступово переходити від національних мов до російської. Та коли людина відчуває загальнодержавну примусову фальш, вона стає не шляхетною, а ницою і цинічною. Звідси вандалізм, нещирість, відсутність моральних основ. Цьому "вихованню" допомагали примусовий атеїзм, декларована та насправді відсутня рівність, настирлива демагогічна пропаганда. Коли директор заводу, начальник цеху, директор бази чи магазину постачали найкращу продукцію до спецрозподільників для вищої партноменклатури, вони починали красти й собі. Коли жінка секретаря райкому посилала шофера привезти їй якісь продукти, одержані з чорного ходу, то після цього вже крали і шофер, і продавщиця, й інші, що належали до "широких мас народу".
Ці 70 років, а ще 300 - колоніального стану, зробили українця таким, яким він є. Не був він зденаціоналізованим ще й у ХІХ столітті. Наш національний геній Тарас Шевченко, що був сином селянина-кріпака, писав:
Я так люблю
свою Україну убогу,
що прокляну святого бога,
за неї душу погублю...
Чи не віддзеркалюються його почуття цими рядками, як почуття патріота, що були притаманні навіть простим селянам, серед яких він виховувався в дитинстві?! Тож мали ми національну свідомість і були патріотами! А ким стали?!
У якомусь оповіданні (не пам'ятаю автора) я звернув увагу на діалог, де один понтійський грек дорікає товаришу такими словами: "Соромно, грек!" Таким чином ми маємо ознаку того, що у цього народу в свідомості є моральний принцип, у відповідності до якого грек не може робити ганебного. В нашому побуті такий вислів не вживається. А може, він і був колись?!
Ще цікавий приклад. Якось у Англії член нашої делегації спитав у робітника, припускаючи його пролетарську позицію, про ставлення до лордів. Та, на свій подив, почув таке: "Що ви! Це наші найкращі!" Отаким виявилось ставлення простого народу до своєї еліти. Англійці, як і всі цивілізовані нації, шанують своїх керівників,  науковців і митців на відміну від радянських людей, що в масі засвоїли "революційне" презирство до "гнилої інтелігенції" (за виразом Леніна), а щодо влади - зневагу і страх одночасно.
Мені довелось особисто спостерігати, як американці поважають свій прапор і свій гімн. До речі, без усякого примусу з боку влади. А ми соромились радянських атрибутів, бо природно зневажали їх. Та не набули протилежних почуттів і у власній державі. А звідки вони візьмуться, якщо сучасна влада і наші засоби масової інформації мають поки що іншу спрямованість та іншу систему виховання? Вище вже наводився приклад з червоними краватками. А чого варті розтиражовані пам'ятники Леніну, що стоять по наших містах! А старі назви вулиць і підприємств! Наші часописи російськомовні і в своїй більшості антиукраїнські. Наші співаки і співачки виконують переважно російські, до того ж беззмістовні пісні. Новорічні телевізійні програми не містять нічого справді українського. Торік програма була просто образлива для нації, а наступна, як кажуть, готується така сама.
То чи є ще лицарі в Україні? Чи можемо ми навчитись себе поважати? Чи виховаємо повагу до Батьківщини у своїх дітях? Невже отак і залишимось недолугим народом, - якщо вже не "варшавським сміттям", - як казав Тарас Шевченко, - то ще "гряззю Москви".

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 29.11.2002 > Тема "Ми єсть народ?"